Профіль

ZULU s

ZULU s

Україна, Кропивницький

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Останні статті

Свіже відео

Свіжі шпалери



Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

ZULU s

ZULU s

І.П. Котляревський. Відродження української літературної мови.

  • 21.11.10, 18:08

В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Як я вище вияснював, українська література живою мовою не припинялася в нас ніколи, в тому й за XVIII віку, хоч і зійшла вона на "подлий стиль". Нове було тільки те, що провідні українські верстви на Правобережжі сполонізувалися й покатоличилися, а на Лівобережжі помосковилися, поставали панами й відірвалися від свого рідного народу, тепер закріпощеного в польську чи російську неволю, відірвалися й від його мови. Український народ утратив усе, але позосталася при ньому незмінна душа його — його жива мова, хоч і "мужицька", "хлопська". Українська мова й простий народ ходом історії — зрадою вищої класи — злилися тепер в одне ціле, в одне поняття. Епітет "хлопська", "мужицька" сильно приріс до нашої мови, особливо за XVIII століття, коли справді вона, покинена своїм панством, стала вкінці тільки мовою селянства. Українська мова позосталася, як той паралітик при широкій дорозі, — вона була окремою мовою, мовою самостійною, мовою великого народу, але народу, що програв свою державність, тому ніби нездатна для поважнішої літератури, і ця власне думка запанувала в Україні й трималася в нас більше століття, а серед росіян уперто держиться й тепер. Усіма вважалося, що українська мова, як мова літератури й науки, навіки померла разом з козацтвом і Запорізькою Січчю, а простий народ і його мова на увагу не бралися. Це ще відгомін старої науки про мовні стилі.

Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих літ, покінчивши Полтавську духовну семінарію, зацікавився українською етнографією: збирав народні пісні, приповідки, казки й т. ін., а тому добре знав рідну українську мову. Року 1798-го, мавши 29 літ віку, він випустив свою славну "Енеїду". Час був такий, що з української мови й з самих українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і Котляревський, давши "Енеїду", від якої реготала не тільки вся Україна, але й уся читацька Росія. На початку мало хто запримітив, що це поважний літературний твір, а не проста сміховинка "подлого стилю".*

Мало хто запримітив, що в боротьбі трьох стилів Котляревський відважно став по стороні "мови подлої", надівши на неї корону "стилю високого". Петро І своїм наказом 1720 року заборонив усякі українські друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій друком.

Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів.

І дійсно, крім сміховинної "Енеїди", він тією ж мовою написав і твір "поважного" змісту — "Ода до кн. Куракина". А в "Наталці-Полтавці" та в "Москаль-Чарівнику" він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.

 Тому 1798 рік, рік появи "Енеїди", став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

 



 



 

ZULU s

ZULU s

Шевченко - творець української літературної мови.

  • 15.11.10, 15:29


Мова Тараса Шевченка (1814-1861) в історії української літературної мови має велике значення, бо власне його мова стала наріжною підвалиною літературної мови. Як ми вже бачили, нова українська літературна мова творилася спочатку в полтавсько-харківській школі, цебто на Лівобережжі, тепер же до творення її прийшло й Правобережжя, — Шевченко народився (25 лютого) в селі Моринцях, а зріс у селі Кирилівці* на Звенигородщині на Київщині, якраз в осередку України.

Шевченко перший в нас глибоко зрозумів вагу літературної мови в письменстві, й тому творив її, пильнуючи, щоб була вона якнайкращою. Київ на той час, по заснуванні в ньому 1834 р. університету, поволі відроджувався на український культурний осередок. На 1846 рік зібралося тут чимало українських культурних діячів, що й заклали були Кирило-Мефодіївське Братство 47, яке на українську мову дивилося, як на самостійну літературну мову. Воно навчало: "Щоб кожен слов’янський народ мав свій язик, свою літературу". Але наступного 1847 року над братчиками вчинений був урядовий погром, і всіх їх порозкидали далеко поза Київ: Шевченка заслано на 10 літ, Миколу Костомарова запроторено в Саратів на 9 літ, а мовного Шевченкового вчителя Куліша — на 3 роки в Тулу. З цього часу спинилося Шевченкове свідоме навчання української мови, спинилося й її літературне оформлення в Києві.

Шевченко мав багато даних, щоб глибоко пізнати свою рідну мову, бо першу молодість провів на селі. Як знаємо, він любив слухати оповідання старих, а на Звенигородщині на той час було кому й багато про що оповідати, так що молодий Тарас не тільки закохувався в чари мелодійної київської мови, але й знайомився з іще живою тут ідеологією Запоріжжя, козацтва та Гайдамаччини. Шевченко мав добрий голос і кохався в піснях, яких знав без ліку. То був взагалі час, коли інтелігенція кохалася в українських піснях, а Звенигородщина давала їх Тарасові з найчистішого джерела. При кожній спосібності Шевченко співав, а це приносило йому глибоке знання мови й пісенного ритму, що він пізніш переніс на свої вірші. В російській школі Тарас не вчився, а це зберегло його мову, а головно сам спосіб думати (складню) від помітнішого чужого каламутства, — у нього завжди складня народна.

Ось таким чином народний елемент, головно пісенний, став основним у Шевченковій мові. Його рідна Кирилівка знаходиться в південній Київщині, географічному осередкові Української Землі: звідси до західних говірок яких 40-60 кілометрів, а до північних — 25-40. Це справді творить Звенигородщину осередковою землею, де українська мова Шевченкового часу була чистою, чужими впливами незасміченою.

Пізніш, коли Шевченко пішов у світ, він поніс з собою й тугу та любов до українських пісень та історичних дум. На той час повиходили вже добрі збірники їх, а саме: "Опытъ собранія малорусскихъ пЂсней" 1819 р. кн. Цертелева, "Украинскія народныя пЂсни", ч. І—II, 1827 і 1834-го років М. Максимовича та "Малорусскія народныя думы и пЂсни" 1836 року Лукашевича. Шевченко мав ці три збірники при собі, і знав їх напам’ять, а це дало йому глибоке знання української народної мови. Українська пісня всякла йому в саму душу, стала йому живим словником рідної мови, до якого він завжди звертався в потребі. Головне, Шевченко зрозумів складню мови, й переносив її в свої писання, а складня — душа мови. Усе це сильно наблизило Шевченкову мову до народної й очистило її від усякої штучности.

Глибшого наукового розуміння істоти літературної мови Шевченко ще не мав, але вона інстинктивно носилася перед його віщими очима. Так, він свідомо уникає в своїй мові говіркових місцевих виразів (локалізмів), хоч на Звенигородщині їх не бракувало. Шевченко вишліфовував свою мову від таких виразів, що були б незрозумілі широким читацьким колам, а це вже було розуміння істоти літературної мови.

Так само уникав Шевченко й архаїзмів, цебто стародавніх виразів. Правда, в його мові вони нерідкі, та завжди на своєму місці, завжди як окраса стилю, чому вони в нього ніколи не разять читача. Як знаємо, Шевченко добре знав Святе Письмо, особливо Псалтиря, добре знав і церковнослов’янську мову, що й привносив до своїх віршів, але тільки як мальовничу окрасу поетичного стилю.

Кидається в вічі, що Шевченко оминав також чужі слова, вживаючи їх дуже рідко навіть у своїй прозі. Як я вже вище вказав, Шевченко в дитинстві не вчився в російській школі, а це вберегло його мову від більших русизмів. Але російської мови Шевченко навчився похідьма, з життя та книжок, і він її таки знав, хоч не глибоко. Він, за тодішньою модою, написав немало творів також і мовою російською, але творів слабеньких, мова яких зовсім не чиста, бо повна українізмів. Свого "Денника" Шевченко провадив російською мовою, і він власне показує, що цієї мови Тарас глибше не знав, про що відкрито й признався в цьому.*

До Шевченкових писань, звичайно, русизми таки вдиралися, але не часто, й то більше такі, що вживалися в українській живій мові; скажемо, в мові Котляревського чи Квітки русизмів значно більш, як у мові Шевченковій.

Шевченко свідомо уникав у своїй мові опрощення, уникав того розговірного жаргону, що часто чується в живій народній мові, а це робило його мову чистою й надавало їй ознак літературності. Шевченко листувався зо своїм братом Микитою, й завжди дивувався жаргонності його мови. Року 1840-го одного разу Шевченко так відписав братові: "Брате Микито, треба б тебе полаяти за те, що я твого письма не второпаю: чорт-зна по-якому ти його скомпонував — ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму". Це дуже цінна заява, бо вона наочно показує нам, що Шевченко має вже свою літературну мову, дбає про неї, а "чиста" народна мова сільського брата його вже разить.

Оце були головні основи Шевченкової мови. Тут треба ще підкреслити, що в справах мови на Шевченка завжди мав великий вплив П. Куліш, який йому багато допомагав. Як я покажу в наступному розділі, Куліш був у нас першим письменником і першим ученим, що зовсім свідомо творив українську літературну мову, а свої погляди передавав і Шевченкові. Шевченко нерідко писав таки кострубатою мовою, а це приводило в лють мовного пуриста Куліша, і він нераз "жостко" докоряв Шевченкові й виправляв йому форму його віршів. А іноді Куліш виправляв Шевченкові й зміст.

І отож власне Шевченкова мова й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, завчали напам’ять, і вже тим самим навчалися й мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище: мова найсильнішого письменника й господаря дум народних помалу стає за основу мови літературної, — так нерідко бувало в Європі, так сталося й у нас, так було в Росії з творами Пушкіна. До цього треба додати, що Шевченкова мова мала всі якості, щоб стати мовою літературною: вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників і походила з географічного осередку Української Землі, зо Звенигородщини, чому могла легко стати соборною мовою. І так це й сталося, і рік 1840-й, рік виходу першого видання "Кобзаря", поруч з роком 1798-м, роком виходу "Енеїди", став знаменним етапом в історії розвою української літературної мови. Додам до цього, що власне твори Шевченка широко рознесли й остаточно затвердили наші національні назви: Україна, український.

Треба підкреслити ще велику простоту й ясність Шевченкової мови, а то тому, що в його творах речення будуються по-народному. В Шевченковій складні панує так звана паратакса, цебто рівнорядні речення, а не накопичення підрядних речень до одного головного (гіпотакса), як то часто бачимо в мові інтелігентській. І власне це робить Шевченкову мову ясною та простою. І цим Шевченко створив свій власний поетичний стиль, опертий на українську пісню не тільки мовою, але й ритмічною формою. Цим Шевченко сильно вплинув на своїх наслідників, і повів їх за собою, і впливав ще навіть і тоді, коли солодкавість його пісенного стилю вийшла з моди. Цим Шевченко до певної міри зв’язав був українську поезію, бо в нас довго думали, що Шевченкові форми віршу — то найкращі форми, тоді як розвій літературних форм постійно міняється й удосконалюється.

Шевченко — Творець нашої поетичної літературної мови

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту її добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови, і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч іще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.






 




ZULU s

ZULU s

Українська мова.

  • 15.11.10, 15:09
 УКРАЇНСЬКА МОВА, А НЕ НАРІЧЧЯ


Наукове мовознавство тепер довело власне такий погляд на життя й постання мов взагалі. Мови розвиваються рівнобіжно одна одній, а не генетично, не одна з одної. Уже Копітар у своїй праці 1836 року показав, що всі слов’янські мови — то сестри одна одній, незалежні одна від одної. Так само й Міклошіч справедливо навчав, що всі мови самостійні. Так, сусідні мови завжди мають багато спільного, але все-таки кожна мова індивідуальна окрема одиниця.

З бігом часу ніби спільні мови розходяться, мовні різниці стають ясніші. Взагалі, на розвій кожної мови сильно впливає час, історія, її сусіди.

Багато російських учених твердили, ніби українська мова — то тільки наріччя мови російської, а польських — наріччя польської. Це чисто суб’єктивні політичні твердження, на науці не оперті. Народ чи нація постає з племен, племена з родів; так само постає й мова зі своїх племінних говірок. Зрештою, термін язик-мова, наріччя, говірка — це все умовні терміни, для окреслення яких нема сталого змісту, нема й ясної межі між ними. Російська мова, скажемо, є окрема самостійна мова, але супроти своєї праслов’янської мови, з якої вона розвинулась, вона тільки наріччя. Життя й культура з бігом часу ведуть племена до об’єднання, так само й говори об’єднуються в мови. Свого часу російський проф. Будилович у Варшаві, намагаючись довести, Що поляки не мають окремої мови, твердив, що язиком звемо ту мову, що налічує щонайменше 20 мільйонів народу, коли ж народу менше, то це не язик, а тільки наріччя, мова, жаргон. До цього допроваджує політичне осліплення й суб’єктивне бажання обернути мови конче в говірки іншої мови!

За новішого часу глибоко вивчаються окремі мовні явища й творяться т. зв. ізоглоси, ізофони й т. ін., а вони ніколи не пробігають рівнобіжно в одній мові, а перетинаються й перехрещуються по різних мовах. На основі власне цього можна давати зовсім інші поділи слов’янських мов, і це певно незабаром буде зроблене. І взагалі сусідні мови сильно збігаються між собою, і їх відокремити так же трудно, як трудно відокремити окремі кольори в райдузі: колір існує, але неможливо окреслити, де він починається, а де кінчається.

Антропологія ясно й докладно довела, що расово українці, росіяни й поляки — це різні окремі народи. Так само різні в них мови, кожна сама в собі самостійна, а для досліду цього треба брати мову в цілому: в фонетиці, в формах, в складні, словнику, наголосі й т. ін. — тоді тільки випливе перед нами кожна мова, як цілість у самій собі, як мова самостійна. Початок багатьох мовних явищ треба шукати не з впливу панівної мови, а ще на прабатьківщині. Як я вже підкреслював, наші пам’ятки сягають XI століття і в них уже знаходимо багато основних рис української мови. Але треба тут підкреслити, що в мовознавстві ще й сьогодні подивується неправильне, тільки російське, читання староукраїнських пам’яток, а це веде нас до повної наукової плутанини. Навпаки, коли старі наші пам’ятки читати так, як вони справді читалися на наших землях, тоді перед нами випливає правдива наша фонетика.



Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А між тим глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, ані ж з росіянином. Та й расово українець ближчий до серба. І цілком можливо, що на прабатьківщині в українців було трохи інше сусідство, аніж воно тепер. У всякому разі, в дунайську нашу добу ми сусідували з сербами, а не росіянами.

А вже коли українські племена закріпилися остаточно на своїх місцях, то в них ніколи жодної тяги на північ не було, — там було гірше життя, та й ліси непроходимі. Про це правдиво пише російський учений Ростовцев: Київська Русь "по своїх попередниках одержала в спадщину всі риси, притаманні для держав, що постали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, а не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацію, просякнутою східними елементами".*



* М. Ростовцев ъ. Еллинство й иранство на юге Россіи. СПб., 1918. Див. іще: Проф. Ґотьє. Очерк по истории материальной культури Восточной Европы. Ленинград, 1925; Б. Д. Гpеков. Культура Киевской Руси.



При такому стані нема й мови про якусь там спільну праруську мову: мови українська й російська розвивалися окремо й самостійно, одна від одної незалежно.

Ось таким шляхом постала українська мова, і серед слов’янських мов завоювала собі окреме становище, як мова самостійна. Науковий світ європейський скоріш визнав українську мову за мову самостійну, наприклад: чех Палацький 1830 р., Копітар, Шляйхер, Ф. Міклошіч, Шмідт, Гірт, Бодуен-де-Куртене й багато інших*. Російські вчені вперто звали українську мову наріччям російської, але багато з них також здавна пішли за правдою й визнавали нашу мову мовою самостійною, наприклад: П. Лавровський, Даль, Срезневський, Ф. Корш і ін. А року 1905-го й уся Російська Академія наук своєю "Запискою"  визнала українську мову за мову самостійну**.


 

 







ZULU s

ZULU s

Откуда взялись "москали"?

  • 14.06.10, 23:11

 

ОТКУДА ВЗЯЛИСЬ «МОСКАЛИ»?

Как вы думаете, откуда взялось слово «москали»? Это название великороссов (ставшее по непонятным причинам «пренебрежительным») обычно производят от слова «Москва» и связывают с термином «московиты» - так себя до времен Петра Первого именовали жители Московии.

 

Однако это неверно, потому что слово «москали» существовало ЗАДОЛГО до того, как возвысилась Москва. Анализ исторических документов привел меня к выводу, что «москали» - это чуть искаженное название мордовского народа мокша (моксель) – как раз и проживавшего исторически на территории нынешней Московской области. Впервые о «москалях», как именно о мордовско-финском племени, упоминается в летописях в связи с событиями 980-х годов, когда князь Владимир установил в Киеве обновленный пантеон русских языческих богов, а именно: Перуна – готского (шведского) громовержца, производного от римского Перкусиоса (громовержца Юпитера), Дажьбога и Стрибога – чисто славянских идолов, Хорса и Смаргла – скифско-иранских богов, почитаемых также местными тюрками, и Мокощь – богини в виде женщины-паука, главного божества племени мокош, или мокса, которую упоминает и Карамзин в своей «Истории…».

Это доказывает, что мокса (мокша) в конце Х века составляла вместе со скандинавскими, тюркскими и славянскими жителями Киева существенную часть населения города, а сам Киев имел связи с моксалями. И термин «москали», как искаженное на славянский манер «моксали», возник в Киеве именно тогда, еще в Х веке. В заграничных источниках о «москалях», как именно мордовском народе, упоминали посол Папы Римского в империю Чингизидов - Иоанн де Плано Карпини, написавший свою "Историю Монгалов", и посол короля Франции Людовика IX к Хану Золотой Орды Сартаку - Вильгельм де Рубрук, написавший "Путешествие в Восточные Страны". Первый посетил двор Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1246 году и вернулся в Европу в 1247 году через Киев. Второй посетил страну Хана Сартака, страну Хана Батыя и столицу Империи Каракорум в 1253-1254 годах и вернулся в 1255 году.

Кстати, Вильгельм де Рубрук достаточно точно еще в те годы зафиксировал земли "Руссiи", ее границы и обычаи народа. Послушаем Рубрука: "К северу от этой области [за Перекопом] лежит Руссiя, имеющая повсюду леса; она тянется от Польши и Венгрии до Танаида [Дона]". (Вильгельм де Рубрук "Путешествие в Восточные Страны". Алма-Ата, 1990, стр.85.) То есть Русь – это только одна Украина, восточнее ее никакой Руси не было. А вот что пишет Рубрук о земле и народе будущей Московии в главе "О стране Сартаха и об ея народах": "Эта страна за Танаидом [Доном] очень красива и имеет реки и леса. К северу [от ставки Сартака, где пребывал Вильгельм де Рубрук в августе месяце 1253 года, ориентировочно северо-восток Воронежской области] находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, чистые язычники. Города у них нет, а живут они в маленьких хижинах в лесах. Их государь [князь из династии Рюриковичей] и большая часть людей были убиты в Германии [участвуя в походе Батыя в Европу в 1240-42 годах]...

В изобилии имеются у них свиньи, мед и воск, драгоценные меха и соколы. Сзади них [восточнее] живут другие, именуемые Мердас, которых Латины называют Мердинис [мордва] и они - Саррацины [мусульмане]. За ними [восточнее] находится Этилия [Волга]". (Вильгельм де Рубрук "Путешествие...", стр.88.) Итак, в 1253 году будущий народ Московии назывался Моксель. Кстати, и Н.М. Карамзин, и С.М. Соловьев, и В.О. Ключевский в своих трудах подтвердили факт вхождения в 1253 году "Ростово-Суздальских княжеств" в состав владений Хана Сартака, сына Батыя. Украинский историк Владимир Белинский, исследовавший мордовские корни Москвы в книге «Страна Моксель» (1995), пишет в этой связи: «Вильгельм де Рубрук в 1253 году зафиксировал следующее распределение земель между Батыем и Сартаком: Сартак владел землями Золотой Орды от Дона до Волги, и от Каспийского и Азовского морей до северных мест страны Моксель, куда дошли лошади татаро-монголов в 1238 году.

Жили в "Стране Сартаха" в те годы, кроме татарских племен, только "два рода людей": Моксель (евшие свинину) и Мердинис (мусульмане). Значительно позже, благодаря усилиям великорусских "писателей истории", появилось название "Ростово-Суздальская земля"». А вот что сообщает Большая Советская Энциклопедия в подтверждение словам Вильгельма де Рубрука о стране и народе Моксель: "Мордва, ...делится на 2 основные группы: Мордву-эрзю и Мордву-мокшу. Каждая группа сохраняет свое самоназвание (эрзя и мокша)... Эрзянский и мокшанский языки составляют особую группу финно-угорских языков... Впервые Мордва под названием Морденс упоминается у готского историка Иордана (6 век).

Данные языка и материальной культуры указывают на автохтонность Мордвы в междуречье рек Оки и средней Волги...". (БСЭ (третье издание), том 16, стр. 565.) И далее: "Мокша, этнографическая группа мордвы". (Стр. 423.) Следует сказать, что буква «ш» в слове «мокша» звучит по-фински вовсе не как «ш», а как очень мягкая «съ» с едва заметной примесью «ш». А древнее ее название (и более правильное) – моксель. Владимир Белинский, к сожалению, не обратил внимания на явную близость слов «москаль» и «моксель». «Москали» - это и есть «моксали», а смена порядка букв «кс» на «ск» - типичное для древнерусского языка явление, ибо финское сочетание «кс» было несвойственно древнерусскому языку и неизбежно заменялось на «ск». Хочу обратить внимание, что слово «москали» произошло не от слова «Москва», а является как раз точным и конкретным названием народа мокша-москель. Ибо в противном случае оно звучало бы как «москвали» или «московиты». Но все-таки слова «москали» и «Москва» очевидно связаны – и связаны тем обстоятельством, что «Москва» - это тоже производное от названия народа «моксель».

ОТКУДА ВЗЯЛАСЬ «МОСКВА»?

Согласно БСЭ, Мордва делится на две группы - Мордву-эрзю и Мордву-мокшу. Так вот Мордва-эрзя имела своей столицей город Эрзя (ныне Рязань). Относительно Мордвы-мокши, которая называлась Моксель, можно предположить аналогичное – столицу с названием Москва - от реки Москва, где корень слова и есть народ мокша.

Моксали были самым западным к Киеву финским племенем, поэтому русины (украинцы) Киева и перенесли в дальнейшем их название (искаженное на «москали») на всех финнов Центральной России. Моксали-москали проживали в нынешних Московской, Калужской и Тульской областях, гранича со славянскими Брянском и Смоленском, жили на севере Рязанской области (гранича с эрзя), а также жили на территории нынешней Мордовии и Пензенской области. Любопытно, что река Москва плавно переходит на территории Рязанской области в реку Мокша (на которой стоит город Мокшан у ее истоков в Пензенской области). Видимо, в древности вся эта часть Оки называлась Москва (Моксва) – Мокша-Мокса, ибо на ней всюду жили моксали, а часть этого образования - река Мокша, текущая на севере Рязанской области, в Мордве и Пензенской области, - это продолжение реки Москва.

А точнее, ее историческое НАЧАЛО. Ибо тут есть противоречие в том, что у реки Мокша по-фински обязательно должно быть окончание «Va»: Moks + Va. Почему же его нет? Попробую предложить следующий ответ, создающий цельную картину формирования этих гидронимов. В.О.Ключевский писал в книге "Исторические портреты", стр. 42: "Так и на этом пространстве и в восточной полосе Европейской России встречаем множество рек, названия которых оканчиваются на ва: Протва, Москва, Сылва, Косва и т.д. У одной Камы можно насчитать до 20 притоков, названия которых имеют такое окончание. Va по-фински значит вода.

Название самой Оки финского происхождения: это - обрусевшая форма финского joki, что значит река вообще. Даже племенные названия мери и веси не исчезли бесследно в центральной Великороссии: здесь встречается много сел и речек, которые носят их названия. Уездный город Тверской губернии Весьегонск получил свое название от обитавшей здесь веси Егонской... Определяя по этим следам в географической номенклатуре границы расселения мери и веси, найдем, что эти племена обитали некогда от слияния Сухоны и Юга, от Онежского озера и реки Ояти до средней Оки, захватывая северные части губерний Калужской, Тульской и Рязанской". Удивительно, что российские лингвисты уже 200 лет не могут открыть этимологию названия реки (и затем города) Москва, когда она очевидна и лежит на поверхности!

«Москва» у финнов-мордвы ранее именовалась как «Моксва» и была только в русском языке искажена на «Москва» (переход финского «кс» в русское «ск»). Так вот «Моксва» - это буквально «вода народа Моксель-мокши»: Moks+Va. По этому правилу созданы названия и других финских рек Центральной России. Российский историк Алексей Бычков в книге «Московия» (М. 2005) дает другую трактовку названия реки Москва, выводя его как финское «Маска-ава», то есть «Медведица».

Это кажется неверным, потому что Va – это, как верно отмечал Ключевский, слово «вода», всюду встречающееся в окончаниях названий финских рек. Кроме того, сама река Москва переходит на севере Рязанской области в реку Мокшу. Это неопровержимо показывает, что Москва – это Moks+Va, название народа Мокша + окончание «вода». Что первично – название племени, давшее название реке, - или название реки, давшее имя племени? В данном случае я полагаю, что в 8-9 веках часть мордвы, жившая по реке Мокша (Мокса), получила от реки название мокша-мокса. Затем они стали осваивать по этой реке территорию западнее, уходя в западную часть Оки.

Там эта часть Оки получила уже от названия народа мокса свое имя (мокса+ва). Эта картина кажется вполне убедительной. Ну а в дальнейшем уже от реки Моксва, измененной русинами Киева на «Москва», появилось название «московиты», заменившее название «москали» (то есть мокша). Как видим, «москали» существовали еще до возвышения Москвы, означая мордву мокшу-моксель (что зафиксировано европейскими послами в 1253 году). Сам термин «москали» - это вовсе не выдуманный «врагами Москвы» термин, а САМОНАЗВАНИЕ народа мокша, жившего на реке Москве.

Именно «москалями» они сами себя и называли. А вот неприятие этого термина в России вызвано, думаю, именно тем, что Москва всегда хотела отвергать свое финское происхождение и «примазаться» к славянам. Вот почему российские историки и лингвисты 200 лет ищут этимологию названия «Москва», да найти не могут. Точнее говоря – я совершенно уверен, что многие российские лингвисты до меня находили, что Москва – это река народа мокша (Моксель), да вот им рты затыкали, ибо ради имперских интересов власти над Украиной и Беларусью нужно было скрывать правду о своем Финском Отечестве – и слагать сказки про «финских славян» Центральной России.

Между тем никаких своих славян в России никогда не было – ибо это Великая Финляндия, не имеющая никакого отношения ни к славянам, ни к Руси. Но в России настолько привыкли считать свое финское содержание «русским», что никто не задумывается о нелепости даже имени былинного героя Ильи Муромца, которого считают «славянином» и «русским», тогда как Илья Муромец – это Илья Эстонец, ибо ближайшей родней эстонцев были именно финский народ мурома, а вовсе не славяне.

Проблемы нет, если кто-то нерусский и не славянин ассимилируется в славянской среде: сей процесс происходит везде, и он означает в первую очередь культурное и ментальное принятие славянского содержания не славянином. Но тут мы видим нечто неслыханное: в «славяне» записывают огромнейшие финские территории Центральной России. И проблема в том, что они вовсе не ассимилировались в славянской среде, а «вошли в нее», полностью неся свою финскую культуру (выдаваемую ныне за «славянскую»), финский менталитет и финские антропологические черты. Да еще и шутят о «тормознутости» финнов, хотя сами финнами и являются…

ВЕЛИКАЯ ФИНЛЯНДИЯ

Продолжу цитаты из БСЭ. Том 16, стр.205: "Мещера, древнее племя... Говорило на языке финно-угорской группы. По археологическим данным, с Мещерой связаны могильники и городища 2-12 вв., расположенные по среднему течению Оки... Большая часть Мещеры к 16 в. обрусела...". Том 16, стр.101: "Меря, племя, предки которого в ...1-м тысячелетии новой эры жили в районе Волго-Окского междуречья. Впервые Меря (merens) упоминаются в 6 в. готским историком Иорданом... Язык Мери относился к финно-угорской семье...". Том 17, стр.127: "Мурома, племя, родственное мордве, жившее на берегах Оки... Язык Муромы относится к финно-угорской группе...

В 10-11 веках Мурома платила дань Руси [Киевской Руси], в 12 в. полностью обрусела". Владимир Белинский считает, что все эти и другие финские племена России и назывались обще словом «Моксель»: «Все племена говорили на финно-угорской группе языков, то есть, были племенами одного корня, одного происхождения. И, естественно, в старину носили одно обобщенное название народа, каковым и было слово - Моксель. В отличие от родственной, мусульманской – Мердинис (Мордвы – В.Д.)». Взглянем, какими поселениями ограничивалось междуречье Оки и Волги. По Оке, с востока на запад: Муром, Рязань, Коломна, Калуга, Козельск; по Волге: Городец, Кострома, Ярославль, Тверь, Ржев. А за Костромой, Ярославлем и Тверью проживали племена Веси. В Тверской земле до сего дня сохранилось напоминание о Веси - город Весьегонск. БСЭ, том 4, стр.582: "Весь, прибалтийско-финское племя ...арабским географам 10-14 вв.

Весь была известна как народ вису, живший к Северу от Болгарии Волжско-Камской... Постепенно часть Веси обрусела...". Итак, вся "великорусская земля" от Мурома, Рязани и Калуги до самого Беломорья и Вологды в IX-XIII веках была полностью заселена родственными племенами, говорившими на одном финском языке. Скорее всего, от имени народа Моксель (мокша) все финские племена, являвшиеся тогда единственным населением Центральной России, стали в Киевской Руси называться обще «моксалями», и в языке Руси-Украины это быстро изменилось на «москали».

Так термин «москали» стал обозначать всех финнов, живущих восточнее Руси-Украины. (Аналогично и славяне Полабья стали называть всех немцев по имени германского племени Nemetes, жившего с ними погранично.) Заглянем в труды российских историков, в том числе создателей исторической науки России. Все пишут о том же: что никаких славян в России не было, а жило там только одно финское население. К.Валишевский в своей книге "Иван Грозный", изданной в России в 1912 году, писал на стр. 16: "Съ этнографической точки зрънiя девять десятыхъ страны [Московии] имъли только то русское населенiе, которое оставила здъсь прокатившаяся волна недавняго колонизацiоннаго движенiя. Не было необходимости въ то время "скресь" русскаго, чтобы найти татарина и особенно финна. Основой населенія вездъ являлось финское племя".

В.О. Ключевский, профессор Московского университета и Московской Духовной Академии, приемник С.М. Соловьева на кафедре русской истории Московского университета, писал ("Исторические портреты", Москва, 1990 год, стр. 41): "...Великорусское племя... было делом новых разнообразных влияний... притом в краю, который лежал вне старой коренной Руси и в ХII в. был более инородческим, чем русским краем... Финские племена водворялись среди лесов и болот центральной и северной России еще в то время, когда здесь не заметно никаких следов присутствия славян". Еще ранее эту мысль высказал Н.М. Карамзин: "жили тогда...: Меря вокруг Ростова и на озере Клещине, или Переславском; Мурома на Оке, где сия река впадает в Волгу; ... Чудь в Эстонии и на Восток к Ладожскому озеру; Нарова там, где Нарва; ... Весь на Белеозере; Перьм в Губернии сего имени; ...

Печора на реке Печоре. Некоторые из сих народов уже исчезли в новейшие времена или смешались с Россиянами..." (Н.М. Карамзин "История государства российского ", том I, стр. 45.) И подытожил в своей книге профессор В.О. Ключевский на стр. 44: "...Наша великорусская физиономия не совсем точно воспроизводит общеславянские черты... именно, скулистость великоросса, преобладание смуглого цвета лица и волос и особенно типический великорусский нос, покоящийся на широком основании, с большой вероятностью ставят на счет финского влияния".

Весьма ценное и честное суждение, потому как сегодня все жители Центральной России себя считают «славянами» и постоянно вещают на ТВ и на страницах книг, что типичные черты финна (лунообразное лицо и нос «картошкой») – это якобы «типично славянские черты». Хотя славян с такими чертами не существует АНТРОПОЛОГИЧЕСКИ, что прекрасно знают российские археологи, по строению черепов определяя их расовую принадлежность. Например, экспедиция академика РАН В.Янова нашла в Новгородской области останки поселения колонистов, по строению черепов которых (и по другим, конечно, признакам) удалось определить, что это славяне ободриты с Лабы-Эльбы, откуда и был родом легендарный Рюрик, князь Руси ободритов.

В расположенных везде ВСЕХ других сотнях исторических поселений Новгородской области никаких следов славян нет – строение черепов соответствует финнам (саамам, чуди и веси). Конечно, не дело академика бороться с заблуждениями россиян, повально считающих себя «славянами», но ситуация выглядит просто анекдотично, когда милицейские сводки Сыктывкара, Уфы и Казани вещают на местном ТВ, что «разыскиваются преступники славянской внешности» (в противовес другой формулировке МВД о преступниках «кавказской внешности»), хотя под «славянской внешностью» тут понимается местная околоевропеоидная – финская или татарская.

То есть финны, татары и башкиры уже давно себя относят к «славянской внешности». В.О. Ключевский, стр.41-42: "В области Оки и верхней Волги в XI- XII вв. жили три финские племени: мурома, меря и весь. Начальная киевская летопись довольно точно обозначает места жительства этих племен: она знает мурому на нижней Оке, мерю по озерам Переяславскому и Ростовскому, весь в области Белоозера. Ныне в центральной Великороссии нет уже живых остатков этих племен; но они оставили по себе память в ее географической номенклатуре. На обширном пространстве от Оки до Белого моря мы встречаем тысячи нерусских названий городов, сел, рек и урочищ. Прислушиваясь к этим названиям, легко заметить, что некогда на всем этом пространстве звучал один язык, которому принадлежали эти названия, и что он родня тем наречиям, на которых говорят туземное население нынешней Финляндии и финские инородцы среднего Поволжья, мордва, черемисы".

Насчет «туземцев» тут российский историк явно «хватил лишнего», называя фактически всех русских Центральной России (великороссов – бывших финнов) «туземным населением». Не исключаю, что такое отношение историка к исконным народам России в чем-то вызвано его происхождением из славянской Руси-Украины.

С.М. Соловьев в "Истории России с древнейших времен" и в других работах всюду пишет о финских корнях России, например, неоднократно указывает, что «Ростов Великий построен и населен финскою мерею». Он не считает его славянским городом, ибо «славяне там не жили». Немногие города Московии, получившие славянские имена, были все до одного основаны только князьями из Киевской Руси (то есть украинцами), ехавшими в этот финский край «москалей» («инородцев», как писал выше Ключевский) за неимением вотчин у себя на родине-Руси.

По этому поводу Владимир Белинский замечает: «Все поселения Ростово-Суздальской земли к приходу Рюриковичей со своими ватагами – давно были построены и заселены финскими племенами. И пришлый князь здесь, точно как и среди славянских племен, в Киевской Руси, кочевал от одного селения к другому, где примут». Российские историки Н.М. Карамзин ("История государства российского", 1803-1829 годы), С.М. Соловьев ("История России с древнейших времен", 1851-1879 годы), В.О. Ключевский ("Курс русской истории", 1904-1910 годы) дружно указывают, что этнос великороссов (нынешних русских) сформировался из финского этноса как его основы (то есть русские Центральной России – это этнически, антропологически – именно финны, а вовсе не славяне).

Сии историки, конечно, в этом формировании искали обязательно (по заказу «свыше») и некую «славянскую составную». Например, В.О. Ключевский заключает: "В этом влиянии этнографический узел вопроса о происхождении великорусского племени, образовавшегося из смеси элементов славянского и финского...". Но что тут было «славянского»? Согласно трудам этих историков, никакого переселения славян-украинцев с Руси-Украины в Московию тогда не было (кроме пары мелких эпизодов). То есть, не было в Московии никакого «пришествия славян» с Украины на «туземные» финские земли. Были только два фактора русификации финнов Москвы: это подчиненность этих финских земель князьям Киева – земель, замечу, совершенно нерусских и неславянских.

И второй, главный фактор – миссионерская деятельность РПЦ Москвы. Сия деятельность шла с трудом, ибо финны Золотого Кольца Москвы не хотели принимать христианства. Например, финский народ вятичей его не принимал до XII века (сегодня в российских журналах кроссвордов под заданием «славяне» или «русичи» постоянно ставится слово «вятичи», хотя этот финский народ никогда не был славянами и принципиально отвергал власть Рюриковичей Киева – то есть Руси – над собой до татарского нашествия: Вятка не была Русью, когда угодила в Орду).

Как я писал выше, в докладах европейских послов относительно земли моксалей (именуемых у нас ненаучно-фантастическим термином "Ростово-Суздальские княжества"), вошедших в 1253 году в состав владений Хана Сартака, сына Батыя, сказано чеческих французов. А Россия пытается свое население выдать за «славян», в том числе славяне при последней переписи населения «пополнились» только в одной Бурятии на 70 тысяч бурятов, как писала пресса Читы.

Так буряты, «переписавшись» в «модные» русские, стали из бурятов «славянами». Можно подумать, что родилась новая народность славян с монголоидными чертами лица. Хотя основания все есть: у всех бурятов в Чтко и конкретно: сии моксали-москали были язычниками. Поэтому непонятно, с какой стати в Москве торжественно отмечали 1000-летие крещения Руси, когда сия Московия при вхождении в Орду не была ни Русью, ни православной? Ситуация пикантна тем, что православие этим финнам нес как раз Сартак, который его принял от Византии (на монетах Орды Сартака византийские кресты и двуглавые орлы, Византия послала к Сартаку миссию, которая построила у него храмы и т.д.).

Православие Орды получило широкое развитие в 1273 году, когда еще задолго до венчания московского князя Ивана III с Софьей Палеолог, правитель Орды Ногай женился на дочери византийского императора Михаила Палеолога – Ефросинии Палеолог. И принял православие (как и двуглавого византийского орла в качестве официального герба Орды, и титул царя Орды). Московия – страна Моксель – потому и находилась почти три века в Орде, что не была ни русской, ни православной. А вся ее русификация в это время осуществлялась только миссионерами РПЦ Киева – через принятие «москалями» Киевского православия.

Русификация страны финнов (то есть России) происходила, согласно историкам, так: киевские священники-миссионеры приезжали в финские земли восточного соседа, где основывали храмы и монастыри, охмуряли новой верой местное население, которое, принимая эту веру (основанную на древнеболгарском языке), постепенно теряло национальную идентичность. Крещенным финнам Московии РПЦ Киева раздавала болгарские имена и болгарские фамилии на «-ов», так Московия обрела своей самой массовой фамилией самую массовую в Болгарии фамилию Иванов.

«Церковность» происхождения нации великороссов доказывает в первую очередь этот факт, ибо у других славян, живущих погранично с Московией (кстати, весьма далеких от Болгарии), фамилии были вовсе не «болгарские», а свои местные славянские: на -ич, -ский и пр., никак не связанные с болгарскими традициями. Карамзин, Соловьев и Ключевский подытоживают: нация великороссов была создана из финнов только к XVI-XVII векам, до этого великороссы еще оставались финнами. В этой связи украинский историк Владимир Белинский замечает: «Великороссы – не являются изначально славянским народом, никогда им не были и в тех условиях быть им не могли.

Даже среди основной массы великороссов славяне, выходцы из Поднепровья, составляли ничтожно малую долю процента». Об «основании Москвы Юрием Долгоруким» он пишет: «Будучи шестым сыном Мономаха, не получив в наследство "стола", пошел с дружиною искать новое место и новых "подданных". Найдя стол, за многие сотни километров от Руси, осел среди племен: мери, веси, муромы, мещери, мокши и мордвы, в земле Моксель, как ее назвал Вильгельм де Рубрук».

Кстати, само появление крепостного права в Московии (и затем России) и его жестокость объясняются только тем, что киевские князья и дружинники повелевали над туземным населением инородцев – финнов, не славян. У себя на родине в Украине их отношение к крестьянам-русинам было совершенно иным, там вассал уважался, ибо был соплеменником, а тут царил расизм, аборигенов русские (то есть украинские) колониалисты не считали людьми. «Аукнулось» в 1795 году, когда Россия захватила Беларусь и 2/3 Украины, вводя там впервые для нас крепостное право, ранее неведомое.

И далее: «В начальном периоде создания народности, а впоследствии - нации великороссов, ее основу составляли финские племена, проживавшие на своей исконной земле»; «славянское начало при создании нации великороссов составляло ничтожно малую долю процента и, практически, в этом этносе отсутствует»; «Даже в XVII веке дабы сие увидеть и убедиться "скресть русскаго" [оборот Соловьева] необходимости не было. Поставлен под сомнение и отвергнут один из глупейших мифов Российской Империи – миф о славянском происхождении Московского княжества».

ВЫВОДЫ

Создатели истории Государства Российского Карамзин, Соловьев и Ключевский единодушны в своих выводах: великороссы (то есть русские России) – это русскоязычные финны, а не славяне. Но коль так, то с какой тогда стати делегация России постоянно участвует на Съездах славянских народов в Минске, представляя русских-великороссов именно как славян? Они должны принимать участие в своих Съездах финских народов, ибо славянами не являются.

И полным абсурдом является массовый приезд на съезды казаков России, которые в царской России даже к русскому народу не относились, ибо имели свой черкасский язык еще в 1913 году. А тут кроме финнов еще и черкассы-казаки захотели себя считать «славянами», хотя «казаки-славяне» - это полный анекдот у ученых-славистов.

Аналогичный «арабу-славянину» или «китайцу-славянину». Участие России возможно в совершенно ином форуме – в форуме славяноязычных стран, куда с удовольствием примут в том числе славяноязычных бурятов и чукчей России. Подобные форумы в рамках франкофонии постоянно проводит Франция, собирая делегации из своих бывших колоний в Африке, Америке, Океании.

Но там алжирцы и прочие вовсе не выдают себя за этни

итинской области именно болгарские фамилии на –ов и русские имена, согласно именам крещения РПЦ Москвы, они в большей части православные. Вся говорят на чистом русском языке и себя считают русскими, бурятского языка не знают.

Так «прирастает» Россия славянами. Конечно, никто не может запретить буряту считать себя русским. Но эта свобода, по которой еще при Иване Грозном вся Орда превращалась в «русских», выводит Россию за рамки Славянского Мира, оставляя ее только в рамках славянофонии – по аналогии с франкофонией.

На недавнем съезде славян в Минске все заполонили казаки-черкассы, русскоязычные тюрки, потрясая народ Минска своими диковинными лампасами, экзотической для славян кавказской формой и астраханскими а-ля ислам бородами (в Минске я никогда не встречал никого с такой бородой, такие диковинные бороды вы никогда не найдете и в Кракове, Львове или Праге, ибо все славяне – в отличие от казаков – бреют лица).

Но где же тогда на съезде славян буряты Читы с их такими же «славянскими», как у казаков, бубнами, которые точно так по паспорту русские? Ведь в России русский по паспорту – это автоматически как бы «славянин».

Сегодня Славянский Мир переживает депопуляцию из-за малой рождаемости, но – вот удивительно! – он продолжает расти, как на дрожжах.

Новая перепись населения в России покажет, что Славянство снова пополнилось миллионами новых «экзотических славян»: компанию финнам, бурятам и казакам-черкассам России в семье славян составят новые миллионы записавшихся «в русские» эвенков, татар, китайцев и вьетнамцев, ханты и манси, ненцев, таджиков, абхазов и пр.

Сегодня в России (где к инородцам относятся недружелюбно) модно менять национальность, ибо запись в паспорте «русский» означает изменение и расы.

Для изменения пола надо хотя бы делать операцию, а тут ничего не требуется, кроме желания бурята или китайца пополнить семью славян.

Что же, ничего не остается, как встречать своих новых славянских братьев с хлебом-солью…

ZULU s

ZULU s

Мова.

  • 14.06.10, 22:45
<!-- bn_id='101168'; bn_url='http://b468.abn.com.ua'; bn_rnd=Math.round((Math.random()*10000000)); bn_addurl='?t=468&w=468&h=60 if(window.screen) bn_addurl+='&c='+screen.colorDepth+' if(document.referrer) bn_addurl+=' bn_addurl+='&tz='+(new Date()).getTimezoneOffset()+' document.write(''); //-->&lt;a href="http://b468.abn.com.ua/nsanchor?t=468&w=468&h=60&id=101168&c=32&cw=1024&tz=-240&r=6086381" target=_top&gt;&lt;img src="http://b468.abn.com.ua/nsimg?t=468&w=468&h=60&id=101168&c=32&cw=1024&tz=-240&r=6086381" width="468" height="60" border=0 /&gt;&lt;/a&gt;<a href="http://b468.abn.com.ua/nsanchor?t=468&id=101168" target=_top><img src="http://b468.abn.com.ua/nsimg?t=468&w=468&h=60&id=101168" width="468" height="60" border=0 /> <!-- /Another Banner Network -->
Хроніка нищення української мови та культури від XVII століття до сьогодення

1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: "разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите."

1689 р. - Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:"... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. "Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати", визнали москалі в 1905 р. ("Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова").

1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші, "не сходные с книгами московскими".

1690 р. "Сугуба, трегуба і многогуба" "анафема" Московського собору на книжки С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького.

1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1709 р. Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянськоі" академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. "Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах. музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України" (І.Огієнко, "Українська культура"). "...Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури", визнав пізніше князь М.Трубецькой.

1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку всіх українських книжок у Москві.

1709 р. Указ Петра Кривавого про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з московським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1713 р. Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву РУСЬ-РУСІЯ-РОСІЯ. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину. (Грецька назва Руси звучить як "Росія".)

1718 p. Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, "...численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,... серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались" ("Історія Русів", ст.303-304, вид.1956 p.).

1718 p. Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, "...численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,... серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались" ("Історія Русів", ст.303-304, вид.1956 p.).

1720 р. Наказ царя Петра Кривавого: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было".

20 грудня 1720 року Петро Кривавий видав указ київському губернському князю Голицину, щоб "...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".

1720 р. Наказ царя Петра Кривавого: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было".

20 грудня 1720 року Петро Кривавий видав указ київському губернському князю Голицину, щоб "...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки "не во всем с великороссийскими сходные". Знищення Чернігівської друкарні.

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки "не во всем с великороссийскими сходные". Знищення Чернігівської друкарні.

1724 p. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печорської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга "Триодь" "не совсем с великороссийским сходная", а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.

1737 р. Московський намісник у Києві князь Баратинський арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привілеями Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо "ссылаться им в вольностях будет не на что". 1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російської мови викладання, внаслідок чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1753 р. Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1755, 1766, 1775, 1786 pp. Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3, 1849 - 2, 1850 - 1, 1851 - 2, 1856 - 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.

1759 р. Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.

1764 р. Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, "якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли..."

1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.

1769 р. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, щоб в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу «голосом, свойственным российскому наречию». Теж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 українських шкіл, тобто, на кожну исячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.

1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.

1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано "Порівняльний словник усіх мов", у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1799 р. 25 травня москвинська окупаційна влада арештовує у Києві українського композитора Артемія Веделя за письмовий протест проти гоніння на українську освіту та культуру й тримає його у в’язниці 68 днів, а потім кидає до божевільні на 9 років, де він й помер. Наказано було не давати йому «ни пера, ни ручки, ни бумаги». Тривалий час твори Веделя заборонялося виконувати і навіть друкувати.

1800 р. Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі українського барокко, а лише у московському синодальному стилі.

1807 р. Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвалився: "Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски" ("Слово Просвіти", 1998, ч.З, стор. 10).

1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії, першого Університета на Руси, відкритого 1632 року. Для порівняння: перший Університет у Московії було відкрито тільки 1755 року.

1824 р. Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское». "Цензурный режим в отношении малоросийской письменности" зобов'язував: "Подвергать запрету всякое малоросийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства" (ж. "Україна", ч.26, 27, 1993 p.).

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".

1847-1857 pp. Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка "революційний демократ", "нєістовий" В.Бєлінській в грудні 1847 р.: "Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу..."

1853 р. Спотворено видання "Літопису" Граб'янки.

1862 р. Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу "Основа".

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою: "Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії". Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета". "... всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов'янина, турок ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить петербургський уряд та великоруське общество... Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об'являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтає в грязь українців за те тілько, що вони українці..., п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?... 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва..." (Українець. З України. "Слово". – 1863 р., 4.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97).

1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.

1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України "в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию...".

1870 p. Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення". Отже українців відносили до "інородців". В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Короленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та культурну спадщину.

1874 р. Москалі видали новий статут про початкові народні школи, у якому відтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.

1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.

1876 р. Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтеліґенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.

1876-1880 pp. Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. "Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского, как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещением въезда в Южные губернии и столицы, подсекретное наблюдение".

1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

1888 р. Указ Олександра III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами".

1889 р. У Києві, на археольогічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.

1895 p. Заборона видавати українські книги для дітей, "... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными". Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: "Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. Воспретить". На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: "Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать". (В.Лизанчук, стор.105).

Б. Грінченко в одному з часописів писав: “Величезна більшість учетелів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкарїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі “подвиги” рабської вірності”.

1899, 1903 pp. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві

ZULU s

ZULU s

Мова.

  • 14.06.10, 22:06

1900 p. і наступні роки. Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1905-1912 pp. Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1905 p. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це "загальнодержавна інституція", і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.

1906 і 1907 рр. Закриття "Просвіт" в Одесі та Миколаєві.

1908 p. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 р. Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до "иноверцев" і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.

1910, 1911, 1914 pp. Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1914 р. Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.

1914 p. Заборона москвинською владою святкування на окупованій Московією частині Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

1914 p. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпала німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ. «... Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом» (газета "Киевлянинъ", 1914 р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: "Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки". В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у Московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.

1914 р. Доклад полтавского губернатора фон Богговута «Министру внутренних дел о мерах против украинского народа» 1914 р.: «1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. 2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов. 3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. 4. Составить правдивую историю молорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» – это "окраина" государства в былые времена. 5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. 6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. 7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. 8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. 9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что "украина" — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. 10. Всеми способами искоренять употребления названия "украина", "украинский". 11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. 12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.(Праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932.)

1918 р. Захопивши Київ 8-9 лютого, московсько-більшовицькі окупанти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка… «Власть в Киеве установлена при помощи штыков и передана советам Украины», – телеграфував Лєніну командувач більшовицькими військами М.Муравйов 9 лютого. Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Лєнін подякував катові українського народа за “братскую помощь Украине”: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева выполнят свою революционную обязанность».

5 вересня. Декрет про створення місць масового ув’язнення для військово-полонених, учасників візвольної боротьби, незадоволених, інтеліґенції, заможних селян та таке інше. «…Необходимо обезопасить Советскую Республику от классовых врагов путем их изоляции в концентрационных лагерях» (Декреты Советской власти, т.3, М., 1964, с. 291). «Мы должны карать насмерть не только виновных. Казнь невинных поражает массы», – заявив у вересні 1918 М. Криленко, який пізніше став прокурором та міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії.

1921-1922 pp. За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150 тис. українців-учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. - Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать укрАинский язык, который покрылся уже прахом?" – закликав у Запоріжжі москвинський «письменник» Ф.Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", – писав голова "українського уряду" болгарин Х.Раковський.

1922 р. Ліквідація "Просвіт" на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців.

1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, "Щедрик", Харків, 1994р.).

1923-1924 pp. Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923-1925 pp. - Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові". Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України". Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані". Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, "Пам'ятки України" ч.88, 1991 р.).

1927 р. Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення ("Київ: жертви репресій", т.1, с.11, К. 1997 р.).

1929 -1991 pp. Посилене заселення Руси-України московитами (їх чисельність зросла в 4,2 рази) і виселення українців.

1929 р. Арешт українських науковців і духовенства – заміщення їх російськомовними.

1929-1930 pp. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Харківський судовий процес над ними ("Процес СВУ"). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: "Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем". Одночасно в усій Руси-Україні було заарештовано і розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення і реабілітації дожили одиниці.

1930-1937 pp. Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

Документ: Из «Постановления ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932» «г-7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей, ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык... срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах».

1933 р. Погром українців Кубані. Жорстоке придушення комуністами повстання українців на Кубані. Розстріл і виселення понад 50 тис. українців, зокрема, повністю – станиці Полтавської (30 тис. населення), яка була крупним центром української освіти та культури. Перейменування її в "Красноармейскую". Заселення українських станиць московитами. Перейменування їхніх назв, щоб ніхто й не здогадався, що в них жили славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в багатьох станицях комуністи виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських станичних шкіл, були фізично знищені або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся (Яр.Савка, Російщення України, Київ, 1992, с.209-215). У станиці Полтавській москалі застали ще чимало вмираючих і виснажених українців. Їх було постріляно й у такий спосіб деукраїнізовано.

1933 p. Планове заселення вимерлих від голодомору українських сіл завезеними з Півночі московитами. План було виконано на 104,7 %.

1933 р. На знак протесту проти політики московських окупантів та малоросійських колаборантів покінчив життя самогубством видатний письменник Микола Хвильовий. Також здійснив самогубство державний діяч М.Скрипник.

1933-39 рр. Тотальне знищення (понад 80%!) української інтеліґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. У 1938 році друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36. З 223 зниклих лише 7 померли своєю смертю.

1933 р. Заміна традиційного українського правопису на новий совєцький (общєпонятний). Визнавши українську мову де-юре, більшовики після згортання “українізації” в 1931-33 рр. почали приховане втручання у внутрішню структуру мови, розхитуючи кожен із її рівнів з метою наблизити або втотожнити із російською мовою. Затверджений у директивний спосіб “Правопис 1933 року” спричинив руйнівні процеси на всіх мовних рівнях.

1934-1988 pp. Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію Руси-України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були: -звеличувати Московську імперію, загарбницьку політику і дикунську жорстокість москалів та комуністів; -керуватися фальшивою імперською концепцією "єдінства трьох братніх славянскіх народов"; -розглядати чужинців-москалів, які з'явилися на історичну арену на кілька тисяч років пізніше від українців, як "старшого брата". Істориків, письменників, діячів культури, яких не розстріляли і які випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їх твори забороняли або знищували. Так, наприклад, був спалений увесь наклад книги "Хортиця в героїці і легендах", а автор М.Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець І.Дзюба (за роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація"), переслідувались історики М.Брайчевський, Я.Дашкевич, поет В.Сосюра, композитор К.Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато, багато інших. Насаджувана чужинцями система освіти та виховання були спрямовані на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартости, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв, зокрема І.Мазепи, С.Петлюри, Є.Коновальця, С.Бандери. Визначні наші діячи науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, О.Теліга, А.Шептицький та багато інших) замовчувались або подавалися в негативному значенні.

1934 р. Розстріляно діячів української культури (К.Буревій, Г.Косинка, Т.Крушельницький, Д.Фальківський та інш.) за сфальсифікованими звинуваченнями у причетности до вбивства С.Кірова, якого в дійсности вбили його ж "соратнікі". У зв'язку зі "справою Кірова" комуністи вимордували в Руси-Україні близько 30 тис. осіб, переважно інтеліґенції.

1937 р. Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КПбУ. Самогубство голови уряду П.Любченка. Українців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік М.Яворський, розстріляний, бо був українцем, незадовго до смерті писав: “Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин”.

На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури.

1937-38 рр. Окупанти стратили на місцях по рознарядках з Москви біля 300 тис. українців. 3,5 млн були відправлені в концтабори. Лише в Харківській області за 1937 р. однією “тройкою” (прокурор М.Брон, начальник обласного відділу НКВД Л.Рейхман, секретар обкому партії М.Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до розстрілу було призначено 3450 осіб, решту в концтабори. Цією “тройкою” були складені також додаткові проскрипційні списки на українську інтеліґенцію, на підставі яких Наркому МВД Єжову була подана доповідна записка – зустрічний плян “О лимитах по Харьковськой области”: “Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами”, “взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб”. Вони просили виділити на Харківську область “додаткові ліміти” на 8 тис. чоловік, з них по першої категорії (розстріл) 3 тис. і по другої (концтабори) 5 тис. чоловік. Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участи цих катів при арештах інтеліґенції проводилася децимація – брали підряд кожну десяту сім’ю.

1938 p. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

1939 р. Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там "зменшилася" з 61,5 % у 1926 р. до 4%.

1939 р. Початок комуністичного терору на західно-українських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема, "Просвіту" та наукове товариство ім.Т.Шевченка. Українці-західняки посіупово "звільнялись" від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього майже остаточно "визволили" їхніх східних братів-українців.

1941 р. Червень-липень – фізичне знищення втікаючими комуністами понад 200 тис. українців, які були запроторені до в’язниць у Західній Україні, а також кілька сот осіб української інтеліґенції, які в комуністичних тюрмах ніколи не сиділи. Більшість страчених ніякого відношення до політики не мали, як син Івана Франка, професор Петро Франко, ак. К.Студинський та інші. Розстріли чинилися згідно до пляну евакуації в’язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л.Берія від 25 червня 1941 р.

У Києві в липні-вересні 1941 НКВД масово арештовує професорів, викладачів, науковців та студентів й розстрілює за далеко не повним й оприлюдненим на сьогоднішній день списком 5147 осіб.

У жовтні 1941 в селі Непокрите (тепер Шестаково під Харковом) комуністи загнали у клуню і спалили живими біля 300 чоловік української інтеліґенції, серед них відомого поета Володимира Свідзінського, яких вони перед тим зібрали у Харкові й погнали етапом нібито для евакуації.

У листопаді-грудні під час німецького наступу на Москву совєцьке командування кинуло проти німців 179 000 “ополченців” – учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме тут був випадок, що шокував весь світ: одна рушниця і один комплект набоїв на 5 чоловік і одна граната на трьох. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору. До речі, саме такі “ополченські частини” протягом усього 1941 року самотньо приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими панічно тікаючою красною армією.

1946 р. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу "Про затвердження українського правопису, наближеного до російського". Український правопис ще більше за «правопис 1933 року» було наближено до російського.

1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про "український буржуазний націоналізм", внаслідок якої кілька тисяч представників української інтеліґенції заслано до концтаборів ("Ждановщина"). Гоніння на журнали "Україна", "Радянський Львів", "Дніпро", "Барвінок", "Перець". Головного редактора журналу "Україна" Ю.Яновського звільнено з роботи.

1947 р. Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськми буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: "Особи, що загублять даний зведений список, підлягаютиь притягненню до судової відповідальности".

1949 р. Увязення 20-річного З. Красівського. Усього цей відомий борець за волю України, поет та Голова Проводу ОУН в Україні провів в тюрмах, концтаборах, засланнях та психіатричних лікарнях 26 років.

Того ж року поблизу одного з концтаборів на Колимі комуністи потопили у болоті біля 3 000 українських дівчаток 13-14 років, “щоб нікому було народжувати бандерівців” (“Независимая газета”, Одеса, 17.11.1995)

1949 р. 16-й з'їзд КП(б)У у черговий раз засуджує «український буржуазний націоналізм», погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати "гнилу культуру буржуазного Заходу" й вихваляти "передову культуру" Московщини.

1949-1953 pp. Чистка компартії, внаслідок якої за "український націоналізм" було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.

1951 p. Викриття "Правдою" – центральною газетою Московії, "національних ухилів" в українській літературі (вірш В.Сосюри "Любіть Україну", лібретто опери "Богдан Хмельницький" та ін.).

1951р. Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! РОЗСТРІЛЯНО.

1956 р. “За антірадянську агітацію та пропаганду” засуджено Анатолія Лупиноса, який просилів у комуністичних концтаборах загалом 23 роки. За протести проти інтервенції московських військ в Угорщину на довгі строки ув’язнення засуджено кілька сот чоловік, головним чином молоді.

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17. IV. 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла відповідну постанову.

1959 р. За діяльність на захист прав українців на багаторічне ув’язення засуджений Петро Рубан. Всього цей патріот України відмучився у в’язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід. Тепер в “незалежній” Україні він не може домогтися українського громадянства.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою "ЦК компартії України" вимагає від комуністів виховувати українців "в дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу", тобто нашого окупанта, і в ненависти до свого, українського, "вести непримириму боротьбу проти націоналізму,... особливо українського буржуазного націоналізму".

1961 р. 22-й з'їзд ЦК КПСС проголосив політику "злиття націй", що по суті означало тотальне московщення усіх колоніяльних народів імперії. "Треба з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків", тобто звичаї, мову, культуру поневоленх москалями народів.

1961 р. За спробу створення Української Робітничо-Селянської Спілки, що прагнула була на марксистських засадах згідно за конституцією СССР сприяти виконанню “права” України на вихід з Союзу, приречено на смерть Левка Лук’яненка (замінено на 15 років ув’язнення). Усього цей видатний борець за вільну Україну поневірявся у тюрмах та таборах 30 років.

1962 р. Репресії проти захисників української мови.

1962 p. ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію "рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму", найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

1963 p. Підпорядкування національних Академій Наук союзних республік московській Академії Наук СРСР.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором й спалює Українську національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.

1969, 1979 pp. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії Наук, музею "Софія Київська", Видубецього монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні "загадкові" пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), окрім Росії.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти "українських іншодумців (Б. та М.Горині, П.Заливаха, Св.Караванський, Валентин Мороз, М.Осадчий, А. Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештований А.Здоровий.

1970 р. Суд над авторами "Листа творчої молоді Дніпропетровська" з протестом проти московщення української культури.

1970 р. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

1972 р. "За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами" окупанти усунули від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладача включно з її директором, заборонили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові вони знесли хату, де жив видатний український філософ і просвітитель Г.Сковорода та приступили до знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Тепер там вигулюють собак...

1972-1974 pp. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема, проти Чортківської групи В.Мармуса та Ст.Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуджено А.Здорового - 7 років, І.Кравціва - 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігорь та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші.

1975 p. Колоніальна влада поновила цензурування "Кобзаря" Т.Шевченка.

1977 р. Арест членів Української Гельсінгскої Групи М. Руденка, Ол. Тихого, Л. Лук’яненко, М. Матусевича, М. Мариновича.

Того ж року у Києві при невідомих обставинах було вбито відому українську поетку, діяча дисидентського руху Аллу Горську – судячи за всього, це була сплянована акція КҐБ.

1978 р. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти московщення України.

1979 р. Під Львовом агенти КГБ вбивають популярного композитора-співака Володимира Івасюка.

1984-85 рр. В концтаборах були замордовані Олекса Тихій, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.

1978 р. Колегія Міносвіти УРСР. Директива "Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах".

1984 р. Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів, де, зокрема, зазначалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення московської мови", що означало подальше витіснення мови корінного населення.

1984-1985 pp. В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.

1986 р. Заарештовано й ув'язнено Й.Терелю та В.Кобрина за релігійну діяльність та створення "ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви".

1991-2003 рр. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, промосковська влада нібито “незалежної” України дозволяє поширювати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідуюють і насаджують насильство, злочинність, ненавість, порнографію; зелене світло дано масштабній експансії низкоякісної московської продукції в той час, коли національне українське книговидання, кіно, музеї знаходяться у стані ганебного занепаду без грошей і без підтримки з боку держави. Без будь-якої перешкоди Московія завалює Україну шовінистичними виданнями, телепрограмами, протиукраїнською пропагандою.

1996-98 рр. Свідомі українці, які з тієї чи іншої причини становлять загрозу пануванню в Україні жидівсько-московській злочинній зграї, знищуються фізично. Це зокрема журналісти Б. Дерев’янко, В. Бойко, П. Громовенко, П. Шевченко, фінансист В. Гетьман, підприємець Є. Щербань, голова “Комітету визволення І. Дем’янюка” В. Кательницький. 29 серпня 1998 р. зроблено три постріла в спину Сергія Одарича – головного редактора газети “Ми”, яка сміливо викриває злочинний світ.

1996 р. В ніч на 25 вересня невідомі кидають три пляшки із запальною сумішшю в приміщення українських патріотичних організацій. 4 грудня у такій же спосіб злочинці намагалися спалити приміщення харківської “Просвіти”. Вони були негайно спіймані через кілька місяців… після того, як намагалися спалити ізраїльский культурний центр. Їх судили, але не за протиукраїнські дії, а за… “хуліганство”.

2000 року у Львові було забито співака українських пісень Івана Білозора. Вбивці ЗНАЙДЕНІ НЕ БУЛИ.

Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more