Мова.

1900 p. і наступні роки. Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1905-1912 pp. Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1905 p. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це "загальнодержавна інституція", і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.

1906 і 1907 рр. Закриття "Просвіт" в Одесі та Миколаєві.

1908 p. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

1910 р. Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до "иноверцев" і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.

1910, 1911, 1914 pp. Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1914 р. Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.

1914 p. Заборона москвинською владою святкування на окупованій Московією частині Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

1914 p. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпала німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ. «... Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом» (газета "Киевлянинъ", 1914 р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: "Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки". В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у Московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.

1914 р. Доклад полтавского губернатора фон Богговута «Министру внутренних дел о мерах против украинского народа» 1914 р.: «1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. 2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно велкороссов. 3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. 4. Составить правдивую историю молорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» – это "окраина" государства в былые времена. 5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. 6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. 7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. 8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. 9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что "украина" — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. 10. Всеми способами искоренять употребления названия "украина", "украинский". 11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства. 12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.(Праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932.)

1918 р. Захопивши Київ 8-9 лютого, московсько-більшовицькі окупанти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка… «Власть в Киеве установлена при помощи штыков и передана советам Украины», – телеграфував Лєніну командувач більшовицькими військами М.Муравйов 9 лютого. Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Лєнін подякував катові українського народа за “братскую помощь Украине”: «Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения Киева выполнят свою революционную обязанность».

5 вересня. Декрет про створення місць масового ув’язнення для військово-полонених, учасників візвольної боротьби, незадоволених, інтеліґенції, заможних селян та таке інше. «…Необходимо обезопасить Советскую Республику от классовых врагов путем их изоляции в концентрационных лагерях» (Декреты Советской власти, т.3, М., 1964, с. 291). «Мы должны карать насмерть не только виновных. Казнь невинных поражает массы», – заявив у вересні 1918 М. Криленко, який пізніше став прокурором та міністром юстиції Москвинсько-більшовицької імперії.

1921-1922 pp. За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150 тис. українців-учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. - Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. "Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать укрАинский язык, который покрылся уже прахом?" – закликав у Запоріжжі москвинський «письменник» Ф.Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", – писав голова "українського уряду" болгарин Х.Раковський.

1922 р. Ліквідація "Просвіт" на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях компактного проживання українців.

1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, "Щедрик", Харків, 1994р.).

1923-1924 pp. Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.

1923-1925 pp. - Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові". Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України". Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані". Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, "Пам'ятки України" ч.88, 1991 р.).

1927 р. Судовий процес над 10 студентами – членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 р., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення ("Київ: жертви репресій", т.1, с.11, К. 1997 р.).

1929 -1991 pp. Посилене заселення Руси-України московитами (їх чисельність зросла в 4,2 рази) і виселення українців.

1929 р. Арешт українських науковців і духовенства – заміщення їх російськомовними.

1929-1930 pp. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Харківський судовий процес над ними ("Процес СВУ"). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: "Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем". Одночасно в усій Руси-Україні було заарештовано і розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад 120 тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення і реабілітації дожили одиниці.

1930-1937 pp. Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

Документ: Из «Постановления ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932» «г-7... .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев.Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей, ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых... д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык... срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах».

1933 р. Погром українців Кубані. Жорстоке придушення комуністами повстання українців на Кубані. Розстріл і виселення понад 50 тис. українців, зокрема, повністю – станиці Полтавської (30 тис. населення), яка була крупним центром української освіти та культури. Перейменування її в "Красноармейскую". Заселення українських станиць московитами. Перейменування їхніх назв, щоб ніхто й не здогадався, що в них жили славні нащадки Запорізької Січі. Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в багатьох станицях комуністи виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських станичних шкіл, були фізично знищені або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся (Яр.Савка, Російщення України, Київ, 1992, с.209-215). У станиці Полтавській москалі застали ще чимало вмираючих і виснажених українців. Їх було постріляно й у такий спосіб деукраїнізовано.

1933 p. Планове заселення вимерлих від голодомору українських сіл завезеними з Півночі московитами. План було виконано на 104,7 %.

1933 р. На знак протесту проти політики московських окупантів та малоросійських колаборантів покінчив життя самогубством видатний письменник Микола Хвильовий. Також здійснив самогубство державний діяч М.Скрипник.

1933-39 рр. Тотальне знищення (понад 80%!) української інтеліґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. У 1938 році друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36. З 223 зниклих лише 7 померли своєю смертю.

1933 р. Заміна традиційного українського правопису на новий совєцький (общєпонятний). Визнавши українську мову де-юре, більшовики після згортання “українізації” в 1931-33 рр. почали приховане втручання у внутрішню структуру мови, розхитуючи кожен із її рівнів з метою наблизити або втотожнити із російською мовою. Затверджений у директивний спосіб “Правопис 1933 року” спричинив руйнівні процеси на всіх мовних рівнях.

1934-1988 pp. Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію Руси-України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були: -звеличувати Московську імперію, загарбницьку політику і дикунську жорстокість москалів та комуністів; -керуватися фальшивою імперською концепцією "єдінства трьох братніх славянскіх народов"; -розглядати чужинців-москалів, які з'явилися на історичну арену на кілька тисяч років пізніше від українців, як "старшого брата". Істориків, письменників, діячів культури, яких не розстріляли і які випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їх твори забороняли або знищували. Так, наприклад, був спалений увесь наклад книги "Хортиця в героїці і легендах", а автор М.Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець І.Дзюба (за роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація"), переслідувались історики М.Брайчевський, Я.Дашкевич, поет В.Сосюра, композитор К.Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато, багато інших. Насаджувана чужинцями система освіти та виховання були спрямовані на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартости, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв, зокрема І.Мазепи, С.Петлюри, Є.Коновальця, С.Бандери. Визначні наші діячи науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, О.Теліга, А.Шептицький та багато інших) замовчувались або подавалися в негативному значенні.

1934 р. Розстріляно діячів української культури (К.Буревій, Г.Косинка, Т.Крушельницький, Д.Фальківський та інш.) за сфальсифікованими звинуваченнями у причетности до вбивства С.Кірова, якого в дійсности вбили його ж "соратнікі". У зв'язку зі "справою Кірова" комуністи вимордували в Руси-Україні близько 30 тис. осіб, переважно інтеліґенції.

1937 р. Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КПбУ. Самогубство голови уряду П.Любченка. Українців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік М.Яворський, розстріляний, бо був українцем, незадовго до смерті писав: “Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичній партії і вважаю це за свій великий злочин”.

На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури.

1937-38 рр. Окупанти стратили на місцях по рознарядках з Москви біля 300 тис. українців. 3,5 млн були відправлені в концтабори. Лише в Харківській області за 1937 р. однією “тройкою” (прокурор М.Брон, начальник обласного відділу НКВД Л.Рейхман, секретар обкому партії М.Гикало) було розглянуто 9850 справ, по них до розстрілу було призначено 3450 осіб, решту в концтабори. Цією “тройкою” були складені також додаткові проскрипційні списки на українську інтеліґенцію, на підставі яких Наркому МВД Єжову була подана доповідна записка – зустрічний плян “О лимитах по Харьковськой области”: “Харьковщина еще значительно засорена враждебными элементами”, “взято на облік ще 12154 особи, з яких намічено до розстрілу 3748 осіб”. Вони просили виділити на Харківську область “додаткові ліміти” на 8 тис. чоловік, з них по першої категорії (розстріл) 3 тис. і по другої (концтабори) 5 тис. чоловік. Ліміти було надано. Саме в Харкові, єдиному з міст СРСР, за участи цих катів при арештах інтеліґенції проводилася децимація – брали підряд кожну десяту сім’ю.

1938 p. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

1939 р. Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там "зменшилася" з 61,5 % у 1926 р. до 4%.

1939 р. Початок комуністичного терору на західно-українських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема, "Просвіту" та наукове товариство ім.Т.Шевченка. Українці-західняки посіупово "звільнялись" від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього майже остаточно "визволили" їхніх східних братів-українців.

1941 р. Червень-липень – фізичне знищення втікаючими комуністами понад 200 тис. українців, які були запроторені до в’язниць у Західній Україні, а також кілька сот осіб української інтеліґенції, які в комуністичних тюрмах ніколи не сиділи. Більшість страчених ніякого відношення до політики не мали, як син Івана Франка, професор Петро Франко, ак. К.Студинський та інші. Розстріли чинилися згідно до пляну евакуації в’язнів з тюрем та наступної телеграми за підписом Л.Берія від 25 червня 1941 р.

У Києві в липні-вересні 1941 НКВД масово арештовує професорів, викладачів, науковців та студентів й розстрілює за далеко не повним й оприлюдненим на сьогоднішній день списком 5147 осіб.

У жовтні 1941 в селі Непокрите (тепер Шестаково під Харковом) комуністи загнали у клуню і спалили живими біля 300 чоловік української інтеліґенції, серед них відомого поета Володимира Свідзінського, яких вони перед тим зібрали у Харкові й погнали етапом нібито для евакуації.

У листопаді-грудні під час німецького наступу на Москву совєцьке командування кинуло проти німців 179 000 “ополченців” – учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під контролем з України, не підготовлених, не навчених. Саме тут був випадок, що шокував весь світ: одна рушниця і один комплект набоїв на 5 чоловік і одна граната на трьох. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що ще залишався після терору. До речі, саме такі “ополченські частини” протягом усього 1941 року самотньо приймали на себе удари німецьких військ, бо залишалися кинутими панічно тікаючою красною армією.

1946 р. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу "Про затвердження українського правопису, наближеного до російського". Український правопис ще більше за «правопис 1933 року» було наближено до російського.

1946 р. Постанова ЦК ВКП(б) про "український буржуазний націоналізм", внаслідок якої кілька тисяч представників української інтеліґенції заслано до концтаборів ("Ждановщина"). Гоніння на журнали "Україна", "Радянський Львів", "Дніпро", "Барвінок", "Перець". Головного редактора журналу "Україна" Ю.Яновського звільнено з роботи.

1947 р. Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськми буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: "Особи, що загублять даний зведений список, підлягаютиь притягненню до судової відповідальности".

1949 р. Увязення 20-річного З. Красівського. Усього цей відомий борець за волю України, поет та Голова Проводу ОУН в Україні провів в тюрмах, концтаборах, засланнях та психіатричних лікарнях 26 років.

Того ж року поблизу одного з концтаборів на Колимі комуністи потопили у болоті біля 3 000 українських дівчаток 13-14 років, “щоб нікому було народжувати бандерівців” (“Независимая газета”, Одеса, 17.11.1995)

1949 р. 16-й з'їзд КП(б)У у черговий раз засуджує «український буржуазний націоналізм», погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати "гнилу культуру буржуазного Заходу" й вихваляти "передову культуру" Московщини.

1949-1953 pp. Чистка компартії, внаслідок якої за "український націоналізм" було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.

1951 p. Викриття "Правдою" – центральною газетою Московії, "національних ухилів" в українській літературі (вірш В.Сосюри "Любіть Україну", лібретто опери "Богдан Хмельницький" та ін.).

1951р. Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33-х студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! РОЗСТРІЛЯНО.

1956 р. “За антірадянську агітацію та пропаганду” засуджено Анатолія Лупиноса, який просилів у комуністичних концтаборах загалом 23 роки. За протести проти інтервенції московських військ в Угорщину на довгі строки ув’язнення засуджено кілька сот чоловік, головним чином молоді.

1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17. IV. 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла відповідну постанову.

1959 р. За діяльність на захист прав українців на багаторічне ув’язення засуджений Петро Рубан. Всього цей патріот України відмучився у в’язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід. Тепер в “незалежній” Україні він не може домогтися українського громадянства.

1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою "ЦК компартії України" вимагає від комуністів виховувати українців "в дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу", тобто нашого окупанта, і в ненависти до свого, українського, "вести непримириму боротьбу проти націоналізму,... особливо українського буржуазного націоналізму".

1961 р. 22-й з'їзд ЦК КПСС проголосив політику "злиття націй", що по суті означало тотальне московщення усіх колоніяльних народів імперії. "Треба з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків", тобто звичаї, мову, культуру поневоленх москалями народів.

1961 р. За спробу створення Української Робітничо-Селянської Спілки, що прагнула була на марксистських засадах згідно за конституцією СССР сприяти виконанню “права” України на вихід з Союзу, приречено на смерть Левка Лук’яненка (замінено на 15 років ув’язнення). Усього цей видатний борець за вільну Україну поневірявся у тюрмах та таборах 30 років.

1962 р. Репресії проти захисників української мови.

1962 p. ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію "рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму", найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.

1963 p. Підпорядкування національних Академій Наук союзних республік московській Академії Наук СРСР.

1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором й спалює Українську національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.

1969, 1979 pp. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії Наук, музею "Софія Київська", Видубецього монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні "загадкові" пожежі в цей час сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), окрім Росії.

1965 р. Хвиля політичних процесів проти "українських іншодумців (Б. та М.Горині, П.Заливаха, Св.Караванський, Валентин Мороз, М.Осадчий, А. Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештований А.Здоровий.

1970 р. Суд над авторами "Листа творчої молоді Дніпропетровська" з протестом проти московщення української культури.

1970 р. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.

1972 р. "За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами" окупанти усунули від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладача включно з її директором, заборонили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові вони знесли хату, де жив видатний український філософ і просвітитель Г.Сковорода та приступили до знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Тепер там вигулюють собак...

1972-1974 pp. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема, проти Чортківської групи В.Мармуса та Ст.Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуджено А.Здорового - 7 років, І.Кравціва - 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігорь та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші.

1975 p. Колоніальна влада поновила цензурування "Кобзаря" Т.Шевченка.

1977 р. Арест членів Української Гельсінгскої Групи М. Руденка, Ол. Тихого, Л. Лук’яненко, М. Матусевича, М. Мариновича.

Того ж року у Києві при невідомих обставинах було вбито відому українську поетку, діяча дисидентського руху Аллу Горську – судячи за всього, це була сплянована акція КҐБ.

1978 р. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти московщення України.

1979 р. Під Львовом агенти КГБ вбивають популярного композитора-співака Володимира Івасюка.

1984-85 рр. В концтаборах були замордовані Олекса Тихій, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.

1978 р. Колегія Міносвіти УРСР. Директива "Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах".

1984 р. Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів, де, зокрема, зазначалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення московської мови", що означало подальше витіснення мови корінного населення.

1984-1985 pp. В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.

1986 р. Заарештовано й ув'язнено Й.Терелю та В.Кобрина за релігійну діяльність та створення "ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви".

1991-2003 рр. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, промосковська влада нібито “незалежної” України дозволяє поширювати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідуюють і насаджують насильство, злочинність, ненавість, порнографію; зелене світло дано масштабній експансії низкоякісної московської продукції в той час, коли національне українське книговидання, кіно, музеї знаходяться у стані ганебного занепаду без грошей і без підтримки з боку держави. Без будь-якої перешкоди Московія завалює Україну шовінистичними виданнями, телепрограмами, протиукраїнською пропагандою.

1996-98 рр. Свідомі українці, які з тієї чи іншої причини становлять загрозу пануванню в Україні жидівсько-московській злочинній зграї, знищуються фізично. Це зокрема журналісти Б. Дерев’янко, В. Бойко, П. Громовенко, П. Шевченко, фінансист В. Гетьман, підприємець Є. Щербань, голова “Комітету визволення І. Дем’янюка” В. Кательницький. 29 серпня 1998 р. зроблено три постріла в спину Сергія Одарича – головного редактора газети “Ми”, яка сміливо викриває злочинний світ.

1996 р. В ніч на 25 вересня невідомі кидають три пляшки із запальною сумішшю в приміщення українських патріотичних організацій. 4 грудня у такій же спосіб злочинці намагалися спалити приміщення харківської “Просвіти”. Вони були негайно спіймані через кілька місяців… після того, як намагалися спалити ізраїльский культурний центр. Їх судили, але не за протиукраїнські дії, а за… “хуліганство”.

2000 року у Львові було забито співака українських пісень Івана Білозора. Вбивці ЗНАЙДЕНІ НЕ БУЛИ.