Кохання - це біль. Нестерпний, пекучий. Він спалює все зсередини. Він розриває тебе на частини, примушує кричати, плакати, вити від знемагання. Цей біль найненависніший, найпекельніший, але і найпрекрасніший. Коли ти хочеш його… Коли ти дивишся йому в очі і хочеш сказати: «Так!», але не можеш, бо ти боїшся. Бо ти ніколи раніше цього не казала. Ти боїшся цього, але ти хочеш цього найбільше. Тут і зараз. Ти відчуваєш на собі доторки його сильних рук. Він ще не встиг торкнутися, але ти вже відчуваєш, як щось відбувається в тобі. Світ перевертається. А його поцілунки... Коли він опускається до твоєї шиї, а потім на живіт, а потім ще… Ти заводишся. Ти бажаєш цього найбільше в світі. Ти хочеш кохати його до нестями. Але тобі страшно. Ти розриваєшся на частини між бажанням тіла і острахом розуму. Де вона ота кульмінація всіх твоїх почуттів? Коли настане той переломний момент? Але варто лише прислухатися до себе і ти розумієш наскільки сильно ти цього бажаєш. Кохатися, кохатися і ще раз кохатися. Щодня і щоночі. Нестримно, палко, до нестями. Грати на скрипках тіл пекельну мелодію. Вона торкає найпотаємніші струни бажання. Вона доходить до найглибших фантазій. Варто лиш провести смичком і ти вже відчуваєш той ритм музики. Вона проникає в твій розум і примушує тіло танцювати. Ти не можеш протистояти мелодії тіла. Ніхто не може. Адже ви самі створюєте ту музику, пишете ноти кінчиками пальців. Ніхто інший не може повторити таку ж саму мелодію, адже у кожного вона своя, неповторна. Спочатку легкий блюз, повільно грає скрипка. Згодом темп наростає. Пальці натискають клавіші фортепіано, переходячи в кульмінаційний вибух органу. Кожна нотка тіла в інструментах оркестру. Але кожен концерт повинен закінчуватися. Ритм поступово стихає і серце вибухає оплесками. Щоб мати надію на ще не один такий концерт. Бо полум’я кохання незгасиме. Воно прагне все більше і більше жару, все більше і більше висмоктує усе всередині, витягує всі думки, всі почуття, аж доки не пролунають перші звуки…