Фото з відкритих джерел

9 листопада на Українському радіо відбудеться Шістнадцятий радіодиктант національної єдності.

Акція традиційно відбувається у День української писемності та мови і має на меті об’єднати усіх небайдужих навколо українського слова. Для того, щоб стати учасником, окрім бажання, необхідно мати аркуш паперу та ручку, радіоприймач, комп‘ютер, планшет або телефон із доступом до інтернету.

Об 11 годині на Першому каналі Українського радіо почнеться годинна радіопрограма, присвячена акції: йтиметься про історію радіодиктанту, його учасників, умови написання, а об 11:30 прозвучить власне текст.

Диктуватиме доцент Київського університету ім. Б. Грінченка Олександр Авраменко.

Київська міська державна адміністрація запрошує киян долучитися до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності у Колонній залі КМДА (вул. Хрещатик, 36).

Всіх охочих чекають об 11 годині 00 хвилин 9 листопада (але не пізніше 11:15)

Українське радіо започаткувало акцію ще 2000-го. Відтоді щороку слухачі можуть взяти участь у написанні та з’ясувати, наскільки добре знають мову.

Як правило, текст – авторський, ексклюзивний, створений спеціально на замовлення Українського радіо відповідно до всіх приписів і норм правопису – складається з близько 150 слів. Диктор читає його в прямому ефірі двічі.

Кожен охочий може долучитися до акції та написати диктант просто біля приймача. Далі – за бажанням – можна відправити роботу на Українське радіо для перевірки, а можна дочекатися, поки текст з’явиться на сайті чи буде підбито підсумки в прямому ефірі, та перевірити власноруч. До розгляду приймаються лише рукописи. Надсилати можна традиційні, паперові листи, а з 2014 року – і в електронному вигляді. У другому випадку  роботу слід відсканувати або сфотографувати.

Підбиття підсумків і урочистий фінал акції відбувається в грудні. У прямому ефірі ведучі та автор розповідають про кількість листів, географію, особливості тексту та найбільш поширені помилки. Переможці отримують призи та привітання в прямому ефірі. Втім, 2014 року було запроваджено нововведення. Вперше за чотирнадцять років, з огляду на складну ситуація в державі, диктант писали не за подарунки та премії, а лише в ім’я ідеї. Але без приємних сюрпризів не обійшлося: усі, хто написав диктант без помилок, стали героями спеціальних сюжетів в ефірі Українського радіо.

За час проведення Всеукраїнського диктанту національної єдності постійно збільшується аудиторія та географія учасників. Десятки тисяч листів надходять з усіх областей України та з-за кордону: Німеччини, Бельгії Великої Британії, Канади, Аргентини, Литви, Норвегії, Польщі, Швеції, Франції, Росії, Білорусі, Молдови, Таїланду. Пишуть люди різного віку і різних професій: школярі і студенти, військові і робітники, пенсіонери і домогосподарки. Пишуть наодинці з приймачем і цілими колективами. А 2014-го в Київському університеті імені Б.Грінченка встановлено рекорд – «Наймасовіший диктант на одній локації», який одночасно і в одній аудиторії писали 689 людей.

Популярність радіодиктанту щороку зростає. І найголовніше в ньому – це не перевірка знань і не хизування здобутою високою оцінкою чи отриманим подарунком. Важлива солідарність з усіма, хто любить і шанує рідне слово, хто хоче, щоб українці говорили українською мовою і зберегли її для нащадків.

Джерело: kievcity.gov.ua

Пенсионерам, получающим 1,4-4 тыс. грн, в 2017 г. "осовременят" пенсионные выплаты. Об этом заявил вице-премьер-министр Украины Павел Розенко, сообщает Укринформ.

Эта мера коснется приблизительно 5 млн украинских пенсионеров - из общего числа в 12,3 млн.

Согласно разъяснениям Министерства социальной политики Украины, осовременивание пенсии - это пересчет с учетом средней зарплаты за последние три года (размер средней зарплаты умножают на личный трудовой коэффициент пенсионера, учитывающий его заработок и стаж работы).

Последний раз осовременивание пенсий проводили в 2011 году, хотя согласно законодательству, Кабмин обязан проводить подобные пересчеты каждый год.

По словам Розенко необходимые средства будут взяты за счет повышения минимальной зарплаты, и соответственно, увеличившегося размера единого социального взноса.

В настоящий момент дефицит Пенсионного фонда составляет 156 млрд грн.

Напомним, 21 октября Павел Розенко заявил, что Кабинет министров должен найти около 10 млрд грн до конца 2016 года для пересчета пенсий.

/Блоги

Эскалация конфликта в зоне АТО, которая сейчас происходит, реализуется по указаниям из Москвы. Как вы уже знаете, после последней встречи в нормандском формате во время которого лидеры четырех стран договорились о разработке "дорожной карты" к 1 ноябрю, террористы взялись за оружие и начали нападать. Другими словами, они начали свою "подготовку" к запуску "дорожной карты".

Понятно, что они б не воевали, если бы не имели какой-то мотивации. Так, у них существует система "ставки" и боевых доплат. Но если честно, сейчас из этими доплатами есть проблемы: с начала сентября в так называемом " 9-ом отдельном штурмовом мотострелковом полке морской пехоты 1-го АК "ДНР" деньги террористам не выплачивали. Да, у них это нормальная практика во всех подразделениях. Но именно в 9-ом полку вырос большой градус недовольствия из-за чего террористов даже усмиряли оккупационные власти Донецка. Такую же ситуацию мы наблюдали и в бандформировании террориста Гиви, где командир просто положил в карман все заработанные деньги.

Соответственно, если не брать во внимание эти аспекты, то у терротистов мотивация ехать к нам воевать есть: они получают порядка 20-40% к основному денежному содержанию за каждую провокацию. Сколько же они получают первоначально? Каждому российскому наемнику платят около 10 тыс. рублей (4 тыс. гривен). Для того, чтобы вы сравнили, напомню, что украинские военные только подписав контракт получают 6 тыс. гривен. Но учитывая то, что командиры батальонов псевдореспублик чаще всего просто "кидают на деньги" своих подчиненных, то вопрос о их мотивации стает немного неоднозначным. Из-за этого обмана, кстати, много по ту сторону боевиков, просто убегают с войны.

Сейчас мы видим, как "ожили" все участки фронта, поскольку обстрелы террористами фиксируются фактически по всем направлениям. Так, именно сейчас встает вопрос укомплектования состава бандформирований. Думаю, эта проблема серьезно "мучит" и "ДНР" и "ЛНР".

Соответственно, сейчас на оккупированных территориях начались мобилизационные мероприятия. Оккупанты надеются решить этот вопрос за счет собственных ресурсов (то есть за счет местных жителей Донбасса), но как мы видим уже два года - желающих служить террористам не так уж и много. Поэтому, скоро россиянам опять придется собирать "желающих" у себя и отправлять наемников к нам на Донбасс… Или обеспечивать батальоны террористов кадровыми служащими из РФ, поскольку местное население просто игнорирует повестки, которые им приносят. Не факт, кстати, что в ближайшее время к нам из оккупированных территорий опять не будут ехать все те, кого насильно будут заставлять регистрироваться участником боевых действий…

Для Галі (Galina Kyev), Танюшки (симбіоз) та інших осіб, що соромляться в столиці України розмовляти державною мовою, бо на протязі останнього століття, не тільки на сході України, всім нав'язували думку, що українська - це мова виключно селюків та простолюдинів.

По слідах коментів на замітці:http://blog.i.ua/user/2675316/1968195/

Без злоби з повагою й любов'ю:
"Російській мові (мові окупанта) немає місця у пристойному суспільстві".
http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/1914/news/1478628207.html
 http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/1914/art/3880.html Тим більше, що Вам навіть не знадобляться ось такі посібники:http://umoloda.kiev.ua/number/3034/188/102313/?0

Мешканець Донбасу, патріот України Олександр Гуленко виїхав з окупованої території у липні 2014 року і твердо вирішив, что відтепер його сім'я буде спілкуватися виключно державною мовою.

"Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо років через 20", - впевнено розповідає Олександр в інтерв'ю gazeta.ua.

Далі наводимо слова від першої особи.

"Коли виїжджали з Донецька, взяли з собою лише найнеобхідніше. Теплий одяг не везли. Вірили, що місто швидко звільнять. Думали, повернемося за кілька місяців. Та в серпні, коли Росія ввела регулярні війська, зрозуміли: це затягнеться надовго. Попросили родичів передати зимові речі. Все інше доводилося купувати заново.

Мої батьки теж переїхали до Києва. Батьки дружини залишилися на Донеччині, бо підтримують сепаратистів. Зазомбовані російським телебаченням. Позаторік дружина два тижні змушена була пожити в них. Коли повернулася, казала: "Звідти треба тікати, бо можна з'їхати з глузду. Що їм не кажу, вони у відповідь те, що почули з російського телеканалу". Кілька місяців тому теща захворіла. Тесть став менше дивитися телевізор, бо мав доглядати за нею. За цей час почав лояльніше ставитися до української сторони. Якось телефоном розказував, хто насправді почав цю війну. Він відповів: "Правду кажеш. Це Росія у всьому винна". Але за якийсь час знову вмикнув телевізор. І знову став у всьому звинувачувати Україну.

(Від себе. Я в Донецьку прожила тридцять років, тому як тільки окупанти захопили телевежу й внесли туди якесь таємне для наших інженерів обладнання, я попросила сусіда віднести в гараж наш телевізор. Чоловік мені "моск" вигриз:"Куда дела ящик? ЧМ по футболу!", на що я свідомо відповіла:"В моїй квартирі НЕ МІСЦЕ скриньці для ідіотів!"
І дійсно, це хоч трішечки зберегло чоловіка від рашистського вірусу ТОТАЛЬНОЇ БРЕХНІ)

Людям середнього віку й молоді у Донецьку живеться ПОГАНО, бо роботи НЕМАЄ. Якщо і вдається щось знайти, то зарплати – дуже низькі. А от пенсіонерам у матеріальному плані стало краще. Майже всі оформили українські пенсії. Рік тому Росія теж почала виплачувати їх. Тобто ДЕЯКІ "проворні" мають подвійну пенсію.

Гарні зарплати на території "ДНР" отримують ті, хто працює у структурах "республіки". Заробітки в них такі ж, як у російських чиновників. Знайомий розповідав, що в "міністерстві надзвичайних ситуацій ДНР" за місяць платять 20 тисяч гривень на наші гроші.

Знаю багатьох людей, які через ситуацію у країні перестали спілкуватися з друзями. У мене такого не було. Навіть ті, про кого мав не дуже гарну думку, підтримують українців. Один знайомий раніше ніколи не ­переймався долею країни. Не знав рідної історії й мови. Та після останніх подій пішов на курси української. Недавно зустрів його в Києві. Розповів, що допомагає хлопцям на ­передовій. Хвалився, що прочитав книжку Дмитра Білого "Басаврюк ХХ" – про визвольні змагання ХХ століття.

Квартиру у Києві шукав два тижні. Тільки рієлтори дізнавалися, що приїхали з Донецька, одразу відмовляли. Від відчаю хотілося плакати. Вони не спілкувалися з нами і навіть не бачили, але встигли відмовити.

Українську знав, бо моя бабуся – з міста Чигирин на Черкащині. Їздив туди щороку. Там завжди старався розмовляти українською. Та коли повертався у Донецьк, мусив переходити на російську. Українською там не користувалися взагалі. Коли намагався щось говорити рідною мовою, вдавали, що не розуміють.

У 2011 році старшу доньку Ярославу вирішили віддати в український клас. Класів із державною мовою викладання в Донецьку мало. Знайшов такий лише в четвертій школі. Там одночасно набирали дітей в український та російський класи. У першому було 35 учнів, у другому – 10. Товариш віддав свого сина до російської школи. Пояснював: "Вона – найближча до будинку. Українська розташована за 4 кілометри. Хто водитиме туди малого?"

Сам вчився наприкінці 1980-х. Тоді в Донецьку не було жодної української школи. Мову вивчали за бажанням. Половина класу на ці уроки не ходили. І я не раз просив батьків, щоб звільнили мене від цього: заздрив хлопцям, які замість уроку ганяють м'яча. Мама казала: "Навіть не думай. Як можна бути українцем і не знати рідної мови?" Перші україномовні школи з'явилися у 1991 році, але їх було мало. Влада продовжувала політику русифікації.

Маю проблеми з українською мовою і в Києві. Вранці виходжу і з усіма намагаюся говорити тільки рідною. Протягом дня чую навколо себе переважно російську. До вечора підсвідомо переходжу на неї.

Буває, спілкуюся з людиною, яка нормально ставиться до України, але українською ще не розмовляє. Тоді переходжу на російську. Якось на вулиці один чоловік розказував, як гарно живеться у "ДНР". Свою точку зору я принципово викладав йому українською.

У нашому районі, на Позняках, дорослі часто розмовляють між собою російською, а з дітьми спілкуються українською. Ті більше говорять рідною мовою, ніж дорослі. Моя донька вчить у школі дві іноземні – англійську й німецьку. Російській у пристойному суспільстві місця немає.

Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо через 20 років.

Молодша донька поки що часто вживає російські слова. Але прогрес відчутний. Якщо раніше в її мовленні українських і російських слів було порівну, то тепер – рідної мови відсотків на 20 побільшало.

Переселенці зможуть повернутися на Донбас, коли сепаратисти перейдуть на бік України. Донбас має стати повністю українським. Якщо ні – хай не повертається взагалі.

Росія повинна дуже ослабнути або розпастися. Інакше вона нашу територію не залишить.

У 2014 році в Донецьку на проукраїнські мітинги виходили жителі з людськими обличчями. У них світилися очі. На проросійських усі мали озвірілі обличчя. Їх привозили з російських глибинок, депресивних районів Донеччини. Були також і "норкові шуби" – наближені до місцевої влади. Вони не здатні думати. Просто за гроші виконують накази.

На проукраїнських мітингах жодного разу не було представників ні центральної, ні місцевої влади. Київ ігнорував тих, хто виступав за Україну. Натомість рахувався із сепаратистами, яких називали виразниками настроїв жителів Донбасу. Представники місцевої влади казали: "Ми самі владнаємо це питання". У Дніпропетровську зробили ставку на проукраїнських активістів, а у Донецьку – на сепаратистів і місцеву владу, що підтримувала їх.

Багато переселенців змушені були повернутися у Донецьк. Тут роботи немає, а за помешкання треба платити. Держава виділяє 400 гривень на місяць, а двокімнатну квартиру і за 5 тисяч гривень знайти складно. Таким зараз найважче. У Києві вони відчули смак свободи, а тепер змушені жити в концтаборі.

Під сепаратистами в Донецьку продовжувала працювати львівська кав'ярня. Її закрили тільки два місяці тому. Знайомий розповідав, що на останньому богослужінні у греко-католицькій церкві було майже 300 людей. Але сепаратисти почали організовувати мітинги проти неї. Називають сектою ЦРУ. Скоро мають закрити".

Довідка. Олександр Гуленко, 42 роки, банкір, рієлтор. Народився в Донецьку. Батько – шахтар, мати – банкір. Закінчив факультет банківської справи та фінансів Донецького університету. Працював у банках "Укрсоцбанк", "Перший український міжнародний банк", "Капітал". Із Донецька виїхав у липні 2014 року. "Тоді в місто прийшов Гіркін. Людям з українськими поглядами там стало небезпечно залишатися. Їх викрадали, тримали у підвалах, били прямо посеред вулиці. Я працював у банку. В липні мав відрядження у Полтаву. Зібрав речі й поїхав туди з родиною. Вже в Полтаві дізнався, що наш банк переїжджає до Києва. Ми з дружиною і дітьми теж перебралися до столиці". У Києві Олександр перейшов на українську та примушує до цього дружину і двох доньок: "Російській мові немає місця у пристойному суспільстві". Торік звільнився з банку. Працює рієлтором. "Переселенці не звертаються. У них на нерухомість немає грошей". Грає у футбол. Улюблений письменник – Василь Шкляр.

Нещодавно "Обозреватель" розповідав, що в мережі показали зворушливу історію подружжя з Донбасу в соціальному відеоролику "Переходь на українську":

Або:Мені здається, час настав. Соціальний ролик - YouTube

"Ми з дружиною перейшли на українську, робимо свій маленький внесок, і тішить, що наші діти будуть чути її з перших секунд життя. Я щасливий від думки, що мій особистий "січовий" рід звільнився від тимчасового впливу довжиною майже в сторіччя, повернув собі РІДну мову і передаватиме її далі. Для мене це є уроком історії, що не можна стерти пам’ять народу, свідченням, що русифікація провалилася. Українці згадують, хто вони є і якою мовою вони проголосили себе вільним народом", - розповів Павло активістам.

Це ще не все! Думка від журналіста екстра-класу:

• 04.11.2016, 11:07,
• ЭКСКЛЮЗИВ » Политика и право
• 
  

У Москвы появляется все больше причин вернуть Украине оккупированные районы Донбасса и Приазовья и неожиданный способ, как это сделать. В числе причин, разумеется, давление санкций, которое может вырасти, и желание Кремля, если не добиться их частичной отмены, то, по крайней мере, не допустить их усиления. Далее, – стратегия НАТО в отношении РФ, утвержденная на его саммите в Варшаве в июле 2016 года. Саммит уже тогда называли поворотным, несмотря на то, что сама стратегия не была раскрыта. Следуя ей, генсек НАТО Столтенберг при встрече с Порошенко 21 октября заверил: Украину на Сирию не поменяют. В Брюсселе 25 октября на встрече министров обороны стран членов НАТО Столтенберг заявил: Россия должна отозвать войска с Донбасса и «мы будем продолжать давить на Россию и искать решения минских договоренностей». Механизм давления не раскрывали, но боевое дежурство кораблей НАТО в Черном море красноречиво, и это только то, что на поверхности. Более важно: НАТО перестало делать вид, что верит в фарс Кремля с «их там нет» и официально признало «они там есть», а это уже точка невозврата для НАТО.

«Киевская хунта» в 2016 г. тоже сильно подвела Кремль и не оправдала его надежды. Она два года кормила Кремль обещаниями «хорватского сценария» и подло обманула. «Хунта» не разбомбила Донецк, как некоторые Грозный и Алеппо, а лишь огрызалась на провоцирующий огонь и считала выпущенные по ней мины и снаряды. «Хунта» даже не делала гордых заявлений как Азербайджан после «апрельской войны»: в ответ на 100 выстрелов армян из Карабаха мы произвели 101 выстрел. «Хунта» тихо вела бухгалтерию обстрелов и убытков, и ничего не штурмовала, чем сводила с ума «ополченцев» Новороссии: они опять замучались ждать «бандеровцев». В 2014 г. они ждали «бандеровцев» на автобусах, теперь на танках, а те всё не едут и не едут.

В итоге не выдержал даже Путин и в августе перед отлетом в Китай на G-20 заявил: он больше никогда не будет встречаться с Порошенко, «нормандский формат» исчерпан, Украина срывает Минск. Но в итоге полетел 19 октября в Берлин на встречу с Порошенко, так как Олланд в Париж его не впустил, чем спас Путина от унижения: в Париже без РФ 20 октября собирались члены коалиции против ИГ. Путин, гуляя по Парижу, мог постучать в дверь, где заседала коалиция, а швейцар его не впустить, и весь мир неделю смеялся бы с карикатур на эту ситуацию. Олланд, во избежание ее, произнес знаменитую речь, после которой Путину пришлось отказаться от полета в Париж на открытие русского центра, и согласиться встретиться с Порошенко в Берлине, иначе и здесь обошлись бы без него.

Если бы Путин не полетел в Берлин, то это означало бы – Россия самоустранилась и отказывается замолвить словечко за «особый народ Донбасса», а Меркель, Олланд и Порошенко проводят рабочее совещание: как ликвидировать террористические группы «ДНР» и «ЛНР». На фоне встречи в Париже 20 октября по ИГ это выглядело бы очень символично, как и отсутствие РФ на обеих. Для Кремля это стало бы дипломатической катастрофой, а Лавров писал бы заявление на увольнение. Выход РФ из «нормандского формата» ведет к тому, что ее мнением по решению «донецкого кризиса» перестанут интересоваться, притом, ссылаясь на ее слова. Если РФ не участник конфликта, то: почему рвется заниматься им, а если, как выражается Кремль, у него есть рычаги влияния на террористов, то о рычагах, пожалуйста, поподробней. Но Кремлю говорить о рычагах не хочется, по понятным причинам.

Так была создана ситуация: если Россия выходит из «нормандского формата», то там без нее принимают решение: украинское АТО получает статус международного АТО. Проводить его будут литовского-польско-украинская бригада, вооруженная миссия ЕС или ОБСЕ, а возможно и НАТО, если у «шахтеров и трактористов» обнаружится не только 700 танков, но еще и космическая авиация с морским флотом. К такому сценарию Кремль оказался не готов. Он предупредил всех фразой Гиркина «Я нажал спусковой крючок войны», что «мы там есть» и вам придется иметь дело с нами, но не ожидал, что ЕС поднимет перчатку, брошенную Гиркиным, и будет готово через год отправить военную миссию на Донбасс. На словах Кремль и Гиркин всех разбили еще в 2014 г., но оказалось, это несколько не так. Поэтому Путина вернули обратно в формат и отправили в Берлин, где ему после 5 часов торга пришлось согласиться на вооруженную миссию ОБСЕ на украинско-российской границе. Теперь украинская «бухгалтерия» пишет «дорожную карту» как все будет происходить.

Минск начинает приносить плоды, а Лаврову остается лишь махать кулаками после драки и кричать: Украина не выполняет Минск, чем он и занят. Впрочем, Лавров премию заслужил, могло быть и больней, если бы Путин не приехал, но после провала саммита ОДКБ в Ереване 14 октября не ехать в Берлин было нельзя.

Проведение саммита Организации Договора о коллективной безопасности в Ереване было большим успехом армянской дипломатии, надеявшейся, что на нем главой ОДКБ назначат экс-министра обороны Армении В. Арутюняна. Но его не назначили, чтобы не раздражать Баку. По замыслу Москвы саммит должен был одобрить ввод войск ОДКБ в Карабах как миротворцев, – на это Кремль просил разрешение в кулуарах на Генассамблее ООН, но не получил. Поэтому возникала идея: самим волевым решением наделить себя ими, послать войска в Карабах и создать прецедент для их ввода в Донбасс.
Но не приехал Назарбаев, сославшись на простуду, и стало ясно: Казахстан в афере участвовать не будет. От президентов Киргизстана и Таджикистана помощи и не ждали, но Лукашенко совсем убил мероприятие. Он задал вопрос, зачем его отвлекли от важных дел в Беларуси и привезли сюда, если ОДКБ никто не признает, а НАТО его просто не замечает? Беларусь тоже отпала.

Тогда генерал-полковник Леонид Ивашов, глава Академии геополитических проблем, рассказал присутствующим об угрозе мягкой силы НАТО и предложил обратиться за помощью к Шанхайской организации сотрудничества, в уставе которой есть пункты о борьбе с терроризмом и сепаратизмом. Де-факто это означает обратиться к Китаю, что у присутствующих энтузиазма не вызвало. Стало ясно: РФ оставляют наедине с мягкой силой НАТО и «киевской хунтой», и Путину пришлось лететь в Берлин.

Москву методами дипломатии тоже принудили к уходу из оккупированных районов, и теперь у нее сложная задача: как это сделать, не потеряв лицо в РФ. Задача осложнена и тем, что стратегия «впихнуть невпихуемое» в Украину вязнет в неспешной украинской «бухгалтерии». Кремль спешит, Украина – нет. На Кремль давят санкции, расходы на войну и т.д. Но еще больше тот факт, что досрочные парламентские выборы в Украине, на которые он делает ставку, могут пройти без «народа Донбасса» и Оппоблок пролетит. Так возникает задача № 2 – впихнуть ОРДЛО до выборов, которые могут состояться в 2017 г. Поэтому, чем раньше впихнуть, тем лучше, и желательно до нового продления в марте 2017 г. санкций ЕС. Можно не впихивать, и лепить вторую Абхазию и «Южную Осетию», но это другой сценарий, и он тоже разворачивается не так, как хотелось бы Кремлю.

Впихивать по «дорожной карте» Минска – долго, можно опоздать, и унизительно для кремлевского коллектива. Впихивать в нынешнем виде банды Захарченко и Плотницкого – бесполезно, не принимают. Впихнуть, проведя свои «выборы» и сменив Захарченко и Плотницкого, тоже бесполезно. Никто эти «выборы» не признает, как не признали их и в 2014 г., даже если еще три «праймериза» провести. Поэтому 26 октября Захарченко с Плотницким дружно их в очередной раз перенесли куда-то в 2017 г.

Но есть два оригинальных способа впихнуть и быстро: военный переворот и Майдан.

В сентябре слух о перевороте гулял по Донецку, арестовали и выпустили Пургина, но назвать все это госпереворотом постеснялись. Зато Плотницкий 24 сентября без стеснений сообщил о ликвидации переворота в Луганске. Два несчастных «путчиста», замученных им, несравнимы с турецким размахом: какие республики, такие и перевороты, ни танков, ни флагов, ни идеологий. Но Кремль подсунул их жителям мысль: в «республиках» могут быть перевороты, привыкайте. Вариант с военным переворотом не удобен для Донецка, но хорош для Луганска. В этой «республике» есть «казаки», нелюбовь которых к Плотницкому хорошо известна даже «за рубежом», и у них есть идеология. «Казаки» могут устроить переворот, если им не мешать, и переименовать Луганскую народную республику в Луганскую казачью республику. Издалека все будет выглядеть вполне естественно, можно рассчитывать на поддержку от еще каких-нибудь «казаков» и вызвать живой интерес у этнографов. Новая республика незамедлительно обратится к Верховной Раде с просьбой принять ее обратно в Украину.

В Донецке с «казаками» сложно, а Ходаковский и его батальон «Восток» по анкетным данным в Украине попадают только в тюрьму, даже если устроят переворот. Поэтому для Донецка сценарий переворота не подходит, здесь нужно восстание, копирующее Майдан и с украинскими флагами, чтобы не было вопросов. Так даже лучше, оно не будет под копирку повторять Луганск. В Донецке за два-три дня восстание побеждает, и какой-нибудь «Комитет за свободный Донбасс» тоже обращается к Верховной Раде с просьбой принять обратно.

Верховная Рада в экстазе готова принять обеих, но «казаки» и «Комитет» просят себе сразу места в ней, которые закреплены за оккупированными районами, так как выборы в них не проходили. Верховная Рада не сможет отказать, и в ней появляется два десятка таких же «боевых руководителей восстаний» как и Семен Семенченко, которые с Ярошем, уже призвавшим Донбасс к восстанию, образуют фракцию и партию «Совсем Правый сектор». Кремль впихивает то, что хотел, быстро выводит с оккупированных районов всю технику, оставляет «закладки» с оружием, и просит ЕС и США снять санкции. Разумеется, к этому времени будет вывезено все, что имеет ценность для хозяйства РФ, а уходящее воинство наберет «трофеев». Захарченко и Плотницкого перед «восстаниями» вызовут в Москву на совещание, все сильно засвеченные, типа Гиви, тоже успеют исчезнуть, или будут «ликвидированы» как Моторола. Его «ликвидация» косвенно указывает на начало разработки Кремлем этого сценария.

Если Верховная Рада не будет спешить с приемом «восставших республик» и идти на их условия, то они могут «обидеться», и вторично заявить о своей «независимости». В результате Кремль вновь вернется к сценарию «Южная Осетия» и, ссылаясь на эти новые «восстания», продолжит оказывать им «братскую помощь». Если у Суркова разыграется фантазия, то к осени 2017 г. коммунисты могут сделать в Донецке и Луганске еще и «социалистическую революцию» в союзе с «трудовым казачеством».

Но более вероятно, что Верховная Рада весной примет в Украину обе «восставшие республики». Если это произойдет, то с заявлениями на прием в Украину выстроится очередь из Приднестровья, Крыма (без Севастополя), возможно, Таганрога, а также Шахт и других городов, отрезанных Сталиным от Донбасса, где в этом году уже были протесты, и даже Кубани. Кремль будет стремиться максимально накачать Украину «ватой», чтобы его партии гарантированно получили большинство на парламентских выборах в Украине и создать политический режим по образцу «Грузинской мечты». Надо отдать должное Суркову, – что-то в этом есть.

Кремль не вернет Севастополь вместе с Крымом, он нужен как военно-морская база, и Аксенов совсем не случайно 25 октября уже умудрился сказать «народ Севастополя не против народа Крыма», решая вопрос с речкой Кокозкой. Кремль будет просить, сдать ему Севастополь в аренду, согласится погасить все долги по ней и даже уплатит наперед.

В этой ситуации украинской демократии надо действовать по принципу восточных единоборств: обращать в свою пользу силу противника, но с одним предостережением: Кубань в Украину не принимать. Только какая-нибудь конфедерация или ассоциация с ней.

Сергей Климовский, "Вектор ньюз"