— Валентино Степанівно, багато хто вважає, що Україна програла інформаційну війну в ситуації агресії зі сторони Росії. Коли може бути реванш?

— Україна має справу з гібридною війною, що включає у себе два основних види агресії. Перша — інформаційна, яку можна ще назвати пропагандистською: коли факти перебріхуються чи замовчуються; а справжні факти, не доносяться до людей, зникають, а натомість видаються якісь химерні, спотворені. Другий вид — безпосередньо військова агресія, ми теж її маємо: є жертви, гинуть найкращі українці, руйнуються міста і села, інфраструктура. Якщо не перемагаємо в одній зі складових гібридної війни, не можемо виграти і в іншій.

Але я не можу сказати, що ми програємо інформаційну війну. Виграють війни духом. Це істина. Український народ самовіддано бореться.

— Росія за роки через засоби масової комунікації змогла промити мізки багатьом українцям. Яку протидію кремлівському агітпропу має чинити зараз Українська держава?

— Склалося так, що маємо катастрофічно мало медійного ресурсу, який би озвучував державницькі позиції. Скажіть, будь ласка, телеканал «Інтер» сьогодні на кого працює? Або «1+1»? Чи можна вважати телеканали олігархів такими, що об’єктивно висвітлюють усі події і конфліктні ситуації? Ситуативно — можливо. Але доносити до глядачів державницьку політику, коли це не вигідно власникам медіа, приватні канали не будуть.

Державну політику продукує Президент (Кабмін — це виконавча влада) і парламент. Чи сповна їх озвучують великі рейтингові медіа? Однозначно — ні. Вони озвучують інтереси власників. У одному випадку — «Опозиційного блоку», в iншому — Ігоря Коломойського. Так само і на каналах Віктора Пінчука — я не бачу там виразної української позиції.

Захлинулася національна ідея за часів Ющенка. На жаль, захлинається вона і зараз — бо приватні медіа видають в ефіри вигідну для олігархів інформацію. Не уявляю, як може влада працювати із медіа-ресурсами олiгархiв. Ніяк.

За Кучми, а потім за Януковича у медіа-власників віджимали інші бізнеси, направляли туди податківців, щоб приструнити норовливих. За Ющенка такого не було. І в результаті нашій команді сказали: «А у вас не вийшло». Україні потрібні газети і телеканали, які об’єктивно висвітлювали б наші непрості події, але не займалися критиканством.

Як нам треба летальна зброя у нинішніх умовах від Америки — так державі потрібна медійна зброя від власників вітчизняних телеканалів. Вони мають долучитися, зокрема, до створення інформаційного потоку сьогодення.

— На законодавчому рівні вже остаточно запущено створення Суспільного мовлення в Україні. Але команді Віктора Ющенка докоряють за те, що цього не зробили трохи не десятиріччя тому, у 2005-му.

— Так, я часто це чую, що «Ющенко змарнував наші ідеї». Коли це говорять депутати, раджу згадати, в якій фракції був палкий промовець і за що голосував. І тут «відкриваються бєздни». Багато хто на імені Ющенка зайшов у парламент, але потім голосував за те, за що голосувала... Юлія Володимирівна або Віктор Федорович. А чи часто тоді, починаючи з березня 2006 року, фракція «Батьківщина» голосувала за те, що було важливе для демократичних перетворень в Україні?! Голоси віддавали за те, що треба було їх лідерці і бізнесменам, які фінансували кампанії Тимошенко 2006, 2007 і 2010 років. А в 2010-му вона ще й бюджет України «поклала» на свою Президентську компанію. Це нібито усі й знають, але роблять вигляд, що цього не було.

У Віктора Ющенка ніколи не було більшості у парламенті — тому багато чого і не вийшло. У 2006 році у нього було 80 депутатів, у 2007-му — фракція з 73 депутатів. А через півроку-рік — 39. До 2010-го взагалі одиниці лишилися. Чи можна було у такій ситуації ухвалювати потрібні законопроекти? Шановні, це ви ж їх не ухвалили. Бо всі у першу чергу думали про те, як опинитися у наступному парламенті. Для цього треба було дружити з Юлією Володимирівною, «УДАРом». Тепер треба дружити з Блоком Петра Порошенка. І можна розказувати, що це Ющенко нічого не зробив.

Допоки не переважатимуть порядність і патріотизм, допоки називатимемо зради «політкоректним» словосполученням «здатність до компромісу» — не відбуватимуться докорінні перетворення у суспільстві.

Прикро, що й у нинішньому парламенті Президента Порошенка уже не завжди підтримує його більшість, ті, кому народ віддав голоси як представникам Блоку Петра Порошенка.

— Росія чинила дуже помітний опір проукраїнській державницькій політиці Президента Віктора Ющенка. На вашу думку, наскільки відчутний вплив держава-агресор має на нинішню Верховну Раду? Чи частина народних депутатів відстоює просто власні інтереси?

— Безумовно, Росія розпочала інформаційну війну з Україною за часів президентства Ющенка. Більше року маємо військове втручання — спочатку анексія Криму, а трохи згодом підтримка сепаратистів на сході нашої країни. Треба називати речі своїми іменами. В Україні війна, не АТО. Керувати діями має не СБУ, а Генштаб Збройних сил. І ми всі маємо жити за законами воєнного часу. Не повинні одні гинути, а інші сидіти у ресторанах. І якщо ми не показуємо світові, що боремося, то і за кордоном виникають питання: якщо у країні, частина якої потерпає від агресії, не суспільство долучене до боротьби - чому ми маємо долучатися?!

Коли дивлюся на нинішній парламент, для мене очевидно, що в ньому суттєво представлена п’ята колона Кремля. Очевидно, що навіть деякі комбати, яких профінансував Коломойський (ми ж їх знаємо поіменно), виконують задачі не українські. «Особлива» фракція Ляшка. Не варто згадувати Кошелєву чи Злату Огнєвич, які у парламенті не втомлюються робити свої прекрасні селфі. Практично всі депутати фракції голосуватимуть за те, що потрібно їхньому лідеру, а ми знаємо, чия він маріонетка.

Думаю, всім зрозуміла логіка дій фракцій «Блоку Петра Порошенка» та «Народного фронту». Окреме питання до фракції Юлії Володимирівни. Бо я вважаю, що вона зайшла у парламент на імені Надії Савченко. Якби не перший номер відважної льотчиці, думаю, вони б не здолали прохідного бар’єру. Натомість фракція робить значно менше для звільнення Надії, аніж могла б. У представників «Батьківщини» є великий досвід, як боротися за свободу лідера фракції. Коли Юлія Володимирівна була під арештом, уся країна здригалася. Тоді 2,5 року блокувалася Україна на всіх міжнародних рівнях, нікуди не їздив Янукович, окрім Москви, а може, ще Туркменії. Бо ми були країною, де були політв’язні, точніше, один — Юлія Володимирівна. У нас пів-Хрещатика тоді віддали, щоб відбувалося постійне пікетування за її свободу. За кордоном постійно перебувало кілька депутатів, які не втомлювались нагадувати європейській спільноті про Тимошенко. Чому так мало роблять для звільнення справжньої героїні-патріотки Надії Савченко — думаю, це пов’язане з тим, що вона у Росії. Це завжди одна і та ж проблема — партнерство. Газові угоди 19 січня 2009 року — це теж партнерство, їх могла підписати лише партнер. Цю дату я пам’ятатиму — бо це хрест України. Мої і ваші внуки і правнуки теж будуть платити ці гроші.

— Президент, багато нинішніх депутатів — це вихідці з «Нашої України», хоча про це не згадують. Загальновідомо, що треба пам’ятати своє минуле, щоб досягти нових висот — незалежно від того, йдеться про народ чи конкретних людей. Чи не спричинить чергове безпам’ятство наших політиків чергову кризу?

— Безпам’ятство спостерігається усі 23 роки Незалежності. Ми є його жертвами. Як мантру вивчили: «Змарнували дух Майдану». А давайте згадаємо. У 2004 році люди виступили проти тодішньої влади, щоб покращити собі життя. І воно покращувалося — і 2005, і 2006, і 2007, і 2008, і 2009. Ми жили у демократичній державі. У 2008 році Україна стала лідером в Європі за кількістю проданих автомобілів, у першу чергу іномарок. Так, народ у кредит купував. А це означає, що люди відчували стабільність ситуації. Хтось покращив житлові умови, побудувався чи купив квартиру. У 2005 році ми взяли країну з бюджетом 80 млрд., у 2010-му віддали країну з бюджетом 290 млрд. Пенсію збільшили у 10 разів. Ми пішли з влади з доларом по 5 грн. І найголовніше — за ті 5 років у країну прийшли інвестиції: за попередні роки Кравчука і Кучми мали 7 млрд. доларів інвестицій, за Ющенка — 35 млрд., вони приходили під демократичний курс Президента.

Нагадаю, у 2009 роцi взяла кредити Юлія Володимирівна і вкинула їх у бюджет, щоб провести свою передвиборчу кампанію. Треба пам’ятати, що вибори 2010 року були чесні, не сфальшовані. І Віктора Януковича обрав український народ. І не обрав випадково Юлію Володимирівну — у них різниця була три вiдсотки. Й обоє ці люди — кремлівські два валянки. Якщо хто сумнівається, хай згадає усі події.

Ми прогнали Януковича, але заплатили за це дуже дорогу ціну тисячі людських життів. А ще у 2010-му треба було проаналізувати здобутки і не піддаватися маніпуляціям з ефірів приватних телеканалів, які вихваляли там своїх кандидатів. Кожному простіше перекласти відповідальність на іншого, а не визнати, що сам помилився.

— Повертаючись до інформаційної політики: чи повинна держава активніше долучатися до фінансування національно-патріотичних проектів у приватних медіа?

— Вважаю, держава мала б відчутно фінансувати ті газети, які упродовж років непохитно відстоюють українську національну ідею. Створення українського інформаційного потоку — це найперше, найважливіше завдання! Це і телебачення, і весь мультимедійний простір. Треба започатковувати креативні проекти, які б учили любити Батьківщину і виховували патріотизм. І держава — за прозорими процедурами — має виділяти на їх створення кошти. Інакше Росія продовжуватиме промивати мізки українцям і не припинятиме зазіхань на нашу державність.

УМ

Власне текст щорічного послання Президента 421 депутати вперше отримали не у вигляді паперового «талмуда», а записаний на електронних носіях — флешках із сувенірними брелоками з вигравіруваними тризубами. За приблизними підрахунками, цей набір коштував держбюджету 84 тис. грн., тоді як на папері це обійшлося б у чотири рази дешевше.

Сам Порошенко похвалився, що він таким чином дбає про довкілля та розвиває електронне урядування.

Принагідно у виступі з трибуни ВР Президент нагадав про впровадження в країні 3G-інтернету й підготовку до наступного рівня: «За кілька років більше половини абонентів буде підключено до системи зв’язку третього покоління. А в 2017 році, я не маю жодного сумніву, відбудеться такий самий прозорий конкурс на аукціон частот 4G».

Костянтин Богомазов пройшов усю війну. Спершу в Ірані керував оперативною групою, що займалася виявленням німецьких розвідників та агентів. Брав участь у боях на Курській дузі, у наступальній операції «Багратіон», у складі 1-го Білоруського фронту дійшов до Берліна. Та найбільше йому запам’яталися травневі дні 1945 року, коли став свідком і учасником подій, що назавжди увійшли в історію Другої світової війни.

«Серед ночі першого травня мене розбудив посильний, — згадує Богомазов. — Він повідомив, що мене терміново викликає начальник центральної оперативної групи фронту генерал Мельников. Ця група була створена за спеціальним розпорядженням напередодні битви за Берлін і мала займатися виявленням, арештами та допитами високопоставлених нацистських злочинців, аби ніхто з них не уник відповідальності. Мене призначили начальником слідчого підрозділу цієї групи. Перша думка, яка промайнула спросоння, — мабуть захопили когось з оточення Гітлера. Від генерала Мельникова жодних подробиць з’ясувати не вдалося. «Негайно виїжджаємо на командний пункт 8-ї гвардійської армії, там про все дізнаємося», — сухо промовив він».

Уже на командному пункті в районі аеропорту Темпльхоф капітан Богомазов довідався, що прибули парламентарі на чолі з начальником генерального штабу сухопутних військ вермахту генерал-лейтенантом Гансом Кребсом нібито для проведення переговорів про перемир’я. Члени оперативної групи мали, якщо б виникла така потреба, проводити невідкладні процесуальні дії стосовно німецьких представників. Та до цього не дійшло, і Богомазов нарівні з іншими офіцерами штабу вів запис розмови і зацікавлено спостерігав за цим історичним дійством.

Кінематографічну версію цього епізоду було відтворено у радянській кіноепопеї «Визволення». За словами Богомазова, у фільмі не все так показано, як було насправді, хоча й близько до реального перебігу подій. Єдине, що всієї емоційної напруги передати було непросто.

— Перемовини тривали всю ніч і ще півдня, — згадує Богомазов. — Командувач армії Василь Чуйков і Кребс спілкувалися то через перекладача, то переходили на російську мову. Як потім з’ясувалося, німецький генерал напередодні війни працював заступником воєнного аташе Німеччини у Москві і знав російську. Він повідомив, що прибув за дорученням Геббельса й передав від нього лист. У листі вказувалося про те, що 30 квітня о 15.50 добровільно пішов iз життя фюрер і всю владу заповів Деніцу, Геббельсу й Борману. Додавався ще якийсь заповіт Гітлера, а також список нового імперського уряду, який нацистські ватажки нібито хотіли створити в обмін на припинення бойових дій. До нашого приїзду Чуйков уже доповів про все командувачу фронтом Жукову, який направив для ведення переговорів свого заступника генерала армії Соколовського.

— Як відреагували на звістку про смерть Гітлера на командному пункті? — цікавлюся у Богомазова.

— По-різному, — відповідає він. — Чуйков доволі стримано. Здається, навіть зауважив, що йому про це вже відомо. Можливо, хотів зумисно показати свою обізнаність і високий статус господаря становища. Хоча насправді для усіх це була новина і найбажаніша звістка за всі роки війни. Утриматися без емоцій було важко. Особисто в мене було подвійне відчуття: від величезної радості, що таке породження зла нарешті припинило існування, до жалю за тим, що не вдалося взяти його живим і привселюдно судити. Адже багато хто в нашій оперативній групі мріяв стати учасником арешту фюрера і його допитів. Уже пізніше я дізнався про реакцію Сталіна на цю звістку. Коли Жуков йому доповів про це по телефону, він нібито сказав: «Догрався, сволота! Шкода, що не вдалося взяти живим». А потім запитав, де труп Гітлера. Жуков iз посиланням на перші свідчення Кребса відповів, що труп був спалений.

Про те, що генерал Кребс того ж дня після повернення до свого штабу і відмови Геббельса від беззастережної капітуляції пустив собі кулю в голову, Костянтин Богомазов ще не знав. Події розгорталися блискавично, і він сповна був задіяний у цій круговерті.

Другого травня у розташування радянських військ прийшов чоловік у цивільному, інтелігентної зовнішності, назвався лікарем, сказав, що знає про деякі обставини смерті ватажків Третього рейху. Спершу він повідомив про самогубство Гітлера, та про це вже знали. Потім почав детально розповідати про подробиці смерті дітей Геббельса. Його показання фіксував саме капітан Богомазов. За 70 років, що минули відтоді, деякі подробиці уже стерлися з його пам’яті. Та все ж ветеран доволі образно й емоційно переповідає ту бесіду.

«Лікар Кунц, а він так представився, розповів, що в ніч із першого на друге травня, коли на підступах до рейхсканцелярії точилися запеклі бої, він перебував у підземному бункері. Одне з приміщень займала багатодітна родина Геббельса. А він був у них особистим лікарем. Дружина Геббельса покликала його і звеліла зробити дітям уколи морфію. Коли ті заснули, вона мовила: «А тепер беріть ампули з отрутою, кладіть кожному до рота і роздавлюйте». За словами Кунца, від несподіванки й страху він спочатку остовпів, а потім опанував собою і рішуче відмовився це робити. Вона обізвала його слабаком і ганчіркою, взяла ампули із синильною кислотою і все зробила сама. Лікар лише констатував їхню смерть. А за якийсь час він довідався, що й Геббельс із дружиною наклали на себе руки. Переповідаючи цю жахливу сцену, лікар дуже хвилювався, здавалося, що він і досі не прийшов до тями від усього пережитого».

Розповідаючи про участь у ідентифікації останків Гітлера, Богомазов зазначив, що цим займалися інші оперативні групи. Одна з них досліджувала місце спалення Гітлера і Єви Браун та знайдені трупи, інша працювала з особистим дантистом Гітлера, аби за щелепою ідентифікувати особу. Для цього спеціально проводили експертизи, інші дослідження. Йому ж випало допитувати медсестру фюрера, яка, втім, дала свiдчення лише загального характеру.

Костянтин Пантелеймонович пожвавішав, коли мова зайшла про відвідання бункера Гітлера. Туди він iз колегами потрапив уже не в службових справах, а просто заради цікавості.

«Нам дозволили зайти після того, як там усе обстежили сапери. Бункер справив враження потужної споруди з безліччю обладнаних приміщень, призначених для роботи й відпочинку. Одна з кімнат була пристосована під бар. Ми зроду такого не бачили і не куштували. У когось одразу ж народилася ідея: «Давайте вип’ємо за перемогу». Почали відкорковувати пляшки, але я дав команду зачекати. Остерігався, що все це могли отруїти».

А справжній бенкет, за словами Богомазова, був уже після підписання Акта про капітуляцію Німеччини в ніч із 8 на 9 травня. На тому святкуванні був присутній і він, як і на підписанні самого акта. Ось як він згадує про це.

«Ввечері 8 травня нашій групі надійшла команда прибути до колишньої їдальні німецького військово-інженерного училища у Карлсхорсті. Нас розмістили на балконі. При цьому пояснили, що наша функція полягає у спостереженні за всім, що відбувається, а в разі непередбачуваних обставин ми мали бути готовими до охорони і фізичного захисту присутніх. Рівно опівночі до зали увійшли представники командування всіх союзних військ. З нашого боку делегацію очолювали Жуков і перший заступник народного комісара закордонних справ Вишинський. За довгими столами, застеленими зеленим сукном, сиділи генерали. У залі було багато журналістів і фотографів. Згодом ввели уповноважених до підписання акта з німецького боку. Найбільше мені запам’ятався фельдмаршал Кейтель із маршальським жезлом у руці. Він намагався триматися гідно, демонструючи військову поставу, та все ж нервував. Мені навіть здалося, що перед підписанням у нього випав монокль, він поправив його і почав ставити підписи під документами. Підписання акта завершили вже ближче до першої години ночі 9 травня. Жуков привітав усіх із перемогою. Ми почали обійматися й тиснути один одному руки».

Та на цьому Друга світова війна для Богомазова не закінчилася. У складі оперативної групи він брав участь у допитах нацистських злочинців. Серед арештованих найбільше запам’ятався радник розвідувального відомства нацистської партії Вальтер Ніколаї, який керував німецькою військовою розвідкою в роки Першої світової війни. На його допит неодноразово приходив Іван Сєров, який був у той час заступником Георгія Жукова з роботи в радянській адміністрації у Німеччині, а пізніше очолив КДБ СРСР. На момент арешту Вальтер Ніколаї був уже похилого віку і запам’ятався Богомазову інтелігентністю, освіченістю й колосальними пізнаннями в галузі розвідки. Він уже не мав доступу до агентури абвера безпосередньо в роки Другої світової війни, проте навіть інформація про його попередню діяльність була дуже цінною й цікавою.

А ще Богомазову упродовж якогось часу довелося виконувати доволі специфічне завдання.

«Мене призначили відповідальним за приймання цінностей із комерційних банків Берліна, — згадує ветеран. — Кілька груп у складі солдатів і офіцерів розкривали банківські сховища, вилучали все найкоштовніше і вантажівками привозили у спеціально відведене для цього приміщення. Я з помічниками приймав усе це, складав описи, акти, зважував. Здебільшого це були вироби із золота і срібла — сотні кілограмів, мистецькі вироби, шуби з натурального хутра тощо і багато антикварних речей, награбованих нацистами по всьому світі».

На мою репліку про те, що у цьому занятті була велика спокуса, Костянтин Пантелеймонович відреагував миттєво: «Хочете вірте, хочете ні, але не взяв нічого. Бійцям, які привозили з банків цінності, наприкінці дозволив вибрати собі золоті кишенькові годинники з мелодією. А в мене такий уже був. Якось фронтові розвідники подарували трофейний. Єдине, що своїй майбутній дружині, а вона тоді разом зі мною служила в одній військовій частині, взяв з усього цього добра на подарунок накидку на плечі і гарну наволочку на подушку. А пізніше на деяких фронтових подругах наших генералів я бачив і дорогі шуби, і коштовні прикраси з нашого складу. Та це вже робилося без моєї участі. Я зітхнув iз полегшенням, як тільки здав усе за актом представникові банку, який приїхав із Москви».

У Німеччині Костянтин Богомазов перебував до 1947 року. Там одружився, там народилася донька, а вже після повернення на батьківщину — син. Потім він працював у Києві у контррозвідцi, а з 1951 по 1964 рік — у підрозділах зовнішньої розвідки, зокрема й за кордоном. Деякі нагороди й особисті речі того періоду зберігаються нині у музейній експозиції Служби зовнішньої розвідки України.

— Я була бандерівкою, нею і вмру. Ми добре знали тоді, на що йдемо. Ми не були бандитами, злодіями. Просто любили свою Україну. Моя родина заплатила дорогу ціну за це. Братика НКВС втопив живим у криниці. Сестра Соня на каторзі у Воркуті молодість стратила, мама під Норильськом «провину» перед радянською владою спокутувала, а я на Колимі. Все життя ми були чужаками навіть тут, в Україні. Думаєте, зараз дуже щось змінилося? Якось перед Днем Перемоги зібрали ветеранів у міськраді, мене туди запросили. Один із кадебістів, коли я розповідала про Колиму, про їхні «подвиги», не витримав і закричав: «Чего их выпустили? Всех надо было расстрелять!». Сусіди посилали під мої двері дітей дражнитися: «Бандера вонюча», — з сумом промовляє жінка. — Скільки натерпілися, коли приїхали у 1970-му до Луцька. У восьмому класі мого Юрка вигнали зі школи. Бо син начальника тюрми на уроці запускав паперові літачки й приземлив одного на лисині вчителя. А той подумав, що це Юра, і вдарив його. Мій син підійшов до нього і каже: «Ще якийсь москаль буде мене по пиці бити?!». І вдарив учителя по обличчю. Який був скандал! Сина зі школи вигнали, мене — з роботи. Спробуй з нашим вовчим білетом роботу знайти. Та світ не без добрих людей. Не повірите, секретар обкому партії Заїченко допоміг влаштуватися на роботу в іншу школу, я трудове навчання там викладала, бо вміла добре шити, плести. «Чим я вам віддячу за це?» — питаю у нього. А він каже: «Поставиш за мене свічку в церкві, коли помру».

Попри вік, пам’ять колишньої упівської розвідниці зберігає стільки яскравих картин минулого, навіть назви сіл різних районів пам’ятає, де сімдесят років тому ходили її ноги поліськими мочарами й болотами. Ніна Петрук була розвідницею у загоні Рубащенка (Степана Коваля). Дівчина з рожищенського села Рудка Козинська, чимало мешканців якого стали до лав УПА та були задіяні в українському підпіллі, не могла залишитися осторонь цієї боротьби.

— Із 15 дівчат, яких відправили на вишкіл у Кукуріки, що на Ковельщині, нас шістьох відібрали у розвідку. Вишкіл був дуже тяжкий. Але я добре вміла плавати, лазити по деревах, на коні їздила, тобто фізично було підготовлена до цієї роботи. Рубащенко забрав мене до себе. Розвідниці мусили вміти навіть добре танцювати! Якось у Луцьку зі мною придибенція трапилася. З подругою виконували там завдання і познайомилися з німецькими офіцерами. Ті запросили нас на танці в клуб. Танцюю я з фріцом, він щось мені белькоче, а я йому кажу українською: «Ех ти, швабе! Попався б ти мені в мочарах...» А той українською відповідає: «Подруго, будьте обережніші. Язик до біди доведе». Це наші хлопці були, виявляється! Вийшли на вулицю, питаю, що вони тут роблять. «Не завжди все треба знати», — сказав мій «німець». Ось такий урок отримала, — ледь посміхається Грізна.

З теплотою згадує вона привітних поліщуків, яких зустрічала у своїй небезпечній дорозі, переходячи з терену в терен. Жодного разу не видали, не зрадили. Ділилися нехитрим селянським харчем, пригощали поліськими пирогами з картоплі й квасолі, молоко приносили.

— Вибираєш хатину, де горить каганець, стукаєш тихо в шибку. Господар чи господиня виносить буханку хліба і шматочок сала. Скільки може вділити. І нічого не питає, бо знає кому. За один раз не більше як три буханки можна було випросити. Несу, лечу на крилах, бо хлопці голодні чекають у лісі. Поріжемо те сало по шматочку з хлібом, і вже розмова веселіша... Скільки тих хлопчиків бідних полягло у мочарах і лісових хащах.

У повстанцях Ніні судилося пробути лише рік. Але вона бачила, як народжувалася Колківська народна республіка, не раз бувала там, отримуючи завдання від свого командира. Жодного разу їй не доводилося вистрілити чи брати участь у боях. Після того як німці розгромили у листопаді 1943-го Колки, задіявши проти українських повстанців навіть літаки, вона з побратимами потрапила у німецьку засідку. На залізничному переїзді кілька їхніх підвод зупинив патруль. Зав’язався бій... Ніну кинули у Луцьку тюрму, згодом відправили в концтабір Майданек. Мама була впевнена, що дочка загинула тоді на переїзді. Зібрала землю, просякнуту кров’ю на місці бою, похоронила її жменьку на кладовищі, хрест поставила. За сорок днів панахиду відслужили. А через кілька місяців донька прийшла до хати. З Майданека пішки прийшла на Волинь. Втекти з табору смерті вдалося дивом...

За час її відсутності багато хто з хлопців загинув, дехто влився в інші підрозділи. Довелося шукати новий зв’язок з підпіллям. А 13 квітня 1944-го, вже після звільнення Волині Червоною Армією, вона потрапила в руки НКВС.

— Так хотілося маму побачити. Прийшла додому, і хтось із сусідів видав. Сестра Соня вже була у них. Відразу в Київ відправили. Тримали в камері-одиночці. А як мучили... Гумову сорочку одягали, підвішували, що тільки не робили... Я худа була, сорочка та велика, то мені вдавалося викручуватися від ударів. Допитувалися, де зброя захована, документи, розташування криївок...Але й там були люди. Слідчий українець трапився, вчив мене брехати, прізвища вигадувати. Я собі вік на кілька років зменшила. Тоді нас могли розстрілювати без суду й вироку, наказ Сталіна такий діяв. Свої 15 років каторги отримала й на Миколая вже на Півночі була: нас вантажили на пароплав, щоб доправити на Колиму. Попереду корабля криголам лід проламував. На вулиці — мінус 60, я в осінньому пальтечку, на ногах — старі німецькі чоботи. Якась жінка дала скатертину, то я її на голову накинула. І ось піднімаюся по дерев’яному трапу, внизу чорна вода в льодяному розломі зяє. Такий відчай огорнув, що захотілося в цю секунду померти. Думаю, зараз стрибну в крижану бездну, і всі мої муки закінчаться. Хочете вірте, хочете ні, але саме в цей момент підняла голову до неба, а на мене Божа матінка дивиться й промовляє: «Не роби цього». Я зупинилася, конвой заметушився. Ще сумніваюся, чи робити цей останній крок, а вона знову промовляє: «Не роби цього. Я тебе порятую...» І я пішла по трапу далі. Порятувала мене Божа матінка... Вижила... З неволі звільнили у квітні 1955-го. А в 1958 році приїхала з сином на Волинь, на батьківщину. Тут ще була родина, яка не злякалася мене прийняти. Вночі прибігає з сусіднього Козина чоловік і каже, що КДБ біля нашого колодязя копає, шукає зброю й документи. Каже, щоб тікала, бо можуть знову арештувати. Ми з братом і сестрою дійсно біля нашої криниці закопали зброю й деякі документи. КДБ почав копати, але не в тому місці. Нічого не знайшли. Дали знати нашим хлопцям, вони вночі викопали й вивезли все. Тоді ще наших по лісах було трохи. А я на потяг — і в Сибір, до чоловіка.

Два сини Ніни Андріївни стали медиками. Вже і внуки продовжують сімейну медичну династію Омельчуків. Живуть і працюють в Росії, у Сибіру. Бо в Україні їм місця не знайшлося. Коли хлопці закінчили школу й надумали вступати в медінститут, їм дали чітко зрозуміти, що дітям бандерівців місця в виші не буде.

— Женя мій був хірургом від Бога, вивчав медицину ще до війни у Празі, в Карловім університеті. Хлопці в тата пішли, без медицини себе не уявляли. Я сама їздила в Івано-Франківський медінститут до ректора просити, бо чоловік уже важко хворий був, хотілося, щоб діти в Україні навчалися. Ректор мені сказав: «На Колиму можу відправити. В Україні вам нічого робити». От мої хлопчики й поїхали у Сибір. Добровільно. Там вивчилися, одружилися. Так і живуть на чужині.

Справжній подарунок зробила нещодавно бабусі онука-красуня Оленка — приїхала з Сибіру до Львова навчатися на художника. Вчить українську й дуже задоволена, що переїхала. Сини теж про Україну мріють, але їх тримають робота, сімейні обставини. Це молодим ще можна легко і просто все в житті змінити.

Бідкається Ніна Андріївна, коли дивиться репортажі зі сходу. Душею і серцем вона там, на фронті, разом з українськими «хлопчиками». Якби їй трохи менше літ та ноги не боліли — теж поїхала б на війну.

Питаю про День Перемоги, як святкуватиме. Із влади має хтось прийти її вітати. Хоча для неї цей день ніколи не був святковим. Бо вже 70 років у її спогадах постає картина «святкування» 9 Травня у 1945 році на Колимі. Вони біжать подивитися на сто п’ятдесят розстріляних дівчат-каторжанок, яких табірна адміністрація стратила на честь Дня Перемоги у розпадині гір. Ніна схиляється над ще живою Леночкою, та дивиться на неї своїми блакитними очима й промовляє: «Ніночко! Може, побачиш мою маму. Скажи, що мене вже немає. Мамо, не жди мене. Мене не буде вже ніколи. Слава Україні...»

— А згодом цілий етап привезли і теж розстріляли, — промовляє, ледь стримуючи сльози, Ніна Андріївна.

— Просто так, нізащо? — не йму віри.

— Просто так. Хіба ми для них люди були? На березі Єнісею в 90-х роках церкву збудували, як пам’ятник жертвам репресій усіх часів. Храм збудували, але не покаялися...