Профіль

Alter ego*

Alter ego*

Україна, Вільнянськ

Рейтинг в розділі:

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Вид:
короткий
повний

Замітки:

всі
у блог
у співтовариства

Alter ego*

Alter ego*

Це може вберегти вас і близьких людей.

  • 19.08.15, 08:00
Неділя, 16 серпня 2015 12:04 11 симптомов, указывающих на серьезные проблемы с сердцем! Очень ценная информация, которая может спасти здоровье ваших близких! 

Сердечный приступ бьет на поражение. Такой сбой может привести не только к инвалидности, но и к летальному исходу.

И все потому, что сердце постоянно находится в непрерывной работе, поставляя органам кровь. Как только происходит сбой притока крови к сердечной мышце (миокарду), возникает ишемическая болезнь сердца (ИБС). Проявления ее могут быть разными, начиная от стенокардии и заканчивая инфарктом. А вот результаты — печальны: именно ИБС является одной из причин смертности, а зона ее поражения заставляет признавать это заболевание проблемой нашего века.

Однако предотвратить его можно за 30 дней, обратив внимание на те сигналы, которые посылает сердце. Даже если некоторые из них проявляются нечасто, это уже повод задуматься над состоянием своего внутреннего «аккумулятора». Появление более пяти приступов в день указывает на срочную необходимость обратиться к врачу.

 Усталость указывает на недостаток кровоснабжения, а слабость — на риск инфаркта 

Начнем с тех неясных проявлений, которые принято игнорировать, принимая их за минуты слабости. А ведь именно они являются маркерами заболевания.

СИМПТОМ № 1. Усталость. Вы только встали с кровати, а уже чувствуете себя разбитым. Добрались до работы и думаете только о том, как бы отдохнуть. А возвращаетесь с нее и вовсе изможденным. И с каждым днем все больше чувствуете, как накапливается усталость.

  • Тревожный симптом, указывает на сердечную недостаточность. Усталость возникает из-за недостатка кровоснабжения мозга, легких и сердца.

СИМПТОМ № 2. Слабость. Многие больные, перенесшие сердечный приступ, признавались, что незадолго до этого испытывали такую слабость, что не в состоянии были удержать в руках лист бумаги. Ощущение бессилия, которое характерно при гриппе, является тревожным сигналом.

  • Симптом указывает на риск инфаркта миокарда в ближайшее время.

СИМПТОМ № 3. Перепады настроения. Ощущение беспричинной тревоги испытывали многие, прежде чем оказаться на больничной койке. Врачи советуют внимательно относиться к такому состоянию, поскольку оно является одним из распространенных симптомов.

  • Сильная тревога или даже страх смерти может указывать на приближающийся сердечный приступ.
 Прямо в сердце: отечность ног и сильная одышка грозят инфарктами

СИМПТОМ № 4. Одышка. Если поднятие на третий этаж вызывает сильную одышку, словно после часового марафона, а небольшие физические нагрузки сопровождаются нехваткой воздуха, — самое время обратиться к кардиологу. Одышка часто сопровождает сердечный приступ и может вызывать боль в груди.

  • Нарушение кровотока сокращает его поступление в легкие, что вызывает укороченное дыхание.

СИМПТОМ № 5. Головокружение. Для полноценного функционирования мозг нуждается в обильном кровотоке. Как только в мозг поступает недостаточное количество крови, это отражается на состоянии всего организма.

 
  • Инфаркты сопровождаются головокружениями или потерей сознания. Поэтому нарушения сердечных ритмов очень опасны.

СИМПТОМ № 6. Холодный пот. Он неожиданно прошибает вас, когда вы сидите просто в кресле и вдруг начинаете покрываться каплями, словно только что два часа провели в спортзале.

  • Тревожный симптом, указывающий на приближение сердечного приступа.

СИМПТОМ № 7. Учащенный пульс. Редкие скачки пульса, как правило, не вызывают тревогу врачей. А вот нерегулярный или частый пульс, особенно если он сопровождается одышкой, головокружением, слабостью, — указывает на аритмию.

  • Аритмия может стать причиной инфаркта или даже внезапной смерти.

СИМПТОМ № 8. Боль в груди появляется внезапно и точно так же исчезает. Неудивительно, что многие люди игнорируют такие проявления и не осознают всей опасности положения. Спохватываются, когда зона поражения распространяется на руки, спину, плечи.

  • Самый распространенный симптом, указывающий на приближение сердечного приступа.

СИМПТОМ № 9. Отечность. Отеки ног, а также увеличение веса не всегда являются следствием сидячего образа жизни (хотя и его, безусловно, тоже). Однако сердце также может подавать сигналы тревоги подобным способом. К ним относится и потеря аппетита.

  • Излишняя жидкость в организме указывает на сердечную недостаточность.
Кашель и расстройство желудка как маркеры больного сердца

СИМПТОМ № 10. Расстройство желудка. Боль и вздутие живота, которые могут отрицательно сказаться на пищеварении и вызвать неприятие пищи, далеко не всегда являются показателем проблем желудочно-кишечного тракта.

  • Тревожный симптом, который по своей угрозе сопоставим с болью в сердце и указывает на срочное лечение.

СИМПТОМ № 11. Кашель. Постоянный кашель появляется от накопленной в легких жидкости. Иногда он сопровождается кровавой мокротой, что указывает на серьезность проблемы. Еще одним тревожным симптомом может стать свистящее дыхание.

  • Постоянный кашель указывает на сердечную недостаточность.

interesbook.ru

Alter ego*

Alter ego*

Сучий "сюрприз" до Дня Незалежності.

  • 18.08.15, 18:18
«Гуляють» танки по шикарних вулицях Донецька.

Украина не Россия - это вам пора принять
И свою судьбу, свою страну нам самим менять.
Поколение сменилось, нам не по дороге с вами
Как случилось, что для вас мы стали врагами?
Мы родились в одной стране, мы смотрели одни фильмы
Наши жизни и судьбы переплЕтены так сильно.
Но мы сделали свой выбор и идём вперёд
И теперь вчерашний брат - это враг у ворот.
А вы идёте назад, в СССР 2.0
Но не идём же из-за этого мы к вам войной?
Железный занавес хотите? Он будет у вас.
Его построит один ботоксный кремлёвский пидорас.

Припев:
А вы нам грады грады
Какие гады гады
Таким подаркам мы не
рады уже сколько дней
А вы нам буки буки
Какие суки суки
Кривые руки руки
Убиваете людей
2. Мы не хотели в НАТО, видит Бог не хотели.
Но после вашей подставы просто выбора не имеем.
Мы не хотели вражды, не хотели, видит Бог.
Но русской весной вы преподали отличный урок.

Не обольщайтесь - Украина едина как никогда.
Мы стали ближе и мудрее, когда в дом пришла беда.
И нам насрать, что нас долго делили на Запад и Восток.
Повторюсь - вы преподали очень важный урок.
Вы показали кто есть кто на нынешней карте мира,
Кто друзья, кто враги, кто смотрит прямо, кто криво.
Кто глубоко озабочен, а кто реально поможет.
И мы теперь не так наивны как кто-то подумать может.
Мы видим много предателей, много врагов
Среди политиков, министров, генералов, ментов
Мы не готовились к войне и получили всё это.
Ну, ничего, придёт и наше украинское лето.
3. Играя на чувствах, святых для всех
Приватизируя победу, православную веру
Вы берёте на душу огромный грех.
Врите, гордитесь, кичитесь, но знайте меру.
Если вы поверили, что есть разделенье
На пророссийских украинцев и недобитых фашистов,
Значит вы заболели, и больно поколенье.
Значит верите не братьям, верите пропагандистам.
Как до вас докричаться? Да, похоже - никак.
Вы рассуждаете по принципу - сам ты дурак.
Яд имперских амбиций вам застилает мутный взгляд.
И войну вам украинцы никогда не простят.
Вы больны сегодня, братья, выздоровление вас ждёт.
Вы когда-нибудь поймёте то, куда вас заведёт
Курс советского гэбиста на войну и на шантаж
А пока ликуйте, "братья". "Хуйло - гений!" и "Крымнаш".

Українська армія готується до неприємного "сюрпризу" від ворога до Дня Незалежності.

Іван ЛЕОНОВ   



Ймовірно, бойовики готують «неприємний сюрприз» українській армії до Дня Незалежності, вважають у штабі АТО. Проте одразу додають, що сили ЗСУ готові дати відсіч ворогу. «Сили АТО зараз мають, як ніколи, велике бажання відбити всі можливі напади з боку ворога», — каже речник iз питань АТО Андрій Лисенко. Самі ж бойовики вже заявили, що Мінські угоди нібито зірвано... українською стороною. За словами ватажка бойовиків «ДНР» Захєрченка, 65 тис. українських воїнів нібито готові перейти у наступ, тож «розслаблятися не варто». Паралельно в соцмережах активізувалися так звані «кремлівські боти», які поширюють провокаційну інформацію про нібито запланований український наступ.

Про новий можливий виток ескалації конфлікту на сході України заявляє і глава МЗС Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. За його словами, ситуація на Донбасі є вибухонебезпечною, «багато що поставлено на карту, і якщо зараз сторони не дійдуть згоди у вирішенні конфлікту мирним шляхом, ми можемо в будь-який час опинитися у новій спіралі військової ескалації».

Керівник української сторони у СЦКК Борис Кременецький додає, що самопроголошене керівництво «ЛНР» та «ДНР» робить усе можливе для дестабілізації обстановки в районах лінії розмежування з метою тиску на владу України та для зриву Мінських домовленостей.

«Кожного дня ситуація продовжує загострюватися, щодоби збільшується кількість випадків застосування проросійськими бойовиками ракетних систем залпового вогню, ствольної артилерії та мінометів, — каже генерал-майор Кременецький. — Поширюючи наклепницьку інформацію, вони намагаються покласти на українську сторону відповідальність за застосування зброї та за загострення ситуації вздовж лінії розмежування напередодні Дня Незалежності. Терористи продовжують скоювати військові злочини, застосовуючи заборонене озброєння по цивільному населенню та мирних населених пунктах».

Водночас інший ватажок «ДНР» Денис Пушилін закликав лідерів країн «нормандського формату» втрутитися, «інакше ситуація буде доведена до відновлення повноцінних бойових дій». Утім той факт, що відновлення бойових дій бажають саме терористи і окупанти, опосередковано підтвердив ватажок «ЛНР» Ігор Плотницький, який заявив про готовність за будь-яку ціну через якийсь час загарбати всю Луганщину.

Про те, що саме терористи, а не навпаки, намагаються втягнути українську армію у бойові дії, зазначають і у штабі АТО. Мало цього, за даними РНБО, останнім часом кількість російських військових на кордоні з Україною збільшилась до 50 тисяч, що викликає побоювання ескалації конфлікту. На окупованій території Донбасу бойовики вже майже не приховують бойову техніку російського походження: ледь не щодня танки можна побачити в Донецьку чи Новоазовську, а в соцмережах навіть викладено відео танкових тренувань.

В останні дні ворог ледь не щодня встановлює «чорні рекорди» з обстрілів, обстрілюючи позиції сил АТО не менше 150 разів. Під час обстрілів продовжують гинути мирні мешканці. Зокрема, минулої суботи у Дзержинську загинуло двоє цивільних, цього ж дня ворог відновив обстріли з важкої артилерії в районі багатостраждального селища Широкине.

Уже позавчора бойовики обстріляли села Лебединське та Сартана, що під Маріуполем. За даними обласної міліції, у передмісті загинули двоє мирних мешканців — чоловік і молода жінка, шестеро селян поранено (серед яких і 10-річна дитина), вогнем пошкоджено з півсотні будинків.

Відтак у Маріуполі знову оголошено жалобу. Прокуратура Донецької області кваліфікувала цей обстріл як теракт. Попередньої ночі, після обстрілу Красногорівки, загинув ще один цивільний. Загалом попередньої доби в зоні АТО загинули два захисники України, ще сiм воїнів зазнали поранень.

Секретар РНБО Олександр Турчинов попереджає, що у випадку наступу військ Росії в зоні АТО Україна «змушена буде ввести воєнний стан і проводити більш потужну мобілізацію всього потенціалу, який є в країні». За словами пана Турчинова, ситуація в зоні АТО свідчить про те, що Росія має намір зірвати Мінські угоди і готує серйозний наступ.

ДО РЕЧІ

Мінські угоди довели, що Європа повернулась на десятиліття назад, і для вирішення міжнародних криз потрібно покладатися не на окремі держави-члени, а на ЄС загалом, вважає колишній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський.

«У питанні України ЄС немає навіть за столом переговорів. Натомість Франція та Німеччина, жодна з яких не має спільного кордону з Україною, взяли на себе управління російською агресію, лише з частковим успіхом», — зазначає пан Сікорський, який неодноразово заявляв, що нормандський формат не підходить Україні.

Водночас ватажки «ДНР» та «ЛНР» поспішили заявити, що не допустять розширення списку країн-учасниць переговорів із мирного врегулювання конфлікту на Донбасі. За словами одного з лідерів «ДНР» Дениса Пушиліна, це збільшення числа країн нібито лише погіршить ситуацію. Один iз лідерів «ЛНР» В’ячеслав Дейнего додає, що будь-які спроби змінити формат означають почати все з початку. І погрожує, що тоді доведеться «повторити Іловайський котел, Дебальцівський котел».

Alter ego*

Alter ego*

Раша-параша.

  • 17.08.15, 23:00

Чем пахнет? Чем пахнет?..

У каждой страны есть запах особый..
Пахнет Италия свежею сдобой
Франция пахнет вином и духами,.
Ну а в Швейцарии пахнет сырами.
Пахнет Голландия запахом пряным,
Кофе, тюльпанами, марихуаной.
Бельгия пахнет Евросоюзом,
А в Люксембурге - фруктовыми смузи.
Пахнет Германия с Чехией пивом,
Продажной любовью пахнут Мальдивы.
Пахнет Бразилия сексом и танцем,
Чаем и тостом пахнут британцы.
Пахнут свободой Америки штаты,
Нефтью воняет песок в Эмиратах.
Пахнет рабочею силой Китай,
Пахнет в Тайланде бокс МуайТай.
Пахнет Япония острым вассаби,
В Индии Гангом воняет неслабо.
Пахнет гашишем Афганистан
Маком душистым разит Пакистан.
Пахнет Колумбия лишь кокаином,
Пахнет пшеница и рожь в Украине.
Мексика пахнет текилой и тако
Пахнет на Кубе душистый табак.
Телом немытым, говном, перегаром,
Гарью удушливой, гнилью, угаром,
Тленом и кровью, плешивым мессией...
Что так воняет? Конечно, Россия.

Світлина від Leonid Anatoliyovych Ishchenko.


Alter ego*

Alter ego*

Лишається тільки кисень перекрити.

  • 17.08.15, 21:33

Не осуществляется водоснабжение Красноармейска, Димитрова, Селидова, Новогродовки, Волновахи, Докучаевска, Угледара, Авдеевки и частично Ясиноватой

В понедельник, 17 августа, в результате остановки водовода прекращена работа Донецкой, Великоанадольской и Красноармейской фильтровальных станций, также не работает Горловская фильтровальная станция №1, сообщила пресс-служба Донецкого областного совета.

В связи с тем, что накануне было нарушено электроснабжение насосной станции 3 подъема канала Северский Донец-Донбасс, канал был остановлен на участке после 3 подъема, в результате чего был остановлен Южнодонбасский водовод.

"В результате остановки водовода была прекращена работа Донецкой, Великоанадольской и Красноармейской фильтровальных станций, по этой причине не осуществляется водоснабжение Красноармейска, Димитрова, Селидова, Новогродовки, Волновахи, Докучаевска, Угледара и близлежащих поселков, а также Авдеевки и частично Ясиноватой. Подача воды на Донецк сокращена", - говорится в сообщении.

Кроме того, не работает Горловская фильтровальная станция №1, водоснабжение города частично осуществляется от фильтровальной №2.

Напомним, 10 июля донецкая фильтровальная станция прекратила работу в результате обстрела.

Alter ego*

Alter ego*

На межі поколінь.

  • 17.08.15, 21:02
На пограниччі віків
У «ПінчукАртЦентрі»розпочалася літературна програма «Межі поколінь: 1985—2004» у рамках виставки «На межі»

Катерина КОТВІЦЬКА   

Серія лекцій, дискусій та читань присвячена періоду становлення української Незалежності та знаковим творам вітчизняних письменників 1985—2004 років. Кураторка проекту, журналістка Тетяна Терен пояснює: «Це період, який вмістив у себе творчість кількох літературних поколінь. Теми лекцій, дискусій і читань нової літературної програми вибудувані навколо питань, чи можна прокреслити межі між цими поколіннями і чи зберігається між ними тяглість». Серед майбутніх заходів — «Діалог поколінь прозаїків», читання молодими українськими авторами улюблених фрагментів зі знакових українських романів 1985—2004 років, поетичний вечір Юрія Андруховича, патріарха літературного угруповання «Бу-Ба-Бу». Минулого тижня президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу Микола Рябчук прочитав лекцію на тему: «Вісімдесятники: з андеграунду до мейнстріму», а письменники Антон Санченко, Богдан Жолдак, Людмила Таран та Олена Стяжкіна взяли участь у дискусії «Українські 90-ті: пошук національної ідентичності». Микола Рябчук — про письменницькі покоління, самвидав та мейнстрім

«Я дуже критичний до шістдесятників, особливо до тих, які стали частиною офіціозу. Це взагалі окрема тема, адже вони з’явилися на хвилі відлиги, яка вже за декілька років була заморожена. Почались «холоди», репресії і більшість iз них стали колаборантами. Від їхнього нонконформізму залишилось дуже мало. А ті, хто зберіг дух шістдесятництва, стали жертвою політичних репресій. Вони пішли у табори, у вигнання, перестали друкуватися. Це було дуже трагічне покоління. Я маю до них певний критицизм, але я розумію, як їм було важко.

На тлі повної пустелі 1970-х років раптом з’являються сильні й потужні тексти.

Більшість текстів часів перебудови від початку не були призначені для того, аби їх видавали за кордоном або поширювали нелегально. Їх почали створювати саме для хрущовської відлиги, яка раптово скінчилася, і ці тексти було відкинуто в андеґраунд. Самвидав з’явився вимушено та мимоволі, але досить скоро набув форми не лише політичної, а й мистецької.

Дуже важливу роль у русі вісімдесятників відігравали контакти, причому не тільки мистецькі, які включали в себе і письменників, і філософів, і художників. Як правило, це були молоді люди, адже старші вже не потребували об’єднання, це були такі собі «вовки-одинаки», а молодим було важливе «відчуття плеча».

Самвидав з’явився тоді, коли хрущовська відлига була заморожена. Він з’являється by default, тому що тексти, які писалися нібито до друку, виявилися непрохідними. Клімат змінився, цензура пожорсткішала, й автори не мали іншого виходу, як пускати ці речі між собою, через знайомих. Це тексти, які писалися не для закордону або нелегального поширення, вони писалися для публіки. Вони всі мали певні надії, певні ілюзії на публікацію.

Мейнстрім у літературі з’явився завдяки тому, що українські письменники того покоління — не всі, але деякі з них — зуміли пробитися в європейський, світовий процес. Вони змогли вийти за межі суто українського літературного середовища і завдяки цьому отримали додаткову енергію і рекламу. Коли вони повернулися знову в український процес, то були вже в іншому статусі. Присутність у закордонних медіа стала трампліном для багатьох українських письменників, але це ще не означає, що у нас з’явився літературний мейнстрім. На мій погляд, у нас iз ним досі проблеми.

Дозволю собі озвучити таку зухвалу думку, що українська література великою мірою існує в режимі діаспори чи квазі-діаспори. Десь у Нью-Йорку і Торонто існують наші книгарні, там постійно відбуваються якісь заходи, але це не мейнстрім. Це меншинна література, яка може бути дуже хорошою, але залишається меншинною.

Крім проблеми діаспори, існує також проблема мовної упередженості. Є певний відсоток людей, який не вірить у те, що може існувати щось хороше українською мовою. Велика частина населення і далі продовжує перебувати у колоніальному культурному просторі, вважаючи, що все цікаве робиться у Москві, відкидаючи саму можливість появи чогось вартісного в Україні. Немає значення навіть, українською чи російською мовою, — того ж Куркова за кордоном читають більше, ніж в Україні.

Нам усім iще довго доведеться працювати над створенням мейнстріму в українській літературі. Найголовніша зміна, що відбулася за останні 20 років, — те, що українська література заповнила нарешті практично всі ніші. Сьогодні ми маємо не тільки першокласну поезію, а й добру прозу, з якою завжди було складніше, маємо добрі романи, есеїстику, масову літературу. Вона здатна задовольнити попит читача. Є те, чого раніше не було. Єдина проблема — зв’язати ці ниточки, замкнути це все у нормальний літературний процес, якого поки що немає. Навіть міжнародні премії, які здобувають наші письменники, не отримують великого розголосу в Україні. Це тенденція, з якою ми будемо жити ще довго.

Олена Стяжкіна радить вимкнути телевізор і позбутися інформаційної хвороби

«У 90-ті роки мене, молоду і закохану, найбільше цікавило одне питання: чому ніхто не цікавиться, куди подівся Радянський Союз? І десь глибоко в душі я знала: він нікуди не подівся. Саме тому не було відчуття втрати: залишилася мова, люди, побутові і святкові практики — справжньої зміни не відбулося.

Було відчуття, ніби Донецьк кудись сховався, але зараз вийде з-за рогу і скаже Україні: «Ось він, я», — однак цього не відбувалося. Перефразуючи американського політолога Джорджа Мейсона, маю констатувати: 1991 року ми не отримали незалежність України, насправді незалежною стала УРСР. Однак це стосується не лише Донецька, а й решти країни.

Що ж до літератури, то на Донбасі навіть у 90-ті існувала потужна російськомовна школа української літератури. Тоді ж, у 90-ті, частині письменників видалося, що українською писати вільніше, природніше, більш по-європейськи.

Повертаючись до сумного сьогодення, маю зазначити: те, що відбувається зараз на Донбасі, — інформаційна хвороба, а не провина донеччан. Єдина можливість цю хворобу вилікувати — вимкнути телевізор, а тоді реальність візьме своє, адже люди — завжди кращі, ніж ми про них думаємо».

Антон Санченко: «Ми маємо 90-ті, але вже з інтернетом»

«90-ті були насамперед шоком: людину кинули у воду, а вона не вміє плавати. Життя поза звичними державними структурами було не просто складним, а й подекуди нестерпним.

Крім того, тоді існував своєрідний книжковий рай, про що ми сьогодні забуваємо: друкували все, що лежало у шухляді, перекладали сотні закордонних авторів, незважаючи, щиро кажучи, на авторське право. Якби мені потрібно було охарактеризувати 90-ті одним словом, я б сказав «авантюризм»: ми постійно шукали «тему», тобто те, що можна було продати або створити. Цей період можна порівняти з Епохою великих географічних відкриттів: незрівнянне відчуття, коли падає паркан, а за ним — цілий світ.

Не менш важливою була поява глобальної мережі: саме у 90-ті в Україну прийшов інтернет, і це змінило все. Шок від інтернету можна було порівняти лише з подивом після побудови першої залізниці: лист, який раніше йшов місяць, тепер можна було відправити за 5 хвилин.

На жаль, сьогодні ми маємо 90-ті, але вже з інтернетом. Лишилися всі ознаки тих років: бабусі з цигарками, валютчики у підворіттях і торгівля з тротуару — проте тепер ми можемо про це написати пост у «Фейсбуці». Як цього позбутися? Моя, а точніше, вольтерівська відповідь дуже проста: плекайте свій сад».

Людмила Таран про час «теорії малих дій»

«Для мене 90-ті — це час дивовижної шизофренії частини суспільства. Деякі культурні, освічені люди, до яких я ставилася з пієтетом, починали дивним чином себе девальвувати. Прапор, незалежність, свобода, Революція на граніті були для мене конкретними речами, сповненими реальним змістом.

Однак якісь поважні особи, яких я знала багато років, казали «нічого не вийде», і вони мене у 90-х розчарували найбільше. Однак історію роблять не такі понурі особистості. Історію роблять такі, як Наталка Білоцерківець, Валерій Шевчук і Юрій Винничук, що вижили, витримали і, що головне, не втратили себе.

90-ті роки схожі на сьогодення, бо зараз так само відбуваються події, у які складно повірити: це час надзвичайних можливостей, які не можна проґавити. Запитуйте себе щодня: хто я, куди і навіщо йду? Лише так будемо триматися свого шляху».

Богдан Жолдак: «Донбас був островом свободи»

«Уявіть, кіностудія Довженка випустила на початку 90-х п’ятдесят чотири фільми, такого сплеску країна ще не знала. Однак невдовзі влада прикрила її на модернізацію, намагаючись придушити культуру, а значить, і розвиток нації. А коли наші режисери переїхали на Казанську кінофабрику, та ж влада запустила гелікоптер iз чотирма бойовими ракетами, що влучили у центральні технологічні вузли кіностудії, на щастя, місто Казань не постраждало. Саме таке винищення культури спричинило нинішню ситуацію: адже у 60-ті роки Донбас був островом свободи, але багаторічне зомбування і нищення культури змусило його змінити вектор».

Alter ego*

Alter ego*

Марш слов'янки.

  • 16.08.15, 21:21
З пережитого.
Прощання з Донецьком.

З пережитого. Прощання з Донецьком

15:02 / 11.08.2015 — Наталя Зоц

Довгий час не могла викласти свої довоєнні і теперішні враження на папері. Минув рік, як мене вигнали з рідного міста, тож треба згадати все пережите, бо з часом забудеться. Роз'їхались по світах мої земляки, і можливо, колись будемо збирати по крихтах те, чим жили цей страшний рік...

Донеччанка

Мій дід опинився в Сталіно (так тоді звався Донецьк) у жахливому 1933-му. Пік індустріалізації. Голодомор. Він зміг врятувати від голодної смерті єдину (з тринадцяти!) свою сестричку-немовля Віру. Просто прийшов на канікули у своє село Пологи, що у Решитилівському районі на Полтавщині, поховав батьків, братів і сестер, взяв на руки ледь живу Віру і подався на Донбас - там була їжа, а, значить, і життя.

Так і не довчившись в інституті став виконробом. Напередодні Другої Світової, у 1940-му, його ледь не розстріляли після побудови Оперного театру - купол опустили на три сантиметри - акустика погіршилася. Тож оперу в Донецьку, навіть після реконструкції театру, краще всього слухати у 17-му ряду...

Після війни він повернувся у місто, що стало для нього рідним. Знайшов та зібрав трьох своїх дочок, яких розкидала війна від Сибіру до Польщі, і знов очолив будівництво. Уся Перша лінія - вулиця Артема - побудована його руками: знов відбудований театр, бібліотека ім. Крупської. перший корпус ДПІ... Тож до Донецька  завжди ставилася, як до рідної хати сама, так і сина виховувала - в любові до рідного міста.

Останнім витвором діда, а він тоді очолював трест Донецьшляхбуд стала траса Донецьк-Жданов (нині Маріуполь), яку здали в експлуатацію у 1978 році. Дідові тоді було 75 років. А за три роки, вийшовши на пенсію, він помер, так і не навчившись говорити російською мовою. Дід був українцем, українцями стали його внуки та правнуки.

Тож жили ми, як вважали, в українському місті Донецьку, і гадки не мали, у що перетворять нашу домівку російські заброди.

Театралка

Березень 2014. У Донецькому українському академічному музично-драматичному театрі аншлагово йде вистава по поемі Шевченко "Сліпий". Надсучасна, дуже динамічна, супер-патріотична, просто класна вистава, за яку, абсолютно справедливо, митці могли отримати високу  нагороду. Але не судилося...

Зал стоячки вітає акторів і кричить "Слава Україні!" А за двадцять метрів від театру на горезвісній площі Леніна, там, де два тижні тому зарізали під час проукраїнського мітингу 22-річного донеччанина Дмитра Чернявського, біснуються заїжджі "путінські туристи", ностальгують по СРСР пенсіонери, очікують на пляшку місцеві алкаші - накликають війну на свої голови криками "Путін! Росія! СССР!"

Містяни якось дуже швидко злякалися "трех поездов з бендерами, которые едут нас убивать", "правосеков, которые едут на машинах "Автомайдана" нас резать, грабить и насиловать наших женщин" і "этой твари Фарион, которая будет вырезать языки тем, кто говорит по-русски".
Це - як у театрі абсурду, це конгінітивний дисонанс.( Адже попереджалось дурників, не дивіться рашистське ТБ бо будете вкушені в голову zombobox !) В це неможливо повірити. Але так було.

Бендерка і правосєчка

Травень 2014-го. Вже захоплена облдержадміністрація. Але ракова пухлина, нам здавалося, локалізована. На площі перед "Білим домом" мітинг, вимоги протестувальників з абстрактних : "Хватит кормить всю Украину!" мляво, та з допомогою заїд із сусідньої держави, перетворюються в агресивне: "Путін, введи войска!". ЙАдовиті триколори  заполоняють вулиці. З'являються люди-"парєбрікі" в касках з надписом "Я говорю по русски" (а хто ж заважає, думаю я, поспішаючи у справах). (ред.Це все був тест на вшивість, своєрідна перевірка на те, як сриймуть дончани в'їзд бронетехніки РФ, репетиція до зустрічі "спасителів" від "бандер", котрих зроду-віку ніхто не бачив). Так до міста підкрадалася війна.

Люди, доля яких склалася так, що крім магазинів, ринків, кухні і холодильника їм і обговорювати було нічого, стали фахівцями з геополітики. "Нет НАТО на русских границах!" З якого дива Донецьк із шахтарської столиці став "русской границей"? Люди, які слідкували за кривавими подіями на Майдані по телевізору, щиро вважаючи їх такими, що ніколи не торкнуться містечкового життя, як один сказав:"чого ти плачеш, дивись на це, як на мультики", нарешті схаменулися і стали дуже потрібними. Їм роздали колорадські стрічки, і вони з гордістю привласнили собі славу "дідів, що воювали". Та, що глузувала з мене, коли я шукала у донецьких лікарнях покалічених під Волновахою хлопців з Волині, несподівано стала пригощати пиріжками "наших мальчиков", що під чужими прапорами залізли у облдержадміністрацію.

Люди різко розділилися на своїх і чужих. І, якщо на українських мітингах - не частих, не довготривалих - але українських, ти мав "чуття єдиної родини", то на побутовому рівні - на роботі, у транспорті, у бесідах із друзями (як тоді вважалося) часто лишався сам серед чужих. Ще "ДНР" не проявила себе так яскраво, як це станеться незабаром. Ще на тебе не доносили сусіди, ще до тебе не навідувалась поліція... Але все, що нагадувало Україну, стало містян дратувати. І дихати ставало все важче. І все більше номерів телефонів видалялося із записної книжки.

"Ой, какая у тебя красивая кофточка", - каже на мою вишиванку сусід на районі, - "а ты не боишься, что я тебя сейчас грохну, правосечка?

"Ну з тобою, алкашем, я справлюся!", - думаю я, і голосно пославши, йду собі далі. Але вишиванку сховала, і наділа її в Донецьку єдиний раз - у храмі, на Трійцю. Про храм - окрема розмова. На єдиний у Донецьку храм УПЦ(КП) - невеличкий, на віддаленій від центра вулиці - ще з березня почалися "наїзди". Тож і мусили молитися за зачиненими дверима, як перші християни у катакомбах...

Але як бути з бабами, що ступами посіли біля під'їзду? Тоді, у травні, сусідки, поруч з якими прожила двадцять років, кричали мені в спину: " А эту бендерку, и ее мужа бендеровца, и их сына давно нужно повесить!"

Припустимо, що сина-офіцера у прикордонній формі вони бачили, коли у березні він вибрався з окупованого Криму. Про чоловіка, що був головним редактором єдиної на Донбасі української газети "Донеччина" теж було відомо. Я стала "бендеркою", тому що ходила у вишиванці, мала татуювання тризуб і ... лаялася з ними, щоб вони не плювали лушпиння собі під ноги, примовляючи, що Донецьк - це європейське місто!

"Снаряди лягають все ближче..."

Червень 2014. Вже захоплене бойовиками наше видавництво. Вже господарюють вони у телерадіокомпанії, видаючи в ефір цілі діжки лайна, вже давно добровільно перейшло під патронат ФСБ донецьке СБУ. Вже перекриті дороги...

Ще працюють ресторани і великі магазини, але вже пограбовані бутіки і автосалони. Ще працюють театри і кінотеатри. Ще не рвуться в місті снаряди. Ще стрілянина тільки в аеропорту. І звідти, як подує вітер, доноситься млосний трупний запах. Але місто живе, прогулюється бульварами, наряджається, веселиться, святкує. Садить троянди і робить вигляд, що нічого страшного, що все як завжди. І заспокоює себе: "А почему на Майдане бунтовать можно, а нам нельзя?"

Тим часом у містах, де войовничо запанувала "нова народна влада" грабують банкомати і продуктові магазини, підпадають "під роздачу" супермаркети побутової техніки, міста наводнюються озброєними чоловіками, що гордо називають себе "ополченцами".І скрізь, у транспорті, телефонних розмовах, у чергах в магазинах гордий народ Донбасу розповідає про "зверства кровавой хунти".

І люди вже виїжджають з Донецька - у відпустку, не надовго.

Істеричка?

У це справді було неможливо повірити. Здавалося, що ось, ще трохи, і українська влада схаменеться. Що з'являться десантники і проведуть три блискавичні операції, як в кіно. Адже лігва сепарів невідомі лише сліпим та глухім. Їх три - адміністрація, СБУ, телебачення. Ми, свої, у тісному колі обговорюючи майбутнє, жадали точкових бомбових ударів по цих трьох будинках, і нам здавалося, що згодом ми зможемо очистити місто від зайд, а зі своїми - розберемося... Ми вірили, що влада після жаху у Слов'янську, не здасть на поталу ворогам мільйонне місто!

Того дня пішла у "Фокстрот", що на Київському проспекті, щоб купити у церкву вентилятор. Справилася, виходжу на вулицю і бачу колону військової техніки: БТРи, Камази, легковушки, швидкі, міліцейські, пожежні, автобуси - повні озброєних людей. З російськими прапорами, георгіївськими стрічками, з обозом з жінками й дітьми. Вони рухались приблизно годину. А я вперше в житті сиділа на асфальті, ноги підкосилися.

Вдома сусідка у вікні з цигаркою, на запитання, що робиш, відповідає: "жду Путіна". "Навіщо?" "Он порядок наведет" і кидає недопалок з сьомого поверху на вулицю... Інша сусідка, що отримує російську пенсію в Воронежі, а живе у Донецьку, бо це їй економічно вигідно (російські пенсії більші за наші,а жити в РФ завжди було дорого), стикаючись зі мною, кричить: "А ваш Яценюк ...!" "А що тобі до нашого Яценюка, коли в вас свій ... Мєдвєдєв є?"Ще одна кричить мені в спину:"ненавижу хахлов!" І я розумію, якщо їм скажуть по телевізору, що за вбитого хахла дадуть 100 гривень, то їм і з хати виходити не треба. Я тут, поруч.

Влада, або не влада, або вони самі, або партизани. Але хтось починає бойові дії. Місто прокидається і засинає під гуркіт снарядів. Місто налякане. Містом розносяться чутки одні страшніші за другі. Починають викрадати людей разом з автомобілями, потім вимагають викуп у родичів. Люди просто зникають в нікуди. Губляться, блокують телефони. Хтось записується у армію "ДНР", там обіцяють платити і годувати. З'являються дівки у камуфляжі, такі собі кавалерист-дівулі, що поводять себе з викликом. У місті повно чеченців та інших "понаехавших вежливых людей" на дорогих авто. Дівулі крутяться коло них. Їх життя стає насиченим і повним пригод. "Наши мальчики!", "Лучшие люди Донбасса!", "Защитники" по праву вважають себе господарями життя. І це право - зброя.

У місті починається істерика.

Біженці

Мусила тікати з Донецька, коли на залізничному вокзали вже рвалися снаряди. Відчувала себе учасницею масовки у кіно про Другу Світову війну. Евакуація. Натовп людей з валізами і вузлами, з дітьми, старими на милицях і собаками. І свист снарядів. і, Слава Богу, виїхали, Бог відвів.

І все одно, навіть тоді, у середині липня 2014-го, вірилося, що невдовзі повернемося. Ну трохи затягнеться відпустка. А ось на День Шахтаря точно будемо вдома!
Стрибали зайцями  Україною. Хто - де. Я у однокурсниці в Знам'янці. Літо, сад, ліс, річка. А у вечорі - новини. Звільнили, звільнили, перемогли! І розповіді, як у сусідню Олександрію приїхали біженці з Донецька, як їх поселили у клубі, а вони вивісили російський прапор. І як їх побили!

І парад вишиванок на День Незалежності, і свято у парку з піснями і танцями. І Іловайськ. Горе. Перші похорони в Знам'янці. І гірка усмішка командира, що привіз матері мертвого сина:"Не так страшні ті, з ким воюємо, як ті, хто стріляє нам в спини! "Це він казав про моїх земляків...
Приятелька теж ціле літо рятувала свою довгоочікувано вагітну дочку. Не витримала перегонів. "Їдемо народжувати в Донецьк. Дитина повинна з'явитися на світ в рідному домі". Як забирали дочку з пологового будинку, на їхнє авто наїхав танк. Таке собі звичне зараз у Донецьку ДТП! Водій танка, щоб не викликати поліцію "ДНР" здер з постраждалих і переляканих пасажирів 8000 гривень і був такий. А незабаром, з десятиденним Андрійком на руках, моя знайома тікала від вибухів аж до Києва. І навряд чи повернеться.

"Як подумаю, що повернемося в Донецьк, виросте наш хлопчик, піде у школу, а я дивлячись на вчительку, буду думати, на яких мітингах вона стояла, які гасла голосила і чому навчить мого онука?"

Так ми і прожили рік перекотиполем. Пробиралися, (і кожного разу все важче!), у рідне місто - за речами.

Вересень 2014. Після довгої перерви я дома. Цілую стіни, радію своєму ліжку, книжкам. Провідую свою літню подружку. Пенсій немає, вона голодує, і щоб вижити, як у блокаду минулої війни, ходить на ринок продавати кришталь: "здохну з голоду, а в сепарів і крихти хліба не візьму". Там, на ринку до неї підійшла дівуля у камуфляжі:"Скільки?"- тиче пальцем на коштовну, ручної роботи, вазу. "Прошу сто гривень". "А я хочу за двадцять". "А я не віддам!" І дівуля ногою футболить цю вазу, і вона скельцями розлітається на дорозі, так само як розлетілося наше життя...

Зібрала "тормозок" і їду до старенької в порожній маршрутці. На зупинці заходить "попочлєнєць". З учорашнього, з похмелюги, брудний, смеордючий і з автоматом. І з бажанням потеревенити. Вискочила кулею, хоча було бажання вилізти у вікно. Пішла пішки з думкою, ніколи більше не сідати в громадський транспорт.

Моя старенька подружка, промаявшись на підніжках міжміських автобусів за пенсією, теж подалася світ за очі. Зараз живе в Києві, у хостелі. Їй 78 і вона вірить в Україну!

Ще одна, повернувшись після затяжної відпустки додому, пройшлася містом, поговорила з сусідами і просто заклякла. Боялася вийти на вулицю, продукти приносила сусідка. "Забери мене звідси", - просила вона. І ми рушили. Зараз вона живе і працює в Маріуполі.

На виїзді з Донецька, на блокпосту до великого автобусу зайшов молодий озброєний "попочлєнєць". Спочатку, ми думали, що він "під кайфом", а коли підійшов ближче, я зрозуміла, що він просто олігофрен - бачила його серед вихованців одного з донецьких інтернатів.

А потім, телефоном,  у розмові з працівником цього інтернату, виявилося, що таких - багато. "Дядя Павло, нас там одягають, годують і стрілялки дають", - радісно повідомляють вони при зустрічі.

Жовтень 2014. "У вашому офісі повилітали вікна" - подзвонили нам сусіди. Тоді я не думала, що це вже не наш офіс, що ми туди ніколи не повернемося. Закупила купу плівки, і подалася на Донбас.

Забивала великі вікна, а на вулиці літали снаряди. А потім лежала в кущах біля пам'ятника загиблим у Другій Світовій журналістам, закривала голову руками, я думала, що моє прізвище тут точно не напишуть...

А потім у перукарні побачила закручені вибуховою хвилею в спіраль металопластикові вікна. Зненацька мене підняло на стільці вибуховою хвилею і гепнуло об підлогу, і я полізла під стіл...
І цілу зиму і весну не рухалась у східному напрямку, плела шкарпетки українським воякам.

Пішла, щоб повернутись

Липень 2015. Навідавшись у Донецьк цього літа, я зрозуміла, що весь тамтешній жах - насправді. Місто перетворилось на своєрідну резервацію. Спотворене російськими і місцевими варварами, місто шахтарів і металургів вже нічим не нагадує столицю того Донбасу, що "годував всю Україну".

Сьогодні в місті, де промайнуло багато щасливих років нестерпно жити.

До того моменту, як Росія прислала в сусідню країну бойовиків зі зброєю, в Донецьку успішно працювали десятки потужних підприємств. Може, це просто збіг, але не йшли справи тільки там, куди ще до війни прийшов інвестор з Росії. Приміром, на Донецькому електросталеплавильному заводі, де протягом років ніяк не могли налагодити виробництво, в" Промінвестбанку", який зруйнували за вказівкою з Кремля.

Вся інша промисловість працювала ефективно: і шахти, і заводи. "Топаз" виробляв знамениті "Кольчуги", а "Норд" продавав свої холодильники у десятки країн світу. Російський відморожений "брат", виконуючи наказ Путіна, усе це зруйнував, вивіз на металобрухт и викрав: уже рік жодне підприємство не працює і не виплачує, ясна річ, зарплату. Розвішані на центральних вулицях бігборди сповіщають про те, що головні шахти і заводи Донецька тепер народні і є власністю ДНР, і все тільки починається, сприймаються як знущання.

Що з того народові - загадка. Це тільки бойовики і їх кремлівські хазяї, певно можуть уявити, що в резервації працюватимуть підприємства. При здоровому глузді це, звісно, неможливо, хоча в Кремлі, схоже, планували спочатку знищити економіку Донбасу, щоб потім її остаточно добити під якимсь ідіотичним лозунгом типу "хунта сама уничтожает Донбасс".

А ось, що справді вдалося російському брату на 100%, так це перетворити донеччан на вірнопідданих "РашаТВ". Зомбоящик для моїх земляків сьогодні - це щось більше, ніж проповіді патріарха Кіріла Гундяєва і всіх його предстоятелів на "мерседесах" разом на Донбасі узятих. Це - спосіб мислення. Телевізор з Донецька (з Москви) щодня дає чітку установку: "каратели продолжают обстреливать мирные города Донбасса". Після цього його жителі ще більше ненавидять Україну і навіть не замислюються, що всі обстріли по Донецьку здійснюються з околиць самого міста.

Українська армія свою зброю реально відвела, та й немає таких точних засобів, щоб цілити по лікарнях і житлових масивах у центрі міста, жодного разу не влучивши у лігва бойовиків.
Пересічний донеччанин настільки застрашений силою "хунти", що сприймає на віру навіть найбезглуздіші вигадки, які поширюють самі ж місцеві.

Приміром про танк правосєків, який начебто вночі з'являється у самісенькому центрі міста, де зараз перебуває так званий уряд так званої "ДНР", обстрілює мирних жителів і таємничо зникає... "Очевидці" пригоди не пояснюють також, де були в цей час героїчні захисники "ДНР", чому не захистили.

Моя знайома з Єнакієвого (це звідти родом сімейка Януковичів і відомий кримінальний авторитет і депутат" Юра Єнакієвський") розповіла ще захопливішу історію про злодійства підступної хунти. Так от , за версією єнакіївців, загарбники, щоб знедолити процвітаючий Донбас, поштою пересилають бруківку та цеглу до себе додому на Західну Україну.

Подумалося, як же здрібніли ці укропи, по цеглинці розтягуючи Донбас в той час, як Фьодорич і його ненажерливий клан вивозили за кордон долари США цілими Камазами!

"Правий сектор"і "бендери" так і не з'явившись жодного разу наживо в Донбасі до війни і зараз, залишаються основною фобією місцевих жителів. Про їх міфічну діяльність там переповідають не тільки легенди, а й співають пісень.

Сідаю в Донецьку в трамвай №1, купую квиток із написом ДНР ціною 1,5 гривні або 3 рубля і їду до центру. На наступній зупинці, що як і раніше, гордо називається "18 партсъезд" заходить чолов'яга з гітарою, якого раніше теж зустрічала. Згадалося, як він за мирних часів співав про Афганістан, а зараз мобілізує на захист "ДНР". "Ой, не ходи Бендера на Донбасс! Не убивай наших детушек, и бабушек и матушек!, - жалісливо благає, витискуючи симпатії та копійки у затурканих життям пасажирок.

І справді, як тут не захистити завоювання республіки, коли до цього закликають з бігбордів, телевізора, з громадського транспорту. Здається, включиш електрочайник, і він озветься голосом Кобзона.

У Донецьку "Новости Новоросии" передають навіть у тролейбусах. Зайшла і ледь не вклякла, почувши довгу розповідь про дефолт в Греції. Навіщо донеччанам далека Еллада, подумала. А згодом, прослухавши прогноз погоди в Новосибірську та Петропавловську-Камчатському зрозуміла: ну треба ж чимось відволікати жителів "ДНР" від гірких реалій, яки приніс "русский мир".

Alter ego*

Alter ego*

Ахметівська "Паралель".

  • 15.08.15, 15:15
Обвинувачена у співпраці з бойовиками ахметівська "Паралель" впевнена, що СБУ у всьому розбереться - заява
15.08.2015 9:49.
Компанія "Паралель" заперечує факт здійснення незаконної діяльності. Про це у відповідь на звинувачення СБУ в співпраці з терористами Донбасу йдеться в офіційній заяві компанії.

Як повідомлялося раніше, радник голови СБУ Юрій Тандем повідомив, що компанія "Паралель", що управляє автозаправним бізнесом групи СКМ, забезпечувала паливом бойовиків.

"Під час обшуку в рамках кримінального провадження за ознаками вчинення посадовими особами ТОВ" Паралель "фінансування тероризму, в офісних приміщеннях і місцях фактичного проживання керівництва компанії слідчі вилучили використані талони на придбання різних видів палива з печатками різних структур самопроголошених республік, зокрема так званого" міністерства вугілля та енергетики "та інших", - сказав Тандем.

У відповідь на це в "Паралелі" заявили, що "компанія зареєстрована в Україні та працює виключно в рамках правового поля, в тому числі - укладає договори тільки з юридичними особами, зареєстрованими в Україні та за українським законодавством".

У заяві не міститься відповіді на питання, яким чином в бухгалтерську звітність компанії потрапили талони на паливо, оплачені "ДНР" і "ЛНР".

При цьому "Паралель" нагадує, що "з 18 травня 2015 компанія повністю припинила роботу всіх АЗС, нафтобаз і офісів на неконтрольованих територіях Донецької області (а в Луганській області - з липня 2014 роки) - через неможливість роботи в рамках правового поля України ".

До цього моменту, за інформацією компанії, у правоохоронних органів не було питань до законності роботи компанії на цих територіях. До моменту припинення роботи на цих територіях компанія "Паралель" заплатила близько 800 млн грн податків до бюджету України, - наголошується в заяві.

Протягом року (з травня 2014 по травень 2015 року) компанія подала близько 80 заяв в правоохоронні органи стосовно незаконного заволодіння її майном (насамперед - АЗК і паливом) на територіях Донецької та Луганської областей, непідконтрольних України, - нагадують в компанії.

На даний момент йде перевірка діяльності компанії з боку СБУ. Компанія "Паралель" впевнена у своїй правоті і зацікавлена в якнайшвидшому встановленні істини, і готова всіляко сприяти об'єктивному слідству, - резюмується в заяві компанії.

Alter ego*

Alter ego*

Записки "дикого східняка".

  • 15.08.15, 15:05
Донецьк, який я побачив.
 Записки «поверненця» 14.08.2015 17:33.

Заборона на переміщення громадського транспорту через лінію розмежування не поставив підприємливих людей у глухий кут. У Костянтинівці, кінцевої станції Київського поїзди, прямо у вагона стояла маршрутка. Водій пропонував доставку в Донецьк, з пересадкою на Артемівському блокпосту ЗСУ на іншу маршрутку, яка буде чекати тільки нас. «Ви платите тільки один раз», - вагомо переконував нас господар транспортного засобу. Коли він віз нас з Костянтинівки до Артемівська, на кількох українських блокпостах його запитували про склад пасажирів. Виявилося, з довколишньої колонії втекли ув'язнені. Водій казав, що всі люди з поїзда, бійці вірили йому на слово, і ми їхали далі. В дорозі водій по телефону довго з'ясовував, хто з його напарників прийме нас після Артемівського блокпоста, і довезе безпосередньо до Донецька.

Побачена пасажирами маршрутки черга з машин і людей, охочих потрапити в зону АТО, а потім і піший перехід через Артемівський блокпост ВСУ викликали в однієї з пасажирок репліку: «І коли вже припиняться ці муки?» На що її попутник відреагував: «Раніше думати треба було. Тепер ось розплачуємося за власну дурість ». Втім, цього дня чергу на виїзд з Донецька була значно довша, ніж на в'їзд.

У черзі на огляд речей попереду стояли дві жінки у віці 70+. Український боєць виявив в сумці однієї з них надто багато різних ліків, і цілу гору гумових шльопанців. Бабуся виправдовувалася великою кількістю родичів, і хоча солдатів пропустив її в Донецьк, вона ще довго обурювалася «свавіллям українців». Після Майорського вона на всю маршрутку оголосила: «Все, далі наші. Можна розслабитися ».

Проїжджаючи через перший блокпост ополченців ДНР на околиці Горлівки, я побачив напис на одному з бетонних блоків: «Дійшли до Берліна - дійдемо і до Києва. Аксіома ».

Ополченці на блокпостах практично нікого не перевіряли, тільки на одному з них хлопець побіжно переглянув паспорта у чоловіків. На іншому КПП ополченець заглянув, запитав у пасажирів: «Все додому?», І, отримавши ствердну відповідь, відпустив машину.

ПРО МІСТО

Людей у камуфляжі на вулицях Донецька зовсім небагато, ще менше зі зброєю. За весь час я побачив тільки одного бійця «республіканської гвардії» з автоматом. Вони справно платять за проїзд у громадському транспорті, і в магазинах поводяться як звичайні покупці. На центральній площі Леніна абсолютна порожнеча. Немає ні прапорів, ні наметів. Політична боротьба в Донбасі завершена, питання про владу закритий.

У той же час, набагато частіше, ніж в колишні приїзди, зустрічаються прапори ДНР. Вони вивішені над входом в школах і лікарнях, над магазинами та установами. Прапор є навіть над диспетчерської автостанції «Критий ринок». Один з магазинів на Київському проспекті в силу особливостей свого фасаду був позбавлений місця для флагштока. Але співробітників це не зупинило. Древко прапора примотали скотчем на необхідній висоті прямо до ринви. Невже працівники магазину вважають, що ДНР зіллють?

Багато прапорців ДНР за лобове скло автомобіля. Найчастіше зустрічаються на номерах наклейки з прапором ДНР або «Новоросії». Один з моїх випадкових співрозмовників, коли ми проходили повз стоянки машин, зауважив з цього приводу: «суцільні революціонери».

Можливо, це свого роду мімікрія під сформовані обставини, щоб магазин або автомобіль раптом не «реквізували». Так що попит на прапорці та наклейки великий. До слова, вуличні торговці, що пропонують символіку молодої республіки, з портретів виставляють лише Захарченко і Путіна. Тобто, на їхню думку, тільки ці політичні фігури гідні бути поруч, решта навіть не розглядаються.

Коли в маршрутці, а потім в магазині мені дали здачу рублями, я спочатку довго міркував, яка сума у мене в руках, потім розділив її на два, і зрозумів, що мене не обрахували. У магазині «Амстор» з семи кас - п'ять призначені для розрахунків у рублях, дві - в гривнях. Втім, до рублям я швидко звик.

Добре хоч, час поки збігається (з жовтня 2014 в ДНР і ЛНР введено московський час, але в Москві зараз не переводять годинники на зимовий / літній час, тому в даний момент воно збігається з Києвом).

ТРЦ «Донецьк-Сіті» так і не відкрився. У готельно-ресторанному комплексі «Ліверпуль», який ще в липні 2014 зайняли ополченці, триває ремонт, про що свідчить табличка з відповідним написом. Щоб ні в кого не було в тому сумнівів, арку, що веде до «Ліверпулю», загородили металевими гратчастими воротами. Тепер там не потрібні мішки з піском і вартові, як було минулого літа. Жутковато виглядає і головпоштамт, з закритими дверима і відсутністю відвідувачів.

Висотні житлові будинки на перетині Університетської та Таманського проспекту будувалися навіть глибокої восени минулого року, під час активних обстрілів. Зараз, коли в цьому районі тиша, але будівництво зупинена.

У той же час, відкриваються і нові заклади. Так, біля «Критого ринку» на розі Богдана Хмельницького і Челюскінців, де був салон мобільного зв'язку, і в такому ж колишньому салоні навпроти бібліотеки ім. Крупської, розмістилися закладу під назвою «Ватрушка». До цієї ситуації підходить вислів: «Досить базікати, жуй, поки дають».

На проспекті Ілліча мене вразила напис на фасаді колишнього кінотеатру «Донецьк» (Калінінський район). Фраза величезними літерами «Донецьк - російське місто» красувалася там вже рік. Але трохи нижче, шрифтом не меншого розміру було виведено продовження:

"ненавидить рашистських окупантів!".

Вражаюче, що ніхто не зафарбував цей напис - незважаючи на те, що проспект Ілліча - це одна з ключових транспортних артерій міста і початок автодороги Н-21, що зв'язує Донецьк з російським кордоном. Та й написати її було справою не однієї хвилини. Тут вам і мужність невідомого патріота, і мовчазна підтримка тисяч перехожих.

До речі, чергової жартом для хлопців в місті стала фраза, звернена до незагорілої дівчині: «Тебе, напевно, деенеровці в підвалі тримали?». Я особисто чув її два рази, з невеликими варіаціями.

ПРО ЛЮДЕЙ

Моє спілкування з городянами склалося таким чином, що стали відомі основні проблеми, їх хвилюють. Випадково вдалося перетнутися з представниками різних соціальних груп.

Йдеться, зокрема, про медиків. Дізнавшись, що наш дільничний терапевт, або сімейний лікар, залишилася в Донецьку, я вирішив проконсультуватися з нею з приводу свого самопочуття. 18-та лікарня на Путилівці (Київський район) зруйнована, тому лікарі з неї перемістилися в 20-ю в районі Маяка. Причому вона, як відомо, не найбільша за розмірами. З цього стає більш-менш зрозуміло, наскільки менше стало в місті лікарів.

Від знаходилися в кабінеті людей у білих халатах, а також у звичайному одязі, я вислухав кілька життєвих історій. Одна збиралася на два тижні в Крим, з проїздом через Росію. Її повідомлення викликало живу дискусію, в ході якої прозвучала фраза про дешевизну відпочинку в Абхазії. Загалом, багато донеччан, як мовиться, ментально зараховують наш регіон до іншого СНД - Співдружність невизнаних держав.

Інша лікар розповіла, що її син, який закінчив в цьому році бакалаврат Донецького національного університету, отримав два дипломи - від ДНР, і від одного з ростовських ВУЗів. У Південному федеральному університеті його спеціальності не виявилося, і допоміг інший ВУЗ, в назві якого є слово «Донський», інше я не запам'ятав. Випускники на восьми автобусах вирушили до Ростов-на-Дону на захист дипломів, і ввечері того ж дня повернулися назад. Тепер син запланував надходження на магістратуру в ДонНУ, і мама поскаржилася, що не вдалося швидко здати документи, занадто велика черга.

Третя повідала, правда, з чужих слів, що студенти-медики отримали дипломи 1-го Московського медичного університету.

Нарешті, зашедшая разом зі мною відвідувачка, плачучи, поділилася подробицями про загибель свого чоловіка, який був поранений при черговому обстрілі декількома осколками, і помер від крововтрати, не дочекавшись приїзду «Швидкої допомоги».

Аналіз крові я здавав в лабораторії при лікарні. Моїми партнерами по процедурі були двоє чоловіків. Один, років сорока, здаючи кров, обурено говорив щось про руки і ноги. Прислухавшись, я зрозумів, у чому причина його невдоволення. З'ясувалося, що в минулому році, щоб вступити в ополчення, достатньо було мати двома руками і двома ногами. Місяць тому він чомусь уявлялося зі своєї частини, потім, ймовірно, не знайшов себе в мирному житті, і захотів знову в стрій. Але на цей раз від нього зажадали пройти повне медичне обстеження.

Другий супутник, постарше, поділився зі мною потаємними думками, без найменшої ініціативи з мого боку: «Здраво розмірковуючи, ми стали полігоном, підставились і з одного, і з іншого боку. Найсумніше - наш незрозумілий статус. Нас немає на жодній карті, нас як би немає взагалі. А якщо Україна, як збираються зробити її влади, в 2016 році виробить обмін паспортів, ми будемо взагалі ніким. Аграрний характер економіки нас ще міг би врятувати, а з нашим промисловим потенціалом ми без допомоги Росії просто не виживемо. А у Росії і у самої проблем вистачає ».

Знайомий розповів, що люди, які зберегли робоче місце, ходять на службу навіть без зарплати, хоча б тому, що влада ДНР надають їм соціальний пакет: «Дають картки на освіту та охорону здоров'я. З такою карткою діти можуть вступити до вузів, і на прийом до лікаря безкоштовно можна йти. Але лікар все одно такі ліки понаписує, що ніяких грошей не вистачить ». Сам він на роботу влаштуватися не може, немає робочих місць. Тому заробляє, як може - комусь вугілля покидає, комусь бур'ян прибере ...

Інший знайомий, дрібний підприємець, зазначив, що дехто все ж будується, але в цілому обсяги нового будівництва наближаються до нуля. Прикметою часу стали комісійні магазини, що відкриваються один за іншим. Але набагато більше його турбувала неможливість отримати пропуск на територію, підконтрольну Києву: «У мене там немає ні власності, ні родичів - як живих, так і похованих. Це всі підстави для отримання документа, інші не беруться до уваги. Друзі, туризм, відпочинок, лікування нікого не цікавлять ».

Дорога на поїзді з Києва до Костянтинівки запам'яталася випадковою зустріччю з однокурсником, назвемо його Віктор. До війни він у Донецьку керував державною установою, а тепер жив і працював у цій же установі, але в Слов'янську. Свій будинок у Донецьку, разом із собакою, він залишив на піклування сусідки.

Він розповів, як минулого літа вивозив з Донецька в звичайній сумці трудові книжки своїх співробітників, інші документи, печатки, штампи та інше. Деякий час цю сумку довелося зберігати в квартирі нашого спільного знайомого в Краматорську. Таким чином, Віктор якийсь час уособлював принцип «Держава - це я». З двох десятків працівників з ним переїхали шестеро. Решта або остаточно пішли на пенсію, або оформили відпустки по догляду за дитиною до шести років.

Віктор розповів, що в ДНР працюють відділення республіканського банку, виплачуються пенсії, правда, зарплати бюджетникам носять нерегулярний характер.

Майбутні оформлення пенсії ставило його перед проблемою - за період до 2000 року потрібна письмова довідка, і як її отримати в сьогоднішньому Донецьку, ніхто не міг пояснити.

Про долю інших однокурсників Віктор знав небагато. Частина з них покинула Донецьк, але хтось і залишився. Один з наших товаришів, як достовірно знав Віктор, пішов в український добровольчий батальйон, хоча вік у нас у всіх вже досить солідний. Мене цей факт не здивував, тому що патріотизм товариша був давно відомий.

З приводу довідок я подумав - відомо, що свідоцтва про народження дітей, видані в ДНР, вважаються в Україні як би недійсними, тобто цих дітей, юридично, ні. Їхні батьки не мають права на допомоги, пільги і т.д. Але, з іншого боку, якщо недійсні також свідоцтва про смерть, виходить, юридично померлі люди як би є. Вони продовжують отримувати пенсії, або, принаймні, зберігають на це право. Загалом, наше життя - давно театр абсурду.

Одна з моїх знайомих багато років працювала на Донецькій залізниці, на центральному офісі якої з минулого літа майорить прапор ДНР. Але днями вона була переведена, цілком офіційно, в одну з київських залізничних структур ...

Інша, продовжуючи роботу в депо, заочно навчалася в Луганську, щоб отримати більш високу посаду. Поки вона вчилася, влада перемінилася, і диплом вона отримала від міністерства освіти ЛНР. На Донецькій залізниці їй порадили засунути цей диплом кудись подалі. Жалко людини, безумовно, але з іншого боку, для чого прапор ДНР - для краси?

Про настрої

По дорозі додому, на Путилівці, я випадково зустрів сусідку, допоміг їй донести сумку, і метрів за п'ятдесят до наших будинків вона показала на ікону Божої матері, закріплену на одному з кущів: «Це щоб вона наші будинки захищала. Ополченці такі ікони по всіх полях навколо селища розвісили. І в нашу церкву ходять, моляться, сповідаються, причащаються. Багато Вашого віку, але є й молоді. Троє з них на криласі співають ». З питання припинення конфлікту вона висловила таку думку: «Як ми зможемо пробачити Україні? Ми на них не нападали, це вони сюди прийшли зі зброєю, повбивали людей, зруйнували будинки і шахти ». Причому це говорить етнічна українка, півжиття прожила в Тернопільській області.

Ще один сусід просто змусив мене оглянути город, який він обробляє все літо, нагадавши відому сцену з фільму «Москва сльозам не вірить»: «Ось тут я помідорчики посадив, бачиш, вже буріють, а тут квасоля, по сітці в'ється. Редиска цього року не вдалася, а буряк непогана вже, але всього один рядочок, на два насіння не вистачило. Ось сюди я дощову воду збираю, з водостоку. А ось гарбуза вже якісь, цілком пристойні ». Пенсію знову, як і колись, носить листоноша, з квітня. Внучка працює, яку-ніяку зарплату отримує. Загалом, все добре. Одне погано - стрільба не припиняється: «Без кінця - бабах, бабах. І все на одному місці. Скоріше б рушив фронт, хоч в яку-небудь сторону ». Городик, дійсно, акуратний, доглянутий. Все дуже толково, кожен клаптик пущений в справу, все підв'язано, оброблено. Причому сусідові вже 86. Вражаюче, наскільки літні люди здатні зберігати смак до життя в будь-яких обставин.

Ще одна знайома, літня жінка, три місяці прожила у доньки в Росії, але повернулася додому наприкінці весни: «Москва тільки по телевізору красива. Нічого там хорошого. Зажадали від мене оформлення документів, з відмовою від українського громадянства. А як я без свого будинку? »Від неї я вислухав розповідь про останні обстрілах, коли над селищем туди-сюди літали снаряди, які вона називає бомбами:« Летить бомба, і світиться так, що все видно ». Для неї навіть друга світова відклалася в пам'яті як більш гуманна війна: «І наші, і німці поле бомбили, а наше село не чіпали». Вона родом з українського села в Запорізькій області. Рішення конфлікту їй бачиться так: «Вийшли б Порошенко і Захарченко один на один, хто переможе, той і головний. А нам все-одно. Навіщо людей вбивати? ».

Я подумав, що такий варіант, в принципі, цікавий, якщо президентом України стане Віталій Кличко. Так що, почекаємо. І ще одна зміна відбулася у свідомості наших земляків. Порошенко і Захарченко для них - рівновеликі фігури. Захарченко тепер - не просто польовий командир, а «лідер народу Донбасу».

Взагалі ж люди звикли до свого нового життя, з її злигоднями і маленькими радощами. Одного разу, серед дня, маршрутка була битком набита людьми, що віз додому великі сумки з гуманітарною допомогою. Вони раділи хорошому сьогоднішнього пайку, були задоволені, що швидко впоралися, і ділилися враженнями, в якому з місць якнайшвидше отримати належні продукти.

Іншого разу в транспорті їхали кілька чоловіків вище середнього віку, і один з них захоплено розповідав, як вдало вчора проїхав через лінію розмежування. Він кілька разів повторив, що за таксі заплатив по лічильнику. Хлопець на зупинці по мобільному телефону з'ясовував питання про доставку якихось товарів. Дівчина ділилася з подругою радістю про своє працевлаштування: «Правда, зарплату обіцяють не відразу, але кажуть, що будуть платити».

ЗВОРОТНІЙ ДОРОГА

Дорога з Донецька назад до Києва вийшла більш складною. Напередодні я познайомився на Південному автовокзалі з водієм, який практикував пряму доставку пасажирів до Костянтинівки на поїзд, але за більш високу плату. У нього були зв'язки на блокпосту, і, відповідно, пільгова черга. Але вранці, в день запланованого від'їзду, водій відповів по телефону, що не їде, так як змінився склад варти.

Довелося їхати до Майорського, там, в натовпі людей, чекати, поки хтось перевезе до Артемівська, а вже звідти їхати до Костянтинівки. Незрозуміло, навіщо ці дві пересадки, чому автобуси з Донецька не пускати до Артемівська, або з Костянтинівки - до Майорського?

Загалом, багато людей впадали в крайню ступінь збудження, кричали і лаялися, сперечалися через черги. Одна тітка орала, що ноги її більше тут не буде. Було тільки незрозуміло, де саме не буде її ноги - в Донецьку, в Україні, або на конкретному блокпосту.

На очах десятків свідків розвивалася трагедія якоїсь бабусі з Донецька. Вона ще в березні, за її словами, втратила український паспорт, і, як на роботу, їздила на блокпост, щоб хоч якось вирішити проблему. Тільки допомогти їй так досі і не змогли, і знову завернули назад.

Артемівський блокпост ЗСУ в цілому працював оперативно. Кілька людей перевіряли наші прізвища в базі даних. Крім бабусі без документів, при мені не завернули нікого.

На блокпосту була питна вода, медпункт, туалет, і спеціальний навіс з сидіннями для тих, хто захоче відпочити. Тут же працювала будівельна техніка, обладнаних якийсь майданчик - мабуть, для одного з логістичних центрів з магазинами, аптеками та банкоматами, про створення яких нещодавно говорить голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський.

ЕПІЛОГ

Після спілкування з жителями Донецька я згадав фразу, мигцем упущену моїм однокурсником: «Може, ми чогось не розуміємо?». Була колись популярна фантастична книжка «Між двох часів», герой якої подорожував в минуле, а повернувшись, порівнював навколишній світ з тим, який він залишав. Щось зникало, щось несподівано з'являлося, і герой дивувався тому, як непредставімо часом змінювалася реальність. Але для оточуючих його людей ця реальність була єдиною, звичним середовищем проживання, і вони приймали її такою, як є, і жили за її правилами.

А, загалом-то, в Донецьку повно немовлят на руках у мам, або в колясках, що штовхаються татами, на дитячих майданчиках грають діти постарше, по вулицях переміщається багато підлітків і молоді. Вулиці все так само чисті, на численних клумбах ростуть квіти, а донецькі дівчата все так само красиві. От тільки це вже не той Донецьк, а ДНР ...

Записи зроблені в середині літа 2015 року.

Вячеслав Астанин, Киев-Донецк-Киев, для «ОстроВа»

Alter ego*

Alter ego*

Сакральні місця України.

  • 15.08.15, 14:55

Україна сакральна: місця сили | 2011.13.07

Україна сакральна: місця сили 
Над нашою землею витає дух Ахіллеса, тут билися аси і вани, була Богоматір, в курганах поховані великі царі, а Крим - обитель жебраків містиків. 

Практично у всіх народів світу з незапам'ятних часів існували об'єкти, що мають статус священних або заповідних. Це були і є не тільки архітектурні об'єкти - могили, святилища, храми, піраміди, кургани, а й гори, гаї, печери, джерела, озера. І навіть окремі дерева і каміння. Вивченням і збереженням цієї спадщини планети займається нова модна наука - сакральна географія. Об'єкти її вивчення - все те, що люди різних народів і релігій вважають священним. Це місця, пов'язані з прямим втручанням божественним, як наприклад гора Синай, де Мойсей отримав скрижалі Завіту, місця, де відбувалися великі чудеса - зішестя Будди з небес в селищі Санкашья (Індія) або явище Діви Марії у Фатімі (Португалія), місця поховання великих святих і подвижників всіх часів і культів, святі місця зниклих релігій, об'єкти багаторічних паломництв та самітництва (як кажуть в Україні - намолені місця), а також просто так звані місця сили, в яких невідомі сили природи створили унікальні ландшафти. 

Звичайно, місць, пов'язаних безпосередньо із засновниками світових релігій і їх одкровеннями, в Україні немає, проте, як нам вдалося з'ясувати, під вказані визначення в Україну підходить цілий ряд об'єктів, багато з яких, безсумнівно, мають міжнародне і навіть всесвітнє значення. Ми відзначили їх на карті і описали. Це і Почаївська лавра, де, на переконання віруючих, була Богоматір, і острів Зміїний, центр древнього культу Ахіллеса, і курган Солоха, один з найбільших, що залишилися в Євразії від давньої Скіфії, могила рабі Нахмана, міжнародний центр паломництва іудеїв. А також Кам'яна Могила, живий доказ того, що наша земля була населеної в доісторичні часи, і донецьке Святогір'я, яке, можливо, було сакральним місцем для зниклої скандинавської релігії, що збереглася лише у вигляді міфів. Є також десятки місць, які мають локальне сакральне значення, такі як гора Говерла, караїмські святині в Криму та інші. 

Вивчення сакральної географії отримало величезну популярність у світі в останні роки, в Європі видано десятки путівників, які породили потужну хвилю «сакрального туризму». Подорожуючи по місцях сили та об'єктам шанування різних релігій, люди вірять, що отримують там силу, здоров'я і натхнення. І українські об'єкти в цьому сенсі також дуже цікаві як для іноземців, так і для наших співгромадян. 

Маня та ДОРОГЕ. Без перебільшення можна сказати, що сакральні тури - одне з найдорожчих в світі туристичних задоволень. Наприклад, двотижневий тур по сакральних місцях Шотландії з відвідуванням священних островів Іона і Кайе коштує $ 4325. В Україну туризм такого роду поки не розвинений, в основному це дводенні поїздки до Почаєва або Києво-Печерську лавру - від 450 грн. плюс харчування. 

КИЇВ - ТРИ КОЛИСКА ПРАВОСЛАВНОЇ РУСІ 



Перлини Києва, що відносяться до епохи Київської Русі, Десятинна церква, Софійський собор і Успенський собор в Києво-Печерській лаврі. Це не просто пам'ятки древньої архітектури, а й духовні святині світового значення, що збирають щорічно сотні тисяч прочан з православних країн. 

У Почаєві є Богоматір 

Згідно з переказами, Почаївська лавра була заснована на горі поблизу містечка Новий Почаїв близько 1240 року. У ті часи туди втекли ченці з Києва незабаром після татарського погрому. Двоє з них разом з пастухом Іваном Босим побачили вогняну Богоматір, стоїть на скелі. Відбиток стопи Богоматері зберігся досі. 

ОБИТЕЛЬ СЛОВ'ЯНСЬКОГО КУМИР Свентовита ВЕЛИКОГО 



Гора Богіт висотою 417 метрів неподалік села Медобори на межі Тернопільської та Хмельницької областей - один з найдавніших культових центрів України.Релігії там змінювали одна одну - з часів скіфів до XIII століття, коли тут остаточно утвердилося православ'я. Там збереглося язичницьке святилище, де колись височіла статуя бога Свентовита, яку знайшли в 1848 році в річці Збруч.Оригінал її зберігається в музеї м. Кракова (Польща), а копія коштує в Києві навпроти будівлі ГУ МВС. 

МОЩІ ВАЛЕНТИНА, покровителя всіх закоханих 



У грекокатолицької храмі Різдва Пресвятої Богородиці, розташованому в Самборі, знаходяться мощі святого Валентина, покровителя всіх закоханих.Останки Валентина - частина черепа та кілька кісток, зберігаються в невеликому скляній труні. Ватикан передав мощі 13 травня 1759, до цього вони спочивали в Римі. 

НАША УМАНЬ - СВІТОВОЇ ЦЕНТР ПАЛОМНИЦТВА 



Могила іудейського святого рабі Нахмана, родоначальника брацлавського хасидизму, за останні 10 років стала міжнародним центром паломництва віруючих євреїв усього світу. Умань в період єврейського Нового року відвідують до 25 000 людей щороку. Могила Нахмана може незабаром стати центром паломницьких маршрутів, куди увійдуть і могили інших святих - Баал Шем Това в Меджибожі Хмельницької області, Леві Іцхака в Бердичеві, а також стародавні синагоги Україні. 

ВІЙСЬКОВИЙ Об'єкт - СВЯТИЛИЩЕ Ахіллес 



Острів Зміїний, про який сперечаються Україна та Румунія, насправді не просто військовий об'єкт. Люди оселилися там ще в VII ст. до н. е.. Це були греки, які принесли на острів культ головного героя Троянської війни Ахілла. Там розташовувалося святилище Ахілла, храм, де мореплавці залишали багаті дари. У XIX ст. те, що залишилося від храму, розібрали при будівництві маяка.Залишилася лише легенда, що на маленькому острові Левка (з грец. «Білий», саме так його називали 30 античних авторів) спочиває дух Ахілла, а сам герой живе там невидимою життям блаженного. 

Той, що біжить СОБАКА ПОСЕРЕД ДНІПРА 



Острів Хортиця на Дніпрі в межах міста Запоріжжя, який з повітря нагадує біжучий собаку (звідси назва, «Хортиця» - з укр. Самка хорта) здавна вважається місцем особливої сили. Вперше його згадує в своїх текстах візантійський імператор Костянтин Багрянородний, називаючи Георгіївським.Там є кургани скіфського часу, священні дуби, козацькі могили, а з недавнього часу відновлена Запорізька Січ і навіть буддійська ступа. 

ЦАРСЬКА МОГИЛА в Придніпровських степах 



18-метровий курган Солоха біля села Великий Рогачик - найбільший з зберегли свою величину курганів скіфського часу. Ще близько ста років тому був центром некрополя, що складається з 75 насипів. Там знайдено знаменитий золотий гребінь, що зберігається в Ермітажі. За переказами, там в 339 р. до н. е. похований цар Атей, який загинув у бою в 90 років. Можливо, саме в цих місцях були священні поховання скіфів - Герри, про які розповідає Геродот у своїй «Історії». 

БОЖЕСТВЕННА БИТВА У БІЛИХ ГОРАХ 



Точна дата заснування Святогірської обителі невідома, можливо, сталося це в XIII або XV столітті. Втім, ці місця виразно вважалися святими ще до появи там перших християн. Згідно міфології готовий (народу, що жив в цих місцях в II-III ст. Н. Е..), Саме тут відбувалася божественна битва асів і ванів, вирішальна битва, відоме нам зі скандинавської міфології. Зараз біля унікальних крейдяних гір над Сіверським Дінцем в Донецькій області розташована Святогірська лавра православної церкви Московського патріархату. 

ГОРА КАМЕНІВ - найдавніше МІСЦЕ СИЛИ 



Кам'яна Могила - найдавніша пам'ятка української архаїки, такі місця у всьому світі вважаються місцями сили. Це природна кам'яний насип висотою 12 метрів і діаметром майже три кілометри. Там виявлено 62 печери та 160 кам'яних табличок з петрогліфами, найстаріші з яких датовані III тис. до н. е.., тобто часом, коли в Україну жили племена арья, частина з яких згодом мігрувала до Ірану та Індії. Деякі вчені вважають, що написи залишили люди, які потім створили шумерську культуру в межиріччі Тигру і Євфрату в Іраку. 

МІСЦЕ ЗБОРУ ТАТАРСЬКИЙ МІСТИКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 



Наприкінці XVIII століття в Криму налічувалося 22 громади різних суфійських (містичних) мусульманських орденів. Про них нагадує лише вцілілий архітектурний пам'ятник «Текіє Дервіш» в Євпаторії, побудований ще в XV столітті. Це шедевр кримського мусульманського зодчества, у ньому зосереджені мечеть, текіє - місце збору дервішів, мусульманська школа медресе. 

У списках не значився 

За кількістю і якістю святих місць України не може зрівнятися з Ізраїлем, Іраном, Саудівською Аравією або Індією - країнами, які народили пророків відомих релігій світу. Саме місце нам - в ряду другорядних «сакральних» держав, таких як Корея, Угорщина або Туніс, вважає релігієзнавець Юрій Завгородній, викладач Києво-Могилянської академії. У нас є і священні місця, шановані з глибокої давнини, і «місця сили», і могили великих святих, і місця, де зароджувалися міфи. 

Існує два інтернет-сайту, присвячених сакральної географії, де зібрані дані про тисячі святих місць по всій планеті. Обидва вони - американські. Проект «Місця умиротворення і сили» (http://sacredsites.com/) належить американському мандрівникові Мартіну Грею, який за більш ніж 20 років відвідав і сфотографував 1000 сакральних місць на всіх континентах. Правда, до Україні поки не добрався. Інший проект - «Священні напрями» (http://www.sacred-destinations.com), створила американський релігієзнавець-професіонал Холлі Хейес. Вона та її чоловік Девід задокументували 1200 місць в 61 країні і зібрали 25 000 фото. На сайті, на жаль, ні слова про Україну, а сусідня Росія представлена вже 20 об'єктами, серед яких тільки пам'ятники архітектури - православні монастирі, лаври, московська хоральна синагога і буддійський Іволгинського дацан в Бурятії. Українські православні лаври і старовинні синагоги могли б зайняти там гідне місце і залучити в нашу країну паломників. 

Євген Іхельзон 


http://www.segodnya.ua/news/14091050.html

Alter ego*

Alter ego*

Окуповані сакральні місця Криму.

  • 15.08.15, 14:45
Трішки сакральності й російського варварства
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

В минулий четвер 140 мільйонів росіян несподівано для себе довідалися, де ж лежать їхні духовні джерела і “скрєпи”.

 

 

Президент Росії Владімір Путін у своему щорічному посланні дав з цього приводу пряму вказівку:

 

«...Потому что именно здесь [в Криму – “Z”] находится духовный исток формирования многоликой, но монолитной русской нации и централизованного Российского государства. Ведь именно здесь, в Крыму, в древнем Херсонесе, или, как называли его русские летописцы, Корсуни, принял крещение князь Владимир, а затем и крестил всю Русь.

Наряду с этнической близостью, языком и общими элементами материальной культуры, общей, хотя и не очерченной тогда устойчивыми границами территорией, нарождающейся совместной хозяйственной деятельностью и властью князя христианство явилось мощной духовной объединяющей силой, которая позволила включить в формирование единой русской нации и образование общей государственности самые разные по крови племена и племенные союзы всего обширного восточнославянского мира. И именно на этой духовной почве наши предки впервые и навсегда осознали себя единым народом. И это даёт нам все основания сказать, что для России Крым, древняя Корсунь, Херсонес, Севастополь имеют огромное цивилизационное и сакральное значение. Так же как Храмовая гора в Иерусалиме для тех, кто исповедует ислам или иудаизм»

 

Не будемо тут дискутувати на тему, з якого часу Великий князь Київський Володимир і всі зазначені вищі історичні події мають хоч який стосунок до населеного східнофінськими племенами дикого Залісся, на землях якого за кілька століть по тому й утворилося Московське князівство. Промовчимо і про те, що на момент хрещення князя Володимира не лише Москви, але й села Кучкіно ще не було. Для тих хто не знає – саме Кучкіно згодом перетворилося на “"Третій Рим” (іншими словами, “Другий Стамбул” :).

 

Поговоримо про інше – про долю Херсонесу. Передовсім про те, хто ж його насправді знищив і перетворив на жалюгідні руїни. Адже в контексті вказівки президента Путіна вважати Херсонес “істоком” для росіян та чи не головною духовною скрєпою московитів, питання, які ж падлюки перетворили святе та сакральне місце на руїни, набуває неабиякого духовного значення.

 

Херсонес Таврійський (або ж, як його називали наші предки, Корсунь) був заснований грецькими колоністами понад 2500 тисячі років тому. Спочатку це був вільний грецький поліс, але пізніше потрапив під контроль Римської імперії.

 

З виникненням християнства місто стає одним із головних центрів поширення нової релігії в Північному Причорномор'ї. Згідно з переказами, вчення Христа сюди приніс сам апостол Андрій Первозваний під час своєї подорожі до Скифії. Під час тієї мандрівки апостол не полінувався благословити київські гори та напророкував виникнення на них великого й славного міста (а от про його походеньки болотами Залісся ніц невідомо). Пізніше до Херсонеса заслали Климента – одного з перших Римських Пап. На засланні він не припиняв проповідувати й багатьох навернув до нової віри, за що, за наказом імператора Траяна, був страчений. Історія Херсонеса нерозривно пов'язана також з іменами слов'янських просвітників, святих Кирила й Мефодія.

 

Про те, як князь Володимир ходив до Херсонесу-Корсуні свататися та хреститися, пропустимо. Цю історію більш-менш знає кожен.

 

 

Основу багатства та процвітання міста становила торгівля: Херсонес стояв на дуже вигідному транзитному місці. Але з занепадом Візантії почав занепадати і Херсонес. Уже наприкінці ХV століття він припинив своє існування як місто.

 

Тут варто зупинитися й акцентувати на головному. Херсонес припинив існування не внаслідок зруйнування міста завойовниками, як це сталося з багатьма квітучими містами Азії, знищеними ордами Чінгісхана. Місто просто стало нікому непотрібним і знелюдніло. Без завойовників тут, правда, не обійшлося, але то інша історія.  

 

 

Позаяк поруч не було інших великих населених пунктів, ніхто не спокушався на нічийне майно. Тож Херсонес уник сумної долі Ольвії, стіни, храми та будинки якої розібрали турки для будівництва фортеці Очаків. Звичайно, зовсім без мародерства не обійшлося, але воно було відносно незначним.  

 

У XVI столітті тут побував посол Речі Посполитої Мартин Броневський і записав свої враження: “Варті подиву руїни дуже яскраво засвідчують, що колись це було прекрасне, багате і славне місто греків, велелюдне і славне своєю гаванню. На всю ширину півострова, від берега до іншого, ще і тепер височіє висока стіна і вежі численні й великі з тесаних величезних каменів. Це місто стоїть пусте і незаселене...”

 

 

На час приєднання Криму до Російської імперії (1783) стан покинутого міста був більш ніж задовільним. За свідченням сучасників, у багатьох будинках ще можна було побачити  навіть дерев'яні двері та перекриття! Фатальним для древнього міста стало заснування нової військово-морської бази Чорноморського флоту. Для будівництва Ахтіару, який з 1826 року стали називати Севастополем, потрібно було каміння. Дуже багато каменю. Чи не всі старі будинки й укріплення Севастополя зведено саме з херсонеських будматеріалів. З тим, що не змогли зробити татари, турки та час, цілком упоралися росіяни. Саме вони й доконали  “духовный исток формирования многоликой, но монолитной русской нации и централизованного Российского государства”.

 

Про те як росіяни нищили давнє грецьке місто досить докладно оповів природознавець Петро Симон Паллас (Peter Simon Pallas) у своїй книжці  “Спостередення зроблені під час подорожі по Південному намісництву Російської держави в 1793-1794”. Зокрема, читаємо: “Трохи менше ніж за дві версти від Ахтіара [себто Севастополя – “Z”], на заході від бухти, в якій витримують карантин, – руїни Нового Херсонесу... При зайнятті Криму ще було видно ... його мури, побудовані з прекрасного штучного каменю; гарні міські ворота і значна частина двох великих веж, з яких одна – біля самої бухти, бачена мною в 1794 році – ще в доброму вигляді; але побудова міста Ахтіара закінчила розорення цього давнього міста. Прекрасний штучний камінь вибрали навіть із фундаментів для спорудження будинків, не потурбувавшись чи не поцікавившись зробити план міста або намалювати хоч би його нарис...“

 

 

Про варварське нищення росіянами міста, де колись хрестився рівноапостольний київський  князь Володимир пише й інший мандрівник. Зокрема, 1787 року  руїни Херсонесу відвідав відомий венесуельський революціонер Франсиско де Міранда, про що залишив запис у своєму щоденнику: “Нам вдалося виразно розрізнити міські стіни, головну фортечну вежу і велику будівлю на кшталт замку. Добре видно також вулиці, і за бажання цілком можливо зняти план. Склепінчасті двері, облицьована вежа зруйновані нещодавно – мабуть, комусь знадобився камінь”.

 

 

Про ставлення росіян до старожитностей міста, з якого на Русь прийшло християнство, досить різко пише  історик, мандрівник і шпигун Наполеона Бонапарта,  такий собі Жан Рьої (Jean Reuilly, 1780–1810): "Спорудження Ахтіара остаточно завершило руйнування цього древнього міста [тобто Херсонесу – «Z”], майже всі мури якого ще можна було побачити під час завоювання Криму росіянами. Серед сміття знайдені написи, декілька мармурових скульптур, монети і медалі з різного металу. Треба зазначити, що ці предмети знайдені солдатами чи матросами, оскільки ні в кого не виникло природної думки про проведення розкопок".

 

Гравюра Carlo Bossoli – руїни Херсонесу й укріплення Севастополя (початок ХІХ ст.). У кожному кримському малюнку Боссолі сакральні московські “скрєпи” просто впадають у вічі. 

 

 

Херсонес-Корсунь стали охороняти лише від 1825 року, коли від міста майже нічого не залишилося. Тоді ж почалися й більш-менш системні розкопки.

 

 

Мораліте: Владімір Путін наказав своїм підданим, починаючи від 4 грудня 2014 року вважати абсолютно грецький Херсонес-Корсунь такою ж святинею для росіян, якою для мусульман чи юдеїв є Храмова гора в Єрусалимі. Тут лише зауважимо, що Храм, від якого нині залишилася лише Стіна Плачу, зруйнували зовсім не євреї. Та й мусульмани кожного, хто зазіхне на мечеть Аль-Акса одразу позбавлять життя. У заяві Путіна знову виявила себе загадкова російська душа. Бо тепер росіяни мають шанувати те, що завзято нищили їхні предки... Сакрально, одначе. Але не звикати.

Світлини зі сайту Національний заповідник “Херсонес Таврійський”

 

09.12.2014
Сторінки:
1
…
124
125
126
127
128
129
…
401
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2025.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.