— Елло Марленівно, доходи українців з дня на день зменшуються. Як держава може протистояти бідності своїх громадян?

— Насамперед перестати жити в борг. А ми останні 10 чи 12 років витрачали більше, ніж заробляли. Ми, фінансуючи соціальні програми, керувалися популізмом, а не економічними можливостями. Так довго жити в борг не можна, ресурси практично виснажені. Хтось мав сказати цій хибній практиці: «Стоп». Це випало сказати нинішньому уряду. Він тепер намагається навести лад. Я б, щоправда, робила це дещо інакше: не за рахунок бідних, а за рахунок олігархів, з якими треба почати співпрацювати.

Треба нагадати їм про соціальну відповідальність, про потребу створення робочих місць і відповідну оплату праці.

Крім того, держава має запропонувати прийнятні для всіх умови ведення бізнесу, викорінити свавілля чиновників, надійно захищати права і власників бізнесу, і найманих працівників. І найголовніше — забезпечити неминуче й жорстке покарання за недотримання законодавства, зокрема за корупцію.

— Щоб вимагати від роботодавця підвищення заробітної плати, держава сама повинна підвищити розмір мінімальної платні. Чому вона на це не йде?

— Для підвищення мінімальної заробітної плати потрібні дуже значні бюджетні витрати, адже це торкнеться всіх працівників бюджетної сфери, державних підприємств. До того ж треба мати кошти не тільки на саму заробітну плату, а й на податки та ЄСВ. У кого зараз ці кошти є? Уряд кожного дня вирішує суто конкретні завдання балансування бюджету. От і немає підвищення мінімальної зарплати. Я бачу вихід у скасуванні тотожності заробітку працівника першого тарифного розряду й мінімальної зарплати. Це дасть змогу підвищити, принаймні на початку, оплату праці найбільш нужденних.

Але необхідно розуміти: просте підвищення зарплати нічого не дасть.

Навіть якщо до захмарно підвищених зарплат ми додамо потужні інвестиції, нема гарантій того, що адекватно зросте рівень життя пересічного українця.

— Із чого ж тоді треба починати боротьбу з бідністю?

— Треба перестати красти й унеможливити корупцію. Зрозуміти, що ми крадемо в самих себе.

До речі, високий заробіток не завжди стримує хабарника. Він може просто збільшити розмір хабара. Держава мусить жорстко карати хабарників і корупціонерів. На жаль, наявні корупційні схеми — це усталені схеми фінансування Української держави. Зруйнувати їх — означає зачепити інтереси багатьох дуже впливових людей. А ці люди не хочуть шкодити своїм інтересам. Доки в нас існують ці схеми, про жодне підвищення рівня життя не йдеться.

— Що мусить робити пересічний українець у цій ситуації?

— Насамперед менше сподіватися на державу, а більше на власні сили. Далі: оптимізувати свою поведінку на ринку праці. Людина має шукати додаткові заробітки, намагатися підвищити свою кваліфікацію: набувати додаткову освіту, вміння й навички, які допоможуть заробити. А наші люди чомусь думають, що з дипломом 20-річної чи навіть 30-річної давнини, не маючи уявлення про сучасні технології, вони можуть бути конкурентоспроможними. Крім того, нам усім треба навчитися економити, раціонально витрачати. Натомість економію в нас вважають поганим смаком, таким собі проявом жлобства.

І ще. Ми, безперечно, бідні порівняно з будь-якою країною Європи, Канадою, США, Австралією, Японією тощо. Але не треба перебільшувати й казати, що українці живуть гірше за африканців. У нас здорова людина в змозі заробити принаймні на шматок хліба.

— Тобто в нас достатньо бути ситим, щоб не вважатися бідним?

— Ні, я мала на увазі не стільки ознаки бідності, скільки величезний розрив між сформованими стандартами й фактичним рівнем життя. Коли фахівці вимірюють бідність, вони застосовують різні критерії й намагаються виміряти не тільки так звану об’єктивну бідність, тобто визначити кількість людей (домогосподарств), чиї доходи або споживання нижчі за певну межу, а й суб’єктивну, яку вимірюють кількістю людей (домогосподарств), котрі самі себе вважають бідними. Ці сукупності не завжди збігаються — бувають фактично бідні або навіть злиденні люди, які самі вважають, що вони живуть «так, як усі» й навіть ідентифікують себе з середніми верствами суспільства. Але значно частіше навпаки: люди, чиї статки цілком відповідають середнім або навіть перевищують їх, вважають себе бідними. До речі, суб’єктивна бідність майже в усьому світі вища за об’єктивну. Адже зазвичай людина порівнює своє матеріальне становище не з тим, яким воно було кілька років тому, і навіть не з середнім по країні, а з тим, як би вона хотіла жити. Сьогодні українець, якщо не може дозволити собі того, що міг під час економічного зростання 2006—2007-го або 2010—2011 років, вважає себе бідним.

— Ми живемо гірше, ніж за часів СРСР?

— Дуже часто, ностальгічно згадуючи СРСР, усі забувають тодішній рівень наших стандартів. Забули ми й справді голодну першу половину 1990-х. Сьогодні переважна частина українців має цілком сучасний набір побутової техніки, вживає доволі якісні харчові продукти, красиво одягнена. Я не кажу про всіх: пенсіонери, особливо найстарші, які давно припинили працювати й мусять багато витрачати на ліки, живуть дуже важко. Але таким людям в Україні завжди жилося погано.

Насправді випереджальне зростання життєвих стандартів, і потреб зокрема, — це абсолютно нормальне явище. Нормально, якщо більшість бодай тих українців, які працюють, хочуть щороку відпочивати на морі, мати не будь-який мобільний телефон, а iPhone, модний одяг, відремонтоване за сучасними стандартами житло. Проте підвищення бажаного стандарту життя має супроводжуватися зростанням активності на ринку праці. Я маю на увазі не стільки пошук додаткової роботи, хоча це також можливо, скільки інтенсивнішу працю на робочому місці.

Ще раз скажу: держава має лише створити умови для того, щоб унеможливити бідність. А проблему своїх доходів кожен із нас має розв’язати сам.

— Найбільше бідних людей серед пенсіонерів. Чому сьогодні не йдеться про радикальне підвищення пенсій?

— Сьогодні маємо невеликі пенсії, бо маємо малі зарплати, з яких сплачують внески на пенсійне страхування. За низьких зарплат і їх високої тінізації інакше не може бути.

— Чи спроможна існуюча пенсійна система забезпечити гідне життя людям похилого віку?

— Ні, і поясню чому. Проблемою сучасної української системи пенсійного страхування є покладання на її солідарну (розподільчу) складову водночас функцій і убезпечення від бідності, і врахування диференціації внесків у Пенсійний фонд, сплачених упродовж трудової діяльності. Якщо перша функція традиційно притаманна солідарним системам, то друга є характерною радше для накопичувальних. Намагання вирішити одним інструментом два абсолютно різні завдання багаторазово ускладнює діяльність Пенсійного фонду України, зокрема щодо забезпечення соціальної справедливості.

За кордоном високі пенсії досягаються за рахунок накопичувальної складової. Коли 2003 року готували Закон про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, не було можливості запровадити обов’язкове накопичувальне страхування. Водночас було зрозуміло, що відмовитися від диференціації пенсій неможливо. Тому на солідарну систему поклали завдання і убезпечення пенсіонерів від бідності, і диференціації виплат відповідно до стажу, розміру зарплати (тобто внесків у Пенсійний фонд), навіть професійної приналежності. Солідарна система навіть теоретично не може витримати такого навантаження. Що таке солідарна система? Забезпечення коштів для виплати пенсій пенсіонерам внесками працівників. В Україні 13 млн. пенсіонерів та 10 млн. платників пенсійних внесків. Тобто внесків працюючих не вистачає для виплати пенсій. Маємо дотаційний Пенсійний фонд.

— А якщо запровадити так званий ІІ рівень — загальнообов’язкове накопичувальне пенсійне страхування?

— Це означає забрати частину коштів, які сьогодні надходять у солідарну систему, у накопичувальну. І принаймні на 35-40 років — з того місяця, коли перша застрахована особа почне спрямовувати частину своїх внесків у накопичувальний фонд, до того, як в інший світ відійде останній пенсіонер, який отримує пенсію винятково із солідарної системи. Запровадження загальнообов’язкового накопичувального пенсійного страхування означатиме, що зобов’язання держави перед пенсіонерами не зменшаться, а доходи Пенсійного фонду знизяться. Чим компенсувати ці втрати? Де взяти гроші? До того ж в умовах кризи й інфляції вкрай важко захистити гроші в накопичувальній системі від знецінення. Тож розраховувати на можливості накопичувальної пенсійної системи поки що не випадає.

Тож, на мій погляд, існує лише один прийнятний механізм підвищення пенсій: через підвищення заробітних плат і/або бюджетні доплати. Але про можливості нашого бюджету ми вже казали.

Загалом зазначу, що економічна криза в країні — це цілий комплекс проблем — і брак робочих місць, і низька продуктивність та оплата праці, і жалюгідні пенсії. Усе це гірка, але об’єктивна реальність, у якій нам іще певний час доведеться жити.

Чи не найголовнішим результатом останніх місцевих виборів є те, що у владу прорвалися десятки неолігархічних партій. Саме прорвалися — незважаючи на політично монополізаційну спрямованість виборчого закону, попри брак фінансових і медійних ресурсів.

Головними причинами цього прориву стали абсолютна недовіра електорату до всіх «старих» політичних гравців і бажання виборців віддати важелі правління комусь новому і незаплямованому.

Але прохід до місцевих органів влади для невідомих дотепер партій — не перемога, а можливість довести свою або справжність, або фейковість. Немає кращого критерію оцінки, ніж практична діяльність, і саме вона на місцевому рівні, де все і всі на виду, дуже швидко — протягом кількох місяців — продемонструє, хто є хто, яка політсила буде розвиватися і міцніти, а яка, навпаки, зійде з політичної арени.

Відповідно, головними завданнями кожного з цих нових гравців при підготовці до парламентських виборів, які майже напевне відбудуться наступного року, мають бути наступні: розбудова партії і об’єднання дій iз собі подібними.

Розбудова — це не тільки організація нових осередків, збільшення їх чисельності, а й підвищення популярності партії. Тому вже зараз, iз перших днів «першовходження» у владу має бути забезпечений винятково жорсткий контроль за своїми представниками на місцевих владних «олімпах», унеможливлення їх підключення до дерибанних схем, забезпечення прозорості дій як депутатів-партійців, так і рад у цілому.

Бо не повинно бути жодного сумніву, що діяльність представників нових політсил iз самого початку відслідковуватиметься не тільки суспільством, а й опонентами, і ефект від цієї діяльності можна порівняти з електричною мережею. Успіхи, як при паралельному з’єднанні лампочок, посилюватимуть освітлення, одна ж єдина поточна невдача у майбутній передвиборчій боротьбі буде розкручена опонентами з їхнім монопольним медіа-ресурсом «як належить», і, як у послідовному з’єднанні, вимкне всю мережу.

Водночас ризикну стверджувати, що навіть у найуспішнiшої нової партії, яка не матиме проблем iз жодним зі своїх місцевих обранців, яка створить осередки в усіх містах і районах України, шансів самотужки пройти до парламенту на найближчих виборах практично не буде.

Головні причини — обмаль часу, прохідний бар’єр, десятки тупцювальників на одному електоральному полі і небажання виборця «ставити» на потенційного невдаху.

Тому вчергове і неминучо, як і перед усіма попередніми виборами, постає питання про об’єднання.

Перед тим як говорити про об’єднання, спробуймо відповісти на запитання: що можна буде назвати перемогою на наступних виборах? Як на мене, то, з огляду на критичність ситуації, — це результат, за якого у парламенті або взагалі не буде представників олігархічних партій, або принаймні вони будуть у мізерній меншості.

Скептики скажуть, що це утопія, підкріпивши свій висновок наступними аргументами:

1. «Всі спроби у минулому об’єднати партії чи кандидатів були невдалими».

2. «Виборчий закон прописаний так, що практично не дає шансів на перемогу у парламентських виборах непарламентським партіям».

3. «Виборчі блоки заборонені чинним законом».

Аргументи начебто «залізобетонні», але все ж спробуємо їх спростувати.

Справді, численні попередні намагання об’єднати політичні сили були просто процесами без жодного позитивного результату. Бо учасники кожного з таких процесів ставили за мету об’єднання структур. Кожна ж структура та її лідер були і залишаються переконаними, що саме вони є єдино можливим центром кристалізації.

У результаті кожен хоче об’єднувати, але жоден не готовий об’єднуватися. А якщо й готовий — то винятково за умови бути центром такого об’єднання.

Результати місцевих виборів дають унікальний шанс для реалізації принципово іншого і цілком реального об’єднання.

Дійсно, олігархи завжди розуміли, що навіть ситуативна консолідація опонентів може покласти край їхній монополії на владу. Тому були не тільки законодавчо закріплені заборона на створення виборчих блоків та непрозорі механізми висування кандидатів і формування виборчих комісій, а й зроблено все для збільшення кількості несистемних партійних структур та підвищення прохідного бар’єру, що суто арифметично має унеможливити їх прохід до Верховної Ради.

Але це «унеможливлення» можна і треба нівелювати, якщо замість гіпотетичної і нездійсненної мрії — об’єднання партій — поставити прагматичну і реальну короткострокову «одноразову» мету: об’єднати зусилля, створити антиолігархічну коаліцію, справедливо розподілити між партіями виборчі округи, виставити в кожному з них єдиного узгодженого кандидата і всім місцевим осередкам працювати на його перемогу.

З цього переліку, як показує мій власний багаторічний досвід, найважчим є справедливий і оптимальний розподіл між партіями квот на кандидатів і округів. Утім саме зараз, після виборів до місцевих органів влади згаданий розподіл не виглядає непереборною перепоною, якщо базовими критеріями щодо визначення квот узяти кількість переможців від партії на останніх місцевих виборах, а щодо округів — дані авторитетного соціологічного опитування. Можуть бути й інші базовані на об’єктивних критеріях підходи — наприклад, праймеріз. Хоча завважу: організація останніх, їх проведення, забезпечення об’єктивних результатів і — головне! — сприйняття електоратом як вартими довіри вимагатиме достатньо значних ресурсів і зусиль.

Образно кажучи, наступна виборча кампанія має стати за суттю антиолігархічною мирною революцією, а за формою — всепартійною виборчою толокою. Для гарантованого успіху в цій толоці політичні неолігархічні партії, крім розбудови своїх осередків у регіонах та створення антиолігархічної коаліції, мають реалізувати третє завдання: допомогти виборцям і всім учасникам виборчого процесу залишити олігархів наодинці з собою, створити навкруг них суспільний вакуум.

Для цього партіям-учасникам антиолігархічної коаліції треба буде донести до своїх прихильників, допомогти виборцям зрозуміти прості, але базові і необхідні для перемоги меседжі.

Іде війна, в ній — два фронти, і, як ми всі переконалися, внутрішній фронт набагато важливіший за зовнішній, бо є визначальним у цій війні. Корупція, вибіркове правосуддя, відірваність органів влади від народу і його потреб є лише проявами, метастазами ракової пухлини на тілі України під назвою «олігархократія», без усунення якої говорити про боротьбу хоч з її проявами, хоч iз московським агресором — просто струс повітря і гаяння часу.

Тому на війні — як на війні, крім лінії фронту, має бути чітка визначеність та ідентифікація за принципом «свій — чужий», «ми — вони».

Хто є «чужим»? Кілька олігархічних кланів, керівники або представники яких, почергово змінюючи один одного, керують країною винятково задля власного збагачення, для кого Україна — просто територія.

Хто «свій»? Будь-хто з «нечужих». Для кого Україна — Батьківщина, без якої вони не уявляють свого майбутнього. І тут, на першому етапі до усунення олігархії від влади, будь-які ідеологічні розбіжності між партіями є не те що не визначальними, а просто несуттєвими. Важливе лише одне — спільна координація дій задля досягнення єдиної для всіх короткострокової мети: відсторонення крупного бізнесу від влади, демонополізація політики, створення системи з рівними для всіх партій можливостями.

І лише після реалізації цього завдання, що означатиме націоналізацію Верховної Ради, перший етап може вважатися завершеним, коаліція припинить існування і кожна партія, потиснувши на прощання руки колишнім партнерам, нарешті отримає реальну можливість боротися за перемогу в тендері з побудови країни саме своєї мрії.

Тільки тоді і ні днем раніше.

Усталена в суспільстві думка, що олігархи мають безмежні можливості, — ілюзія, омана, міф.

В олігархів лише два ресурси: гроші і влада. Причому друге — це наслідок першого. Всі інші ресурси — по факту не їхні. Політтехнологи, журналісти, соціологи, агітатори, члени виборчих комісій, які працюють на олігархічні партії, виборці, які за них голосують, — це звичайні люди, які просто заробляють під час чергових виборів. Люди, яких олігархи просто використовують. І цьому треба і можна покласти край. Бо всі ці люди — не їхнього кола і за рівнем доходів, і за стилем життя, і за ставленням до України.

Людство і його видатні особистості — Махатма Ганді, Нельсон Мандела, Мартін Лютер Кінг — виробили ефективну технологію беззбройного завоювання свободи. Її назва — ненасильницький спротив, основа якого — неспівпраця з поневолювачами.

Тому самоусунення від будь-якої співпраці з олігархами на політичній ниві, оголошення власного бойкоту їхнім пропозиціям є необхідною умовою перемоги над ними. Жодного замовного рядка в газеті, жодного телесюжету, жодного перекладеного в іншу пачку бюлетеня для них, жодного долара чи «продуктового набору» від них — це має стати на наступних виборах усвідомленим і беззастережним переконанням кожного українця. Не менш жорсткими мають бути бойкот і обструкція з боку професійних середовищ і організацій громадянського суспільства тих представників, хто все ж таки вирішить співдіяти з олігархами.

Питання фінансування кампанії — не проблема. Тому що сам факт створення антиолігархічної коаліції згенерує достатню мотиваційну базу для наповнення виборчого бюджету самими виборцями й симпатиками. Треба буде просто ефективно побудувати і запустити механізм краудфандингу і донести до електорату, що не буває прибутку без вкладень; якщо ти хочеш, щоб депутат був не на словах, а на ділі твоїм слугою — за його наймання мусиш заплатити грошима або іншими своїми ресурсами: часом, інтелектом, можливостями.

Наступні вибори учасники антиолігархічної коаліції мають зробити битвою за звільнення України від олігархократії, за відділення політики від великого бізнесу. Через публічні виступи, особисте спілкування, інтернет, інші немонополізовані засоби комунікації вони мають переконати виборця, що він — ключовий учасник битви. Виборча дільниця — його окоп. Бюлетень за єдиного кандидата від неолігархічних партій в його окрузі — його патрон, влучний постріл у систему, побудовану проти нього і яка знищує його майбутнє і майбутнє його дітей і держави.

Таке спрямування кампанії, така спільна позиція неолігархічних політичних сил здатні уможливити ефективне підключення до спільної «толоки» всеукраїнських та місцевих громадських об’єднань та ініціатив, бізнес-асоціацій і просто громадян, спрямувати хрестоматійний український індивідуалізм у конструктивне об’єднавче русло, а саму кампанію перетворити на кінцевий етап Революції гідності, який завершиться ліквідацією олігархічної системи, становленням справді демократичної, європейської та заможної України.

Центр стратегічних досліджень як недержавна, позапартійна і незалежна від жодних зовнішніх впливів організація, готовий до неупередженої і об’єктивної допомоги партіям та іншим суб’єктам громадянського суспільства в реалізації цього алгоритму.

Відповідно до статистики, яку «УМ» надало управління комунікацій та преси Міністерства оборони України, якщо в 2014 році державний бюджет передбачав фінансування оборонного відомства на рівні 27 млрд. грн., то цього року видатки зросли до 48 мільярдів.

Для порівняння — цифри витрат на різні статті оборони торік і тепер, у 2015-му.

Речове забезпечення: було близько 0,7 млрд. грн., стало — більше 3 млрд. грн. Саме за цією статтею видатків, як підкреслюють у МО, зростання найвідчутніше — приблизно 4,5 раза.

Харчування особового складу: торік — близько 1,3 млрд. грн., цього року — майже 3 млрд. грн. (збільшення у 2,5 раза).

Ремонт озброєння та військової техніки: у 2014-му — близько 1,9 млрд. грн., цьогоріч — більше 3,5 млрд. грн. (зростання в 1,9 раза).

Закупівля озброєння, військової техніки та проведення науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт: було близько 1,7 млрд. грн., стало — майже 6 млрд. Приріст у 3,4 раза. Що, втім, все одно дуже мало в умовах, які потребують нагальної модернізації зброї й техніки ЗСУ.

Медичне забезпечення: близько 0,4 млрд. грн. і торік, і в 2015-му. За цією статтею видно, де є найбільший провал. Потреба значно вища, її перекривають волонтери.

Логічно вирахувати, на яку кількість людей виділяли ці суми у 2014 і 2015 роках. Станом на початок російського вторгнення чисельність ЗСУ становила приблизно 168 тисяч осіб, із яких військові — 125 тисяч, решта — цивільні працівники. Але часткова мобілізація вже до середини літа збільшила кількість військових більш як на сто тисяч. Надалі Верховна Рада офіційно зафіксувала граничну чисельність ЗСУ — 250 тисяч осіб. Тож можна вважати, що й минулого, і цього року в армійських лавах перебуває близько 250 тисяч осіб.

Як повідомили в управлінні комунікацій МО, для потреб ЗСУ було поставлено та видано речового обмундирування та амуніції:

Другий уряд Арсенія Яценюка, який прийшов на зміну «уряду камікадзе» (хоча варто відзначити, що практично жоден із його членів, на відміну від справжніх камікадзе, не тільки не постраждав, а й закріпився в політиці — чи то в парламенті, чи то в партійних структурах), отримав багатообіцяючу назву «реформаторів». Для підсилення до нього були запрошені іноземні «легіонери», як символ професійності та некорумпованості — посаду міністра фінансів обійняла американка українського походження Наталя Яресько, міністра економіки — литовець Айварас Абромавічус, а відповідальним за охорону здоров’я став грузин Олександр Квіташвілі.

Утім і це не допомогло. За цей рік рейтинг Яценюка впав до рекордно низької позначки — приблизно в 1%. Уряд так і не реалізував обіцяні реформи, натомість рівень життя в Україні упав, тарифи зросли, а країна живе лише на кредити МВФ. Єдиною з більш-менш помітних реформ за цей рік стало перетворення міліції на Національну поліцію — за цей проект відповідала теж грузинка Ека Згуладзе.

Тож очевидно, що час розплати настав і потрібно щось змінювати. Однак Арсеній Петрович, схоже, не проти зробити третю спробу очолити уряд. Для цього в його рукаві є козирна карта — найбільша парламентська фракція «Народного фронту», яка входить до парламентської коаліції. «УМ» уже писала про те, що кожного разу, коли над Яценюком нависав дамоклів меч відставки, він погрожував, що слідом за ним депутати вийдуть із коаліції, а Президентовi Петру Порошенку доведеться оголошувати дострокові вибори, на яких до парламенту зайдуть лояльні до Росії сили.

Але блефувати довго також неможливо. Експерти зазначають, що в «Народному фронті» зріє розкол, і ще не факт, що в разі відставки Яценюка всі побіжать за ним із коаліції. Адже в разі дострокових парламентських виборів лише одиниці мають шанс повернутися до зали Верховної Ради. «Народний фронт» настільки впав у рейтингу і здрібнів, що вони навіть на місцеві вибори не змогли піти. Тому, якщо коаліція прийме тверде рішення про відставку Яценюка, навряд чи вся фракція піде за ним на дострокові вибори. Буде просто новий формат більшості: або коаліція всередині тих, хто є, або «ширка», або частково нинішня більшість, плюс фракції, які не є Опозиційним блоком. Тут можливі щонайменше три варіанти нової коаліції», — переконаний експерт Інституту політичної освіти Олександр Солонтай.

Якщо ще донедавна питання відставки Арсенія Яценюка з посади Прем’єра було досить дискутивним, то після недільного сенсаційного виступу очільника Одещини Михаїла Саакашвілі на «Антикорупційному форумі Одеси» загострилося вкрай. Напередодні він пообіцяв озвучити імена головних корупціонерів країни, а на самому форумі показав презентацію корупційних схем за участю олігархів, а також народного депутата від «Народного фронту» Миколи Мартиненка, політика і підприємця Давида Жванії, голови «Енергоатому» Юрія Недашковського та гендиректора Східного гірничозбагачувального комбінату Олександра Сорокіна. При цьому всі схеми вели до Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. Серед озвучених втрат держбюджету — $2,2 млрд. від занижених тарифів на вантажні перевезення «Укрзалізниці», на чому має вигоду Рінат Ахметов. Ще $ 2,5 млрд. становить борг Коломойського перед державою по «Приватбанку» та «Укрнафті». Близько 700 млн. — схеми Мартиненка (ОПЗ,ОГХК, «Енергоатом», СхідГЗК). До цього додається 250 млн. доларів втрат від реалізації контрафактного бензину, втрати від корупції в «Центренерго», «Укргiдро», «Укренерго», які оцінюються в $200 млн, 500$ від корупційних схем на ЗТМК, «Сумихімпромі». Загалом усе набігає на кругленьку суму в більш як 5 млрд. доларів. «Хто має за це нести відповідальність?» — ефектно запитав у залу Саакашвілі, а в цей час на екрані, де презентувалися схеми, з’явився портрет Арсенія Яценюка. Зал зустрів ці слова аплодисментами.

Публічне протистояння Саакашвілі та Яценюка — явище не нове в українській політиці. Ще у вересні очільник Одещини звинуватив Прем’єра в блокуванні роботи Одеської митниці, а в листопаді розкритикував корупційні схеми на Одеському припортовому заводі. Після цих голосних заяв у суспільстві поширилася ідея замінити Арсенія на Міхо на чолі українського уряду — електронна петиція до Президента з такою пропозицією одна з перших набрала необхідні 25 тисяч голосів. Щоправда, тоді Саакашвілі заявив, що не претендує на прем’єрське крісло. Але це було тоді.

Тепер же, на думку політичного оглядача Сергія Руденка, амбіції екс-президента Грузії зміцніли. «Саакашвілі зробив заявку на прем’єрство. Треба розуміти: така заявка буде належним чином оцінена Порошенком. Ба більше — навряд чи без погодження із Петром Олексійовичем голова Одеської ОДА малював би ці схеми. Бо дуже вони вже правильні і політкоректні щодо потоків, які контролює ПОП і його оточення», — написав він на своїй сторінці у «Фейсбуці». І справді: розвінчуючи корупційні схеми, Саакашвілі жодним словом не обмовився про людей із близького оточення Порошенка, імена яких часто спливають у корупційних підозрах — ні глава АП Борис Ложкін, ні перший заступник голови фракції БПП Олексій Кононенко, ні російських олігарх Костянтин Григоришин в одеських звітах не фігурували.

Сергій Руденко припускає, що Президент налаштований на відставку Арсенія Яценюка і може зробити ставку на Саакашвілі. Більше того — останній може претендувати не лише на пост Прем’єра, а й на активнішу роль в українській політиці. «Саакашвілі готується очолити не лише уряд, а й нову політичну силу. Звісно ж, під патронатом Порошенка. Щось на зразок «Антикорупційного фронту». Можливі учасники — Віктор Чумак, Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Саша Боровик, Давид Сакварелідзе. Той же БПП — лише у профіль», — зазначає Руденко.

Цікаво, що всі ці голосні заяви збіглися у часі з візитом в Україну віце-президента США Джо Байдена. Саме до цього візиту, на думку директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, і Порошенко, і Яценюк постаралися максимально «підчистити стайні». «Чого варте розрулення ситуації зі Спеціальною антикорупційною прокуратурою, відстрочкою візиту Фірташа і складанням мандата Мартиненком», — зазначає вона у своєму блозі на сайті «Главком».

Як повідомив «Голос Америки», посилаючись на свої джерела в Білому домі, головною темою розмов американського гостя з українськими політиками стане питання боротьби з системною корупцією та реальної реформи прокуратури. Америка очікує від України реальних реформ, а не їх імітації. Ще в липні цього року на Бізнес-форумі Україна—США у Вашингтоні Байден прямим текстом закликав Яценюка зібратись і почати саджати корупціонерів у тюрми (put people in jail), попередивши, що «наступні кілька місяців будуть визначальними». Натомість українська влада намагається не стільки зробити реформи, скільки зберегти усі схеми. «Якщо США під своєю підтримкою мали на увазі допомогти зробити реформи і не дати при цьому красти, то окремі доблесні представники української влади явно уявляли її по-іншому: щоб Штати допомагали реформи робити і не заважали при цьому красти. Бо, мовляв, робити реформи і нічого з цього не мати — можуть і лохи, а от робити реформи і ще й на цьому заробляти — це вже вищий пілотаж», — зазначає Гетьманчук.

Очевидно, що питання майбутнього українського уряду теж буде порушуватися під час розмов із Джо Байденом. І його позиція може бути якщо не визначальною, то суттєвою, адже від цього залежатиме і міжнародний імідж України, і подальша фінансова підтримка. І що тут переважить: бажання стабільності чи прагнення змін, передбачити важко. Очевидно, цей месидж Джо Байден озвучить сьогодні під час виступу у Верховній Раді перед депутатами, які і прийматимуть наприкінці тижня звіт уряду. Експерт Громадського люстраційного комітету Карл Волох припускає, що Байден може закликати не чіпати уряд і дати йому ще один шанс. «Йому потрібні люди, з якими він міг би системно працювати. А розвал коаліції і дострокові вибори — це біда і для України, і для співпраці з США», — зазначив він у коментарі «УМ». З іншого боку, ні цей уряд, ні правоохоронні структури так і не показали вагомого результату у боротьбі з корупцією, тож може дійти і до дипломатичних ультиматумів. «В оточенні віце-президента США Байдена дуже добре знають прізвища Мартиненка і Кононенка, а згадка про Шокіна викликає відчай. Деколи відповідальні особи американського уряду краще проінформовані про угоди українських корупціонерів, ніж ми в парламенті», — зазначив журналіст і народний депутат Сергій Лещенко.

Очевидно, що доля уряду вирішуватиметься після анонсованого Яценюком звіту міністрів, який заявив, що «з понеділка кожен день о 12-й годині дня тут, у Кабінеті Міністрів України, міністри уряду будуть звітувати про ту роботу, яка була проведена, про виконання програми дій уряду, про те, що виконано в коаліційній угоді і про те, що необхідно зробити в 2016 році». І — після підсумкового звіту самого Прем’єр-міністра в парламенті 11 грудня. Виступ Саакашвілі на Антикорупційному форумі не випадково стався саме напередодні звіту — в БПП уже закликали Кабмін відповісти на звинувачення в корупції, а голова Національного антикорупційного бюро України Артем Ситник заявив, що озвучена інформація буде розглянута на нараді в НАБУ і може стати підставою для порушення кримінальних справ проти її фігурантів.

Щоправда, досі подібні гучні заяви і злив компромату сприймалися як обмін репліками під час зважування боксерів: збоку це виглядає грізно, але результати бою визначаються іншими чинниками. Не виключено, що й цього разу доля уряду залежатиме не стільки від реальних результатів його роботи, скільки від кулуарних політичних домовленостей. Що, власне, ми й спостерігаємо останні чотири місяці, коли постійно анонсуються ротації в уряді, а до справи так і не доходить. «Остання гучна відставка міністра екології Ігоря Шевченка була спонтанною. А коли з серпня їх почали анонсувати, то ці відставки припинилися, бо почалися політичні торги і сторони ніяк не можуть дійти згоди», — констатує Олександр Солонтай.

Утiм цього разу змін в уряді таки не уникнути. Буде це повне перезавантаження чи «косметичний ремонт», зараз передбачити важко. Швидше за все, навіть якщо Арсенію Петровичу депутати висловлять свою недовіру, реальні перестановки стануться не раніше кінця січня. З одного боку, доки не затверджено бюджет на наступний рік, відправляти у відставку відповідальних за це міністрів недоцільно. Та й із залишками цьогорічного бюджету простіше розібратися за існуючими схемами. З іншого — і депутати, і міністри — теж люди, тому на новорічні свята будуть налаштовані, швидше, на відпочинок, а не на боротьбу. «Проблеми в тому, що уряд буде повністю обезголовлений, немає. За законом, якщо уряд іде у відставку, то він усе одно продовжує працювати доти, доки не буде сформовано новий уряд. Таким т.в.о. може бути як сам Арсеній Яценюк, так і хтось із віце-прем’єрів. Якщо ж Яценюк таки піде ва-банк і розвалить коаліцію, то в цьому ж уряді сформується нова коаліція, яка розділить посади, і Прем’єра в тому числі», — говорить Олександр Солонтай.

Боротьба за міністерські крісла може стати новим каталізатором центробіжних сил у коаліції, запущених іще наприкінці серпня. Практично всі експерти припускають неминучість дострокових виборів: спочатку — парламентських, а потім — президентських. Чи візьмуться в цьому випадку політичні сили за реальні інтереси людей, чи все знову потоне в маніпуляціях та міжпартійних інтригах — покаже час.

УМ

«У моїй смерті винiть Порошенка і Яценюка»

На Черкащині ціни на газ почали вбивати українців. У селищі Лисянка, котре є районним центром, повісилася 80-річна бабуся, якій прийшов рахунок за газ.

Місцеві жителі шоковані такою трагедією і кажуть, що старенька жила сама на свою невелику пенсію. Тож коли у газовому рахунку, який їй принесли, старенька побачила цифру — 4000 гривень — нерви не витримали. До подорожчання газу жінка платила за блакитне паливо 100 гривень.

Про те, що зі старенькою щось сталося, забили на сполох її сусіди. Вони помітили, що світло в оселі бабусі горить дві доби поспіль. А коли прийшли до її будинку, то побачили жахливу картину. Бабуся повісилася на коробці дверей у своїй хаті. У записці, яку вона приклала до газового рахунку, бідолашна написала: «У моїй смерті винiть Порошенка і Яценюка».

Люди, котрі знали жінку, обурені й покладають вину за самогубство старенької на владу. А ще — на газову службу, звідки розносять квитанції, у яких важко розібратися, до того ж там нині «намальовані» такі чотиризначні цифри, що споживачі у розпачі, вони не в змозі оплачувати нові рахунки при тих злиднях, у яких опинилися. Тож самотня старенька, прочитавши такий «привіт» від «життя по-новому», звела рахунки з життям. Бідолашна не знайшла іншого способу врятуватися від страшної реальності.

З виправдань заступника голови Черкаської обласної державної адміністрації Юрія Саса, насправді гроші були винні покійній бабусі, а вона не розібралася у заплутаних розрахунках.

Як повідомив «Україні молодій» Дмитро Грищенко, керівник прес-служби головного управління Національної поліції в Черкаській області, факт самогубства жінки стався у понеділок, і правоохоронці вже відкрили кримінальне провадження за статтею 115 Кримінального кодексу України (умисне вбивство), якою передбачено позбавлення волі від семи до п’ятнадцяти років або й довічне ув’язнення, от тільки кого покарають у цьому конкретному випадку — питання. Швидше за все, «стрілочника» з газової контори, а не тих, ХТО ДОВІВ УКРАЇНЦІВ ДО ЗУБОЖІННЯ!!!

Слідчі мають з’ясувати всі обставини цього жахливого випадку, зокрема й про те, якою насправді була цифра у рахунку за газ. Бо тепер, коли бабуся на тому світі, можна по-всякому виправдовувати те жахіття, яке сталося зі старенькою, — і що платіжка оформлена нерозбірливо, і що цифра там невелика була, і що бабусі газовики заборгували.

І насамкінець про теж не менш обурливе. Дізнатися більше про те, що сталося, у селищного голови Лисянки пана Олександра Короленка не вдалося. Бо його на робочому місці не виявилося, телефон мовчав, а секретарка так агресивно захищала шефа і номер його мобільного, що послала пресу йти скаржитися у прокуратуру. Неважко уявити, як ця пані розмовляє з місцевими жителями, котрі туди приходять по допомогу.

УМ

Може хоч тепер однотурові відчують свою провину і виправлять фатальну помилку?..