Грім серед ясного неба.

  • 30.08.13, 18:37

Бунт криворізьких чорногорців

Через дрібний конфлікт у селищі міста гірників розгорілися бурхливі події на етнічному ґрунті.
Місцеві мешканці вимагають виселити з міста усіх іноземців

Сергій ДОВГАЛЬ І/в "Україна молода".

Пристрасті у Чорногорці не вщухають. Утихомирити мешканців приїхав очільник місцевої міліції Сергій Шматов. (Фото  Володимира ГОНЧАРА.)

Минулої п’ятниці, коли вся Україна вже починала зосереджуватися на триденних святкових вихідних, надійшла страхітлива інформація з криворізького селища Чорногорка, розташованого на теренах Центрально–Міського району. Начебто кавказці (так їх зазвичай називають місцеві мешканці, хоча мають на увазі насамперед азербайджанців, що вже тривалий час живуть тут згуртованою громадою) на своєму авто збили жінку з дев’ятирічним хлопчиком. Більше того, стали добивати дитину головою об бордюр. Після цього немовби на місце події примчав чоловік і батько потерпілих, але кавказці його відлупцювали. У відповідь проти «чорних» повстала вся Чорногорка з населенням близько 4,5 тисячі чоловік. Причому місцеві молоді люди свій революційний запал добряче підігріли спиртним... Отож до селища довелося відряджати посилені сили міліції, спецпідрозділ «Беркут», воїнів Національної гвардії. Така загальна фабула початку бурхливих подій, яка швидко поширилася в інтернеті. Журналістська «качка», недалека від істини

Чорногорка загула, немов розбурханий вулик. Люди старшого покоління навіть не можуть пригадати чогось подібного. Мимоволі заговорили про «другу Врадіївку»... У тому розумінні, що знову опинилася під прицілом обурених чорногорців місцева міліція, очільник якої Сергій Шматов виявився уродженцем саме цього селища, що складається з приватного сектору на узвишші.

Щоправда, згадана вище преамбула бурхливих подій виявилася зовсім не такою. Отож заговорили вже про журналістську «качку», яка, мовляв, спричинила бурю в склянці води.

Але диму без вогню не буває. Справді, все почалося з інциденту на місцевій вузькій дорозі, тільки зовсім не в такій інтерпретації, як це спершу розтиражував iнтернет. Мати з двома дітьми поверталася додому місцевою вузькою дорогою. Кавказець на своєму авто ледь на них не наїхав, отож зупинився і добре нагримав. У відповідь глава української родини примчав на місце конфлікту та дав зухвальцю по фізіономії. Азербайджанець у боргу не залишився і невдовзі повернувся зі своїми приятелями. Тепер дісталося вже українцеві. Останній, щоправда, спілкується з журналістами вкрай неохоче — мовляв, боїться, що після цього від кавказців йому життя не буде.

Після цього процес став некерованим. Місцевих чорногорців зібралося чоловік 150 проти десь із півсотні кавказців.

Очільниця сектору зі зв’язків iз громадськістю Криворізького міського управління міліції Оксана Тищенко оприлюднила зовсім іншу версію розвитку подій. Як вона розповідає, група хлопців напідпитку йшла по вулицею. Водій «Жигулів» їм посигналив, щоб пропустили. У відповідь один із пішоходів, побачивши за кермом кавказця, декілька разів вдарив його по обличчю.(ред. Мабуть, в машину заліз і вдарив?)

Наступного дня до хулігана прийшов водій з групою підтримки. Хтось у запалі з’ясування стосунків штовхнув дев’ятирічного сина господаря оселі, який, впавши, розбив коліно, що й спричинило бурхливу реакцію місцевих жителів. Натовп, зібравшись на зупинці «Шкільна», вирушив до району Трампарку, де жили кавказці. Непередбачуваному розвитку подій запобігли співробітники міліції. «Візит» iз вказанням на двері

Сам конфлікт для Кривого Рогу є характерним в історичному аспекті. Справа в тому, що 700–тисячному місту гірників притаманна згуртованість місцевих мешканців за територіями проживання. Адже мікрорайони компактно будували довкола гірничорудних підприємств і шахт, які тут масово з’являлися. Отож оберігати свої території від «чужаків» у місті стало таким собі неписаним правилом, а може, й справою честі. Саме на цьому ґрунті у 80–х тут виник масовий рух так званих «бігунів». Групи озброєних підлітків нападали на такі ж компанії в інших районах і жорстоко з ними розправлялися. Це явище було настільки масовим, що ні правоохоронці, ні комсомол, який тоді намагався втрутитися, протягом багатьох років нічого вдіяти не могли. Тепер же, мовляв, на Чорногорці мимоволі згадали про ті бурхливі часи.

Проте міліція навіть за таких обставин продовжує наполягати на тому, що цей конфлікт виник суто на побутовому рівні. Водночас сама себе, за великим рахунком, і спростовує. Вищезгаданий Сергій Шматов під час чергового запального спілкування із земляками розповів їм про ініційовану правоохоронцями операцію «Візит», у ході якої виявлено вже 22 НЕЛЕГАЛІВ, ЩОДО ЯКИХ ТЕПЕР ГОТУЮТЬ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ДЕПОРТАЦІЇ. Але ж це тільки у скромній Чорногорці. А скільки таких набереться на 700–тисячний Кривий Ріг?

(ред.А ВСЯ УКРАЇНА????)

Уже зараз можна припустити, що цифра буде вражаючою. Отож уже можна стверджувати, що бунт у скромному селищі виявив проблему, яку замовчували протягом багатьох років.

Загалом же у Чорногорці перебувають на обліку 75 кавказців, знову ж за свідченням Сергія Шматова, переважна більшість яких тут опинилася, втікаючи з «гарячих точок». Проте й тут, як тепер виявляється, у них взаємини з аборигенами складалися зов­сім не безхмарно. Люди ствер­джують, що іноземці переважно ВЕДУТЬ АСОЦІАЛЬНИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ — ніде не працюють, незрозуміло чим займаються, не перший рік у них виникають якісь конфлікти з місцевими. Дванадцятирічні хлопчаки–кавказці МОЖУТЬ БЕЗКАРНО ГАСАТИ по Чорногорці на батьківських авто, наганяючи страху на людей.

А міліція на все заплющує очі. При цьому вказують на такого собі пана Ельчина, що немовби з правоохоронцями «всі питання вирішує». Тому, мовляв, міліція намагається нікого не чіпати.

З іншого боку, доводиться погоджуватися з тим, що не всі одним миром мазані. «Чотири дні поспіль я вдома не ночую. Ходжу по домівках, розмовляю з людьми... Я їм розказую: не можна порушувати закон, не можна піддаватись на провокації. Чому через когось повинні страждати всі? У нас 8 тисяч азербайджанців зареєстровані і живуть у Кривому Розі», — розповідаєкерівник криворізького осередку Конгресу азербайджанців України Юсиф Нурієв.

Однак навряд чи доводиться сподіватися на те, що пристрасті вщухнуть так швидко. Конфлікт у Чорногорці вже вийшов далеко за межі селища. Всі небайдужі криворіжці, серед яких немало й тих, у кого «сверблять кулаки», спрямували свої погляди сюди. Коли, приміром, 23 серпня міліція затримала 11 найагресивніших молодиків, то тільки четверо з них виявилися чорногорцями... А дехто цiлком серйозно заявляє про необхідність «виселити всіх іноземців». Отож спокій криворіжцям поки що тільки сниться...

ДО РЕЧІ

Подібні конфлікти на національному ґрунті на Дніпропетровщині виникали неодноразово. Так, у 2009 році від рук вірменина, якого, до речі, засудили на довічно, загинув 22–річний сержант міліції з Марганця Сергій Бондаренко. А в 2011–му в Нікополі 22–річний вірменин напав з ножем на відвідувачів кафе. Один із молодиків при цьому загинув, а двоє отримали поранення.

Такі інциденти спричинили в обох містах масові заворушення. В Нікополі місцеві жителі навіть спалили декілька автомобілів, які належали вірменам, і розгромили меморіальний знак Хачкар, встановлений вірменською спільнотою в пам’ять про жертви геноциду їхнього народу. Чимало автомобілів вірменів постраждали тоді і в Марганці. У Кривому Розі поки що дісталося тільки одній автівці азербайджанців — «копійці», яку безжалісно перекинули колесами догори.

  ТОПОНІМИ

«Відтоді і звуть це місце Чорногоркою»

«Недалеко від тихої річки Інгулець, на невеликій зеленій гірці стояли декілька білих козацьких хатин, де жили їхні родини. Козаки переважно були у військових походах. Недалеко від цього місця проходив чумацький шлях, яким iз Криму чумаки сіль возили. Між хатами, що потопали в зелені садів, і чумацьким шляхом усе густо заросло ковилою. У вітряну погоду здавалося, що морські хвилі перекочуються до безкрайого степу.

 Але одного разу налетіли чорною хмарою татарські орди... Тих, хто міг тримати зброю, вбили у нерівному бою, а дружин козацьких, дітей і старих погнали у неволю люті бусурмани–людолови. Ковила від пожеж теж запалала. Від неї і хатки загорілися, і дерева у садках. Далеко було видно заграву від степової пожежі. Декілька днів горіли хати і ковила.

А коли приїхали на згарище козаки, перед ними постала гірка, та вся чорна... Відтоді і звуть це місце Чорногоркою». (Записано Анастасією Степаненко у 30–ті роки).

Полювання "раССєйскіх братьєв" на "хохлов".

  • 29.08.13, 18:11
Журналисты добыли видео с тараном пограничниками украинских рыбаков

Як відомо,"братська любоФ" російських нелюдів, що 17 липня 2013 року влаштували в нейтральних водах України та Росії полювання на українських рибалок з Маріуполя, котрі, до недавна, так свято вірили у цю давню мацкальську байку, завершилась братською могилою.
http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=LwA0QGwIyBg#t=605

Российские пограничники действовали, как пираты. Фото zabygrom.com

28.08.13 20:18

В распоряжении журналистов оказалось видео погони и столкновения катера российских пограничников с лодкой украинских рыбаков в Азовском море.

Видео трагедии в Азовском море, когда погибли четверо украинских рыбаков и еще один был травмирован, - получила ТСН, передает Цензор.НЕТ.

На видео видно, что россияне устроили погоню за лодкой рыбаков. Те пытались убежать от преследователей. Однако в конце пограничники их догнали и протаранили.

После тарана лодка украинских рыбаков перевернулась, и все они оказались в воде.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ НА Цензор.НЕТ: "Давай, еще пару раз и п##да! Они уже с водой стоят, бл#ть!", - как пограничники РФ топили украинских рыбаков. ФОТОрепортаж

Мужчины с российского судна друг друга призывают еще раз ударить баркас, который уже и так начал тонуть.



Погоня пограничников РФ за украинцами. Видео ТСН:http://vesti.ua/krym/14688-pogibshih-ukraiskih-rybakov-brali-na-taran-rossijskie-pogranichniki


Морской эксперт считает, что рыбаки вынуждены были бежать, потому что были убеждены, что их пытаются взять плен пираты.

По словам главы союза офицеров Украины, капитана первого ранга Евгения Лупакова, пограничники, вопреки международным правилам, не предупреждали о нарушении границы ни сигнальными ракетами, ни словесными предупреждениями, а также были без формы. И к тому же россияне пошли на таран, а не на абордаж, как должны были бы поступить с нарушителями.

"Пограничники все нарушили. Они не действовали, как пограничники. Они действовали, как пираты: молча, без команд, не объявив, кто они. После того, как протаранили, они сделали такую огромную дугу. Зачем такую огромную дугу делать? Ждали, чтобы они утонули. Подошли, увидели, что там человек есть, и здесь они уже действовали, как должны были спасать человека за бортом", - отметил Лупаков.


ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ НА Цензор.НЕТ: "Хохлы, мы вас топили и топить будем", - украинские рыбаки просят у власти защиты от произвола пограничников РФ. ФОТОрепортаж+ВИДЕО

Как известно, 17 июля в Азовском море произошло столкновение украинской лодки и катера береговой охраны пограничной службы России. Рыболовное судно перевернулось, в результате чего погибли четверо граждан Украины, одного удалось спасти.

Относительно выжившего Александра Федоровича возбудили дело по ч.3 ст. 256 Уголовного кодекса Российской Федерации ("Незаконная добыча (вылов) водных биологических ресурсов").

Если украинца признают виновным, по российскому законодательству ему грозит штраф от 100 тысяч до 500 тысяч рублей (25 -125 тысяч грн.) или до 2-х лет лишения свободы.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ НА Цензор.НЕТ: "Это похищение и удерживание в плену", - юрист о действиях России по отношению к выжившему украинскому рыбаку. ВИДЕО

2 августа стало известно, что следственная часть УМВД Украины на Донецкой железной дороге отрабатывает информацию о возможных выстрелах, осуществленных российскими пограничниками в украинских рыбаков. Источник: http://censor.net.ua/v251633 Источник: http://censor.net.ua/v251633

Украинцы же пытались бежать, поскольку приняли пограничников за пиратов, так как последние не были одеты в соотвественную форму.
Российские пограничники потопили лодку с украинскими моряками

17 июля катер российских пограничников погнался за украинским рыболовецким баркасом.

Произошло столкновение, баркас утонул. Четыре рыбака утонули, один получил травмы.

БУДЬТЕ ВИ ПРОКЛЯТІ, СКАЖЕННІ НЕЛЮДІ--"БЛЯТТЯ"!!!

Чи є ще хоч одна адекватна Людина, що хоче в їх медвежі обійми?

Приватна рекреація Кримських урочищ.

  • 29.08.13, 15:05
Мисова недостатність
Унікальну прибережну місцину Криму князьки від влади перетворюють на приватну рекреацію

Василь САДОВСЬКИЙ   

Мис Сарич — одне з найкрасивіших місць України — «обклали» будовами охочі до розкоші чиновники. (Фото  з сайта investigator.org.ua.)
Кримський півострів вклинюється у Чорне й Азовське моря майже сорока мисами. Кожен із них по–своєму неповторний і по–різному слугував людям, усій цивілізації. Нагадаю, що фактично з мису Херсонес на землі Київської Русі прийшло християнство. Миси Чауда й Опук залишаються військовими полігонами, де колись випробували новітні ракетно–космічні технології. На мисі Казантип наприкінці 80–х років минулого століття ледь не примусили працювати «мирний» атом на Кримській АЕС, яку, на щастя, так і не добудували. А що сьогодні? Сьогодні інтерес до кримських мисів здебільшого банальний: мальовничу, туристично привабливу прибережну місцину, зокрема між ялтинським селищем Форос і севастопольським містечком Балаклава, тишком–нишком, а то й із гуркотом самоскидів і грейдерів, з викорчовуванням багатовікових червонокнижних дерев перетворюють на таку собі приватну рекреацію. Зрозуміло, що такий «ексклюзив» може собі дозволити лише той, хто від решти українців відрізняється більшою чи меншою приналежністю до влади чи відвертим правовим нігілізмом. До Аязьми через Аскеті

В урочище Аязьма наша туристична група потрапила через перевал Аскеті. Спочатку «бусик» висадив нас на повороті до села Гончарне, а далі кілометрів сім–вісім ми вже «накручували» пішки. Чимчикували асфальтівкою, путівцем, лісовою стежкою, що й вивела на перевал. На самому перевалі зробили невеличкий «перекур». Передовсім (у групі ніхто не палить), аби помилуватись гірським краєвидом, точніше — вранішнім туманом, що стелився по кронах сосен і дубів і повністю зливався внизу з поверхнею моря. Неповторна природна миттєвість не могла не потрапити в об’єктиви наших «цифровиків». Виявляється, Аскеті не позначений ні на нових, ні на старих географічних мапах, про його існування знають лише місцеві жителі й наш незмінний провідник Людмила.

А от затяжний спуск із перевалу перетворився ледве не на справжнім екстрим. Річ у тім, що декілька днів тому в горах, схоже, пройшов рясний дощ. Унаслідок цього стежка, начебто протоптана за античних часів самими римськими легіонерами, оголилась ковзким камінням, і тому весь час для страхування потрібно було чіплятись руками за стовбури дерев і кущів. У підсумку наші зусилля увінчались виходом прямісінько на пляж «Інжир», що є перлиною урочища Аязьма. Пляж оточений напівколом скельних виступів і, по суті, є невеличкою бухтою. Її домінанта — масивний округлий скельний уламок у морі, метрів за двадцять від берега. Якщо підходити до цього місця на якому–небудь плавзасобі, то уламок стає схожим... ну, на те, що у нас нижче поперека. Тому місцеві називають цей пляж не інакше, як «...опа».

Утім це зовсiм не відповідає суті — вода тут прозора, без побутового сміття і водоростей, які зазвичай хвиля прибиває до берега. Принаймні «Інжир» не йде в жодне порівняння із пляжними територіями в межах, скажімо, Ялти чи Севастополя. Із «Інжиру», надто сусіднього пляжу «Командирський», добре проглядається дивовижний скелястий край мису Айя. Але туди пересічним туристам — зась. Відтак, задовольнившись купанням на пляжах Аязьми (до них додався ще пляж «Золотий»), вже маршрутним теплоходом ми відправились до Балаклави.

Чия «Айя»?

«Айя» — це колишня база відпочинку працівників «Укравтодору», фактично головний об’єкт відпочинку в межах однойменного мису. Шість років тому, як повідомляли ЗМІ, майно бази включно з парком у три з половиною гектари всього за 360 тисяч гривень дісталось такому собі сімферопольському ТОВ «Арктур–Тур». Основним засновником цього товариства тоді значилось ТОВ «Укркиївресурс». Останнє було засновником «Київуніверсалсервісу», того самого, що наразі обслуговує президентську резиденцію «Межигір’я». А ще ТОВ «Центравіа», якому належать авіатехніка, на якій сьогодні літає Президент України.

Це та інші збiги дали підстави інтернет–виданню «Українська правда» зробити однозначний висновок, що «Айя», що нині, за документами, числиться за кіпрським офшором «Леоліта трейдінг ЛТД», буцімто належить структурі Олександра Януковича, старшого сина глави держави. Із минулого року на місці колишнього головного корпусу відомчої бази відпочинку прискореними темпами зводиться розкішний палац, до якого через гори і реліктовий ліс веде вимощена асфальтівка. А минулорічним і цьогорічним рішеннями Севастопольської міськ­ради новим власникам додатково передано майже чотири гектари — під необхідне берегоукріплення і протизсувні заходи.

Після публікації в «УП», як повідомлялось, державна інформагенція з посиланням на Головне управління прес–служби та комунікацій адміністрації Президента повідомила, що Віктор Янукович і його сім’я не мають стосунку до будівництва на мисі Айя, а також компаній, які володіють тамтеш­ньою земельною ділянкою. Також ствержується, що згадане майно не в сфері компетенції і Державного управління справами.

Але всюдисущим туристам від цього все одно, як кажуть, ні холодно ні жарко. Їх турбує (достатньо переглянути інтернет–форуми) передовсім те, що їхній «ареал» із кожним роком дедалі звужується. Надто за рахунок колись доступних тридцяти гектарів державного ботанічного заказника, який без офіційних дозволів відгородили і взяли під озброєну охорону «таємничі» землевласники мису Айя.

Навпростець через ялівець

Аналогічним будівельним бумом «під прикриттям» сьогодні охоплений також сусідній, найпівденніший, мис України — Сарич. Про це на нещодавній прес–конференції в Сімферополі з болем і тривогою розповіла голова Ради громадських екологічних організацій Севастополя Маргарита Литвиненко. За її словами, через розгорнуте масштабне будівництво, зокрема прокладену дорогу завширшки чотири метри на порослих реліктовими деревами гірських схилах, знищуються червонокнижні рослини — ялівець високий, фісташка туполисна, суничник дрібноплідний, а також держидерево, грабинник, дуб пухнастий, кипарис. Окрім того, розпочатим берегоукріпленням убивчо спотворюється ландшафт заповідного аквального комплексу мису Сарич. У пані Литвиненко та її активістів є дані, що будівельники зливають бетон просто в море.

На запитання «УМ» щодо ініціаторів забудови вона повідомила: «Почерк на мисі Айя і на мисі Сарич — абсолютно однаковий. Я думаю, що це — наслідки потурання з боку найвищих чиновників, севастопольських, кримських і нашого гаранта Конституції». На підтвердження своїх слів жінка зауважує, що в районі будівництва часто бачать службове авто глави Севастопольської міськдержадміністрації Володимира Яцуби. Мовляв, той, схоже, особисто контролює хід робіт. Знову ж таки для «УМ» пані Маргарита уточнила: активні землевідведення на Саричі і Айя розпочались із 2007 року, і що за ці роки він «схуд» для туристів приблизно на третину.

Наразі зібрані матеріали севастопольські екологи передали в міську міжрегіональну природоохорону прокуратуру з вимогою негайно покласти край знищенню унікальної флори. Й одразу наштовхнулись «на позірне здивування, нам сказали, що не в курсі проблеми, і відповіли, що будуть «робити все можливе, щоб притягти цих негідників до відповідальності», зізналась на прес–конференції Маргарита Литвиненко.

Прикметно, що активістка зверталалсь по допомогу з цього приводу до відомого народного депутата від Севастополя Вадима Колеснiченка. Одначе той просто відмахнувся: «Я не для того у Верховній Раді сиджу, щоб у цьому розбиратися, а для того, щоб ухвалювати закони».

Відомі й невідомі «чехівці»

У кримському Центрі журналістських розслідувань виявили ще один предметний інтерес до кримських мисів. На цей раз до дещо меншого у порівнянні з тими ж Саричем і Айя, але так само ласого мису Чехова поблизу Фороса. Там із металевою огорожею до самого зрізу води і цілодобовою охороною розмістився дачний кооператив «Чехово». Самих дач, себто елітних котеджів, уздовж берегової лінії журналісти Центру нарахували щонайменше з десяток. Знову ж таки, дачники — не нужденні кримчани. Хто саме? Натякають на родину Миколи Азарова. Принаймні, коли медійники хотіли зв’язатись із адміністрацією «Чехово», виконуючий обов’язки голови Фороської селищної ради Костянтин Волков порадив їм напряму звертатись до Миколи Яновича: «У нього там дача. Він — член цього кооперативу».

Власне, про іменитих фороських дачників «УМ» повідомляла неодноразово. Про те, зокрема, що 2003 року, коли «Чехово» заснували восьмеро осіб, у тому числі син нинішнього Прем’єр–мністра України Олексій Азаров, йому, кооперативу, виділили ділянку у 2,6 гектара. Рік потому постановою кримського уряду із цієї площі відокремлюється ділянка площею один гектар і безкоштовно передається у приватну власність із розрахунку десять соток на кожного. 2006 року «чехівцями» стали Микола Янович і Людмила Миколаївна Азарови.

До слова, на тому ж затишному мисі Чехова, але вже за межами згаданого кооперативу знайшлося місце для «скромних», iз басейнами і тенісними кортами, дач інших відомих українців. Приміром, колишнього Генпрокурора Святослава Піскуна.

З маиеріалів і/в"Україна молода"

Менталітет "крайньохатчинця".

  • 29.08.13, 00:34
«Поріддя свинопасів вигідне всім поневолювачам»
Як убити в собі раба і здолати самих себе — пояснює психолог Олексій Колісник

Ніна РОМАНЮК   

Олексій Колісник.
Олексій Колісник за освітою — психолог, кандидат психологічних наук, професор Східноєвропейського університету імені Лесі Українки (Луцьк). Він — уродженець славної Миргородщини, хоча вже багато років живе й працює на Волині. Вважає себе небайдужим українцем, щиро переймається долею нашої молодої держави, тому має активну громадянську позицію й підтримує націоналістичні громадські рухи й політичні сили. «Українці — типово жіноча нація»

— Пане Олексію, банальне, але болюче питання для кожного українця: чому досі не чуємося ми справжньою нацією, хоч носимо вишиванки та шаровари, любимо борщ і рідне сало і формально понад два десятки років ніби вже вільні? Чому змогли маленькі прибалтійські народи, грузини, а ми ні?

— Причин є кілька. Але та, яка дуже працює сьогодні, — це політика «розділяй і грабуй». До прикладу, візьмемо Італію чи Чехію. Коли там історично склалися сприятливі умови й вони здобули незалежність, то їхні керівники поставили за мету розбудувати націю. І зробили все для цього. Коли ж в Україні так склалися обставини, то люди, які прийшли до влади, поставили перед собою зовсiм іншу мету. Їм треба було розграбувати державну власність. Для того, щоб пограбувати, їм не потрібна одностайність населення. І почали нас ділити: за мовою, за церквою, за орієнтацією на Росію чи на Європу. Ви, дурні, бийтеся, а ми грабувати будемо. І дурні б’ються. Як наслідок — українців поділили на дуже багатих і на дуже бідних. Причому так поділили, як у жоднiй країні Європи чи Північної Америки. У країнах, які багатіли століттями, різниця між найбагатшими і найбіднішими не така разюча. А в нас — прірва. Але люди цього не усвідомлюють. І знову голосують за тих, хто їх грабує. Не лише на Донбасі, а й на Волині. Кожен хоче мати синицю в руках, навіть у вигляді двохсот гривень, які пропонують за голос. І не розуміють, що вони продають майбутнє своїх дітей та онуків.

Відповіді шукаймо у минулому. 350 років ми були під Росією і жодного разу не повстали. А Польща за 110 років п’ять разів умилася кров’ю. Є в Луцьку Свято–Троїцький собор. Це колишній костел, який у 1830 році після польського повстання відібрали у католиків як кару за бунт. Але вони все одно не каялися. І тому живуть зараз по–людськи. Сьогодні серед сотні найбагатших людей Європи — чоловік iз десять українців. Але в цьому списку немає жодного з Польщі чи Чехії. Зате рівень життя в цих країнах набагато вищий, ніж у нас. Тобто можемо зробити висновок: українці самі собі вороги. Це аморфна маса, причому дуже матеріалістична. І за цим матеріалізмом не бачить дуже важливого духовного. Оця філософія «якось воно буде», «моя хата скраю», «де два українці — там три гетьмани» — це вбивча філософія. Це шлях у нікуди, який дає можливість одній сотні вирватися і стати над усіма. Надто великий індивідуалізм в українців.

І ще такий чинник. У кожної нації є 10 відсотків людей дуже активних, авантюрних і стільки ж таких, які приймають усе. У нас перших десять найактивніших вибили або викупили, починаючи від козацтва, УНР, вояків УПА, інтелігенції і т. п. А нижню частину, тобто найпасивніших, увесь час підгодовували, створюючи прошарок свинопасів, які не думають про завтрашній день. Тому не маємо пасіонаріїв, тобто людей, готових до жертви заради ідеї. Українці в своїй основній масі не готові до такої пожертви. Таке поріддя свинопасів було вигідне усім нашим поневолювачам. І сьогодні воно вигідне тим, хто над нами. Дивіться, що робиться з протестами. Вони ніби є, але це локально–соціальні, територіальні явища. Кожен протестує сам по собі, коли зачеплені якісь його особисті інтереси. Щоб усі — такого немає.

— Що потрібно, щоб з українського етносу постала нація?

— Головна причина полягає в духовній площині. На жаль, ми не маємо духу. Щоб збудувати націю, треба, щоб дух і духовне переважало матеріальне. Ми ж за матеріальним не бачимо головного. Нам притаманний занадто великий індивідуалізм. У нас немає чуття єдиної родини. А в державі — як у сім’ї: якщо є лад, повага і взаєморозуміння, то буде й матеріальне. Частина українців і досі не почуваються українцями. Умовно нас можна поділити на три групи: українців, хохлів і малоросів. Ми маємо низький рівень ідентичності, а саме за ідентичність іде сьогодні головна боротьба. Бо це боротьба за дух, без якого не може бути нації.

«Після Мазепи проти царя вже ніхто не повставав»

— Чому ж усе–таки ми, українці, такі?

— Нам притаманний матеріалізм, завелика емоційність, слабка воля, комплекс меншовартості. Тобто ми типово жіноча нація. Серед нас мало якісних людей, але багато колабораціоністів, які хочуть служити колишній імперії. Зрадників теж завжди вистачало. Українці навіть соціально не мобільні й витягують своїми руками каштани з вогню для інших. Вони не здатні захистити себе й обирають шлях найменшого опору: вимирають, виїжджають за кордон, бо якість життя в Україні стає гіршою. Люди не розуміють, де причина цього. Тому й голосують за тих, хто робить їхнє життя ще гіршим.

— Свої ґанджі виправдовуємо тим, що багато століть були поневолені...

— Не ми одні. Україна 450 років була поневолена, Прибалтика — на одне покоління менше. Але прибалти були під шведами і німцями й навчилися себе поважати. Бо в державах, де панує право, зростають вільні люди. У неправових державах такі не зростають. Чому галичани відрізняються від інших мешканців України? Бо вони жили в Австро–Угорській імперії, де діяла Конституція. Польща проводила політику полонізації, але вона була демократичнішою, ніж царська Росія. Козаки проти поляків повставали, і не раз. А після Мазепи проти царя вже ніхто не повставав. Батурин Меншиков потопив у крові. Але й тут не обійшлося без зрадника–українця, який показав підземні ходи росіянам. До речі, Польща була правовою державою навіть за часів СРСР. Тому там не було таких репресій, як у Радянському Союзі. І трійки не засуджували людей до смерті.

— Як довго треба часу, щоб українці вичавили з себе російського раба? І чи це можливо?

— Українська нація повстане, коли бути українцем стане престижно. У Чехії в 20–х роках минулого століття влада Томаша Масарика, котрий за національністю був словаком, прийняла всього два закони, які круто змінили історичний шлях цієї країни: було запроваджено чеську мову в державних установах та в освіті. І через деякий час бути чехом стало престижним. На жаль, у нас бути українцем зовсiм не престижно. Російська мова витісняє українську, а ми мовчимо. Росіяни не хочуть вчити українську, бо вважають це нижчим за їхню гідність. Через те українці мають вчитися і знати російську. Зневажають нас, мову, і ми це прощаємо. Бо такі ми гнилі люди. Хоча прихильникам російської в Україні живеться не краще, ніж україномовним громадянам. Бути російським націоналістом не ганебно, а українцям — зась. Володимир Путін, коли Медведєв балотувався на президента Росії, представляв його так: «Він такий же націоналіст, як я». Чи можемо ми вичавити з себе російського раба? Можемо. І часу потрібно не багато. Треба, щоб до влади прийшли українські націоналісти. Вони ще ніколи не були при владі. Але треба поспішати, бо погіршення життя в країні йде дуже швидко.

«Стереотип українського націоналіста створили ще за радянської влади, і він дуже живучий»

— Нас лякають націоналістами, як горобців опудалом. Може, нинішні націоналісти якісь не такі, якими мають бути, якими були їхні попередники?

— Це не так. У Європі на початку ХХ століття було кілька великих імперій. Усі вони розпалися на національні держави, i націоналісти зробили це. У них уже цей процес позаду. Український націоналізм постав на Наддніпрянщині, тобто його започаткували східняки, а втілювати почали українську національну ідею західняки. Та стереотип українського націоналіста створили ще за радянської влади, і він дуже живучий. Бандерівці йшли на смерть заради національної ідеї. По–різному можна розцінювати їхню діяльність, але це були пасіонарії, здатні пожертвувати собою. Так, це була армія без держави, і могло бути все, бо від партизанщини можна чекати чого завгодно. Тут держава була й розстріляла Луцьку тюрму, і не тільки (розстріл в’язнів тюрем у Західній Україні в червні 1941–го. — Авт.). Бандера, Шухевич загинули, і в банках після своєї смерті рахунків не залишили. Вони були суворі до себе і до своїх ворогів.

— Бачите серед сьогоднішніх націоналістів пасіонаріїв?

— Питання інше: чи вистачить у них наснаги, аби вистояти? Спокус для «Свободи» в парламенті дуже багато.

— Кажуть, щоб витравити рабський дух, треба, щоб відійшло покоління, яке народилося в неволі. Великі надії покладаємо на покоління, яке народилося вже у незалежній Україні. Ви спілкуєтеся з сучасною молоддю, чи бачите, що вона справді якісніша за нас?

— Частково. Студенти дуже різні. На жаль, нинішня ситуація не може виховати самодостатніх людей. У молоді в нашій країні немає перспективи. Чи може вирости морально здоровою молода людина в умовах тотальної корупції, продажності, соціальної нерівності?

— Ще чимало українців не святкують 24 серпня як державне свято, бо кажуть: «А що нам дала незалежність?»

— Маленький поляк пишається, що він поляк, а українець — ні, бо незалежність йому нічого не дала. Прибалтам дала, полякам дала, а нам — ні. А чому? Тому що ми не змогли навести лад у своїй державі. Це теж є свідченням нашої низької якості. Ті люди, які були при владі в перші роки незалежності, допустили народження олігархічних кланів і створили ситуацію, коли один відсоток найбагатших людей заволодів 85 відсотками державних багатств. Вони або сліпі були й не могли бачити далеко, або теж хотіли збагатитися. Ніхто про розбудову нації не думав. Стратегічно правлячий клас використовує політику «поділяй і владарюй», а тактично — політику батога і пряника. Вони обидві ефективні й придумані не сьогодні. Це завжди працює. Але те, що ми піддаємося цьому, теж говорить про нашу якість.

"Альо! Шеф? Всьо пропало!?.."

  • 28.08.13, 23:17
«Або Сибір, або Брюссель!»
Прем’єр–міністру України не вдалося переконати Москву, що ми можемо товаришувати з ЄС та Росією одночасно


У понеділок вранці, коли українці хоч і з важкими головами, але ще веселилися, проводячи свій законний вихідний після Дня Незалежності, очільник нашого уряду Микола Азаров, діловий і серйозний, вже сідав в урядовий літак на Москву. У білокам’яній, — логічно розсудив він, — жодного святкового настрою цей день не несе, натомість у своїй державній резиденції «Горки–9» його терпляче очікував російський колега Дмитро Медведєв.

Український чиновник перед відльотом повідомив: він хоче з’ясувати, чому українські товари віднедавна так довго простоюють на російських кордонах. А у деяких випадках і взагалі не можуть подолати цю перепону. Представник РФ натомість анонсував: він говоритиме про величезну користь від Митного союзу та неймовірну шкідливість для організму кожного українця внаслідок iмовірного підписання між Києвом та Брюсселем угоди про Асоціацію. Хоча і перший, і другий, як і більшість населення обох країн, чудово розуміли: вони говоритимуть про одне й те саме.

«Радий змозі знову звірити годинники», — єхидно привітав гостя Дмитро Медведєв, дослівно повторивши фразу Віктора Януковича, сказану ним одного разу Володимиру Путіну. «Спасибі за теплий прийом», — видушив із себе у відповідь Микола Янович перед тим, як обидва прем’єри усамітнилися для розмови за зачиненими дверима.

Про конкретні домовленості внаслідок двогодинної розмови не йшлося, сторони, як повідомили анонімні джерела, продовжили діалог, розпочатий у Сочі. Тема розмови — можливі наслідки ймовірного підписання Україною угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Українська делегація, збираючись за кордоном, старанно демонструвала публіці святу наївність. «Є пропозиції щодо врегулювання проблеми, — повідомив прес–секретар Азарова Віталій Лук’яненко, пояснюючи, чому обидві зони вільної торгівлі — з Європою та СНД, — у принципі, не мали б суперечити одна з одною. — Обидві вони побудовані на принципах СОТ».

Утiм не встиг iще літак із надписом «Україна» на борту взяти курс на Київ, як Росія публічно і популярно пояснила, що Микола Азаров її ні в чому особливо не переконав. Першим спікером iз боку Російської Федерації, який узявся коментувати підсумки дружнього звіряння годинників, став перший віце–прем’єр російського уряду Ігор Шувалов. «Якщо Київ підпише угоду про асоційоване членство, Росія може почати застосовувати щодо України спеціальні механізми митного контролю», — сказала друга людина в уряді РФ. Що саме він мав на увазі, мали продемонструвати показові виступи: торговельна війна, яку Росія почала наприкінці липня. Тобто Росія перекриє краник українським товарам на лише на своїй території, а й принаймні у Білорусі та Казахстані, які також входять у Митний союз. В ультиматумі Шувалова йшлося і про те, що російська сторона вважає безглуздим продовження подальших переговорів про перспективи одночасної участі України в зоні вільної торгівлі з Євросоюзом і в Митному союзі.

Чиновник трохи нижчого рангу, радник президента РФ Сергій Глазьєв, відповідно до дипломатичного протоколу, дозволив собі більше відвертості. «Україна перестане бути для нас стратегічним партнером, вона зникне як суб’єкт міжнародного права, оскільки всі свої дії в торговій сфері вона повинна буде узгоджувати з Євросоюзом, — сказав Глазьєв. — Україна не зможе кроку зробити назустріч нам без того, щоб Євросоюз їй цього не дозволив зробити. Ми не розуміємо, навіщо Україна добровільно віддає свій суверенітет у Брюссель, відмовляючись від співпраці з нами на преференційних умовах». За його словами, «це катастрофа для України, і це великий удар для нас».

Ще радник Путіна чесно зізнався, що вони дуже хотіли б цього, тобто підписання Угоди, уникнути. Українська ж сторона мовчить і офіційних обіцянок розвернутися на Схід не дає.

http://umoloda.kiev.ua/number/180/0/82620/

"Кремлёвские чинодралы вошли в полный ступор. Путинский советник с тем выражением лица, с каким пескарь смотрит на поймавшего его рыбака, ошалело выдавливает из себя: «Украина добровольно отказывается от сотрудничества с нами на преференциальных условиях». Сотрудничество с кремлём на преференциальных условиях – это то, что в России иметь не дано никому кроме чеченцев, заплативших за это кровью двух войн. Как он, Глазьев, попавший в просак, привыкший к тому, чтобы его хозяину все угождали, объяснит Самому, что Его послали и послали куда подальше, с его преференциальными условиями? Не укладывается в голове матёрого popa -лиза мысль, что хохол Порошенко, татарин Ахметов, еврей Коломойский и сотни других украинских скоробогачей предпочитают пугающие перспективы свободной жизни преференциальной уверенности сытой. Не дано понять кремлёвскому царедворцу, что сегодня Путинская Россия это "ТИТАНИК", настолько конкретно севший на риф, что тут уже не до слежки, за чужими крысами, тут уже надо следить за тем, когда твои собственные начнут выпрыгивать за борт",-написав на своїй сторінці:https://www.facebook.com/profile.php?id=100003090235380&hc_location=stream

Міфи про "Смєсь бульдога с носорогом".

  • 27.08.13, 23:30
15 мифов российской истории 15 мифов российской истории

Правда и ложь об истории России.

Идеология соседнего государства построена на мифах, сформированных в 17-20 веках для оправдания экспансии Москвы на земли соседних стран.

Миф 1 - «Россия»

Все народы именуют и называют себя сами. Изменения названий стран и народов бывают довольно часто. Но, почему России потребовалось брать себе иностранное название? Это парадокс, который встречается редко. Ведь было бы странно, если бы немцы вдруг стали называть себя не «Deutsche», а взяли бы себе название «Allemand» т.е. как их называют соседи французы. Но в случае с Россией это считается нормальным. Почему? Да потому что просто выгодно. Это еще можно было бы понять, если бы допустим, греки в определенный период называвшие Русь «Руссией», открыли ее для Европы и мира, т.е. все другие народы узнали Русь именно как «Руссию» от греков – это было бы понятно. Но все не так.

Царь Петр в 18 веке берет для Московии заморское название «Россия», которое не употреблялось уже сотни лет, а к землям московским вообще никогда не применялось, и называет им страну. Зачем? Ответ прост. Для того, чтобы Московию стали считать Русью, для предания «древности» московскому царству и что более важно для создания основы проведения политики мифического «собирания земель Руси» – а на самом деле откровенной захватнической войны, порабощения и разграбления соседних народов. Именно поэтому Петр и переименовал Русь, в какую то МалоРоссию и ВеликоРоссию, которую никто так не называл уже более 400 лет. Зачем Петру I именно после покорения – Киева потребовалось брать греческие названия, объяснять не нужно никому – в средние века была Русь и была Московия, а при Петре стала Великороссия и Малороссия, т.е. как бы Русь не исчезла, а в новом качестве появилась. Исторические же основы придумали позже.

В первом издании Британской энциклопедии 1771 года нет никаких упоминаний о Российской Империи. Там написано, что самой большой страной мира, занимающей почти всю Евразию, является Великая Тартария. А Московское княжество, куда к этому времени уже посадили править Романовых, является лишь одной из провинций этой огромной империи и называется Московской Тартарией. Там же представлены карты Европы и Азии, на которых всё это хорошо видно. А уже в следующем издании Британской энциклопедии вся эта информация отсутствует полностью.

Миф 2 - «Куликовская битва»

Это миф об «освобождении» русских от монголо-татарского ига. На самом деле, Московское княжество перестанет платить дань и обретет реальную самостоятельность только после развала Орды и разрыва с ханствами. А произойдет это только в 16 веке, то есть через нескольк сот лет.

Миф 3 - «Киев — мать городов русских»

Как и многие другие исторические штампы, этот миф который имел центральное значение в создаваемой истории России. Даже если допустить, что Олег сказал эти слова, то никакого отношения к Московии и уж тем более к современной России они не имеют. В те времена не было ни первой, ни второй. Была Русь. А основными территориями Руси в те времена были земли современной Беларуси и Украины. Даже Новгород и Суздаль входили в понимание Русь только в очень широком смысле этого понятия.

Миф 4 - «История России»

Несмотря на то, что в 18-19 веке, придворными историками усиленно создается и пишется история новой России, в плоть до 1946 года, в академической истории не было единого мнения о том, что история России берет начало именно в Киеве. Карамзин, писатель романист, татарин по национальности (из рода Кара Мурзы), первым сочинил «официально» новую версию истории России. У Татищева все было по другому, но татищевские архивы исчезли почти бесследно. Переписывая историю, старую «версию» нужно было обязательно уничтожить. Что и сделали…. Многие историки придерживались точки зрения, что история России начинается с 13-14 века с формирования Московского княжества и позже в 14-15 русской народности. И это исторически правильно и справедливо. Но в таком случае, существует другая историческая основа и по мнению партийного руководства, нехорошая основа, особенно в условиях усилившегося национального самоопределения в Украине и Беларуси. Возникает вопрос – что же происходило на 70% территории современной России до того как появилось Московское княжество? Загадка и тайна покрытая мраком. В «советской школе» этого не учили. Не учат в российской и сейчас. А зачем? Досточно мифа Карамзина. Учили же мифам имперским и советским. Почему нет реальной истории большинства территорий т.е. коренных народов современной России да и самого русского народа? Есть много вариантов истории России, но это все история царей и империи, но правдивой истории русского народа нет.

Реальная история и культура народов России сведена на уровень местного фольклора. Почему историю Урала и Зауралья, Сибири, Алтая и дальнего Востока российские школьники изучают именно с периода завоевания Ермаками, Дежневыми и т.д.? А что до этого там ничего и никого не было? Не было русских – значит не было. Да, потому что нет места в истории России ничему «нерусскому», нет места реальной истории народов, которые и есть эта самая Россия сегодня. Как не было места реальной украинской и белорусской истории, культуре и языку народов Средней Азии в царской России и в СССР. А если что и упоминалось, то либо в уменьшительном значении, либо только о роли выходцев их этих народов в Российском государстве, которых сразу же спешили объявить или сделать русскими. При этом эти выходцы не имели ни права писать на своем родном языке, ни учиться, а часто и даже называться именем своего народа. Николай Гоголь, путешествуя по Европе и останавливаясь в одном из пансионов, при заполнении анкеты в графе национальность, собственноручно по-французски записал «ukrainien». Вряд ли великий списатель мог бы себе позволить это в Петербурге или Москве. Подобную „наглость” ему бы не простили. Это отличный пример того, какой была внутренняя политика в царской России и что чувствовал сам Гоголь. Не зря лозунг «Россия – тюрьма народов» был известен всей Европе. Да, сегодня на Кубани в некоторых школах, да и то факультативом, преподают украинский язык, только изучается он там как «местная балачка» т.е. даже не как диалект украинского языка, а как «недоразумение». Упоминание об украинском языке – табу. Почему российский школьник – башкир или татарин, народ которого, имеет не менее, а более древнюю историю, культуру, письменность, литературу чем „русский” должен учить в школе историю своей страны как берущую начало со времен создания Киевской Руси? Это не их история, и не история карелов, мери и т.д. которых уже фактически стерли с этнической карты в угоду образования под названием Россия. Да, в Татарстане и других регионах России изучают историю родного края – но это скорее уровень этнографических кружков, а не изучения реальной истории своего народа. Настоящую же историю этих народов пытаются подменить на большой и сильно распухший за последние 300 лет «великороссийский миф». Уже фактически подменили.

Миф 5 — «Древнерусские» и «Московская Русь»

Термины активно вводится в 19-20 в. То, что таким образом Россия пытается вести преемственность и показать «древность» своей истории это понятно, но интересно другое. Как эти князья могут считаться «древнерусскими» если слова «русский» они не знали!? Да и не было тогда такого слова. Было слово Русь и Руський – но на Руси отношения к территории современной России оно точно не имело. Российский филолог Даль подчеркивал и неоднократно настаивал на том, что слово «русский» правильно писать с одной «с» – руський, именно это слово производное от Русь. Закрепление же названия страны как «Россия», народа как «русского», а граждан как «россиян» – только лишний раз подчеркивает искусственность данных названий и понятий. А появление в современном обороте названия «русскоязычные» т.е. отдельной культурно-лингвистической единицы это фактически признание появления некой национально обезличенной массы, которая есть результат «советской руссификации» народов бывшего СССР.

Очень бы удивились князья Киевские, если бы вдруг, узнали что через тысячу лет, государство находящееся за тысячи километров, будет считать их исключительно своими «русскими» древними предками, а народ, культуру и язык современной Украины на земле которого эти самые Киевские князья жили и кем сами были – типа как «историческое недоразумение». А ведь на этой основе построена вся история России. На самом деле историческое недоразумение именно Россия – ибо нет другой такой страны в мире, где смешано столько культур и народов, а история которой столь искусственна, надуманна и неправдива, создана сначала в угоду политики империи царской, а позже в угоду идеологии империи советской.

Миф 6 - «Слово о полку Игореве»

Документ был «найден» при странных обстоятельствах, но парадоксально, как мог быть «утерян» столь важный исторический документ? Еще более интересен тот факт, что копия которая осталась, была написана в 18 веке, т.е. именно в тот период когда цари Московские усиленно писали и создавали историю «государства Российского». Тот текст, который существует сегодня это адаптированная и прилизанная копия 18-19 вв., которую упорно выдают за древний оригинал и образец «древнерусского языка». Именно так преподают в российских школах.

Миф 7 — «Россия собрала земли Украины»

От Сяна до Дона – так требовали Винниченко и Грушевский, у временного правительства Керенского, закрепления границ украинских земель – именно по этно-географичекому принципу. Но это было невозможно ибо возникал вопрос: «А где же тогда собственно исторические этно-географические земли русских?» А ответа на этот вопрос не существует. Очень часто можно услышать еще один миф о том, что Россия собрала украинские земли для Украины. Возможно и то отчасти. За что же должна быть благодарная Украина? За то что подарили полякам Холмщину и Подляшье? Или за то, что исчезли миллионы украинцев Курска, Воронежа, Кубани, Рязанщины, Курщины? Эти территории имели большое украинское населиние. По переписи в России 1926 году на этих землях проживало более 2,2 миллионов этнических украинцев. Но уже в 1939 упоминаются лишь тысячи. Да, что там говорить – процесс идет и сегодня: перепись 1989 года в России – 4,3 млн. украинцев, перепись 2001 уже украинцев 2.4 млн.

Миф 8 - «Украина — окраина, а слово придумали в 19 веке»

Досточно открыть европейские карты 16-19 века чтобы увидеть, что слово «Украина» как обозначение земель и страны давно известно в Европе. Почитайте например Боплана (уж ему можно доверять) который в 17 в. сам был на украинской земле и назвал ее на своей карте не иначе как «Украина – земля козаков», потому что так себя и совю землю и называл народ Украины еще задолго до появления Боплана в Украине 17 в. И наоброт те же европейские карты 16-19 века изображают Московию как часть Большой Татарии. Это факты с которыми спорить сложно.

Миф 9 - «Древнерусские былины»

Существует миф о том, что это былины 11-13 веков якобы записанные в центральной европейской и северной части России. Начнем с того, что в северной части России даже в 15-16 веке мало кто говорил на понятном русскому языке, там проживали совсем другие народы. На самом деле все они написаны и записаны в 18-19 веке, причем адаптированы для массового «народного» чтения на усредненном великорусском наречии. Интересен пример «истинно русской» сказки «Колобок» – в русском языке даже слова «коло» нет, но есть в украинском и руськом, означает «круг» и только в таком случае сразу становится понятен сам персонаж данной сказки. Интересен и Пушкин. Руслан у Пушкина – это русский витязь. С таким же успехом «русский витязь» мог носить имя Аслан или Нурсултан. И это бы не вызывало вопросов у современников Пушкина. Это не вызывает сомнений у Пушкина, это нормально, он ведет речь именно о русском витязе. И это правда – именно такими часто и были те, кого называли «русские» витязи в Московском княжестве.

Миф 10 - «Воссоединение Украины и России»

Как мог быть утерян договор – документ столь огромной важности? Остались только копии. Ну, а когда нет оригинала, то и ребенку понятно что – можно рассказывать любые сказки и создавать очередные легенды и мифы об «воссоединении». Никакого «воссоединения» небыло, был венный и религиозный союз. А Московия позже, поправ все условия договора. просто-напросто захватила власть.

Миф 11 - «Русская река Волга»

Исторически Поволжье - это татарское ханство и родина волжских булгар имевших там свое государство, задолго до появления Москвы и формирования т.н «русских». Окончательное покорение Поволжья происходит только в 18-19 в. При этом и сегодня 60% жителей Поволжья это «луноликое» население, т.е. с явно не руським разрезом глаз и в большинстве исповедующее ислам.

Миф 12 - «Русские и россия»

Интересно кто из мери, веси, мордвы, вепсов, коми, удмуртов, пермяков, мещеры, чуди и др. народов которые населяли большую часть России в средние века, считал себя русским или говорил по-русски? Никто. Может неоднократно насильственно крещенные татары Казани, Поволжья, Сибири были русскими? Тоже нет.

Получается, что России нет. А где же именно сама она Россия? Где ее «русское сердце» так сказать? Где ее этно-географическая родина? В Киеве? Смешно и печально одновременно, потому как не правда. Почему невозможно на карте показать, где же собственно исконная этнокультурная земля русских? Потому, что такой земли нет. Возможно, кто-то скажет, что Новгород, Суздаль, Ростов дали жизнь Московии и России, что после Киева и туда «переехала» Русь. Но это же откровенное вранье и миф созданный имперскими «историками» в 19 веке. Новгород и Суздаль становятся частью Московии только при Иване Грозном после рагрома и разграбления. А до этого они считались отдельными княжествами, со своими укладами жизни, специфическим языком, культурой и менталитетом который отличался от московского.

Новгород и Суздаль были захвачены и практически уничтожены, вольности и порядки существовавшие в них были запрещены специальными указами Московских князей. Знать и купцов либо просто убивали, либо заставляли переезжать в Москву. Дикое Московское царство формировалось огнем и мечем, жило войнами. Войны и были той мясорубкой, которая переваривала малые народы и создавала новый народ «московско-русский». Иначе говоря, «русский человек» – это носитель «русской культуры и придуманной истории», сформировавшейся в 15-17 веке и искуственно «систематизирвоанной» благодаря политике Петра I и позже в 18-19 веке благодаря деятельности мужей российской науки и культуры, а позже при советской власти благодаря «правильному» образованию народов СССР. В СССР всем были известны образовательные интернаты в Средней Азии и Сибири. Детей забирали из семей, на многие месяцы. Вдали от дома, под видом бесплатного обязательного (!) образования проводилась обычная русификация. Дети теряли язык, культуру, навыки ремесел, хозяйствования своих предков, отрывались от традиционного образа жизни – таким образом, под «благой» вывеской доступного образования была уничтожена идентичность многих народов России.

Печальная участь и судьба народов Севера и Сибири известна всем – почти поголовное пьянство, исчезновение идентичности, традиционных промыслов и изменение традиционного образа жизни. Что дальше? Вымирание или полная русификация. Письменность татар, чувашей, калмыков? Нас учили в школе что такой никогда не было, а русские научили их писать и читать. Почти так…. Только сначала, русские отобрали у этих народов собственную грамоту на основе арабского письма, потом в 1920х заставили писать по латыни, ну а потом в 1930-40х перевели плавно на кирилицу. Понятно, что их историческое наследие как бы стало и не их….потому что написано по другому. Уже давно в России «русским» считается тот, у кого родной (первый) язык – русский. т.е. “русский” и “русскоязычный” – понятия эквивалентные.

«Русскими» сегодня являются очень многие татары, удмурты, башкиры, чуваши, колмыки, якуты, буряты и т.д. которых насильственно крестили, начиная еще со времен Ивана Грозного, Петра 1 и до Столыпина. Вся система образования и общественно-политического уклада также работала на появление «русских» среди тех народов, которые даже славянами не являются. Сегодня трудно сказать сколько «русских» в самой России являются славянами по происхождению. Очевидно меньшинство, менее 50%. Официальная статистика не отражает этой действительности. В этой связи очень интересны заявления политиков и даже президента России о защите прав «русскоязычных» в соседних странах. Не так ли? А по сути это новая версия старого мифа о «собирании земель русских». Только сегодня речь идет о собирании людей и земель «русскоязычных». За этим стоит обычная попытка прикрыть неоимперские агрессивные намерения, ни больше ни меньше.

Перепись 1926 года – в России на территории Брянской, Курской, Рязанской областей насчитывается более 2 млн. украинцев. Но уже в 1939 году их менее 400 тысяч. По переписи 1989 года в России проживало 4.6 миллиона украинцев, в 2001 уже только 2.4 миллиона. Куда же делись 2 миллиона? За период с 1900 по 1990 годы на территории европейской и южной части современной России, а также в Сибири было ассимилировано около 10-15 миллионов украинцев – и это только по официальным данным переписей России. А сколько было таких ассимилированных белорусов, татар, башкир, бурят, калмыков и детей из смешанных браков, которые по «заведенному правилу» становились конечно русскими!? Десятки и десятки миллионов. Вот это и есть современный «русский» народ. Феномен «крепостного права» это феномен истинно московский и он многое объясняет. Во всем мире рабами были представители других народов и рас. И только в России рабами было свое же население. Впрочем, это не удивительно, князья Московского царства относились к народу не иначе как к чужестранцам, а название «чернь» было названием собственного народа, что отлично демонстрирует отношение к этому самому народу. Но и сам народ, вынужден был относиться к князьям как раб к хозяину. Рабское поклонение перед знатью и чиновниками характерно для Востока, это всё элементы азиатской культуры, которая и стала неотъемлемой частью Московии.

Миф 13 - «Русская душа»

Загадочная, как еще любят говорить в России. На самом деле данная «загадочность» весьма условна и не является секретом. Ответ прост, это плод взаимодействия азиатской и европейской культуры, ведь именно на стыке этих двух культур появилась и создавалась так называемая русская нация и государство. Русские – азиаты в Европе и европейцы в Азии.

Миф 14 - «Русский язык»

Великий и могучий - именно так нас учили в школе, это он «первый», а все остальные славяне - вокруг него. Русский сформировался в 16-17 веках, а грамматика и строй созданы еще позже уже Ломоносовым, который взяв за основу учебники и книги Руських княжеств ВКЛ создавал, шаг за шагом, грамматику и строй русского языка. А Пушкин привнес в сей язык много интересного и нового. При этом сегодня усиленно подается мысль, что белорусский или украинский - это «ополяченный» русский язык потому, что в нем как будто много польских слов. Но этим просто пытаются объяснить его отличие от русского для самих же русских – чтобы не задумывались о лишнем. На самом деле, за этим скрывается попытка прикрыть огромное количество заимствований в русском языке из тюркских языков, особенно татарского, языков фино-угров, мери, веся, чуди т.е. русифицированных народов уральской и северной части современной России. А на деле, слов в украинском больше не польських, а общесловянских, именно поэтому белорус и украинец лучше русского понимает польский и чешский, сербско-хорвацкий и еще лучше словацький. Ну, а словацкой оккупации Украины уж точно не было. Лексика же с белорусским языком совпадает на 60%. И это четко показывает какой именно народ имеет настоящие, а не вымышленные, исторические и культурные корни и на какой территории – на территории истинной Руси, а не выдуманной «Московии». Потому что эти два народа и есть наследники и продолжатели Руси.

Известный российский лингвист Даль писал, что не мог полноценно общаться с крестьянами в Подмосковье. Они не понимали тот язык, на котором он говорил и изучал. И это происходило всего в 100-150 верстах от Москвы, что же можно говорить о российской глубинке!? Неоднократно Даль заявлял, что язык Руси называется руським, и пишется именно с одним «с», но Даля никто не слушал, прислушивались к указам Петра I. А ведь именно руським называли свой язык на Руси и старики в Украине даже в 20-м веке, но четко противоставляя его языку московскому который есть новопридуманный «русский» с 2-мя «с». О происхождении многих «исконно русских» слов, в «русскости» этих слов, сегодня не возникает сомнения даже у преподавателей русского языка в самой России. Однако если проанализировать лексический состав русского языка, то оказывается, что от славянских языков осталось в нем не очень много. Но осталось достаточно от искусственного и использовавшегося только для письма и службы церковнославянского.

И это не удивительно ибо Ломоносов брал за основу именно церковнославянский и используя учебники ученых руських мужей Руси средних веков – в то время части Великого Княжества Литовского, создавал и систематизировал московский русский язык. Именно поэтому современный русский язык пронизан многими заимствованиями из церковнославянского, который на Руси до конца 17 века выполнял функцию письменного языка. Огромное количество слов пришло в русский из языков уральских народностей и из финно-угорских языков северной и европейской части России – вепсов, мери, коми, веси, муромов, финов, угров. По мере завоевания и заселения этих территорий люд Московского княжества сталкивался с явлениями, названиями предметов у местных народов и перенимал их для обозначений в собственном языке.

Так, например «русская» околица происходит от карельск. okollisa,

волость от карел. volost, фин. volosti,

округ(а) от карел. okruuka, коми oukruga,

деревня от вепс. deruun, deron, derevn,

погост от вепс. рagast и карелс. pogostu,

поселок от карельск. posolku,

гряда от карельск. kriadu(a),

капуста от карел-финск. kapustahuuhta,

нива от карел-финск. niiva,

огород от карел. ogrodu и коми akgarod,

пусто, пустошь от карел. puustos и вепс., puust,

усадьба от карел. и коми usat’bu,

участок от карл. ucuasku,

поляна от карел. pluanu,

роща от карел. roshsu и коми rossha, roshta,

тундра от прибалт-финск. tunturi, tuntur,

канава от карел. kanoava, konuava,

пруд от карел.и ср.финск. pruttu, pruudu,

брод от карел. brodu и коми brцdu,

верста от коми vers и карел. virsta,

путь от карел. puwtti и коми „PUTINA” (происхождение фамилии Путин),

телега, тележница от карел. telegu и коми telezhnei,

тропа от карел. troppu и коми trioppu,

крюк от карело-финск. kruwga, kruwkka,

волок от коми vцlek, vцlцk,

место от карел.и коми mesta,

кряж (крутой берег) от вепс. krдz, krez,

омут от коми-карел. omutta,

плешь от карел. plesatti,

родник от финск-карел. rodniekku, rodikka,

бугор от карел. buguriccu и т.д. и т.д.

Кто-то может возразить, что эти слова на оборот пришли из русского в карелльский, вепс. и т.д. Но, увы, это не так, похожих с ними однокоренных слов почти нет в других славянских языках.

Для русского человека именно такие слова звучат особенно «по-русски» он с ними живет веками, при этом белорусские и украинские слова кажутся чужими (отсюда версия об ополячивании) – а ведь именно эти народы всегда жили и живут на Руси истинной и являются носителями ее культуры. Позже некоторые слова северных народов попали и в украинский и белорусский языки уже через русификацию. Но происходил и обратный процесс. Например, такие слова как билет, станция, могила, село, хутор, и т.д. были заимствованы в коми, карельский и другие языки из русского языка.

О многих тюркских, иранских и европейских заимствованиях в русском языке также знают лишь лингвисты. И это без учета латинизмов и ранних заимствований из греческого языка.

Научно-технический лексикон русского языка почти на 100 % состоит из голландских, немецких, английских заимствований. Общественно-политическая лексика состоит почти на 100% полностью из греческих, французских и английских заимствований. Так где же собственно сам «великий и могучий» русский язык? И о какой «древнерусскости» можно вообще говорить? Русский язык, как ветвь восточнославянского – по сути гремучая смесь письменного церковнославянского (искуственного, не разговорного языка!) с десятками различных языков завоеванных, порабощенных и ассимилированных народов. Это естественный процесс – при тесном контакте не только завоеватель насаждает свое, но и сам заимствует чужое. Имперские же и советские историки везде, где только можно, термин «восточнославянский» заменяли на мифический «древнерусский». Но не было такого народа, не было никогда языка такого. В Киеве говор был свой, в Новгороде совсем другой. Писали по-церковнославянски, но на этом языке никто никогда не говорил! Зачем же врать и создавать миф о «древнерусскости»? Очень уж царям московским древности хотелось.

Миф 15 - «Богатство России»

Чем владеет русский народ, кроме земель и богатств других захваченных народов? Ничем. Что имеют коренные народы России от такого владения? Ничего. А вот Кремль имеет, и имеет не мало… В Канаде не только индейцы, а все жители «добывающих провинций» получают ежегодную ренту за использование ресурсов и недр земли на которой они живут. Государство делится прибылью с теми, кому эта прибыль принадлежит по праву.

Например, в 2005 все жители, провинции Альберта в Канаде, после скачка цен на нефть получили дополнительно выплату по 400-500 долларов каждый, включая младенцев. Вот так, делают в реально цивилизованных, демократических странах. Что сделали в России получив сверхприбыль? Увеличили расходы на вооружение. И за нефте доллары стали еще больше угрожать соседям и устраивать газовые и торговые войны. Что имеют реально малые народы России от эксплуатации их недр? Северную надбавку к зарплате и тут же наценку по II и III категории!? Как и в царские времена, как и в совесткие, так и сегодня – ничего не имеют. Один «треп» имперский. А это и есть показатель реальных целей государства, и того куда оно идет.

«Институт белорусской истории»

"Братья" в гостях ухи обжерлись?

  • 26.08.13, 15:23
херсон

Наші опоненти на сайті люблять оперувати тим, що ніби-то ціла прірва між урядом Росії і звичайними пересічними її мешканцями, що росіяни НІБИ -ТО страшенно люблять нас, поважають наш вибір, признають Україну самостійною суверенною державою, нічого не мають проти нашої культури, мови та звичаїв древнього самобутнього автентичного народу.
Тиждень тому, відпочиваючі в Херсоні блятья-роССєянє вимагали: "СНЯТЬ С ТЄПЛОХОДА "Арарат" СІМВОЛІКУ УКРАІНИ, ІНАЧЄ ЗАВТРА ВАС ЗДЄСЬ НЄ БУДЄТ!!!" Під час конфлікту один із членів команди пароплаву намагався пояснити панаєхавшим із Мацкви провокативним "гостям" міста, що прапор і тризуб являються затвердженими Конституцією України СИМВОЛАМИ ДЕРЖАВИ, а присутність плакатів опозиції пояснив тим, що вона являється парламентською партією.
Повідомила про це на своїй сторінці в Fasebook Наталя Возоловська.
http://censor.net.ua/news/251367/rossiyane_v_hersone_potrebovali_snyat_s_teplohoda_simvoliku_ukrainy
_inache_zavtra_vas_zdes_ne_budet
Однак,група росіян пригрозила членам екіпажу, що вони вже на слідуючий день не будуть працювати на кораблі!!, оскільки в них ( як і в окупованому Росією Криму) "Вєздє связі".
І це ще не кінець історії!
На слідуючий день на судно прийшов представник адміністрації портів України і почав зривати українську символіку та вимагав від команди написати заяви про звільнення за особистим бажанням!!!!
А за цим кораблю ЗАБОРОНИЛИ виходити в рейс, однак випустили його після аргументованих заперечень капітана, та все ж ЗМУСИЛИ ПИСАТИ ЗАЯВИ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ЗА ОСОБИСТИМ БАЖАННЯМ!!!
Вважаєте, вас всіх це омине??? ПОМИЛЯЄТЕСЬ!!! Раші ЗАВЖДИ "МАЛОВАТО БУДЄТ!!!"

тризубец

В "Кафе Хауз" рахують україномовних відвідувачів "ПОВЬОРНУТИМІ" і сміються над ними! Більш того, в додаток до меню, надрукували "СТАНДАРТИ ОБСЛУГОВУВАННЯ КЛІЄНТІВ":
язык украинский кофе
язык рестораны русский украинский

 А як же ж? Обіцяно ж було - "ВСЬО БУДЄТ ДОНБАZZ!"?
Тепер відчуйте всі, як в Донецьку вже століття ГНОБЛЯТЬ українську мову, змушують українців її соромитись, називаючи "телячою мовою"!..
 Ось це дійсно - СІЯННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНОГО РОЗБРАТУ!
І це не одиничний випадок якихось російських екстремістів, а вже діє на вищому рівні керівництва державою Україна. Голова Служби Безпеки України Олександр Якименко(в) з гордістю носить на своєму мундирі ГЕРБ РФ!!!!:http://censor.net.ua/photo_news/251365/glava_sbu_ne_gnushaetsya_nosit_na_sebe_gerb_rossii_foto:
якименко

Важко собі уявити голову ФСБ Росії Бортнікова з національним прапором України на своєму кителі. Як відомо, діючий голова СБУ до 1998 року являвся офіцером РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ. Яким меншовартісним потрібно бути "народом", щоб допускати таке СВАВІЛЛЯ ніби-то "братніх"росіян?
Перепост, розсилка і усне розповсюдження вітається. Дякую.

Думка експерта.

  • 25.08.13, 20:33
25 серпня 2013, Київ
«Янукович не віддасть владу, якщо на виборах переможе інший кандидат» – політичний психолог Катерина Єгорова

24.08.2013

Україна відзначає 22 річницю незалежності. За ці роки країною керували 4 президенти. Кожен з них мав свій шлях до влади і мотиви стати політиком. Політичні психологи стверджують, що політичний лідер формується на дитячому майданчику. Саме у дитинстві закладаються механізми, які в майбутньому вирішать наскільки успішною стане людина у житті. Якщо ви недоотримали чогось у дитинстві – не біда, так як власне бажання компенсації особистісного дефіциту є основою успішної політичної кар’єри. Діючий нині президент України Віктор Янукович не виняток. Складні дитинство та юність сформували особистість здатну зайняти найвищий у державі пост.
Катерина Єгорова, доктор політичних наук

Про Віктора Януковича як ідеального героя для кримінально-політичної новели, основи ментального вибору українців, механізми розробки психологічних портретів політичних лідерів із політичним психологом Катериною Єгоровою розмовляла Вероніка Круглашова.
 
Катерина Єгорова – Доктор політичних наук, кандидат психологічних наук, Президент Агентства стратегічних Комунікацій Нікколо М.
 
Вероніка Круглашова - Катерино Володимирівно, рада вітати Вас в студії Голосу Америки.
 
Ви багато років займаєтеся психологічним портретуванням політичних лідерів. Розкажіть, як відбувається цей процес.
 
Катерина Єгорова - Повинна сказати, що це непросте завдання. Для того, щоб скласти якісний психологічний портрет необхідно використовувати дуже багато джерел. Це і експертні оцінки з боку людей, які дуже добре знають політика, біографічні дані, автобіографічні розповіді. Нас цікавить насамперед як політик говорить сам про себе, а не що саме він говорить. Важливою також являється замовчана інформація, тобто те, що політик приховав. Її ми черпаємо із альтернативних джерел.
 
І, нарешті, існують спеціальні методики аналізу тексту. Звісно, ми розуміємо, що часто політики користуються послугами спічрайтерів, тому за основу беремо тексти інтерв'ю, так звані “живі тексти”, коли  політик змушений, навіть користуючись попередніми заготовка, говорити наживо. Він ж не вивчає тексти напам'ять, тому й використовує ті лексичні конструкції, які йому властиві. А для нас це вже продукт для аналізу.
 
В.К.  Наскільки важливим є питання дитинства в особистісному портреті. Як сильно воно впливає на людину, на політичного лідера?
 
К.Є. Знаєте, Фрейд був великим науковцем, який сконцентрував свою увагу на дитинстві. І багато політичних психологів поділяють цю точку зору, вважаючи, що дитинство формує політика.
 
Я завжди говорю, що політик формується на дитячому майданчику
Я завжди говорю, що політик формується на дитячому майданчику: там або він ображає інших дітей, і забирає у них іграшки, чи ж сам піддається агресії з боку дітей,  або виступає ізгоєм. Тоді зароджується політична особистість.
 
Вже у два-три роки відносини з мамою-татом, бабусею-дідусем, тими, хто виховує політика, впливають на його сатвлення до інших, на формування потреб, самооцінки, що, власне кажучи, потім штовхає його в політичну діяльність.
 
Випадково в політику ніхто не приходить. Так не буває
 
В.К. Розкажіть про «я - концепцію», яку ви описуєте у Ваших роботах.
 
К.Є. У широкому сенсі «я - концепція» - це уявлення політика, як і будь-якої особистості, про самого себе. Адже особистість є у кожного.
 
«Я-концепція» включає уявлення людини про саму себе за певними параметрами. Наприклад, фізичне «я», соціальне я-відношення, тобто відносини з іншими людьми, сімейне «я», сексуальне «я". Всі ці аспекти є важливими.
 
Людина орієнтується у соціальному просторі на основі своєї самооцінки. Для неї може бути домінантною думка інших людей, або ж вона повністю незалежна, або у неї змішана самооцінка. Тому ці речі є надзвичайно важливими для оцінки того як політик формує власну самооцінку і у відповідності до цього веде себе в політичній чи будь-якій іншій сфері життя.
 
В.К. Тобто влада, як спосіб компенсації?
 
К.Є. Я б сказала, що потреба у владі, як компенсації, присутня у дев’яноста відсотків випадків. Так само як і потреба в досягненнях. І, мабуть, тільки десяти відсоткам політиків влада потрібна як інструмент досягнення чогось. Проте хочу зауважити, що, як правило, такі політики, не затримуються на довго при владі.
 
Потреба у владі, як компенсації, присутня у дев’яноста відсотків випадків
Причина у тому, що вони не дуже цікаві своїм виборцям, у них немає пристрастей. Яскравим зразком такого політика орієнтованого виключно на досягнення був Буш-старший. І в цьому сенсі мені зрозуміло чому його не переобрали на другий термін. Бо для середньостатистичного виборця він занадто в нормі. Він не близький виборцю.
 
Тому потреба у владі як компенсації є дуже характерною для політиків. Вона штовхає їх до займання різних посад і, як правило,  вони успішні в цьому.
 
В.К. Мені відомо, що з українських політиків ви складали психологічний портрет чинного нині президента Віктора Януковича. З цим президентом пов'язано, як кажуть, КАТАСТРОФІЧНЕ ПОКРАЩЕННЯ життя українців в останні роки. Розкажіть трохи про цього лідера.
 
К.Є. До Януковича можна ставиться з різних точок зору. Можна давати оцінки його особистісних чи політичних якостей. Я віддам перевагу ракурсу політичному.
  Янукович - цікавий персонаж для  політично-кримінальної новели, для роману. У нього багата, складна, і я б сказала, гірка особистісна історія, і багато сюжетів у його житті передували президентському кріслу. Не дарма Януковича називають «українською Попелюшкою".
 
Він дуже рано втратив матір, а батько одружився на іншій жінці. У новій сімї були інші діти, тому ані мачуха, ані батько не хотіли знати маленького Віктора. Він жив з бабусею в страшній бідності, без іграшок, в халупі, до речі, в тій самій, що й сім'я батька. Маленьким Януковичем ніхто не займався. Він ріс без любові, без тепла, і цілком зрозуміло, що доволі швидко потрапив на вулицю.
 
Ця дитина попала рівно в те середовище, куди вела Віктора Федоровича логіка його дитинства. І недивно, що він зв'язався з поганою компанією і впродовж трьох років, досить юний тоді Янукович, двічі опинився у в'язниці.
 
Схильний до насильства, звичний вирішувати питання виключно силою, жорсткістю, керуючийся позицією «бий перший і нічого не бійся» Янукович засвоїв у колонії ще одне дуже важливе правило, що окрім сили треба бути ще й прагматичним.
Потрібно використовувати всі ті можливості, які дає тобі життя для того, щоб вижити, щоб вціліти, щоб добивається всього, що в твоїх силах. Не випадково, що в колонії він співпрацював з адміністрацією - це було вигідно. Не випадково, що він орієнтувався виключно на те, що принесе йому якусь користь.
 
Тому поєднання силових методів і прагматизму це важливі характеристики, які описують особистість Януковича.
 
Поєднання силових методів і прагматизму – це важливі характеристики, які описують особистість Януковича
З Януковичем важко домовлятися. З ним можна говорити про правила, але дуже складно змусити його дотримуватися цих правил. Бо Янукович дотримується тільки тих правил, які відповідають його особистісним інтересам, особистісним потребам. І якщо йому це вигідно, він буде це робити. Цими принципами він керується і в своїх внутрішньополітичних відносинах, і в зовнішньополітичних.
 
Тобто будь-який альянс, будь-який союз є лише тимчасовим і існуватиме до того часу, допоки допомагатиме йому вирішувати якісь завдання. Будь-які політики, і російські, і європейські не повинні мати ілюзій щодо того, що з ним можна мати договірні відносини. Це принципово важливо - на Віктора Федоровича покладатися не можна, тому що він діє виключно в інтересах Януковича.
 
В.К. У психологічному портреті Януковича Ви оперуєте поняттями «я повинен» і «я хочу»? Як вони співвідносяться в особистості цієї людини? І взагалі, що це за категорії?
 
К.Є. Ви знаєте, це дуже важливі категорії, які присутні в особистості кожної людини, але є особливо важливими для політичного лідера. У всіх нас є різні бажання. Є свої власні: от забаглось чогось, і все! І ЧИ БУДЕ ЦЕ БАЖАННЯ ДОМІНУВАТИ НАД ПЕВНИМИ ЗОБОВ'ЯЗАННЯМИ? Саме це важливо.
 
Бо цілком зрозуміло, що пост президента накладає колосальні зобов'язання на політика. І у Януковича, незважаючи на дуже високе «я хочу», тобто внутрішні потреби, присутнє й дуже високе почуття обов’язку. Для себе він визначає, що критерієм його успішності є успішність країни якою він керує. І він розуміє, що існують певні завдання які він повинен для цього реалізувати.
 
Правда, бачення успішності у кожного своє. Адже у будь-якого президента є своя точка зору на те, як буде добре його країні. І ось це «як» - воно різне. Президенту може здаватися одне, населенню - інше.
 
Тому зобов’язання, які він на себе приймає по відношенню до своєї держави, є дуже високими. ВОНИ ВІДПОВІДАЮТЬ ЙОГО СИСТЕМІ ЦІННОСТЕЙ.
 
В.К. А які цінності у президента Януковича?
 
К.Є. Думаю, перша найважливіша цінність президента Януковича - це прагматизм. А простіше кажучи – отримання вигоди: політичної, економічної, будь-якої іншої.
  Найважливіша цінність президента Януковича – це прагматизм. Також це сила, вплив, це можливість контролювати все.
 
На противагу цьому, такі цінності як розум, інтелект, етичність, мораль, судячи з текстів Януковича, не займають високого місця в ієрархії його цінностей.
 
К.Є. Прагматизм, сила, влада.
 
В.К. Цей чоловік ішов дуже послідовно до того, щоб зайняти пост президента України. У даному ключі ви говорите про негативну валентність у питанні подолання труднощів та перепон. Це дуже цікавий термін. Розкажіть, що таке негативна валентність в портреті президента Януковича.
 
Позитивна валентність це власне та енергія яку людина готова затрачати на досягнення цілей. А негативна валентність свідчить про те, що він не особливо концентрується на труднощах, на потенційних провалах, а виключно на досягненні мети. Чим вищий показник негативної валентності тим краще.
 
В.К. Ви сказали про те, що Янукович це людина, якій дуже важко визнавати поразки. У випадку, якщо на наступних президентських виборах хтось переможе Януковича, як Ви думаєте, він буде здатний віддати владу?
 
К.Є. Що стосується визнання поразок, то Янукович пояснює їх за рахунок впливу якихось ворогів, нехороших людей, зрадників. Зате перемоги вважає виключно власним досягненням.
 
Тому я думаю, що якщо на наступних виборах переможе хтось інший, Янукович не віддасть владу. Він використає будь-які засоби щоб зберегти її. Я навіть боюся описувати ті засоби, які він може застосувати.
 
Для нього віддати президенство - це особистісний крах. Це не просто болісне переживання, це справжня трагедія. Адже Янукович якийсь час назад стверджував, що президент повинен мати хоча б десять років для того, щоб змінити щось в країні.
 
Думаю, він або зважиться на найстрашніші засоби для збереження влади, або це буде для нього самознищенням. Я не можу собі уявити ситуацію, в якій він визнає поразку на демократичних виборах, і відправляється підстригати кущі троянд. Це неможливо.
 
В.К. Виходячи з Ваших знань про ментальність українців, яким набором характеристик повинен володіти конкурент Януковича для того щоб бути обраним на пост президента українським народом на демократичних виборах.
 
К.Є. Думаю, що ця людина повинна бути психологічно дуже сильною, цілеспрямованою, мати ясну стратегію дій. А також уміти співпереживати людям, так як Янукович емоційно холодний і орієнтований на себе самого.
 
Зараз не буде такої ситуації, коли політик, який представляє тільки одну з половин України, буде здатний перемогти
Потенційний кандидат має бути психологічно гнучким, оскільки в розколотій Україні знайти консенсус і з обидвома половинами є дуже важливим. Він повинен бути політиком, який зможе говорити з кожною з цих половин їхньою мовою, мовою їх цінностей. Зараз не буде такої ситуації коли політик, який представляє тільки одну з половин України, буде здатний перемогти.
 
В.К. Ви бачите такого політика в Україні?
 
К.Є. Я не дуже пильно стежу за ситуацією в Україні, тому мені доволі складно давати оцінку. Але наскільки я розумію, є кілька цікавих особистостей. Наприклад, Кличко, Яценюк...(Ред. Ім'я націоналіста Тягнибока навіть бояться згадати). Проте з упевненістю можна стверджувати, що Україна не бідна політичними лідерами. Тому, думаю, що у Януковича будуть гідні суперники, і я бажаю їм перемоги.
 
В.К. Чи правильно я розумію, що для того, щоб стати успішним політиком потрібно компенсувати певні  дитячі проблеми. Жорстко кажучи, неповноцінна особистість має значно більші шанси зайняти хороший політичний пост, аніж особистість цілком гармонійна.
 
К.Є. У якомусь сенсі так. Але я б не стала вживати тут термін “неповноцінний”. Ми, психологи, використовуємо інший термін - особистісний дефіцит.
 
Наприклад, людині в дитинстві чогось не вистачило. Не вистачило тепла, визнання, можливостей для самореалізації і все це шукається у владі. А влада це така справа, яке дає можливість багато компенсувати.
 
До прикладу, недолік уваги компенсовується тим, що на тебе багато звертають увагу, всі з тобою повинні рахуватися. Це також компенсація нестачі можливостей самореалізації - ти можеш робити дуже багато використовуючи владу, і т.д. Все це компенсується владою.
 
Більшість людей у світі має проблеми, пов’язані з дитинством, з браком уваги, з браком любові, нестачею визнання
Тому влада - це таке поле, куди люди йдуть компенсувати особистісний дефіцит. І хто успішний в цьому - досягає великих результатів.
 
Більшість людей у  світі має проблеми пов'язані з дитинством, з браком уваги, з браком любові, нестачею визнання, браком можливостей реалізації. У більшості з нас така ситуація. Тому такі політики близькі виборцям. Вони їх відчувають. Вони говорять на одній мові – мові людей з особистісним дефіцитом. Тому, власне, їх дуже часто супроводжує успіх.
 
В.К. Ми обираємо собі подібних?
 
К.Є. Звичайно! Уявіть що ми будемо обирати людей які в 150 разів кращі за нас, розумніші за нас, вищі нас, освіченіші нас, успішніші нас, щасливіші нас. Тоді поруч із ними ми повсякчас відчуватимемо себе приниженими, це буде колоти нам очі. Таких не вибирають. Це буває ну вкрай рідко, виключно рідко.
 
В.К. Тобто щоб відчувати завжди контакт із обранцем?
 
К.Є. Відчувати контакт і, що ти не гірший від нього.
 
В.К. Що я теж так можу?
 
К.Є. Не обов'язково, що я так можу...
 
Якщо вибирають сильного політика, то з позиції протекції, щоб ця людина допомагала, брала на себе певні зобов’язання
Але навіщо людині обирати якийсь стимул, який буде її постійно дратувати, викликати негативні емоції. Якщо вибирають сильного політика, то з позиції протекції, щоб ця людина допомагала, брала на себе певні зобов'язання перед виборцями, вела їх кудись. Але при цьому вона не повинна бути значно кращою від тих, хто її обрав, інакше їй буде психологічно некомфортно.
 
В.К. Серце, а не розум, як основа вибору?
 
К.Є. Скоріше так. Тому що розум в основі вибору притаманний лише тим десяти відсоткам населення будь-якої країни без винятку, які орієнтовані на досягнення, і в яких дуже збалансована самооцінка. Десять відсотків - це небагато.

З Днем Незалежності, люба Україно!

  • 24.08.13, 19:31
Сьогодні, 24 серпня 2013 року о дев'ятій годині ранку в сквері імені Анатолія Солов'яненка зібралась українська громада міста Донецька на мітинг і святкову ходу з Театральної площі до пам'ятника Тарасу Шевченку, приурочену двадцять другій річниці Незалежності України.



Всі опозиційні партії прийшли зі своїми лозунгами й транспорантами.







Традиційно розгорнули свій великий державний прапор ...





Біля десятої години почали шикуватись в колону для святкової пішої ходи по центральній вулиці Донецька - імені Артема.






















Ведучий від донецького осередку ВО"Свобода" Артур Шевцов оголосив мітинг відкритим і розпочав його з виконання гімну України всіма учасниками цього дійства.








Далі по-черзі виступали Голови і заступники обласних опозиційних партій:



Від партії "Удар" Денис Каплунов - заступник обласного керівника, котрий заявив, що Україна відмічає чергову річницю Незалежності в атмосфері повного беззаконня і невизначеності, коли українська влада повністю узурпована.
http://www.youtube.com/watch?v=aWGz741FEuY



Голова донецької обласної організації
ВО"Свобода" Ігор Славгородський привітав дончан зі святом, хоча святкувати, як виразився він, в напівокупованій країні не надто зручно. Але свято є свято, тому ми повинні наповнити нашу незалежність національним українським змістом.
http://www.youtube.com/watch?v=576gyqbf8xE



Денис Токар - 1-й заступник обласного керівника
ВО" БАТЬКІВЩИНА" (голова Матейченко Костя знаходиться зараз під слідством в СІЗО)
http://www.youtube.com/watch?v=Ka-soZ83erg



Відомий донецький поет Микола Джміль зачитав свою поему присвячену нашому Великому Кобзареві: "Духовний заповіт батька нашого Тараса".
http://www.youtube.com/watch?v=uRHHuPG8OP8



Читала свої вірші й макіївська поетеса Любов Кузнєцова.



Свій гнівний пасквіль злочинній владі обрушив голова Донецького козацтва



Вокальна група українського самодіяльного хору заспівала народних пісень



А тим часом, голови трьох міських опозиційних партій: ВО"Свобода", ОО"За Батьківщину" і "Удар" поклали до підніжжя пам'яткику Т.Г.Шевченку кошкии з жовто-блакитними квітами.









Далі слово тримав депутат міської Ради Дмитро Олегович Верзилов



І ведучий Артур Шевцов оголосив мітинг закритим.



Святкування завершилось повторним виконанням Гімну України



І традиційним фотографуванням учасників на пам'ять.

Як повідомляє місцева газета "ОстроВ", у резолюції, що ухвалили на мітингу, представники політичних партій і громадських організацій Донецької області зажадали від Генерального прокурора Віктора Пшонки і прокурора Донецької області "зупинити череду політичних репресій в Україні в цілому і в Донецькій області, зокрема", а також "закрити сфабриковані кримінальні справи, відкриті проти політичних опонентів влади (відпустити на свободу лідера опозиції Юлію Тимошенко, керівника " Батьківщини" в Донецькій області Костянтина Матейченко і інших політв'язнів, які зараз знаходяться за гратами".