«По–хорошому, Майдан мав би розійтися іще після повалення Януковича»

— Пане Олеже, Майдан став своєрідним символом жертовності і всього найкращого, що є в українського народу. На цьому тлi дуже болісно сприймається інформація про сутички між «Правим сектором» та «Самообороною», про стрілянину. Що зараз відбувається з Майданом?

— Майдан — місце символічне ще з часів студентської «революції на граніті» та Помаранчевої революції. Але треба розуміти, що протягом останніх кількох місяців Майдан, як кожна динамічна система, трансформувався, і в нього зараз інша фаза існування. Люди, які сумлінно робили революцію, жили тут протягом трьох місяців, переважно роз’їхалися по домівках, а їхнє місце зайняла амбітна молодь, яка під час бойових дій здебільшого вешталася на периферії подій, а зараз намагається монополізувати право говорити від імені Майдану. Це чимось нагадує процеси, коли внаслідок якихось катаклізмів раптом корінне населення великого міста чи то вимирало, чи то кудись виїжджало, а на їхнє місце підтягувалися люди з навколишніх сіл, які одразу ставали бундючними новими «городянами». Також на Майдані зараз є чимала кількість асоціальних елементів, які виправдовують свою звичну поведінку революційною доцільністю. Ну і, я не виключаю, там є велика кількість провокаторів, як місцевих, так і засланих. Аферистів чимало, вже й на Заході з’явилися новітні «діти лейтенанта Шмідта». Внутрішнім і зовнішнім ворогам вигідно підтримувати такий стан справ, то я думаю, що вони це ще й спонсорують. І вони намагатимуться таке здичавіння тримати якомога довше, щоб перетворити його на вульгарний антитренд і таким чином нейтралізувати Майдан як явище.

— Що ж тоді робити з Майданом? З одного боку, він наче виконав свою місію. З іншого — у суспільстві зберігається стійке відчуття, що зміни, які очікували від революції, ще не настали, а тому Майдан потрібен як запобіжний засіб для контролю за владою.

— По–хорошому, Майдан мав би розійтися ще тоді, після повалення Януковича, демонструючи високу дисципліну і мобілізаційний потенціал. Тим більше що нинішній Майдан (у своєму вузькому, топографічному значенні) жодним чином не контролює владу, це особисті ілюзії тих людей для виправдання свого існування. Та й раніше Майдан жив своїм життям, на яке опозиція мала дуже слабкий вплив, контролювали лише партійців, яких була виразна меншість, — усе трималося лише на об’єднанні перед зовнішньою загрозою. Нинішня ситуація більше нагадує синдром заручника, коли влада не має механізму трансформувати Майдан, а люди, які там живуть, почуваються досить комфортно, оскільки війни немає, досить тепло — чому б не пожити в центрі столиці, побути героями для приїжджих фотографів, а в разі чого можна ще й щось у влади виторговувати.

А щодо розчарування — це звичайний людський психологічний стан, який приходить після ейфорії. Навіть «медовий місяць» триває місяць, а далі починаються життєві чвари. І жалоба триває сорок днів, а далі починається звичайне життя. Люди після великих психологічних потрясінь намагаються увійти у звичний ритм життя і починають усвідомлювати, що насправді чудес не існує і що щастя настає не тоді, коли ти руйнуєш причину нещастя, а коли ти починаєш самостійно будувати це щастя. А це прикро, бо вже не такий героїчний і місцями доволі нудний процес.

— Так, але люди не можуть зрозуміти, чому під час Євромайдану їм вдалося дуже швидко і ефективно самоорганізуватися, налагодити комунікації і виробити стратегію адекватної реакції на виклики, а влада за місяць–два цього не може.

— А чому влада повинна щось організовувати? У нас якийсь дивний неземний пієтет і до тих же виборів, і до депутатів. Якщо людина може щось зробити без чиновників — хай вона зробить без них, і це напевне вийде добре. Функції держави — прозорий перерозподіл наших податків, не більше. Решту все має організовувати громадянське суспільство. У тому числі вирішувати, на що витрачати гроші. Якщо вони є, звісно. Хіба Майдан організувала київська влада? Ні, це люди організували. Не треба забувати і про те, що владні структури багато в чому лишилися старими і нинішня влада опинилася в ситуації Центральної Ради, коли можна приймати будь–які розпорядження, директиви і укази, але ніхто їх виконувати не буде, бо немає механізму виконання.

Тут іще варто зазначити, що Київ значно раніше став справді українським містом, у нього є традиція протестів і самоорганізації. А інші регіони лише починають це освоювати.

«Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає»

— До речі, про регіони. Наскільки зовнішній ворог, яким на сьогодні є Росія, здатний об’єднати Україну? Ми звикли говорити про південний схід, де завжди розігрувалася проросійська карта, однак останні події показали цікаву тенденцію: південь України — Одеса, Херсон, Миколаїв — переважно демонструють український патріотизм і протистоять російським «засланим козачкам». А от схід — Харків, Донецьк, Луганськ — лихоманить більше. З чим це пов’язано?

— Передусім — із системною і багаторічною роботою російських спецслужб. А також iз тим, що ці регіони є традиційним джерелом гастарбайтерів у Росію. А там роботи після занепаду шахт практично немає, тому на заробітки до Росії–годувальниці їде дуже багато людей. Хоча і тут є своя специфіка. Харків — місто зі своїми амбіціями, там інтелектуальний потенціал більший, ніж на Донбасі, тому під час усіх цих провокацій, які спостерігалися останнім часом, можна було говорити про своєрідну окупацію Харкова з боку Путіна, оскільки практично всі підбурювачі були завезеними диверсантами. Донбас і Луганськ лишаються опорними пунктами Партії регіонів із доволі значним власним мобілізаційним ресурсом — ви пам’ятаєте, як іще в 2005–му до Києва потягами привозили шахтарів на протистояння. І там існує значний прошарок, можна так сказати, «професійних антиукраїнців», які розуміють, що можна кудись поїхати, когось побити і на цьому заробити.

— Чим можна їх нейтралізувати?

— Лише спецслужбами. Такі люди розуміють лише мову сили. Я категоричний противник методів переконання чи підгодовування бутербродами з чаєм — це на них не діє. Ці люди мають право на свої настрої, але завжди знайдуться групи диверсантів і терористів, які їх збурюватимуть, організовуватимуть і штовхатимуть до силових дій. Тому потрібна чітка і миттєва робота спецслужб і закриття кордону з Росією. А ті люди нехай живуть зі своїми настроями, але не за наш кошт.

— Наскільки впливають на ситуацію в цих регіонах відомі олігархи?

— Завжди люди, які дають роботу, мають серйозний вплив на ситуацію. Це в усьому світі так. Але треба розуміти і те, що в цих регіонах більше цінують силу, ніж авторитет. Тому, наприклад, Коломойський, який очолив Дніпропетровську область, швидко зумів там навести ідеальний, з точки зору безпеки громадян, порядок. А от Тарута в Донецьку виглядає, як підставна особа. Він намагається щось робити, але в цьому регіоні потрібен не «губернатор», а диктатор. З іншого боку, тиск має бути в межах закону, таким, щоб не спровокувати масового спротиву.

— А чи реально повернути Крим? Багато хто сподівається, що проблеми, з якими вже зіткнулися кримчани, викличуть у них зворотний процес і вони знову попросяться в Україну.

— Я не бачу для цього близьких перспектив. Крим уже потрапив у мишоловку, і виходу з неї немає. Це — «система ніпель». Невдоволення, звичайно, буде рости, але для зворотнього процесу немає осяжних механізмів. А на людські емоції кремлівській владі завжди було начхати. На особливий спротив розраховувати не варто — чим південніші люди, тим вони галасливіші, але менше схильні до спротиву. Швидше за все, буде масовий відтік людей із Криму — що, до речі, на руку Росії, і вона всілякими методами — де жорсткіше, де м’якше — буде витискати людей з півострова. А тим, хто залишиться, доведеться звикати до нових реалій.

Можливо, ці емоції накопичуватимуться і десь колись спрацюють у момент кризових ситуацій у самій Росії. Але і це малоймовірно — у кримчан формується підсвідоме почуття вини, і вони починають боятися: а раптом їх за це будуть карати? І не варто забувати про путінську пропаганду, яка буде продовжувати лякати їх Україною.

«Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, тим більше полегшите життя»

— Одразу після лютневого протистояння, особливо після розстрілів, психологи говорили про посттравматичний синдром, який спостерігався як в учасників тих подій, так і в тих, хто дивився на все це по телевізору і так само переймався. Наскільки ця проблема актуальна нині і чи впливає вона на сучасне сприйняття дійсності?

— Звичайно, впливає і буде впливати. Ці спогади і переживання триватимуть іще щонайменше кілька років. Головне — не зациклюватися на цих спогадах, не ятрити і не робити з себе «культ мученика», мовляв, я там був, а тепер мені за це треба щось. Решта сорок шість мільйонів людей не знають про ваші проблеми, бо в них є свої. Треба сприймати все як данність і жити далі.

— Як урятуватися від депресії і від розчарування?

— Займатися своїми улюбленими справами, більше дбати про себе і про своїх близьких. Менше обговорювати депресивні теми, менше критикувати всіх довкола. Не видавати безпорадність за самопожертву. Поводитися так, як зручно вам і вашим близьким, і намагатися бути в цьому щасливим. Чим менше ви заморочуватиметеся глобальними проблемами, які не у вашій компетенції, тим більше полегшите життя собі і своїм близьким. І буде у вас здоровий сон, гарне самопочуття і життєвий оптимізм. Зрештою, від цього теж залежить будівництво щасливої України.

ДОСЬЄ «УМ»

Олег Покальчук, соціальний психолог, письменник, перекладач, бард

Народився в Луцьку, отримав біологічну, літературну та психологічну освіту.

Був членом СПУ, АУП, одним із засновників товариства «Меморіал», Товариства Лева, Народного руху України. Один з ініціаторів відродження і перший керівник післявоєнного «Пласту». Дипломант конкурсів авторської пісні.

До вересня 2006 року — головний спеціаліст прес–служби Кабінету Міністрів України.

Як літератор дебютував оповіданнями в жанрі наукової фантастики, перекладав поезії з польської, іспанської, англійської, литовської мов. Разом iз братом, письменником Юрієм Покальчуком, переклав дві книги Едгара Бероуза про пригоди Тарзана.

Україна Молода.

Хто вбивав

Так звану «антитерористичну операцію», що розпочалася 18 лютого (а фактично організацію масових убивств) спланував тодішній очільник СБУ Олександр Якименко, а керував нею сам Віктор Янукович. Дозвіл застосовувати зброю на ураження дав міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко вже ввечері того дня. Про це заявив нинішній голова СБУ Валентин Наливайченко.

«108 співробітників «Альфи» — штурмова група — були висаджені на дах Будинку профспілок і рухалися до 7–го поверху. Зупинило штурмову групу загоряння приміщення. Вони були озброєні по–повному: автомати Калашникова, снайперські гвинтівки, — повідомив Наливайченко. — Крім цього, снайперські групи розташовувалися на даху будинку по вулиці Хрещатик, 7/11 (7 людей) та Костьольна, 6... Розслідування встановило і плани, і накази, і безпосередніх виконавців». Проте за ґрати СІЗО ще жоден з «альфівців» не потрапив. Колишнє керівництво цього спецпідрозділу проходить допити, співпрацює зі слідством, пояснив Наливайченко, а ті співробітники, що «брали участь у військовому злочині, переховуються зараз у республіці Крим».

Розслідування по лінії МВС дало хоч якісь «посадкові» результати. Станом на вчорашній ранок, за даними ГПУ, затримано трьох співробітників спецроти (так званої «чорної роти») київського «Беркута», з–поміж них — і її командир Дмитро Садовик. (До речі, саме він, пригадують журналісти, керував розгоном мітингу «Врадіївської ходи» в Києві у липні минулого року). Прізвища ще двох затриманих — Зінченко й Аброськін. Ще щодо дев’ятьох київських «беркутівців» провадять слідчі дії. «Слідчі дії тривають, події розвиваються стрімко,тому важко сказати, скільки затриманих ще буде», — заявили в прес–службі ГПУ. Троє затриманих, за словами Генпрокурора Олега Махніцького, звинувачені у масових вбивствах 20 лютого. Стаття, яку їм інкримінують, загрожує максимальним покаранням — довічним позбавленням волі.

А хто гроші рахував

Слідчі назвали й ім’я особи, яка координувала діяльність «тітушок», — це керівник медіа–холдингу «Контакт» Віктор Зубрицький, який, за інформацією міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, діяв у контакті з екс–очільником МВС Віталієм Захарченком. «Він, по суті, здійснював увесь зв’язок і всю координацію дій «тітушок», банд, які асистували органам внутрішніх справ у репресивних діях проти протестувальників, (...) починаючи від Антимайдану й закінчуючи тими групами, які діяли в районі Михайлівської площі, Маріїнського парку, Кріпосного провулку в найгострішi моменти 19–20 числа, а також у попередні два місяці», — сказав Аваков. Зубрицький контактував зі Станіславом Рогозіним (це колишній начальник ГУБОЗ МВС), Юрієм Федьком (колишній заступник начальника ДГСБЕЗ МВС України). В його полі зору був і харків’янин Євгеній Жилін, ватажок організації «Оплот». Саме він, як встановило слідство, керував операцією з підпалу автівок автомайданівців у Києві. Жилін, на думку Авакова, був причетний і до викрадення активістів (утім уже після ситуації з викраденням Ігоря Луценка та Юрія Вербицького). Крім того, за словами Авакова, як один iз виконавців і організаторів нападів на активістів був залучений Олексій Чеботарьов— тіньовий бізнесмен, який контролював значну частку ринку спирту.Проте, як відомо, Євген Жилін ще 1 березня втік до Росії, тому коли його знайде меч української Феміди — невідомо.

Отримають покарання і троє харківських «тітушок» — Антон Бестаєв, Ігор Путятін, Олександр Калюка. Затриманих звинувачують у підпалах автомобілів євромайданівців та у розправі над тамтешнім активістом Дмитром Пилипцем (чоловікові було завдано 15 ножових поранень).

Слідство зазирнуло і за лаштунки інформаційного простору. Встановило: дискредитацією Майдану у ЗМІ займався Захарченко через вищезгаданого Зубрицького. «Інформацію готували за замовленням Зубрицького, потім її схвалював Захарченко, і після цього вона виходила в телеефір», — повідомив Аваков.

Інформації начебто багато як для однієї прес–конференції. Але затриманих — мало. По суті, з того, що розповіли вчора керівники силових відомств, це тільки троє «беркутівців», троє «тітушок» і троє «тітушко–начальників». Навряд чи такі результати роботи слідчих органів можуть задовольнити суспільство. Під слідством — кілька бузувірів середньої руки, на тому світі — ціла Небесна сотня... А ще — тисяча поранених і побитих, тільки 36 людей — з вибитими очима. Слідчі, старайтеся. З вас спитають.

Генпрокурор Махніцький переконує: ми стараємося. Мовляв, правоохоронні органи збирають надійну доказову базу на силовиків, винних у злочинах щодо Майдану, щоб захист не зміг їх виправдати. «Досліджуються всі обставини. Не лише вбивства, не лише снайперів шукаємо, не лише тих, хто стріляв, а також і тих, хто давав і виконував злочинні накази. І по мірі того, скільки буде встановлено — ви розумієте, організаторів є небагато (є ще ряд організаторів, про яких ми сьогодні не можемо говорити), але виконавців дуже багато», — сказав Генпрокурор. Але його слова якось мало втішили.

ТРЕТЯ СИЛА

До диригування масовими вбивствами причетна ФСБ Росії

Боротися з Майданом режиму допомагала російська ФСБ. За словами голови Служби безпеки Валентина Наливайченка, у 20 числах грудня 2013 року на полігоні СБУ знаходилися 26 співробітників ФСБ, а в середині січня 2014 року — 6 співробітників: «У нас є обґрунтовані підстави вважати, що саме ці групи брали участь у плануванні та здійсненні заходів так званої антитерористичної операції... Для цих груп за особистим наказом тодішнього голови СБУ Якименка було виділено не просто окреме проживання, охорону, а й урядовий зв’язок. Він... неодноразово приїздив до них на доповідь». Крім того, за словами Наливайченка, наприкінці січня в аеропортах «Гостомель» та «Жуляни» приземлялись транспортні літаки з Чкаловська Російської Федерації, які привезли для організації знищення протестуючих на Майдані 5 тисяч 100 кілограмів вибухівки, спеціальних засобів і додаткової зброї.

Наразі СБУ звернулася до Слідчого комітету РФ iз вимогою надати «вмотивовані і правові відповіді: склад цих груп, їхні звання і найголовніше — що вони тут робили».

Україна Молода.

Учора близько півночі біля кафе «Три карасі», що в селі Бармаки неподалік Рівного, спецпризначенці застрелили Олександра Музичка. Музичко, він же Сашко Білий, відомий як герой скандальних відео, коли з автоматом Калашникова приходив на засідання президії Рівненської облради чи надто експресивно спілкувався з помічником прокурора (ці кадри активно використали для антиукраїнської пропаганди російські телеканали). Олександр Музичко був неоднозначною фігурою. В останні місяці він очолював місцевий «Правий сектор», а свого часу брав участь у бойових діях у Чечні й, за твердженням народного депутата Москаля, був членом злочинного угруповання. Проте методи, якими силові структури розправилися з Музичком, викликали обурення у багатьох українців.

В ході останнього ефіру Шустера Тимошенко з посиланням на мене заявила, що я начебто знайшов у Януковича в Межигір'ї відеозаписи із камери Тимошенко.

Ось як Тимошенко описувала свої умови утримання під вартою в харківський лікарні:

"...Двадцять квадратних метрів з трьома відеокамерами як телескопи, які дивляться тобі не просто в душу, а слідкують за кожним твоїм кроком. І коли ти вночі перевертаєшся, то ця камера робить такий звук "ж-ж", і ти точно знаєш, що на тебе дивляться в упор.
(...)
І що саме ганебне, коли я зустріла після звільнення Сергія Лещенка, він сказав, що коли він зайшов в Межигір'я, то біля великої плазми, яка стояла десь в кімнаті у Януковича, він знайшов фільми з моїми записами. Це вже переходить всі людські межі. Вони кожного дня знущалися щохвилини, щоб зламати і поставити в стан, що людина там вижити не може".

https://www.youtube.com/watch?v=2Wqq-zafKIc

Хочу сказати, що я ніколи не говорив такого Юлії Тимошенко.

Я справді разом зі своїми колегами брав участь у огляді спальні Януковича в межигірській Хонці, де було знайдено декілька десятків дисків із записами. Але там не було відео з камери Тимошенко. І свідки цьому – з десяток журналістів, серед яких Мустафа Найєм, Павло Шеремет, режисер Володимир Тихий і група продюсерів "Вавілон-13".

Серед дисків ми знайшли два політичних відеофільми з агітацією проти Тимошенко, а також відео свідчень Петра Кириченка по справі Щербаня та запис прес-конференції його сина Руслана Щербаня. Це – все, що стосується Тимошенко.

Сам факт перебування таких матеріалів у спальні Януковича говорить про те, що він справді розглядав Тимошенко як особистого ворога. Але це – не єдине, що він зберігав у спальні.

Також там був аудіозапис гадалки, яка передбачала майбутнє Януковичу, було відео мису Айя, де Янукович будував собі ще одне кримське Межигір'я, було відео агітації проти Януковича, підготовлені Медведчуком, були рекламні ролики Олега Ляшка та інше.

Коли я через декілька днів зустрів Тимошенко після засідання Радбезу в парламенті, то розповів їй, що в спальні Януковича були диски зі свідченнями Кириченка, виступом Руслана Щербаня та пропагандистськими фільмами проти Тимошенко.

При цій розмові були присутні прес-секретар Тимошенко Марина Сорока та депутат Олександр Абдуллін, а відбувалася вона біля посту охорону кабінету Турчинова. При цьому Тимошенко уточнила, чи було відео з її камери. На що я відповів – ні, такого відео ми не знайшли.

У мене питання – як довіряти Тимошенко в якихось суттєвих, глобальних питаннях, якщо вона на рівному місці вигадала історію про відеозаписи в спальні Януковича?

Цікаво, а чиї це записи: