Чому змовк спів перепілки?

Він писав свої спогади майже тридцять літ, щоб залишити нащадкам живу історію свого краю, своєї родини про все те, що йому довелося пережити на своєму довгому віку. Видали їх уже його діти після смерті батька. Окрім цікавих історичних моментів і перипетій, автор у книзі детально описав, як він, молодий господар iз села Клевецьк тодішнього Луківського району, господарював у далеких 30-х роках ХХ століття, коли Волинь була під Польщею. Читала й дивувалася: пройшло з тих пір більш як вісімдесят літ, і ми у своєму розвитку мали б піти вже далеко-далеко вперед. Але, виявляється, сьогодні наш селянин ґаздує інколи гірше, ніж його прадіди! Ні, не тому, що не хоче чи не вміє працювати. Просто держава не дбає про нього так, як дбала панська Польща в далеких тридцятих. Бо коли бачиш, як заростають сьогодні лісом селянські паї, коли на всю сільську вулицю з 25 хат залишилося дві-три корови — серце болить. Звідки ж візьметься те органічне землеробство й екологічно чиста продукція?! І як шанували й любили землю наші діди, прадіди, ще й господарювали по-науковому, а не наосліп, як зараз! У споминах Бориса Матвіюка — яскраве тому свідчення.

«У ті часи якраз впроваджувалася хутірна система. Тримаємо коні, корови, то треба і сіна. Того сінокосу, що ми купили, малувато. А ще є в «кутах» місце під сінокіс, тільки воно заросле лозою і купиною. От я привожу з міста спеціальний ніж, у який запрягають коні, і тим ножем зрізую ту купину. Куп’я все згортаю в одне місце, і через пару літ був прекрасний перегній. А чисте місце переорюю і засіваю травою. Але перед тим викликаю агронома з Ковеля — Квятковського. Він подивився на те все і викликав агрономів iз Варшави. Вони приїхали машиною, подивилися і заложили дослідницьку ділянку для встановлення правильного посіву трав, визначення, яке потрібно міндобриво. Це виглядало: квадрати 5 на 5 метрів і між ними доріжки шириною два метри. У тих квадратах, а їх було десять, сіяли різні трави й підживлювали різними добривами. Коли трава виросла, то спершу зробили прокоси між квадратами, всю траву забрали, а потім косили кожен квадрат окремо і тут же важили сиру траву. І те все записували. Потім, коли трава підсохла, вони знову приїхали і знову з кожного квадрата все переважили. І аж тоді сказали мені, яку траву сіяти і чим маю удобрювати. Коли я на другий рік засіяв відповідною травою, то сіна мав багато. Сусіди також почали приглядатися до цієї агротехніки і собі почали сіяти таку траву».

А за ровом в урочищі «цицин» була торфова земля і було мокрувато. Але я переорав і прикатав однотонним катком, якого теж привіз із Ковеля. На тім місці садив капусту, бо від котка вода підійшла під самий верх і підливати не треба було. І капуста там росла дуже гарна. А в однім місці садив кормову бульбу, яка росла досить велика — до 700 грамів. Цією картоплею я годував худобу, а найбільше — свині.

Щоб мати молоко, то треба мати добрі корови. Одну таку добру корову я купив у Ковелі. Це була телиця, за яку заплатив 50 злотих. Але вона була червоної масті голландської породи. І коли стала коровою, то давала в день 30 літрів молока. А ще ж були дві корови, які давали по 20 літрів. Що робити з молоком? Я купляю центрифугу і вже свіже молоко переганяю, одержую сметану і відгін. Тим відгоном годую свині, а сметана вся іде в Ковель панам. І все іде на лад».

Та в 1939 році прийшли на Волинь совєти. Ось як згадував цей золотий вересень Борис Савович: «Якось ввечері слухаємо радіо з Варшави, і раптом чути українську мову. Говорять, що завтра Червона армія буде в Ковелі поїти коні. Українці всі були дуже раді. Сімнадцятого вересня зранку готуються в селі молоді й старі колонами йти в Старі Кошари зустрічати Червону армію. Молодь уся — в найкращій одежі, з червоними стрічками на грудях, на велосипедах вирушила в Кошари. Коли прийшли, то ще кілька годин чекали, поки побачили на трасі танки і машини, на яких їхало багато солдатів. Це була Червона армія. Її зустрічали хлібом-сіллю, овочами, а більшість із квітами. Дивно було те, що вони шукали бідняків, а їх зустріли все пани та пани (мається на увазі те, що добре вбрані і з подарунками. — Ред.). Почалася нова політика. Я дав солдатам Червоної армії десять центнерів вівса і п’ять центнерів конюшини. За те мені дали польські злоті, за які я не міг нічого купити». Почалася агітація за колгоспи, уповноважені на мітингах вихваляли колгоспний лад, розповідали про нові машини, які тягнуть відразу три плуги, не те що селянські горбаті коненята. Борис Матвіюк ніби зі всім погоджувався, але так відповів уповноваженому: «Тільки дайте нам час, щоб ми побачили, який урожай буде після залізних коней, бо після наших, то ми бачили. А ще бажано послати делегацію на схід, щоб навчилися, як то вести таке велике господарство». Та вночі у сільраді йому все доступно пояснили, і він уранці здав у колгосп усі машини, реманент, воза і двох коней. Удома ще залишалося три корови, телиця, троє свиней і хліба на кілька років. «Уповноважений з району сміявся з мене, коли я йому розказав, що рік тому купив землю. Він дивувався, для чого я її купував. Краще б купив гармошку. Але я йому відповів: «Добре діло і гармошка. Тільки якби ми всі покупляли гармошки, то хто б тоді танцював? А так прийшла Червона армія, і я дав їй вівса і конюшини», — підколов його мудрий селянин.

Та навіть колективізація не вбила підприємницьку жилку волинського господаря. Тепер сметану його мама стала возити у Ковель, але вже новим панам, радянським. Серед них кадебістові, який уночі вивозив на Сибір осадників, а вдень відпочивав. «Одного разу мати зайшла на кухню до нього (двері були відчинені) і чує в кімнаті, де він спить, чийсь жіночий голос. Мати почала прислухатися. Вона й говорить: «Ваня, я тебе гостинец привезла — ведро картошки». А він до неї: «Маруся, ты молчи! Здесь на базаре яиц больше, чем у нас картошки». Дружина кадебіста з радянської України приїхала, з Києва. Там уже двадцять років господарювали більшовики, вже мільйони українських селян вимерли від голоду. «І Маруся тоді нарозказувала нам таких див, що страшно було слухати. Як її батько замурував двох синів між стінами будинку під час громадянської війни і там кормив. Як люди людей їли в 1932-1933 роках. Але все це було сказано у великій таємниці».

Пройде ще десять літ, і герой цієї оповіді пізнає сповна весь «гуманізм» нової влади у ставленні до всіх її «ворогів», і до «куркулів» зокрема. У 1947 році родину Матвіюків обклали податком — 40 центнерів зерна і 40 тисяч карбованців. А вже у 1950 році «куркульську» родину вирвали з рідної волинської землі й відправили аж в Іркутську область. Але навіть там, на каторзі, у волинському селянинові не вбили господаря: «Я з сусідом Дяковим Петром купив одну корову безрогу і без хвоста, але молоко давала. І доїли ми корову через день, але молоко було своє». А коли спецпоселенців хотіли силоміць переселити в колгосп, ще хворий після важкої травми голови Борис ліг у ліжко, щоб його не забрали: «Хотіли мене зв’язати, щоб силою забрати, але так їм нічого і не вдалося, бо я сказав, що в мене сокира під подушкою. І як будуть в’язати, я буду боронитися. Приїжджали декілька разів, але нічого не зробили. Через день повернули назад і тих, що забрали».

Уже в сімдесятих роках Борисові Матвіюку з родиною вдалося повернутися в Україну. Він домігся через Верховний Суд своєї реабілітації з поверненням усього конфіскованого майна.

УМ