Аксіома: Генпрокурор - це завжди бруд.

Першим Генеральним прокурором незалежної України був Віктор Шишкін (1991—1993). Згідно з переказами (бо мова про часи майже «легендарні»), зарекомендував себе чесним та непідкупним чиновником. Крім прокурорства, тричі обирався народним депутатом — до парламенту І, ІІ та ІІІ скликання. У 2001—2002 роках захищав фігурантів справи, порушеної за подіями руху «Україна без Кучми».

Наступний Генеральний — Володимир Дацюк (1993—1995). За чутками, з посади Генпрокурора Дацюка Верховна Рада зняла через «надмірну увагу» ГПУ до Олександра Ткаченка (справа про нецільове використання коштів асоціацією «Земля і люди»). Дацюка «пішли» так швидко, що він не встигнув навіть оформити свою пенсію.

Далі був Григорій Ворсінов. Він також пробув у прокурорському кріслі два роки — з 1995-го по 1997-й. Згідно з процедурою, кандидатуру Ворсінова на розгляд Ради вносив Президент Леонід Кучма, і казали, що цей його вибір аж ніяк не випадковий. І хоч сам Ворсінов давав слово, що до призначення з Леонідом Кучмою не контактував, у кулуарах йому не вірили. Втім нового главу ГПУ пов’язували навіть не так iз Леонідом Кучмою, як з новообраним Прем’єром Павлом Лазаренком, котрого преса називала кумом Ворсінова.

Після Ворсінова «повноцінного» Генерального прокурора довго не призначали. Близько року (з липня 1997-го по квітень 1998-го) «в.о.» Генпрокурора був Олег Литвак— фігура вельми цікава. Він також опинився зав’язаним у тугий клубок разом із Кучмою та Лазаренком, проте уславився ще раніше — в останні дні існування СРСР. Литваку довелося заарештовувати міністра оборони Язова та голову КДБ СРСР Крючкова після невдалого путчу 1991-го. За переказами, він отримував і свідчення президента СРСР Горбачова після повернення його з Фороса до Москви.

Після Литвака «в.о» Генпрокурора впродовж трьох місяців (iз квітня по липень 1998-го) був Богдан Ференц. Це один iз найкоротших термінів перебування чиновника на цій посаді, проте все ж не рекордний. Хоч Генерального прокурора з Ференца не вийшло, він уславився як адвокат — у 2002-му захищав вдову Ігоря Александрова — вбитого журналіста, а ближче до нашого часу представляв інтереси ув’язненої Юлії Тимошенко.

Наступником Ференца був Михайло Потебенько(1998—2002). Знаковий і переважно негативний персонаж. Для багатьох Потебенько перебуває в одному асоціативному ряді з Лесею та Мирославою Гонгадзе, котрі витирають сльози в парламенті (під акомпанемент виступу МП) або під стінами Генеральної прокуратури, де вкотре не отримали відповідей на питання, які їх цікавлять. Недорікуватий і, як здавалось, погано освічений, Потебенько запам’ятався словом-візитівкою «хвальш» і своїми 99,6% (саме так він оцінив вірогідність того, що «таращанське тіло» належить Георгію Гонгадзе). Він дивом утримався на своїй посаді в часи «касетного скандалу», коли «полетіли голови» очільника СБУ Леоніда Деркача та глави МВС Юрія Кравченка (були звільнені відповідно у лютому та березні 2001 року).

Потебенько був одним iз першим високопосадовців, хто лише заплутував це слідство, але хвиля протестів та загального обурення, досягши апогею на початку 2001-го, згодом різко пішла на спад. Усі, хто втримався у кріслі до цього часу (а це стосується як Потебенька, так і Кучми), благополучно досиділи до кінця каденції. Потебенько навіть устиг після свого достопам’ятного прокурорства побувати народним депутатом — за 4 роки у ВР Потебенько змінив вісім фракцій та груп, і така всеїдність не лишилася «неоціненою»: Потебенько вже давно — на маргінесі.

Як, власне, і Святослав Піскун. Уперше на посаду він прийшов на рік iз лишком, обіймаючи крісло Генпрокурора з липня 2002-го по кінець жовтня 2003-го року. Відтак його змінив Геннадій Васильєв (повернемося до нього пізніше). З грудня 2004-го по жовтень 2005-го Піскун — знову Генеральний прокурор. Далі «прокурорствував» Олександр Медведько, після нього Різницьку очолив Піскун — утретє. Щоправда, лише на місяць. Було це у травні 2007-го.

Усіх «Піскунів» — першого, другого і третього — ми розглянемо гамузом. Перший раз Піскун полетів iз посади згідно з поданням Леоніда Кучми. Сталося це після того, як відповідні рекомендації дав Координаційний комітет з питань боротьби з організованою злочинністю при Президентові України, провівши чергову перевірку роботи Генпрокуратури.

Та вже 10 грудня 2004 року Піскун відстояв своє право обіймати посаду Генерального прокурора. Було це вже після початку Помаранчевої революції. Щойно вдруге переступивши поріг Генеральної прокуратури, Піскун скасував постанову про закриття кримінальної справи щодо отруєння Віктора Ющенка. Після цього ГПУ порушила кримінальну справу стосовно фальсифікаторів iз Центрвиборчкому.

Було зрозуміло, що Піскун надзвичайно прагне пролонгувати своє перебування у Генпрокуратурі. Саме задля цього ГПУ переслідувала екс-кучмістів Ігоря Бакая, Івана Різака, Руслана Боделана, Володимира Щербаня (екс-«губернатора» Сумщини), Анатолія Засуху. Проте у підсумку всі вони або вийшли з-під варти згідно з рішенями суду, або встигли перебратися за кордон. Минуло трохи часу, і Піскун подався був у політику, але між двома депутатствами, у 2006—2010 рр. (в обох випадках Піскун йшов до Ради за списками ПР) він зумів ще раз протиснутися до ГПУ. Президент Ющенко його на колишній посаді відновив, він же його у відставку і відправив. Але повернемось до 2003-го, коли Різницьку ненадовго очолив Геннадій Васильєв.

У 2003-му Васильєв обіймав крісло віце-спікера Верховної Ради і був людиною не без прокурорського минулого. Свого часу служив прокурором Донеччини, передавши згодом це крісло Віктору Пшонці. У 2002-му обирався до парламенту за одним iз донецьких мажоритарних округів. Чому Леонід Кучма з-поміж кількох варіантів обрав саме його, сказати тяжко. Наша власна версія: в інтересах Кучми було дестабілізувати ситуацію у парламенті. Адже народні обранці залюбки знайшли голоси для проведення Васильєва у генпрокурори, аби тут же вчепитися один одному у горлянки за вакантне крісло віце-спікера.

Це те, що стосується історії призначення Васильєва. Щодо його відставки, то тут усе ще значно простіше. «Голова» Васильєва була у списку вимог «Нашої України» під час голосування за політреформу. Нічого особливого постать Васильєва собою не являла, тож ним пожертвували досить легко. А тут якраз нагодився Піскун ІІ зі своїм рішенням суду відносно поновлення його у ГПУ, яке Феміда ухвалила якраз наступного дня після «ліквідації» Васильєва...

Наступний наш герой — Олександр Медведько — один з прокурорів-»«довгожителів». На посаді був двічі: у 2005-2007 рр. та у 2007-2010-х. У біографію його заглиблюватися не станемо, а що стосується його ефективності, то і за цього Генерального прокурора розкриття особливо резонансних справ так і не сталося. Не було розкрито вбивство Георгія Гонгадзе, отруєння Віктора Ющенка. Не було також розслідувано смерть екс-міністра МВС Юрія Кравченка та інциденти, пов’язані з президентською кампанією 2004 року, — встановлення паралельного сервера для підрахунку голосів, побиття людей біля Центрвиборчкому тощо.

Через два роки після призначення Медведька — коли Віктор Ющенко вирішив зупинити неконтрольоване перетікання депутатських «тушок» до коаліції та розпустити парламент — між Банковою та Різницькою поглибився конфлікт. Тодішнього Президента України перестав влаштовувати його Генеральний прокурор. Але після проголошення дострокових парламентських виборів Шевченківський суд Києва ухвалив рішення про поновлення на посаді Святослава Піскуна. Що сталося якраз дуже вчасно.

Для Піскуна то була вже третя «ходка» на Різницьку, однак він дуже швидко втратив спільну мову з Ющенком і був змушений поступитися місцем Віктору Шемчуку, прокурору Автономної Республіки Крим та тимчасово виконуючому обов’язки Генерального прокурора. Що було після призначення Шемчука — добре відомо. Ідеться про сумнозвісний штурм будівлі Генеральної прокуратури, влаштований «Беркутом» під безпосереднім керівництвом Василя Цушка. «Антикризова» коаліція в такий спосіб давала Піскуну відчути свою підтримку.

Але Піскуну це не допомогло. Після Шемчука влітку 2007-го Генеральним прокурором знову став Олександр Медведько. На цій посаді він успішно пережив і дострокові парламентські вибори, і обрання нового уряду на чолі з Юлією Тимошенко, і формування нової коаліції, і різноманітні кадрові перестановки, які торкалися всіх, але тільки не його. У 2010-му його п’ятирічний термін добіг кінця. Наступником Медведька став Віктор Пшонка.

Віктор Пшонка був першим та поки що єдиним Генрокурором, котрий не добув свій термін, здійснивши втечу за кордон. Важко сказати, чим запам’яталися 4 роки його правління. Можливо, справою, пов’язаною з письменницею Марією Матіос, котра заявляла, що її систематично переслідує прокуратура — після того, як комуністів не влаштувало те місце в її «Вирваних сторінках з автобіографії», де вона порівнює київську стелу, зведену на честь перемоги у Другій світовій, з фалосом. Іще запам’яталося, що за комунальні послуги (йдеться про квартиру на вулиці Володимирській, 49-а) Пшонка разом із VIP-сусідами заборгував до 500 тисяч гривень.

Утім найцікавіше відкрилося після втечі протагоніста. Тут і спільний ігровий бізнес з Геннадієм Кернесом, і сімейний підряд із сином Артемом (синок набирав замовлення на закриття / порушення кримінальних справ, а татусь їх виконував), і ще одне Межигір’я в стилі «бикоко» — із портретом Пшонки у вигляді Цезаря та купи раритетів, включаючи вироби Фаберже, колекції унікальної зброї, цінні картини та скульптури. Нині Пшонка переховується у Росії, куди йому дозволили втекти, і, за переказами, досить добре там почувається.

Відтак першим прокурором Революції гідності став «свободівець» Олег Махніцький. Весь блукаючий iнтернетом компромат на Махніцького резюмував член команди дніпропетровького «губернатора» Коломойського Святослав Олійник. «Зараз багато говорять про те, як за три місяці Махніцький озолотився — компетентні кола оцінюють його дохід в 300 млн. доларів. Особисто я цю цифру сприймаю як абсолютно реальну. Пшонка монтував у себе в будинку золоті вимикачі, а Махніцький, кажуть, купив «Хайят». На Дніпропетровщині на посаді прокурора сидить ставленик Махніцького і Баганця — такий собі Федик. Цей покидьок збирає гроші з наркоторговців, причому при кожному випадку згадує Небесну сотню і щонеділі ходить до церкви», — зазначав Олійник.

Сам Махніцький категорично спростовував усі ці звинувачення, клявся, що не має стосунку до «Хайяту» і висловлював готовність пройти перевірку на поліграфі. І все ж його відправили у відставку. На місце Махніцького в червні 2014-го новообраний Президент Порошенко запропонував Віталія Ярему. Про Ярему «УМ» писала багато і часто. 121 народний депутат вимагає нині розгляду питання про його відставку, при цьому голові ГПУ інкримінують бездіяльність у розслідуванні кривавих подій на Майдані та злочинів, скоєних оточенням Януковича, а також сприяння корупції, яка при Яремі розквітла особливо буйним цвітом. Один із прикладів останньої пов’язаний iз заступником Яреми Анатолієм Даниленком, котрого спіймали на заволодінні 140 гектарами державної землі.

Джерела стверджують, що Петра Порошенка нібито вдалося вмовити замінити Ярему на іншу персону. Якщо Президент, у чиїй компетенції — пропонувати Раді Генпрокурора, і дійсно погодився попрощатися з головою ГПУ, це означатиме, що Яремі не допомогли всі його останні маніпуляції довкола закону про заочне засудження та обіцянки розпочати процедуру екстрадиції Януковича. Все добре у свій час, а час Віталія Яреми, очевидно, добігає кінця. Відтак нинішній очільник Різницької плавно перетікає в категорію, як сказав би екс-Прем’єр Азаров, «папєрєдніков», а наступником стає... Найцікавішого ми наразі не знаємо, але знатимемо, мабуть, незабаром.