Віталька.

— Гаріку, що думаєте з приводу того, що ваше прізвище у Вікіпедії входить до категорії «Відмічені в українофобії». Є там, до прикладу, російський політик Жириновський, наші: письменник Олесь Бузина, прогресивна соціалістка Наталія Вітренко і міністр освіти Дмитро Табачник; навіть Сталін...

— У мене просто шок! Я неприємно здивований, бо компанія, до якої мене записали, однозначно мені не подобається. Та якось виправдовуватися мені немає в чому... Найімовірніше це сталося через мого телевізійного героя Вітальку, який спілкується і не російською, і не українською, а суржиком. Та, вважаю, закидати мені українофобські настрої — безглуздо, оскільки тоді чи не всіх гумористів треба внести у той список. Резюмуючи, скажу одне, я народився в Україні, живу тут і не збираюся нікуди їхати, хоча і є пропозиції щодо переїзду в Європу. І коли мені кажуть, скільки можна у цій країні чахнути, я відповідав і буду відповідати, що дуже люблю свою країну, адже тут живе моя родина, предки тут жили...

— Попри немалу кількість ролей в кіно, вас більше знають як автора розважально–гумористичних телепередач. Який образ з усiх зіграних особисто ви вважаєте най­ближчим і найуспішнішим?

— Хочеться вірити, що науспішніша роль у мене ще попереду (cміється). Бо якщо вона вже була — що тоді мене чекає далі?! Додаються роки і мені все частіше хочеться чогось більш серйозного, а не просто смішити.

— Якщо не помиляюся, у 2005–му ви вперше на сцені КВК у складі київської команди «Аляска» показали блискучі пародії на представників політичної еліти. Чи отримували тоді КВКшники «дозвіл згори»? Знаєте, як прототипи ваших героїв реагували на побачене?

— Я ще у студентські роки пародіював Горбачова, але хто його тоді тільки не пародіював... А власне українську політеліту на великій сцені дозволив собі показувати ще у 2000–му році у Харкові. Це був образ Леоніда Кучми. Я тоді був першим, хто його спародіював. Дуже вдало. Після того мене навіть запросили до Києва.

Як раніше, так і тепер дозволу на пародії я особисто ні в кого не брав і не беру. У КВК ніколи не дозволялося нікого ображати, всі жарти були добрими.

Щодо реакції прототипів, якою вона була — не знаю. Але був один дивний випадок. Уже після першої пародії на Леоніда Кучму після репетиції до мене підійшов абсолютно незнайомий чоловік і запитав: «Ти як от, пародіючи, і по телефону, мабуть, подзвонити можеш, ну там розібратися якось?» Тоді я не зрозумів, чому цей чолов’яга щось запитує. Утім трохи пізніше мені знайомі пояснили, що спецслужби не сплять.

— У 2005–му, коли ви вже пародіювали і Тимошенко, і Януковича, і Ющенка, столична команда «Аляска», капітаном якої ви були, стала чемпіоном Вищої української ліги КВК АМІК. Чим найбільше запам’яталися ті часи?

— Тоді існувала так звана «дозволеність» політичного гумору. Пригадую, Президент Віктор Ющенко з дружиною, у компанії з Віталієм Кличком, були присутні у залі, коли ми стали чемпіонами. Наприкінці Віктор Андрійович навіть вийшов на сцену нас усіх привітати. «А ось цьому, — сказав, звертаючись до мене, — я хочу потиснути руку особисто». Знаєте, його дружина навіть сплакнула тоді, все дивувалася: «Як ви точно піймали, пародіюючи, і його міміку, і жести...»

— Наступним політичним стрибком у творчості став для вас у 2009–му гумористичний серіал «Недоторканні», в якому ви зіграли роль гаранта, Віктора Андрійовича. Якби серіал знімали сьогодні, чи вважаєте зараз можливим пародіювати Януковича чи, скажімо, Азарова?

— «Недоторканні» — це прекрасний серіал на вічну тему. Якби сьогодні випала можливість знімати такий проект, він був би не менш цікавим. Щоправда, зараз роль Президента я б уже не потягнув — не та комплекція і не той голос. А от Азарова, з точки зору образу, було б цікаво спробувати зіграти — є де «розвернутися». Взагалі, роблячи пародію, треба знаходити щось таке, що буде цікаве для всіх, у тому числі й самому прототипу. Я думаю, кожна людина добре знає свої недоліки й обов’язково сміятиметься з необразливих жартів, дивлячись на себе збоку. Можливо, колись я спародіюю і Миколу Яновича.

— Нещодавно на «ТЕТ» запустили новий сезон гумористичного серіалу «Віталька». Як почуваєтеся в образі, за який вам приклеїли звання українофоба?

— Із самого початку, коли серіал тільки почали транслювати, мене постійно асоціювали з Віталькою. Зізнаюся, мене це дуже зачіпало, бо я зов­сім не такий, як цей телевізійний персонаж. (Хоча прекрасно розумію, що акторові від подібного нікуди не втекти). Тоді це все швидко минуло. Хоча і зараз залишилися люди, які чомусь вважають, що я і в житті говорю суржиком і не зовсім адекватно поводжуся з дівчатами. Та, якщо така точка зору дарує комусь задоволення, приносить якусь радість, то заради Бога, я лише щасливий з цього — адже сміх подовжує життя!

— На початку кар’єри Андрія Данилка його для сценічного образу Вєрки Сердючки одягала рідна тітка. Розкрийте секрети дивацького гардероба свого телегероя.

— Що стосується гардероба Вітальки, то там практично все моє (смiється). Штани, наприклад, від румунського спортивного костюма, матеріал якого такий добротний, якісний. Його в часи тотального дефіциту мама прикупила мені «на виріст». В юності я його так і не носив практично, та коли врешті до нього доріс, то мода вже змінилася. Знаєте, оскільки ті штани завжди були мені якимись такими смішними, запропонував на зйомки саме їх — затвердили. Світер з яблуками також мій... А от сорочки вже підбирали, дублянку взяли на прокат в одній із кіностудій, шапку і шарф приніс стиліст. Особливо довго марудилися, вирішуючи, яким у Вітальки має бути взуття. І коли мені запропонували на вибір три пари, сумнівів, що це мають бути саме от ті бурки, не було. Вони були просто «в яблучко»! До речі, уже зараз наша знімальна група періодично розмірковує, як саме ділитиме між собою всі ці знакові речі після закінчення проекту. Я думаю, що насправді на згадку заберу все собі (смiється).

— Що нового вам було б цікаво робити завтра, якщо зважати на потреби телевізійної аудиторії?

— Знаєте, у моменти, коли я страшенно стомлююся, то думаю, що потрібно вже потроху згортатися і, можливо, відпочивати (сміється). Не знаю напевно, але можливо, хотів би спробувати зайнятися продюсуванням.

Справді смішного у житті дуже мало. Взяти до прикладу хоча б «Бійцівський клуб», де я зараз у журі. (Канал К1, на якому виходить програма, її презентує як шоу веселих та кмітливих, в якому команди показують смішні мініатюри та гумористичні скетчі. — Авт.) Насправді цей телепроект є для творчої молоді надзвичайно потужною стартовою платформою. Водночас там є і грошовий приз, за який варто поборотися. Тому, чим більше буде подібних проектів і команд, які братимуть у них участь, тим менше проблемної молоді вештатиметься вулицями і збиратиметься у підвалах. Щодо продюсингу конкретної людини, я також готовий допомагати, але маю бути впевненим у ній на 100 відсотків. Знаєте, мені потрібні палаючі очі, щоб я бачив у них величезне бажання працювати.