Країна орієнтована в минуле.

                                                                          За що, не знаю називають

                                                                         Хатину в гаї тихим раєм.

                                                                         Я в хаті мучився колись,

                                                                         Мої там сльози пролились,

                                                                        Найперші сльози; я не знаю,

                                                                        Чи єсть у Бога люте зло!

                                                                        Що б у тій хаті не жило?

                                                                         А хату раєм називають!

                                                                                      (Т. Г. Шевченко)

1. Безвладна держава

 "Весна народів" в Европі розпочалася в 1848 р., продовжилася у доволі нетривкий період з 1905 по 1918 рр., та з дуже невеличкою натяжкою період до 1930 р. на Західній Україні - до остаточного встановлення диктатури Пілсудського і початку "пацифікації" Кресів Всходніх. Це були великі часи: з'явились просвітники, учителі, учені, політики у націй, які до цього навіть не усвідомлювали себе як щось окремішнє від великих європейських імперій. Чехія, яка вважалась вотчиною Німеччини і мало не історичним курйозом (образ чеха тоді був рівноцінним образу дурного селюка), карколомним стрибком увірвалась в європейську реальність і примусила всіх рахуватись із собою. Відродилась Польща, знайшли себе Угорщина, Болгарія, Фінляндія. Всюди з'являлись історики, учені, просвітники, політики, які формували потужний імпульс, який висмикував нації із буколічного минулого, втягував в сучасність, і давав потужного пинка у напрямку майбутнього. Всюди. Окрім України. Вектор України завжди був спрямований в минуле, а сама нація вперто не бажала виходити із затяжного синдрому Золотого Століття.

 Аналізуючи "національно-визвольні змагання ХХ ст." важко не помітити, що серед всіх визначних постатей цього періоду не було нікого, хто б розглядав питання України майбутнього. Всі вони або були зосереджені на теперішньому, або глибоко загубились в минулому. На це накладалась фактична відсутність української державності протягом століть. Сяку-таку державність мала Галичина, там були свої королі, сейм, а за часів Жечі Посполитої вона користувалась вольностями Радзивілла. А на решті території України було два варіанти. Або "Малоросійська колегія", якій відверто було начхати на те, якою буде Україна в майбутньому, або весела вольниця козаччини, яка жила лише теперішнім, і стратегічно мислила хіба що в контексті найближчого бою. Магдебурзьке право, яке вибороли українські міста в XV ст. було попросту забуте, і з української культури було викреслено все, що стосується права, закону і, зрештою, державності. По суті, в українській культурі на початок XX ст. конкурували два напрямки: аграрно-пасторальний, ідеал садка вишневого коло хати, другий - анархічний, величезне Гуляй-поле, що знову ж таки спиралось на село. Міста, а тим паче держава, мало кого цікавили, а тому й не дивно, що Українська Центральна Рада виявилась такою слабкою. Адже ніхто не був готовий прийняти важелі керування чимсь більшим, ніж кілька сіл, а тим паче бути делегатами в чомусь більшому і серйознішому, ніж сходка веселих хлопців зі степу. І гумористичний нарис Володимира Винниченка, який кпив із українських делегатів на Установчих Зборах, які не зовсім розуміли слово "федерація", але голосно тупотіли "... і хведеративна", мені не видається смішним. Над ним плакати треба...

 Вдумайтесь в один цікавий факт. Холодноярська Республіка, яку багато хто зараз піднімає на транспарант - це, знову ж таки, села. В свої кращі часи вона могла контролювати лише кілька десятків сіл, а її основою були всього сім сіл. А знаєте, скільки всього селищ було на території того повіту? Більше 800. Це яскраво демонструє ступінь готовності українського суспільства до появи власної державності. А найстрашніше те, що ніхто навіть і не збирався після того, як незалежність буквально упала, як стигле яблуко в руку, над цим почати думати. Адміністративний поділ УНР включав гігантську територію, значно більшу, ніж сучасна. З усіх боків до Києва летіли резолюції на підтримку УНР. В областях навіть відбувались національні з'їзди, які ухвалювали, що є частиною України. УНР не зробило фактично нічого. То чи дивуватись тому, що в 1918 р. комуністи легко відірвали від України здоровенний шмат, і назвали його Донецько-Криворізькою Республікою (реставрацію якої ми, до речі, спостерігаємо на всіх виборах). Маючи колосальну підтримку на місцях, УНР так і не змогла створити хоч якусь систему державного керування. Вона була до цього не готова. Винниченко в своїй книзі "Відродження нації" пише про пробуджену ніжність, поетизує порив селян, які були основним двигуном тодішньої української незалежності, і цим визначає правдиву причину провалу української незалежності на початку XX ст. Ані аграрно-пасторальна, ані анархічно-козацька моделі не змогли (а головне - не хотіли) стати основою української держави. Люди в неї просто гралися, думаючи, що все це тимчасове, малопотрібне, і скоро все повернеться на круги своя, загудуть хрущі, зацвіте калина і можна буде попрямувати додому, до рідної хати.

 Цей очевидний висновок, втім, так і не був осмислений українською інтелігенцією. На це просто не вистачило часу, адже у молодої української республіки був дуже агресивний ворог, якому конче потрібна була Україна. Не будь його, серед українців з'явились б люде, які самостійно зрозуміли важливість міст, держави і системи керування, і розпочали створення концепцій майбутньої української держави. Власне, такі люди і з'явились, але, на жаль, запізно. Злука УНР та ЗУНР була важливішою подією, ніж більшість собі уявляє. Це не лише возз'єднання двох українських держав, і початок української соборності. Це ще й проникнення в материкову Україну галицької моделі, сконцентрованої навколо міст і парламенту. Адже із самого початку ЗУНР - це справжня республіка. Вона змогла асимілювати та зберегти польську та австро-угорську адміністрацію, створити власну армію, і розпочати законодавчий процес. На секундочку: УНР армію взагалі розпустила, а регіони, які її підтримували, контролювала лише формально, лише завдяки місцевій підтримці. Галицька модель сильно вплинула на Симона Петлюру, який саме за лекалами ЗУНР намагався побудувати свою Директорію. Але і це було надто пізно. Українська державність була знищена військовим шляхом, а отже, українським суспільством так і не була осмислена політично-соціальна причина слабкості і краху УНР. Її затулила інша причина - громадянська війна.

З громадянською війною пов'язана своєрідна реставрація анархічно-козацької моделі. Це широковідома махновщина, яку нині теж ставлять за наріжний камінь сучасних громадянських ініціатив. Тут взагалі все погано. Махновщина не мала жодних ознак державності, більше того, махновці заперечували саму необхідність влади, і заявляли про третю соціальну революцію, яка призведе до появи "безвладної держави". Подібна модель може існувати лише за умов постійної війни (власне, саме в таких умовах вона виникла та була успішною), і лише в межах війська та при наявності місцевої підтримки. В кращі свої часи Махно мав в своєму розпорядженні 80-тисячну армію. Цього було б досить для встановлення влади та утворення української адміністрації на тих теренах, де він мав шалену підтримку. Він цього попросту не зробив, а тому таку адміністрацію створили комуністи, і опираючись на неї, планомірно знищили махновський рух. То чи дивуватись тому, що зрештою Махну довелось переходити румунський кордон. Однак знову ж таки, справжня причина поразки махновщини не була осмислена, замість цього вся вина була покладена на комуністів, а мрія про "безвладну країну" досі ширяє країною.

А що ж ЗУНР? Позбавлена підтримки материкової України, яку шматували сусіди, зраджена Пілсудським під час Ризького Миру, і залишена напризволяще Европою, вона упала під ударами польської держави. Іронія долі: залишки молодої української держави знищила така сама молода республіка, якій виповнилось пару років від народження. Однак у поляків ніколи не було мрійливого, аграрно-пасторального та анархічного погляду на свою країну. Вони чітко знали (їх цього навчила багаторічна історія поділів Польщі): хочеш мати свою країну, повинен мати свою державу і свою владу. Як не дивно, це розуміли і Степан Бандера, і Роман Шухевич (останній взагалі створив унікальну структуру референтур, яка правила за паралельну владу на Західній Україні). А от до незалежності 1991 р. українське суспільство прийшло рівно таким самим, яким воно було в 1917 р. - із призабутими і згаданими заново аграрно-пасторальними фантазіями, і мрійливим поглядом, спрямованим в минуле.

2. Мрія про Мудрого Підпаска

До незалежності українське суспільство підійшло із декількома комплектами міфів. Я не буду розглядати загальновідомі - про "другу Францію", або про те, що тепер навколо всі наші друзі, і нам нема чого боятися. Вирок їм винесений самою новішою історією України, коли виявилось, що вся наша індустріальна міць є пшиком, а Будапештським договором не підтерлись хіба що лише ми самі. Існували два значно більш небезпечних комплекти, які досі тяжіють над українським суспільством. І перший із них пов'язаний із селом.

В 20-х роках в рамках коренізації в Україні з'явилась небачена раніше річ - українська державна адміністрація. Українська мова стала мовою державних актів, судочинство велось українською мовою, взагалі - УСРР зразка 1920-х років - це УНР, якою вона повинна була бути. Це побачив навіть Михайло Грушевський, який був у повному захваті і навіть повернувся в Україну з еміграції. А потім радянська влада нанесла нищівного удару по створеній інфраструктурі, і використала той нетривкий період національного відродження, щоб відстежити і винищити все, що мало хоч якесь відношення до України як національної держави. Так зародився дотепер існуючий міф, що влада - це не просто імманентне зло, це - пастка для справжнього українця, і якщо він хоче зберегти себе і свою культуру, він ні в якому разі не повинен йти у владу.

В таких умовах українська культура змушена була залишити міста, і повернутись до своєї колиски - села. Однак якщо міські та державні позиції українці полишили добровільно, без особливого спротиву, то село активно захищалось, адже відступати уже не було куди. Вже в березні 1930 р. було зафіксоване перше повстання селян проти радянської влади. Бунти стали буквально хвилею національно-визвольної боротьби, яку комуністам вдалося затушити тільки масовим геноцидом. Це теж лягло в копилочку міфа - місто українську культуру втримати нездатне, і вона може розраховувати тільки на село. Ця міфологема активно підживлювалась тим, що комуністи розгорнули широку програму індустріалізації та урбанізації, перетворюючи міста на велетенські плавильні казани, де українська культура повинна була розчинитись у "єдиній радянській культурі". Це якось затерлось у колективній свідомості українців, і спричинило чудернацький виверт - міста тепер сприймались як більшовицька вотчина, і навіть більше - чимсь чужим для української культури. А всі, хто відстоював важливість міст і не дивився замріяними очима на хатки під солом'яною стріхою серед левад, одразу клеймились більшовиками та неукраїнцями.

Таким чином, на 1991 р. ідея української держави для більшості українців спиралась на:

 - нерозуміння ролі влади у державі;

- слабку інтегрованість українства в міську культуру;

- аграрно-пасторальну модель.

 Ця ідея настільки захопила розуми українців, що вони навіть не усвідомлювали, що повторюють помилку УНР. Міф був таким сильним, що затуляв очі навіть кращим представникам української інтелігенції. Мій дід, розумна людина, суддя - і той з недовірою ставився до міста (хоч і прожив в ньому більшу частину життя), і ніяк не міг зрозуміти, що я знаходжу в "цих камінцях", і чому замість "роботи біля землі" я проводжу вільний час із книгами та машинами. Для нього український дух жив там, в селі, серед садків і полів, а в місті його не було.

Володимир Єшкілев в одній із своїх статей підсумував ці уявлення в одному-єдиному монолозі: "Люди поїдуть з міст. Міста спорожніють, бо всі заводи закриються і людям у містах не буде чого їсти. Тому що німцям та американцям ті наші заводи не потрібні. Конкуренція. Ми будемо продавати до Європи олію, зерно і м’ясо, а купуватимемо їхню техніку. Й навіщо нам тоді ті заводи, Влодзю? Від них лише сморід. Та й тих міст не шкода. Бадильні в нас міста. Культура не наша. Там українців майже нема, там всі балакають по-московськи".

 Якось навіть і незручно при таких уявленнях дивуватись, що першим президентом став Кравчук, а другим - Кучма. Адже українцям знову не була потрібна держава, і вони знову не були готові будувати свою владу. А святе місце пустим не буває, і ті посади, які не захотіли займати українці (бо ж пастка), зайняли колишні комуністи, а то й відвертий кримінал - вони-то добре розуміли їх важливість. В результаті начебто українську державу здобули, а краще не стало. І тоді замкнена в межах міфологеми українська колективна свідомість породила месіанський міф - мрію про те, що державу очолить вихідець із села, і все зробить, як треба. Не просто українець, а саме простий селянин, у вишиванці, брилі та із молитвеним, майже релігійним відношенням до української минувшини. Такий собі Мудрий Підпасок із українських народних казок, тільки реальний.

 Впізнаєте портрет? Звичайно, це Віктор Андрійович Ющенко, наш третій президент.

 Історики ще будуть сперечатись, чи сам дійшов Ющенко до свого образу "простого хлопця із Хоружівки", а чи до цього доклалась Катерина Чумаченко та близьке знайомство із діаспорою, де подібні аграрно-пасторальні настрої домінували просто в силу факта компактного проживання в іншій країні. Однак факт є фактом: саме Віктор Андрійович став буквальним втіленням отієї побутової ідеї "безвладної не-міської культурно-етнографічної України". Він діяв точно в руслі цієї міфологеми: не використовував владу (хоча півтора року мав повноваження Кучми), віддав економіку та індустрію на відкуп неукраїнським силам, натомість зосередившись на чисто етнографічних проектах типу відбудови Батурина, Мистецького Арсеналу та глорифікації Голодомору, а собі посилено створював імідж простого сільського мешканця-бджоляра, який турбується про "маленьких українців". Саме тому він і припав багатьом до душі, адже був втіленням того, що так жадала побачити насамперед вітчизняна інтелігенція. Оцю молитвену, замріяну, спрямовану в патріархальне минуле, українськість.

Це своєрідний "синдром повернення", який в технологічну епоху означає смерть національної держави, адже задля виживання вона повинна йти в ногу з часом і прогресом, а не розвертати голоблі в часи УНР, і пробувати створити аграрно-пасторальну ідиллію після третьої технологічної революції. В цьому ж синдромі криється і таємниця поширення численних рідновірських культів, центральною ідеєю яких теж є "повернення до традиційних цінностей", химерно поєднане із банальним руссоїзмом (від імені Жан-Жака Руссо). Цілком закономірно, що в результаті українська державність знову виявилась слабенькою, і не витримала натиску політичної сили всього (!) одного регіону.

 3. Вишиванка для Юлії Тимошенко

Чи думав хтось, що в образі невисокої жінки у вишиванці та білих туфельках на височенних шпильках про себе заявила Україна майбутнього? Певна річ, ніхто. Адже для більшості Тимошенко у вишиванці була черговим піар-ходом, способом сподобатись своєму електорату, і вчергове похвалитись своїм відчуттям стилю і вишуканим смаком. Тим не менш, це не так. Юлія Тимошенко була кінцевим продуктом проникнення українства в міську культуру та заявкою на вектор, спрямований не на повернення минулого, а на щось нове і самобутнє. Та й сама вона була уособленням процесу українізації міст, яка відбувалась попри те, що в суспільстві досі панували міфи аграрно-пасторальної моделі і примат села. Застрільщиками виступали українці за власним вибором. Багато з них походили з мішаних родин, їх батьки не були гуманітаріями, та й взагалі не дуже цікавились минувшиною, будучи простими радянськими громадянами. Однак проголошення незалежності щось в них зачепило. Змусило поцікавитись тим, що ж воно таке, це українство, самостійно. Вони дбайливо збирали вирізки публікацій Миколи Аркаса з "Голосу України", збирали повні зібрання творів Грушевського чи Яворницького за підпискою, учили разом із своїми дітьми історію України за новенькими підручниками Кульчицького та Турченка. У кожного був свій шлях, однак всіх їх об'єднувала одна риса: на відміну від "справжніх українців", які жили мріями про повернення часів якщо не "благородного козацтва", то хоча б часів національно-визвольних змагань, для них все-таки це було історією минулого. Його слід покласти в фундамент, відштовхнутись від нього, і спрямуватись вгору, в майбутнє, до української держави, яку будуть поважати в світі, і в якій буде приємно жити. І вони потроху почали про себе заявляти в політикумі.

І тут виплив той самий другий комплект міфів, який мирно дрімав, очікуючи свого часу. Він був значно давніший за СРСР, за національно-визвольні змагання, і сягав тих часів, коли творив Тарас Шевченко. Це був страшенний комплекс меншовартості, який глибоко сидів у підсвідомості українців. Суть його можна передати підслуханою мною фразою "українцем може бути тільки той, у кого нема іншого виходу". Відповідно, українцем можна бути тільки за народженням і вихованням, змалечку живучи за правильними приписами, розмовляючи українською мовою, і поменше торкаючись розтлінного міського життя. На тих, хто походив із мішаних родин, почали дивитись косо, а тим паче на тих, хто українською мовою почав розмовляти уже в зрілому віці. А в людях, які вибрали українство за власним бажанням, і поготів підозрювали провокаторів чи чужинських агентів (що цілком закономірно, бо колись КДБ нашпигувало українське суспільство такою кошмарною кількістю своїх інформаторів, що списки досі бояться оприлюднити). Тобто, українцем не можна стати за власним вибором. Має бути або "диктат крові" (чи родини), або хтось повинен був із вас "виліпити українця" і наклеїти зверху сертифікат.

А Тимошенко саме так і вчинила - стала українкою за власним вибором. Можна сперечатись, яку роль в цьому зіграло її оточення, в якому було достатньо націоналістів, зокрема, той же Левко Лук'яненко. Однак є фактом. Російськомовна уродженка Дніпропетровська, прагматичний і жорсткий бізнесмен, поставлена в жорсткі умови необхідності піти в політику, зробила саме такий вибір, а не якийсь інакший. Вона заплела косу (таку носила моя бабуся, і називала її "сонячним колом"), вивчила українську мову, і почала вписувати себе в українофільський дискурс. Поки вона трималась на других ролях, а тим паче була сателітом "справжнього українця" Ющенка, на це не звертали особливої уваги. Мовляв, хоче жіночка бути українкою - хай буде, поки вона своє місце знає і не висовується.

 У Юлі ж були зовсім інші плани. Вона чітко розуміла важливість влади, адже нещодавно попала під її лещата. Саме тому з її вуст на Майдані люди почули палкі заклики йти до Адміністрації Президента. І саме тому вони викликали панічний жах у "справжніх українців": це було прямим порушенням основного міфа українофілів. Не можна прагнути влади - це пастка! Не можна битись за владу в місті - це поразка! Тимошенко прагнула і того, і іншого. Кажуть, що Ющенко був згодний на розпуск Майдану в обмін на посаду "українського прем'єр-міністра" - такий жах викликали у нього заклики Юлі. Страх, підсвідомий страх повторення наслідків коренізації охопив українофільський рух.

Тоді уособився традиційний розкол українофільського руху: на "почвенників", які продовжували існувати в рамках парадигми "безвладної держави", та "модерних українців", символом та провідником яких стала Юлія Тимошенко. Запрограмованим наслідком такого розколу стали сумнозвісні Меморандум та Універсал. Адже мета почвенників та модерністів була різною, а вектори напрямку - діаметрально протилежними (співпадали вони тільки в тому, що Україна повинна бути європейською країною). І марно винуватити в цьому розколі політикум - він у повній відбивав стан українського суспільства, більшість якого вперто не бажала відмовлятись від зручного існування в рамках міфів.

Підтвердженням цього слугує поведінка суспільства після Майдану. Люди... попрямували додому, до рідної хати, вважаючи, що далі все станеться саме собою, і можна повернутись в садок вишневий, який віднині пребуде вічно. Вже у вересні 2005 р. Тимошенко була знята з посад, а в серпні наступного року прем'єр-міністром став Віктор Янукович. І суспільство, яке всього тільки два роки тому об'єдналось в пориві не допустити його до влади, навіть не подумало виступити. Це тоді була закладена поразка української демократії 2009 р. та нинішній карколомний поступ диктатури. І саме тоді розпочалась не вщухаюча по сьогодні істерія обливання брудом Тимошенко.

Чим же була викликана така ірраціональна, дика ненависть, в якій на голову жінки, що вважалась героїнею Майдана, посипались найстрашні звинувачення, на які тільки здатна українська фантазія? Ларчик, як завжди, відкривався просто. Тимошенко планомірно і цілеспрямовано знищувала міф безвладної держави, такий дорогий і цінний як для Ющенка особисто, так і для самого почвенного напрямку. Замість почивати на лаврах і проводити час в довгих дискусіях про акцепти і виклики, Юля взялась будувати українську державу. Вона поїхала в Донецьк. Вона розпочала реприватизацію, яка була покликана відродити виробництво. Кожним своїм кроком вона порушувала міфологеми, в яких перебувала українофільска спільнота роками, і притягувала цим до себе все більше і більше людей, які раніше і не задумувались про те, що вони теж українці, і що у нашої країни величне майбутнє, в якому вони можуть завоювати собі місце.

 І нарешті, вона вдягла вишиванку.

 Це було останньою краплею, яку їй уже не пробачили. Вона, як нечистокровна українка, що не отримала "правильного" виховання, та ще й порушила всі можливі і неможливі мудрі настанови "старшого покоління", не мала на це ніякого права. Та хто вона така?! Мабуть, російська шпигунка, зробив висновок "почвенний" сектор, і зрадів цьому простому поясненню. Нема ніякої нової парадигми українства, яку треба осмислювати. Є просто кремлівський агент, який прагне знову заманити маленьких і недосвідчених українців в пастку, повторити жахи 1933 р. Необхідно прибрати його, пошвидше укласти пакт із проросійськими силами, чимсь задобрити їх, і тоді все іще можна повернути в правильне русло. Саме тоді на світ з'явились Меморандум та Універсал, які фактично визнавали права Партії Регіонів на весь Схід і легітимізували неформальну Донецько-Криворіжську Республіку... упс, Південно-Східну Українську Автономну Республіку.

Іронія долі полягає в тому, що почвенники, щиросердно намагаючись порятувати українців, по суті домоглися втілення свого міфу в реальність. Адже вони чудово знали (більшість почвенних українців добрі історики), що саме ДКР стало плацдармом знищення УНР. І що легітимізуючи по суті автономну радянську республіку на тій території, вони автоматично запускають повторення історичних подій. Самі. Своїми руками. Кажуть, що страх відбиває розум, та цього разу він відбив ще й пам'ять. Знову ж таки, ту саму, яку почвенники так намагались відродити.

 Юлія Тимошенко, як до неї Симон Петлюра, билась до останнього. Вона вірила в свою модерну Україну, і вірила в те, що більшість народу все-таки хоче жити в майбутньому, а не в минулому. Вона навіть створила проект "Ідеальна країна", в якому пробувала захопити народ майбутнім: зібрати людей, які прагнуть щось зробити, і вдихнути життя в жили сонної болотної країни... Вона відчайдушно пробувала відродити виробництво, щоб хоча б показати людям, що можна жити, не горбатячись на вихідних на "дачних ділянках", а сумлінно працюючи на благо держави. Ій це навіть вдалося, вона змогла переломити традиційну українську вайлуватість і завоювати довіру людей, але радянська ДКР, яку відродили і вигодували почвенники в своєму панічному ужасі, як і всі големи, уже постала і була готова ламати все на своєму шляху.

І зламала.

 Почвенники святкували перемогу, і уже готувались зайняти законне місце, яке за їх уявленнями, у них відібрала Тимошенко. Пішли плодитися численні "горизонтально-громадянські" об'єднання, що були простою калькою мікроскопічних Холодноярських Республік. Одне з них гордо носить назву "Холодноярська ініціатива". Навіть Майдан, що був символом єднання всіх прогресивних політичних сил, і той було вирішено вихолостити і зробити "безполітичним, безлідерним і беспартійним", а на кожного, хто приходив із прапором своєї партії, накидались коршунами і звинувачували у спробах "політизувати наш громадянський захід". Хоча як може бути неполітичним громадянський захід, уявити складно. Протест, а тим паче протест публічний, уже за визначенням є політикою. Але почвенники на це не звертали уваги. Вони радісно взялися будувати свою "безвладну державу", своєрідну махновщину номер два, мавпуючи все, що відбулося після краху УНР.

І результат був такий самий. Поки "армія Махно" ширяла Гуляй-полем, Партія Регіонів послідовно і цілеспрямовано будувала свою адміністрацію, заповнюючи владну вертикаль вихідцями з одного регіону. І нанесла нищівний удар, стерши на порох новоявлених "махновців", вже на прикладі Андріївського Спуску та Гостинного Двору показавши, чого варті всі ці "безвладні горизонталі", і практично повністю винищивши клас малих та середніх підприємців.

 А розгадка проста. Перемога почвенників виявилася пірровою. То й залишився від величної мрії про повернення до джерел та "садок вишневий коло хати" тільки спогад, а сам провідник почвенників отримав ганебний 1% на виборах. Стрілки годинника вмить перестрибнули на майже 20 років тому, і знову українці змушені виборювати ті права, які ще в 2005 р. вважались непорушними. Право на свободу слова. Право на українську мову та культуру. Зрештою, саме право на свою державу.

Однак на сьогодні у нас ситуація краща, ніж сто років тому. Лишається сподіватись, що народ осмислить урок, який нам уже вдруге викладає історія. Бо третього разу може й не бути.

 тут

Вячеслав Ільченко