Особистість, душа якої належить людству і епохам.

Життя  іде  і  все  без  коректур.  
І  час  летить,  не  стишує  галопу.  
Давно  нема  маркізи  Помпадур,  
і  ми  живем  уже  після  потопу.  

Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,  
в  які  природа  убереться  шати.  
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.  
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.  

Зробити  щось,  лишити  по  собі,  
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,  
щоб  тільки  неба  очі  голубі  
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.  

Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,  
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.  
Життя  іде  і  все  без  коректур,  
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.  

Але  не  бійся  прикрого  рядка.  
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.  
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,  
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.  

Людині  бійся  душу  ошукать,  
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки. 

Особливою зворушливістю наділена лірика Ліни Василівни:

Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я — ворони —
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина. 
© Ліна Костенко

Кожен вірш Ліни Костенко – це комета, що не тримається на небосхилі думки, яка творить, надто довго, проте потім із безконечною самовідданістю може прямувати своїм зоряним шляхом.

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти,

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.

***

Ні щастя, ні волі, ні чуда,
ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя не почута,
причетністю вбита до вас.

Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
ти збудешся врешті чи ні?!
© Ліна Костенко

Ми хочем тиші, хочем храмів. 
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
Від хрунів, хряків і вождів.

Ми всі залежимо від хамів!
Від іхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
У нас немає наших доль.

Нас убиває їхній атом.
А їх все більше, їх орда.
Ми що не виборем, то втратим,
І в цьому вся наша біда.
© Ліна Костенко 

Для Ліни Костенко робота над ліричним віршем - це енергетична концентрація зусиль протягом короткого відтинку часу, це стрімкі гейзери почуттів і миттєвий зблиск-спалах думки, це рельєфний настроєвий органічний малюнок, який практично неможливо передати тягуче-довготривалим вживанням у текст.

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ 

                                                       "Слово, моя ти єдиная зброє, 
                                                        Ми не повинні загинуть обоє". 

                                                                          Леся Українка 

Півні кричать у мегафони мальв — 
аж деренчить полив’яний світанок… 
Мій рідний краю, зроду ти не мав 
нейтральних барв, тих прісних пуританок. 

Червоне й чорне кредо рукава. 
Пшеничний принцип сонячного степу. 
Такі густі смарагдові слова 
жили в тобі і вибухали з тебе. 

Слова росли із ґрунту, мов жита. 
Добірним зерном колосилась мова. 
Вона як хліб. Вона мені свята. 
І кров’ю предків тяжко пурпурова. 

А хтось по ній прокопував рови. 
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. 
І сниться сон: пасуться корови — 
сім тучних, але більше тощих. 

Скубуть озиме, нищать ярину, 
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. 
Трагічна мово! Вже тобі труну 
не тільки вороги, а й діти власні тешуть. 

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко. 
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. 
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку 
з твоїх принижень — не з твоєї величі! 

Твій дух не став приниженим і плюсклим, 
хоч слала доля чорні килими 
то од Вілюйська до Холуйська, 
то з Києва до Колими. 

З усіх трибун — аж дим над демагогом. 
Усі беруть в основу ленінізм. 
Адже ніхто так не клянеться богом, 
як сам диявол — той же шовінізм. 

Як ти зжилася з тугою чаїною! 
Як часто лицемірив твій Парнас!.. 
Шматок землі, 
ти звешся Україною. 
Ти був до нас. Ти будеш після нас. 

Мій предковічний, 
мій умитий росами, 
космічний, 
вічний, 
зоряний, барвінковий… 
Коли ти навіть звався — Малоросія, 
твоя поетеса була Українкою! 

© Ліна Костенко