Світлій пам'яті мученика українського народу присвячується.

О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Убивці, вбивці вбивць, убивці вбивців вбивць —
шлях справедливості — над людськістю наруга.
Брехня брехні! Все лжа — прогреси ваші.
Вся ваша правда — лжа! Брехня брехні.
О краю мій! Наруго революцій,
потворне посміховисько катів!
І рай, і пекло — все тут під'яремне,
тут навіть мертвих сором спопелив би,
якби раніше кат не спопелив.
Ти фарисеїв царство. Суддукеїв
страшне багно, мій краю огняний!
Ти вічність катував, катуєш землю.
Батьки й сини — кати. Учні й навчитель.
Чи ти не чуєш, як вони зовуть,
зовуть тебе з любов'ю і прокльоном.
Ти їхніми сльозами ще ридатимеш,
і їхній біль поб'є тебе колись.
О краю мій, великий, як Сибір,
хай шир твоя не для Сибіру — вірю,
та поки кожен шлях цей не проміряє —
не запанує у Вітчизні мир.
Хай покоління прокричать, проорять
і продзвенять на струнах з людських жил
твоє минуле зганьблене, прийдешнє
твоє спаплюжене минулим. Гірко
з сльозами на очах радіть нащадкам,
які колись очистяться од скверни
і злочинів, у світі найстрашніших:
вбивати правду — правдою.

1962-64

                                     Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,

                                     сталить твій дух - отож терпи, терпи.

                                          Ніхто тебе в недолі не врятує,

                                         ніхто й не зіб'є з власної тропи.

                                        На ній і стій, і стій, допоки скону,

                                        допоки світу й сонця - стій і стій.

                                      Хай шлях до раю, пекла чи полону -

                                         тримайся далі розпачу й надій.

                                 Торуй свій шлях, той, що твоїм назвався,

                                        той, що обрав тебе, як побратим.

                                         До нього змалку ти заповідався

                                      сумним осердям, поглядом сумним.

                                                    Як добре те, що смерті не боюсь я

                                                      і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
                                                   Що вам, богове, низько не клонюся
                                                       в передчутті недовідомих верств.
                                                   Що жив-любив і не набрався скверни,
                                                       ненависті, прокльону, каяття.
                                                      Народе мій, до тебе я ще верну,
                                                        і в смерті обернуся до життя
                                                  своїм стражденним і незлим обличчям,
                                                      як син, тобі доземно поклонюсь
                                                       і чесно гляну в чесні твої вічі,
                                                       і чесними сльозами обіллюсь.
                                                    Так хочеться пожити хоч годинку,
                                                          коли моя розвіється біда.
                                                  Хай прийдуть в гості Леся Українка,
                                                     Франко, Шевченко і Сковорода.
                                                  Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
                                                    уже не ремствуй, прозирай у глиб,
                                                  у суще, що розпукнеться в грядуще
                                                          і ружею заквітне коло шиб.