Колись, коли я ще був пацаном, років чотирнадцяти, Петрович покликав мене на
риболовлю, з ночівлею. Чому позвав? Бо я на той час горілку і вина не пив, і
займався мотокросом, в секції, і літав на мотоциклі в місцевій балці, на ЇЖ 56,
який своїми руками ремонтував, і для змагань готував. Та що там говорити, мєнти,
не могли мене піймати, коли я гусарив.
Причепив я люльку на свій мотоцикл, і ранком
на борт прийняв трьох сурових шахтарів, з вудками, торбами, і сперечаннями, куди
їхати на «Чёрную скалу», чи «Біле каміння», шуткую.
Петрович, як авторитет, вказав рукою:
-Їдь прямо.
Я насунувши шолома, на самі вуха щось пробурчав, ногою врізав кікстартер, плигнув в сідло, і повіз цю веселу шахтарську компанію через степ, грунтовою дорогою, з полями зрілої пшениці, через поля з коноплями, через соняхи жовті, між посадок, і синього неба. Тільки пил курів за заднім колесом.
Приїхали, обтрусились від пилу. Далі прозвучало
-Ну що? Поки не почалось?
І Петрович розлив по 150 якоїсь рідини з трьохлітрової банки.
Таки риболовля почалась, і до дев’ятої вечора наловили вчотирьох кіло 5 риби. Розвели багаття, зварили юшку, під сяйво зорь, під звуки цикад, я довго слухав від Петровича і його друзів, про якісь ніші, якісь завали і йоптьйого гірничого майстра, якогось Шубіна, якихось банщиць…
Десь в чотири ранку, блиснули перші промені сонця, знайшов я свою вудку, подивився на тіла, після трьох літрів самогону, і пішов в ранковий туман, кидати вудку під очерет, на карася, а може й на коропа.
Та не так склалося, тиші не було, першим я почув голос Петровича, деблянах закуска?
Чесно, я спав міцно, тінейджеровським сном, і снилася мені білокура однокласниця.
Як пропала закуска, чи бомжі стирили, чі собаки вкрали, ніхто не розумів. Зосталася тільки ще банка самогону.
Петрович, і його закадичний друг Льоня, були на ногах, третій родом, з сибіру ще спав.
Десь хвилин через двадцять, дивлюсь, бігає Петрович, з другом, по степу, з чоботами з водою, і виливають ховрахів.
Такий сніданок, з печених ховрахів, я оцінив, і досі пам’ятаю і такої дичини більше ніколи не їв. Сказав Петровичу:
-Дуже смачно, хто тебе навчив?
-Війна синок навчила, пацанами в 1942 так виживали.
Десь через пів години, прокинувся сибіряк, випив рюмаху, закусив смаженим ховрахом, крякнув, а потім спитав:
-чьто за м'ясо?
-Суслік йопть.Відповів Петрович.
Таки довго ригав ще сібіряк, бо до його єбеней війна не дійшла і ховрахів він не їв.
Таки ближче до вечора, була і риба, були емоції, була приваблива краса Українського степу, духмяний
запах полину, спів жайворінка.
Зібрав я рибаків, поїхали додому, і тільки пилюка закуріла степом, і досі клубить вона, по моїм юнацькім спогадам .