До дня Соборності України

  Останнім часом ,як зі сторони опонентів так і з сторони друзів, читав коментарі та репліки на рахунок, що ми різні ( Схід, та Захід), що пора відділятися, скидувати баласт і тд. В переддень дня соборності  вирішив  вияснити причини,такої нашої не сумісності, адже більша половина тверджень, як з однієї так і з другої сторони, є вигаданими стереотипами.   Цікаво, що в пилу суперечок всі зовсім забули про центр України. Стереотипним  також є думка, що український націоналізм є родом з Західної України.   Буваючи на Полтавщині Київщині та на Дніпропетровщині, завжди вражала чистота української мови, яка майже літературна. В селах збережені національні традиції, без впливу з зовні. Минулого року був проїздом  на Миколаївщині, Черкащині, Вінниччині, при спілкуванні з людьми  майже ніколи не переходив на російську. Тоді виникає питання, а що ділити? Адже всюди наші люди!   Але відмінність в ментальності людей  різних регіонів таки є.Ця ментальність сформована ставленням населення до колоністів, в різні етапи історії України. Якщо дослідити  історичні джерела можна прийти до таких висновків:

  Ще 1895 року галицький соціал-демократ Юліан Бачинський опублікував книгу "Ukraina Irredenta", в якій на основі аналізу переважно економічного життя обґрунтував потребу створення української соборної держави під гаслом: "Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!".

Тільки політична незалежність, на думку Бачинського, забезпечувала би подальший успішний соціально-економічний і культурний розвиток колонії двох імперій, тому в незалежності України об’єктивно мали бути зацікавлені не самі тільки українці, а й представники всіх етносів, що мешкали на її території.

З початку минулого століття, коли в Австро-Угорщині влада мусила піти на запровадження загального виборчого права, Галичина та Буковина перестали бути колоніями; імперія Габсбургів розвивалася на шляху до мультинаціональної федерації.

Але надто прогнила державна конструкція на той час (читай "Бравого вояка Швейка"), щоб реалізувати шанс на оновлення. Та навіть нетривалий період недосконалої, навіть як на ті часи, демократії та піднесення революційної доби був достатнім для того, щоб відбулася справжня національна мобілізація.

А, на додачу до цього, за всієї своєї захланності імперія Габсбургів усе ж була європейською державою, де до ліквідації кріпацтва навіть залежних від поміщиків селян не могли ані продавати, ані програвати у карти. Тому після 1919 року Галичину можна впевнено називати окупованою територією, – змінювалися тільки окупанти, а ставлення до факту окупації та самосвідомість населення залишалися інваріантними.

І ще одна деталь: власне-галицькою була тільки ідеологія москвофільства в її різних формах (Олександр Галан був у числі тих, хто 1915 року підносив на львівському вокзалі хліб-сіль російському імператорові, а його син Ярослав вірно служив генсеку ВКП(б)...).

Усі інші популярні на Галичині ідеології були створені за активної участі вихідців із Наддніпрянщини та Причорномор’я, а то й прямо насаджені ними (скажімо, "чинний націоналізм"). І всі ці ідеології виходили з необхідності творення УССД, тобто самостійної і соборної України, відводячи Галичині роль "організованої пересічі" (М.Шлемкевич) у боротьбі за таку Україну.

Складніша ситуація з Волинню. Вона спершу була у складі Російської імперії, потім потрапила до Польщі, де стала об’єктом посиленої колонізації (хоча б через осадництво). Але все ж 20 років Волинь побула о тією самою колонією європейського типу з користуванням виборчим правом,багатопартійністю, незалежними медіа.

Ясна річ, усе це обмежувалося, українське культурне життя утискалося, але ж хіба можна порівняти масштаби Берези Картузької із воістину неозорим ҐУЛАҐом. Наслідком колонізаційних зусиль другої Речі Посполитої стала антиколоніальна війна 1943 року (еміграційний лондонський уряд на основі угоди зі Сталіним від 30 липня 1941 року продовжував вважати Волиньскладовою Польської держави).

Антиколоніальні ж війни у будь-якій країні супроводжуються тяжкими ексцесами з обох боків.

Така війна за умов окупації третьою стороною – нацистами – та активних дій четвертої сторони в особі спецгруп НКВД – це щось сюрреалістичне, але ж прагнення силою втримати території, де понад 80% іноетнічного населення, яке не хоче жити в цій державі, – це типова колоніальна війна...

Закарпаття ж було колонією угорської частини імперії Габсбургів, потім відносно вільне двадцятиліття у складі Чехословаччини надало йому такий імпульс національного розвитку, який відчутний і понині.

Але Закарпаття та Буковина, на відміну від Галичини, не почувалися у складі СРСР окупованими (хоч і відчували незатишність). На те були причини, адже румунська та угорська влади нищили там усе українське. На цьому вміло зіграла влада радянська.

Наддніпрянщина, Слобожанщина та Таврія – також колоніальні території,але зі своєю істотною специфікою. Територія по обидва боки Дніпра – ліс і лісостеп, зона осілого землеробства щонайменше з часів "скіфів-орачів" та антів, – стала вперше об’єктом колонізаційного перевлаштування у "золоте десятиліття" 1638–48 років, коли магнатерія Речі Посполитої намагалася перетворити українців на "білих рабів".

Далі колонізація, тільки вже російсько-імперська, продовжилася у "вік золотий Єкатерини", коли були ліквідовані Гетьманщина та Запоріжжя, а разом із тим рештки козацьких вольностей (хоч би і для надвірного  козацтва) на Правобережжі, і закріпилася у часи Ніколая І, який зокрема, встановив відсоток малоросів, котрі мали право мешкати в адміністративних центрах.

Тут химерно переплелися риси колонії європейського типу (якою Наддніпрянщина вповні стала тільки на початку ХХ століття) та колонії військово-феодальної імперії (якою були дореформена Росія та Іспанія до початку ХІХ століття). Це наклало істотний відбиток на всі подальші політичні процеси на підросійській Україні.

А от Слобожанщина на своїх початках (у XVII столітті) була  українською колонією у майже забутому вже сенсі – заселеною вихідцями з певної країни територією. Проте, зберігаючи тривалий час автономний козацький устрій та тісні зв’язки із Гетьманщиною, слобожанці визнавали владу московського царя.Скасувала автономію та сама Єкатерина ІІ.

І ще одна деталь: більшість земель Слобожанщини до ХІІІ століття були заселені і належали тим чи тим руським князям, але потім майже знелюдніли після Батиєвої навали.

Причорномор’я, передусім Таврія, має певні спільні риси зі  Слобожанщиною. Так само у князівські часи міжріччя Дунаю та Дніпра було частково заселене (друга хвиля заселення пов’язана з добою Великого князівства Литовського, коли, зокрема, маємо першу письмову згадку про Коцюбієве-Гаджибей-Одесу).

Так само степ та річкові долини стали потім об’єктом колонізації – проте подвійної: татарської, а потім турецької, з одного боку, козацько-української – з іншого боку.

Наприкінці XVIII століття результати козацького освоєння Таврії були майже повністю знищені, самі запорожці силоміць переселені на Кубань (або втекли за Дунай), їхнє місце заступили колоністи з Сербії, Німеччини, Болгарії, Греції, але головним чином – із числа українських селян.

Склалася своєрідна гримуча суміш: космополітичні портові міста, латифундії землевласників-неукраїців із наймитами-українцями, поміж ними німецькі хутори, а в повітрі цього творіння військово-феодальної імперії – пам’ять про запорозьку козацьку вольницю й одночасно про "золоту добу Єкатерини".

Саме цей регіон дав життя чи не половині знаних діячів українського  визвольного руху першої половини минулого століття – від Винниченка до Донцова. А ще – "дніпропетровському клану", який міцно увійшов в історію СРСР та України.

Крим – це окрема тема; але його колоніальний статус що в Російській імперії, що в СРСР не може викликати заперечень. Після 1944 року це стала колоніальна територія особливого роду, де були силою викорчувані  корінні народи.

І, нарешті, ще одна особлива територія, на якій ще до 1917 року формувався прототип "нової історичної спільноти – радянського народу". Це Донбас.

Бурхливий розвиток видобувної та важкої індустрії з кінця ХІХ  століття йшов бік-о-бік із менш бурхливим формуванням дуже своєрідної напівурбаністичної культури, де патріархальні, традиційні, "сімейні" відносини перенесені у межі міст та робітничих селищ, а пізніше – міських агломерацій.

Донбас від самого початку був вільним від українських політичних  традицій й історичних міфів: він – нововитвір Російської імперії, основна маса населення якого так і не встигла відчути свій колоніальний статус (а те, що об’єктивно він існував, свідчать численні синдикати, утворені промисловцями "юга России" на початку ХХ століття, щоб обстоювали свої регіональні інтереси від тиску з боку Санкт-Петербурга та конкуренції з боку Москви, Уралу та польських й остзейських губерній).

Та більше: людський матеріал Донбасу ще й за умов Першої світової  війни, коли на шахти і на заводи пішов вельми специфічний контингент, зовсім не випадково став у пригоді більшовикам ("большакам", як їх звали; большак – головний чоловік у великій традиційній сім’ї).

А перетворення "нахаловок" на більш-менш сучасні міста у повоєнний  час (за збереження здебільшого відсталої індустрії з відповідною соціальною структурою) закріпило радянський характер регіону.

І не забуваймо, що після Другої світової війни на шахти силоміць  посилали специфічну публіку. Донбас був рясно вкритий таборами ҐУЛАҐу, де тримали в більшості не "політичних" – на тих чекали віддалені місця.

А в пізні радянські часи у деяких містах Донбасу до третини дорослих  чоловіків мали щонайменше приводи до міліції, якщо не відсидки.

От вам і специфічне плем’я зі своїми табу, татуюваннями, ціннісними настановами і жаргоном...

Що до Донбасу, думаю велика помилка нашого народу вибрати президента з цього регіону, адже людина, має своє уявлення про суспільство, в якому вона проживала з дитинства.

Серед населення Донбасу є, хоч і меншість, але також наші люди, а територія цього регіону є суто наша Українська, не зважаючи на засмічення.І вихід з цієї ситуації- створення української соборної держави під гаслом: "Вільна, велика, політично самостійна Україна.