Загублений у снах: (2...)Дідусь

Кроки моторошно-загадкових істот все гучнішали, але Самітник їх вже наче й не чув. Все, що було в його голові — це запитання, на які він, на величезний жаль, не міг дати відповіді....

Раптом, не помічаючи знову свого переміщення, він опинився на неймовірно крутій та вузькій вершині височезної засніженої гори. Було пронизливо холодно, присвитував крижаний вітер, але Самітник наче й не помічав того холоду — навколо, вперше після тієї болотної пустелі, було вражаюче прекрасно.

На нього світило могутнє, але привітно огортаюче жовто-тепле сонячне проміння. Довкола простягалося безмежне сполучення яскраво-білого снігу та насиченого різнобарвною блакиттю неба. Самітник відчував безмежну свободу. Віяв вітер, який приносив із собою відчуття холодної свіжості. Подекуди разом із вітром на Самітникове обличчя падав піском холодний сніг. Але це відчуття було надприємним.

Розставивши руки і відчуваючи поєднання вітру, сонця, неба й снігу, Самітник відчував приємно теплу радість, яка зігрівала його і живила силою життя. Він відчував, що може стояти тут саму вічність і насправді, він так стояв доволі довгий час, поки вдосталь не наживився цією навколишнього красою. Згодом, трохи отямившись, він вперше озирнувся і побачив, що він не один.

В кількох кроках від нього сидів на снігові у положенні лотоса напівоголений, прикритий лише на талії старенький, але ніби переповнений сил дідусь. Його довжелезне волосся було сніжносивим і стелилося, зливаючись із холодним снігом. Його сива борода була довгою, як і волосся. З його шкіри постійно курілася пара. Відчувалося, що холод не взмозі до нього навіть торкнутися. Здавалося, що цей дідусь сидить на цьому місці вже незліченну кількість років без жодного руху.

Самітник не відчував до дідуся навіть крихітного страху. Навпаки, він відчував до нього якусь глибоку прихильність, наче цей дідусь для нього рідний і дуже любить хлопчину. Самітник не любив заважати іншим, тому йому стало ніяково за те, що він хоча в трішки потурбував таку поважну людину. Він дуже тихенько навпочіпки почав йти до краю вершини, щоб знайти спосіб непомітно звісди злізти та почув у своїй голові чиюсь думку: /Постривай1.../

(...)