23 лютого... Що святкують українці?......(((

Колишній президент Кучма, "русскій" згідно графи
"національність" в його паспорті СССР, своїм указом відновив святкування
російського “Дня Красной арміі”, сором’язливо перейменованого у “день
захисника вітчизни”, зрозуміло, що не нашої.

 
Державність "свята" було нав’язана "Союзом Офіцеров СССР" в особі
генерала Кузьмука, що ганебно уславився точністю ракетних влучень у
житловий будинок і пасажирський літак. Нічого проти "свята" (як до того ж
особистого) не мав і названий "син" Кучми Ющенко.

 
Усе, чим дурять людям голови комуністи, завжди було і продовжує бути
брехнею. Типовим прикладом комуністичної брехні є і історія “Дня Красной
Арміі”. Тож яка подія послужила приводом для цього “свята”?

 
Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красной армії
отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними
військами кайзерівської Німеччини. Подробиці перемог ніколи не
наводилися.

 
Під Нарву і Псков Леніним було послано 12000 балтійських матросів під
командуванням П. Дибенка. Все, що відбулося 23 лютого 1918 року під
Нарвою і Псковом, і було оголошено всенародним святом “Дєнь Красной
арміі”. Що ж там сталося?..

 
Все населення СССР зобов'язане було на примусових політзаняттях вивчати
ленінські праці. І вивчалася серед цих праць стаття “Правди” “Тяжелый,
но необходимый урок”. І говорилося в цій статті:
“Неделя 18-24 февраля... явилась горьким, обидным, тяжёлым, но
необходимым, полезным, благодетельным уроком... С одной стороны,
безудержный разгул... революционной фразы... С другой стороны
мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об
отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить
все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, безрукости,
беспомощности, разгильдяйстве.”
І ніхто не звернув уваги на те, що з’явилася ця стаття в “Правді” саме
25 лютого 1918 року, тобто писалася в день, наступний за днем “великої
перемоги”.

 

Німеччина, виснажена війною, в лютому 1918 року стояла над прірвою.
Наступ на Псков і Нарву вела не деморалізована регулярна німецька армія,
а невеликі розрізнені загони по 100-200 чоловік, зібрані з
добровольців, усього біля 4000 багнетів. Але серед матросів, які
відважно по-звірячому розправлялися до того лише з беззахисними
флотськими офіцерами та їх сім'ями, панував розпач. Міста і залізничні
станції залишалися без бою. При перших же зіткненнях з противником
матроси похитнулися і на чолі з “полководцем” П. Дибенком побігли. Бігли
до самої Гатчини (120 км — три марафонські дистанції). У Гатчині
захопили ешелон, і втеча на схід продовжувалася вже на паровій тязі.
Петроград був залишений без усякого захисту, але у німців не було сил
для його окупації.

 
Внаслідок Псковсько-Нарвської “перемоги” більшовики були вимушені в
березні 1918 року підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський
мир, давши йому можливість окупувати вже незалежну Україну, що
відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р.

 
Доблесні “защітнікі Отєчєства” розшукувалися по всій країні. Виявили їх
лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком
була надіслана телеграма за підписом керуючого справами Совєта Народних
Коміссаров В. Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і
супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій.
П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх
посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в
1922 році, була потреба в катах). У 1938 р. був розстріляний як непотріб
(підросли молоді кати). Остання посада — заступник наркома лісової
промисловості (лісоповалу).

 
Мобілізовані українці завжди були гарматним м’ясом імперської армії, як
би вона не називалась царською, красною, совєтською чи російською в
усіх її війнах по найбезглуздішу афганську. Мільйони українців, які під
тиском нестерпного до будь-яких проявів українства оточення стали в
Росії "русскімі", продовжують бути цим м’ясом і сьогодні. Але, як
засвідчили останні кавказькі війни Росії, українського гарматного м’яса
для майбутніх війн їй не вистачить, і тому Україну необхідно повернути
до імперії...
  
В Україні після 1991 року при владі залишилась колоніальна
адміністрація, внаслідок чого проголошена, а не відновлена держава
Україна не є українською, тому що в ній не були знешкоджені
антиукраїнські сили, які в 2010 р. захопили владу. Внаслідок усього
цього українцям і було нав’язане як державне свято армії-окупанта, яке в
Україні перетворилося на нібито "чоловіче" свято, що досить широко і
несвідомо використовується багатьма лише як привід для чергової пиятики.

 








© MilagrosaJulia, російськомовна українка
21.02.2012

©