Відомо давно вже:
Ким буду й чи буду,
Я знаю напевне:
Все буде моє:
І небо, і гори,
І яблуні цвіт,
І навіть птахи
З щебетанням своїм,
І сонце з прекрасним
Промінням своїм,
І бистрий Дніпро,
І небо блакитне,
І тільки одного
Не матиму я:
Забуду про зло,
Проблеми і горе.
Все буде чудово,
Бо так хочу я.
Давно вже не було
Такого настрою:
Сьогодні я хочу
Співати й літати,
Я хочу у небо,
До птахів у вись,
Я хочу поринуть
Далеко за обрій,
Де сонце встає,
Щоб разом із ним
Облетіть усю Землю,
Побачити все,
Про що мріяла я.
Сьогодні щаслива,
А завтра настане,
Прокинусь тихенько
Й собі посміхнусь.

Закину шапку-невидимку -
 Вже не побачите у ній.
Від нині і назавжди
Вже без неї: хай бачать всі,
Що я ще є! Моє лице,
Всі почуття і мрії -
Усе тепер дізнаєтеся ви!
Тепер я завжди буду нею,
Тією дівчинкой, що справді є.
Тепер мені не треба зайвих фарб:
Я всю планету розфарбую чорним:
Хай знають всі - то колір щастя,
Бо в ньому поєдналось все:
Кохання колір і надії, добра,
Наївності і щастя, теплоти...
І хай ще вчора всі жили собою,
Вже завтра будуть брати від життя усе!
Моя мета на цій землі єдина:
Я хочу більше, щоб було таких,
Які сьогодні скрізь зі мною,
Які так щиро кажуть правду,
Які сміються, коли й я,
Які так плачуть і нервують,
Коли й мені погано теж.
Вони завжди і скрізь зі мною,
І бачать мене навіть в ній,
У тій злощасній шапці-невидимці,
Яка чомусь так заважає всім...

Невже так важко зрозуміти,
Що я самітницей живу?
Я думала, що в мене купа друзів,
А всі вони - лиш просто для числа!
Сьогодні хочу тільки тиші,
Щоб зрозуміти все життя.
Для мене головне не хлопці,
Не подруги, не шопінг, ні!
Я тільки музику по-справжньому
Люблю, все інше - мішура.
Сьогодні головне - це ноти,
Не граю я сама, й співати не вдалась,
Та все ж для мене - то життя!
Та хай всі думають, що я вже їду з глузду!
Дарма, не треба ви мені!
Бажаю жити лиш для себе,
А ви лиш плутаєтесь в мене на шляху!
Та ні, забудьте, хочете, спілкуйтесь,
Не проти я, але не лізьте в глиб!
Завжди сама, постійно…

От є якась дурнувата традиція підводити підсумки минулого року.
Особисто я це роблю вперше, тому не дивно, якщо щось пропущу, а чомусь
приділю невиправдана занадто велику кількість моєї дорогоцінної уваги.
І
все-таки, почнемо. Цей рік змусив мене докорінно змінитися. Може,
звучить занадто пафосно, але саме так і сталося. Я втратила майже все,
хоча ні свідомо відмовилася від усього, що хоч якось пов*язувало мене з
навколишнім світом. Але якби ви могли тільки зрозуміти, скільки я
отримала натомість. Це не просто нові знайомі, це нові люди, а повірте,
слово "людина" означає для мене занадто багато, аби розкидатися направо
і наліво. 
Ще я щомиті стаю простішою, хоча ситуація навпаки
вимагає якоїсь напищеності, гордості, пафосу... А ще б хотіла написати
"мажорства", але ні, це слово ніколи не буде стосуватися мене, я не з
тих, далеко не з тих... За 4 місяці життя у великому місті я не змогла
змиритися з думкою, що це мій дім, ні, це величезний палац з
прекрасними площами, вуличками та будинками на Полтавському шлясі
початку ХХ століття. Чорт!!! А я щомиті закохуюся в це місто більше і
більше, тоді коли свою маленьку Батьківщину ненавиджу, постійно
порівнюючи її з цим палацом, цим величезним палацом з населенням майже
в 1,5 млн. людей.
Загалом,
розвиток мого морального становища проходив приблизно у параболітичному
напрямку. У 2010 я входила з відчуттям ейфорії: останні півроку
навчання - треба з усіма дружити, скрізь брати участь, працювати і
працювати над собою... Але зараз - не дай Боже пройти повз школу: все
це зміїне кубло, де приємними мені були лиш кілька моїх улюблених
вчительох, а всі інші ... так, змушували видавити привітну посмішку.
Зараз із колишніх в мене тільки сім*я, ну й кілька людей для теревень
ВКонтакті, чомусь мені не хочеться нікого бачити, ні з ким ні про що
говорити, особливо про щось високе, адже вони вельми люблять такі
розмови...
Намагаюся не бути гордою, досі намагаюся... Адже хто зі
мною знайомий, той точно знає, що я без своєї гордині з дому не
виходжу, а тому навряд чи перша привітаюся, поздоровлю з якимсь
дурнуватим святом, або ж навіть погляну у вашу сторону, ой і не
сподівайтеся!
Якщо чесно, то давно забила на свої принципи, а їх в
мене, ой, вам краще навіть не знати і 5-ої їх частини. Ще до недавнього
я нікому нічого про себе не розповідала і тільки голі факти говорили
самі за себе, я ж трималася міцним горішком. А зараз, страшно згадати,
але я стаю звичайною, починаю говорити не з тими й не про те, якось
так.
Звичайно, написано все аж досить сильно в моєму стилі: жодних
дат, імен, фактів... Але головне, що це розумію я, а більше воно нікому
й не треба.

До речі, є дещо, що лишається незмінним уже
протягом 5-и років: "та, що завжди посміхається..." Правильно це чи ні,
але отака вже я: за однією, але прекрасною маскою.

Блін, а ще я до жаху скромна, розумна і вихована.

От, якось так...

І цілий вир думок у голові
Не дасть заснути вже спокійно,
І очі не закриються до тих пір, 
Аж поки сонце за вікном не встане,
Воно своїм теплом мене зігріє,
Надію подарує на життя...
Лиш тільки я, як завжди зіпсую все:
Міцними шторами закрию світ навколо,
Щоб жоден промінь ненавмисно
Не залетів у шумний рій моїх думок.
Там повний хаос й все як завжди:
В кутку десь трохи мотлоху зібралось,
Який давно вже непотрібний,
Та тільки викинути ще й досі жаль...
А там думкам моїм так затишно і тепло,
Постійно є про що поговорити,
От тільки бідна голова 
Не витримає їхнього напору
І скоро лусне від тих ідей,
Що в ній спалахують щодня й щомиті...
Колись не витримає, може, і серденько,
Яке так вправно з"їдають хробаки-думки...
А чесно кажучи, чомусь так томно
На клаптику матерії, що люди звуть душею.
Якийсь холодний вітер там постійно завиває,
Гудуть від пустоти тихенько мрії,
Давно сумують вони в мене у душі,
Та все ж чомусь бояться ще летіти на свободу...
Ні, правда, холодно і трохи нез"ясовно...
Мабуть за шторами фіранку не закрила...

Ранок. Як завжди прокидаюся від п'ятого дзвінка будильника... На
мобільному вже кілька пропущених та СМС "Соня, вставай!!!" ... Вільного
часу - хвилин 15, а я ж дівчина, а отже часу мені треба набагато
більше... Тихеньку злізу з ліжка, в кімнаті ще всі сплять, а отже треба
намагатися вести себе як можна тихіше, але в такі моменти я зазвичай
можу зачепитися за край стільця і голосно вилаятися... З думками
"Прекрасний ранок... щоб йому...", натягаю на себе улюблені джинси та
теплий светр, начхати, як я виглядаю, аби було зручно і мама не
переживала через мій кашель... Міцно тримаючи за щокою зубну щітку,
повільно обмірковую, що ж сьогодні одягнути. Ні, думаю я зараз далеко
не про сумісність чорних балеток та джинсів, давно вже на таке не
відволікаюся. Обдумую інше, яку сьогодні одягнути посмішку... Так-так,
саме посмішка стала моєю головною прикрасою останнім часом, особливо
враховуючи те, що ніякого намиста чи яскравих сережок я зроду віку не
носила. То ж, почнемо... Звичайно, іноді ситуація вимагає серйозності і
посмішка просто буває неумістною, але таких днів у мене майже немає.
Так, цю відкладу відразу, хоча... Ні, я її дуже люблю, вона в мене
найщиріша: з відблиском знущання, підступності та трохи єхидності...
Але сьогодні не її час. Сьогодні навколо мене постійно будуть дорогі
мені люди, тому треба щось набагато краще... Ах, он вона!!! Ну чому
найнеобхідніші речі в косметичці завжди завалюються вглиб?! Дістану її,
обережно протру серветкою та надам їй трохи блиску. Все-таки вона
найкраща, в нії немає нічого "занадто": трохи кохання до навколишнього
світу, поваги до найкращих та найдорожчих мені людей і краплинка
наївності, яка так підходить до мого світлого волосся.  Так, ну, наче
нічого, тим паче, що її одягаю найчастіше, бо точно знаю, що вона мені
пасує. Так дивно, останнім часом все частіше чую "Чому ти
посміхаєшся?!", ну і що я можу відповісти?! Просто пам'ятайте, що якщо
я посміхаюсь вам саме ЦІЄЮ посмішкою, то ви мені не байдужі, якось
так... Ну все, здається, готова. Так дивно, хвилин 10 вбила на підбір
посмішки, а одягла мою стару, поношену, затягану до дір... Вже б час
знайти якусь нову, але з цією так класно, так легко, хіба що можна б
додати ще трохи наївності, але це якось згодом... Для завершення образу
трохи туші на вії, аж тут голос ззаду "Я так и знала, что ты ёще
красишься!"... "Ще трохи", а сама тим часом думаю, що треба б ще ту,
дурнувату, з єхидністю кинути до сумки, а що як згодиться ?

В рухах теплий чай -  такий як я люблю - чорний з лимоном та медом, що
може бути кращим для хворого горла?! Десь за півсотні кілометрів мої
найдорожчі люди, але ніяка відстань не зробить їх далекими від мене.
Вони завжди поруч, тепер я це знаю точно. Ковток чаю, - і одразу стає
тепло навіть десь там, де повинна бути душа... Не знаю чому, але там і
справді тепло. Зникла ціла купа непотребу, був час усе переосмислити
трохи змінити своє світосприйняття. Ні, не кардинально, не подумайте, я
не стала буддисткою жовтого братства, ще й досі лишаюся тою самою,
схильною до ненависті та розчарування. Але тепер цього всього майже
немає... Стало вільніше дихати і посміхатися не з такою натяжкою. Ще
ковток. Спогади линуть до мозку... Чомусь все частіше починаю згадувати
тих, кому зробила щось погане, а їх ой як багато!!! Спогади линуть,
переплітаються, змінюють один одного і дають зрозуміти основну причину
всіх невдач - я. Більше немає кого винити, просто завжди я була
недостатньою: недостатньо відкритою, недостатньо співчутливою,
недостатньо правдивою. Життя потребує змін, невеликих, дрібних, десь
глибоко всередині мене, але від кожної з них будуть великі
результати...якщо, звичайно, все вдасться. Будемо сподіватися.
Ще
ковток. Тепер вже рину у майбутнє на крилах власних мрій. А мрії прості
до неможливості. Хіба це мрія, хіба ще в когось є такі прості до
виконання мрії? Трошечки рішучості - і вони почнуть здійснюватися! Хіба
це мрії: Хочу до Львова, Кракова, Праги та Берліна! Що для цього
потрібно?! Постійно втішала себе, що треба кошти, але вже зараз розумію
ще не вистачає рішучості. Ось назбираю трохи більше, ніж в мене є її
зараз і гайну, обов'язково! Може саме через ці мрії мене не вистачає на
те кохання, про яке пишуть в книжках. Адже я закохана у Львів, кожен
камінь брущатої дороги, у кожен ліхтар та кожну лавку на вулицях міста,
у червоні дахи з черепиці, у теплий захід сонця, що відбивається у
кожній старинній шибці мого коханого Львова... Незнайома, але вже
заочно закохана, і мрію свою плекаю вже близько 5 років.
Ковток уже майже холодного чаю. І такі ж холодні думки у голові.
Скільки дурощів я вже натворила, скільки всього вже не зможу змінити,
як дурнувато себе поводила. Ні, потрібно змінюватися, потрібно сказати
дякую всім, хто був навколо мене: хто робив мене щасливішою, веселішою,
повноцінною, сильнішою, кращою, такою, якою я є сьогодні, майже
ідеальною =)
Дякую вам!
Останній ковток, останні думки... Не йдіть за скарбами, не гоніться за
щастям, не шукайте кохання. Все прийде у свій час, тільки вмійте чекати
і не ховайтеся. Повірте, головне, побачити те, що поруч з вами, змогти
оцінити і не втратити. Не сподівайтеся на краще, усе вже чудово, просто
вмійте це зрозуміти.
Перші подихи весни, що пробиваються  в кімнату крізь відчинену кватирку
знову повертають до життя. Годі думати, час діяти. Час посміхатися та
пробачати, дякувати та цінувати. Не забувайте, чуєте, не забувайте тих,
що вже лишилися позаду, вони навіки лишаться у ваших серцях, не зможете
забути, прогнати, стерти, залити алкоголем, заховати за сизим димом
цигарок, якщо вони справді були, то вони повинні лишитися там навіки.
Напевно, вже не вірите у щастя та дива. Дарма! Дива, як сонце, можуть
зникати надовго за темними хмарами та лінією горизонту, але обов'язково
ще повернуться назад, і знову огріють вас своїм неймовірним теплом та
дивовижним осяйним промінням.
Вірте! Вірте у себе, свої мрії, свої сили, своїх друзів, своїх
недругів.Адже ви - лише маленька частинка людства, проте все людство -
лише крихітна частина від вашої всеохоплюючої душі.

КолишньомуСьогодні я знову тебе
бачила… Не можу сказати, що зовсім не сумую без тебе: навпаки, відчуваю
себе самотньою та нікому непотрібною, адже, якщо справді подумати, ти
завжди був поруч: я ділила з тобою горе та радість, ти рятував мене від
нудних компаній, ти просто був частиною мого життя.
Але знаєш, що найогидніше?! Покинувши тебе – я втратила
всіх своїх друзів. Сьогодні я так шкодую, що познайомила з тобою своїх
друзів, а більшість були з тобою ще задовго до мене; зараз я відчуваю,
наскільки глибоко ти увійшов у моє життя, бо ти лишився з моїми
друзями, ти щодня перебуваєш поруч зі мною,а я боюся щомиті зірватися.
Якщо чесно, то ти став для мене справжньою відрадою у житті: кожну мою
депресію ми розділили на двох, хоча, ти напевно і зовсім сповна забрав
усі мої переживання. А ще мені дуже важко було тебе кинути: ми вже так
давно були разом, що я вже навіть відвикла приховувати наші стосунки
від батьків та оточуючих, ба, навіть рада, що можу вільно признатися,
що я не сама. Сумно, що нам довелося розійтися: напевно в нас з тобою
різні місії на цій землі. Ти несеш щастя, радість та розкутість, я ж
занадто замкнута, щоб насолоджуватися компанією з тобою. Ти завжди
допомагав мені у скрутній ситуації: будь-які проблеми були тобі під
силу; постійно захищав мене від негативу сірої буденності, відкриваючи
переді мною незвідані світи. Знаєш, я несказанно вдячна тобі: ти
жодного разу не зробив мені боляче. Там де ти – там завжди свято, ти
був моїм вірним супутником на будь-який захід. Знаєш, ти став моїм
ідеалом, ти саме те, що мені завжди було потрібно: підтримка та
відсутність необхідності щось віддавати взамін. Не знаю, чи розійшлися
ми назавжди, чи лише на деякий час, але я вже сумую. Мені важко без
тебе відчувати себе щасливою, я хочу позбутися повністю від твоєї
залежності. Не хочу, ні, не можу більше жити, коли відчуваю постійну
необхідність в тобі. Ти не просто став другом, ти знаєш про мене навіть
не все, а трохи більше, адже саме ти був поруч, коли я здійснювала
найбільші помилки, і саме тобою потім їх я прикривала.
Вдячність – ось найбільше моє почуття до тебе, адже я навіть згадати не
можу всього, що пережила з тобою. Ні, ти не подумай, я не знайшла тобі
заміну,просто вирішила навчитися бути щасливою без тебе. Пробач, я лише
щойно змогла зрозуміти, що просто використовувала тебе, просто брала та
змушувала робити те,що хочу я. Особливо мене лякає те, що наші зустрічі
з тобою стали все частішими та більш тривалими, ти почав затягувати
мене у світ ілюзорних фантазій та легкого щастя. Хоча, я ж сама охоче
йшла на зустріч з тобою і завжди знала, що чекає мене потім, а ти
жодного разу не підвів моїх сподівань. От, а ще з тобою було приємно
просто згадувати минуле: згадувати, як було круто колись, і розуміти,як
погано зараз, та навпаки. Ні, напевно ти не просто увійшов в моє життя,
ти докорінно змінив його, поставив з ніг на голову. А я, схоже, була
такою слабою,що цілком йшла на твоєму короткому поводу.
Не знаю, як складеться моє життя після тебе, але я впевнена, що ти
назавжди лишишся в моєму серці, і тепла згадка про тебе завжди житиме у
моїй голові. Я вже остаточно вирішила, що ми маємо побути окремо один
від одного. Ні, безперечно ми ще бачитимемось не раз, але я вже ніколи
не відчую того тепла та затишку, який ти несеш в собі. Знаєш, а може й
краще, що ти вже не будеш моєю частиною, бо я нарешті навчуся бути
щасливою, по дитячому, коли для щастя треба лише трохи шоколаду,
яскравих забавок та аромат улюбленої квітки. Безперечно, я втратила
останній зв'язок з тобою, ну, мені б так хотілося, і до тебе я
повернуся лише тоді, коли мені буде знову жахливо, так жахливо, як
тоді,коли ми вперше зустрілися, коли я була ще маленькою дівчинкою зі
зляканим поглядом та наївними рожевими мріями, що розбивалися об стіни
жахливого життя.Не сумуй, я назавжди лишу тебе у спогадах у образі того
могутнього героя, який однією своєю присутністю вселяє надію на краще
майбутнє та прозоре щастя.Прощавай, хоча, не буду зарікатися…