Ти думав, наче янгол я,
І навіть бачив німб над головою,
Але ти - чоловік,
Диявол у людській подобі,
Ти янголів вбиваєш,
Всю кров з них висисаєш
Й кидаєш на дорозі мертвих їх.
Ні, я не янгол,
Я не боюсь, дияволе, тебе.
Давно вже йду з тобою поруч,
Я нишчу янголів-чоловіків.
Так, їх дуже мало вже лишилось,
Не вистачить для мене їх,
Не вистачить помститися за нас,
Прекрасних, білих і легких,
Які тепло своє несли на крилак,
Які любили білий світ,
Наївно вірили в кохання,
Бажали щастя та добра.
Ви вбили сотні їх, мільярди,
Ви грались ними, а вони жили,
Вони кохали, вірили, любили, -
Ви вбили їх, недолюдки лихі.
Немає вам прощення за жіноцтво,
Я - відьма-феменістка у аду,
Я не страждаю тут, у пеклі,
А лише дрова кидаю в вогонь,
Щоб душі ваші так страждали,
Як серця тих, ким грались ви,
Кого вважали янголами волі
Й скидали звідси у Тартар.
Я не одна така, лиха, зловісна,
Ми всі відродимось колись,
Зберемо міць усю по долу,
Піднімем знівеченії серця.
Ми будем катувати вас до смерті,
Бо пам'ять бережем, як вогник у степу,
А тих, хто лишиться із вами,
Ми знищемо любов'ю тою,
В котру ми вірили колись.
І не дивіться ви з переляком на лиця,
Не має там ні смутку, ні жалю,
Ми  в наших серденьках тендітних,
Ростили ненависть і сильную грозу.
І не дивіться ви з надієй на обличчя,
То сльози щастя жевріють на нім,
То наші мрії, наше щастя
Нарешті втілюються в мглу....

Ми часто говоримо, що самотні, хоча зовсім не замислюємось над тим, як
то бути самотнім. Звичайно, найчастіше самотність - це відсутність
людей навколо, але чомусь частенько ми відчуваємо себе зовсім самотніми
тоді, коли навколо ціла купа людей. Від кожного з них йде певний потік
енергії, кожен з цих потоків подразнює твою душу, змінює хід твоїх
думок, а ти...А ти просто не хочеш зазнавати цього впливу, ти
відвертаєшся від людей, повертаєшся до світу спиною, забуваєш про всіх,
не чуєш звуків життя, не бачиш світла. Ти занурюєшся у думку, в
черговий раз перелистуєш книгу свого життя і розумієш, що ти завжди був
сам. Змінювалися твої друзі, ти починав товаришувати з ворогами, ти
знищував друзів, ти сварився з батьками, ти весь час шукав самотності,
від якої тепер тікаєш.Навколо тебе плине час, міняються люди, а ти лише
спостерігач у своєму житті, від тебе нічого не залежить, ти віриш у
щось, що зверху, твоя особистість зникає з кожним днем, думки
замінюються цитатами відомих людей, а якщо, не дай Боже, хтось почує
твої справжні думки, всі лякаються, бо ти неформат цього суспільства.
Ти не такий, бо ти - інший. І знову ти сам. Навколо нікого, в голові
сотні думок, навколо яскраві кольори і гам. Ти слухаєш одразу сотні
мелодій, дивишся кілька телепередач, намагаєшся читати, малювати,
писати, іси двадцяту шоколадку і п'яту пачку чіпсів, ти робиш все, щоб
бути таким, як інші, ти хочеш бути краще інших, але боїшся виділитися.
Ти знову виходиш в люди, ти знову вітаєшся, посміхаєшся, але навколо
нікого, хто міг би тебе зрозуміти, поспіівчувати тобі. Ти можеш назвати
десяток друзів, але коли тобі погано, занурюєшся обличчям у подушку чи
всю свою лють розповідаєш блогу в інтернеті. І ось, ти бачиш людину,
думки якої, повністю повторюють твої, музичні та кіносмаки повністю
ідентичні до твоїх, але...ти боїшся цю людину, вона не така, як всі,
вона не краплина з сірої маси, вона - така як ти, нетака. Але ти боїшся
її, тікаєш від неї і лиш потім розумієш, що так само тікають всі від
тебе. Ти не такий як усі, ти краще інших, але це знаєш лише ти.І знову
ти сам, ні, навколо мільярди, а ти - сам, ти не знаєш, хто зможе бути з
тобою, щоб ти не був самотнім. Кожну хвилину свого життя ти присвячуєш
іншим, живеш для когось, а потім розумієш, ти - сам, ти нікому не
потрібний. Запитай у своїх "друзів", що ти любиш робити, їсти, слухати,
які почуття тебе переповнюють. Вони лиш поглузують з тебе, бо ти завжди
відкривав лише віконце своєї душі, а двері закривав на кодовані замки,
паролі від яких сам забував, щоб більше ніхто не дізнався. Ти боявся,
щоб хтось не знав про тебе забагато, боявся чужих думок,
прислуховувався до чужих рішень, але не розумів, що вони "чужі" для
тебе, це не твоє. А твоє, твоє рідне, ти вже давно загубив. Ще тоді,
коли вперше прийняв ім'я, яким нарекли батьки, коли читав те, що
задавали вчителі, коли зустрічався з тією людиною, яку всі вважають
приємною і гарною. А як же ти? Невже ти сам не міг зробити вибір? В
дитинстві ми спираємося на відсутність досвіду, у юності - на
експресивість та необдуманість вчинків, у дорослому житті просто
намагаємося жити за стандартами. Для чого ми прийшли на цей світ і що
мусимо робити, ніхто не зна. Одні говорять, що треба жити так, як всі,
інші - що не можна зраджувати принципам. А як вважаєш ти, в тебе
питали, чи хочеш ти народжуватися, вчитися, жити? В житті ти можеш
зробити лише один самостійний крок - самогубство, але й воно буде
спричинене тією масою людей, яка заважає тобі жити. І ти знову
розумієш, ти - сам. Твоє життя цікаве лише плітникам, твої проблеми -
ворогам, успіхи - лише тобі. Ти зникаєш, твоє життя повільно стає
сірим, як життя тих мільярдів, твої думки зникають, щоб бути собою ти
повинен бути самотнім. Ти можеш вбити себе, можеш знищити свій мозок,
розбити свої мрії та сподівання, можеш розтоптати надію, змішати з
багнюкою майбутнє, забути про сучасне, але минуле завжди буде з тобою,
воно мов тінь, завжди з тобою. Не тікай від себе самого, будь вірним
собі, справжнє життя - життя самотнє.

Ти сидиш під деревом у затінку, здається, все прекрасно, ти досяг
усього, чого лиш міг бажати...Але тут ти бачиш його. Воно прекрасне,
без сумніву, це твоя мрія і мета, ну, хоча б на наступні півгодини,
твоє серце б'ється сильніше, ти втрачаєш розум, ти хочеш лише його. А
воно червоне, манить своїм бликсучим солодким боком, а ти вже
відчуваєш, що не можеш стримуватися. Щосекунди ти все ближче і ближче
до нього, воно - твій сенес життя, ти вже не уявляєш себе без нього,
кожна секунда життя повинна бути прожита з ним. Воно тобі потрібне, ти
ще ніколи в житті не відчував нічого подібного. Єдине, що тобі треба -
воно...
Ти щосекунди стаєш ближче до нього, у тебе написана ціла
схема, як зробити його своїм, ти переможець, воно з тобою, ти
задоволений. Воно блискотить червоним боком, змушує тебе бути з ним,
але...Але ти плвертаєш його іншим боком, ти пізнаєш весь той негатив,
який ховався під важкою кроною дерева. Жахливі чорні дірки від хробаків
лякають тебе, легка гниль знизу відлякує, а примарночервоний колір все
більше нагадує чорну тканину плоду, який перегрівся на сонці. Воно
жахає тебе та відштовхує, лиш одне змушує тебе його з'їсти - це твоя
мета.
Ти шукаєш спосіб скуштувати те прекрасне червоне яблуко, яке
манило тебе з гілки. Десь глибоко в кишені у себе знакодиш ножа. Поволі
зрізаєш гниль, через секунду зникає будь-який слід від хробака, а ще за
мить воно позбувається своєї примарної шкірки.
Лиш один погляд
змушує тебе зрозуміти, що це вже зовсім не воно, це не мрія. Лишився
лиш качан, який є в кожному з них усередині, але ти так добивався саме
його, ти хотів володіти лише ним, а воно виявилося таким же химерним,
як і всі інші.
Ти дивишся наліво, направо, поруч висять десятки
прекрасних, але не таких блискучих яблук. Їх не треба очищати, вони й
так прекрасні, їхня мета зацікавити тебе, бути з тобою, але ти обрав
блискуче гниле червиве яблуко, яке викинув лиш трохи відкусивши...

Вона привітна і завжди з усмішкою, ще жпден не запідозрив її у чомусь
лихому. В люди вона виходить прекрасно одягнена, щир та добра, запрошує
всіх до себе...Але вдома вона інша. Її дім - її царство. Там ніколи не
буває холодно, жоден промінь сонця не проникне до її оселі, ніхто і
ніколи не йде з її дому. Там - вона цариця, це її царство. Формально,
головний там, як і скрізь, чоловік, Диявол, але вона - господиня,
берегиня сімейного вогнища, та й не тільки сімейного, у тому вогні
горять її гості, ті, кому була до вподоби легка та привітна жінка, яка
манила їх до себе їхніми ж страхами та бажаннями. Вона та, кого частина
боїться, а інші мріють про неї. Але зустріч з нею завжди неочікувана,
завжди неминуча.
Від неї намагалися втекти, її намагалися знищити,
але у її владі - цілий Світ, спробуйте лиш знищити її - з нею помре
цілий світ. Вона - спасителька, вона допомагає тим. кого не запрошує до
себе, кличучи їхніх ворогів. Вона проводжає у білому одязі праведників
на небо, а потім одягає свій домашнії, запертий до дір чорний халат,
бере свою косу і далі займається жомогосподарством: сидить на своїй
канапі з людської шкіри і приймає любих гостей. Вона була знайома з
найбільшими людьми в історії, вона знущалась над диктаторами і
возвеличувала каторжників. Вона просто пожинає плоди...Плоди життя.
Сьогодні вона чекає на нові знайомства, вислуховує благання та приречує
до вічних мук чи постійного блаженства. Крізь її руки пройшов цілий
світ, але крізь її душу пройшов один, її мета була блаженство, його
приречення на муки. Але він, ще давно зрадив їй і тепер вона лиш слугує
провідником між двома цілями, від яких самій довелося відмовитися...

Жахливо! Хто б міг подумати, що лише у період повного розслаблення
можна зрозуміти, що ти нікому не потрібен. Щоранку встаєш і просто
думаєш: а що ж сьогодні? У будні ти хоч комусь потрібна, всі від тебе
чогось вимагають, на щось чекають, чогось потребують, а ти іноді
думаєш, що допомога потрібна твоїм друзям, підтримка товаришам і т.к.
Лише в період, коли відпочивають всі, можна зрозуміти, що тебе за друга
ніхто і ніколи не вважав, тебе просто брудно використовують, всі просто
прикриваються якимись суспільними нормами і бояться сказати, що ти -
ніхто... Звичайно, це було б просто страшно почути: спочатку б билася в
істериці, звинувачувала себе в усьому, а потім просто б забула. Але
зараз так хочеться почути хоча б щось від людей, які для тебе дорогі, а
ти для них ніхто. Ти хочеш знати, де всі, чому ніхто не згадує про
тебе, чому єдине що їх надихає до спілкування з тобою - це плітки, які
вони можуть створювати з вашого спілкування. Ще можна назвати безліч
питань, припустити купу відповідей, але серце болітиме ще довго. Мозок,
звичайно, намагатиметься все пояснити, зрозуміти, але ... Ні, слово
друг лишилося лише на сервері сайту ВКонтакті, у житті його давно
замінили інші поняття: однокласник, сусідка, колега... А, хай з ним,
скоро все стане на свої місця: посмішка знову зявиться на обличчі,
голова гудітиме від розмов з "друзями", обговорення останніх новин з
товаришами посідатиме перше місце у списку "спілкування з друзями", та
лише воно плакатиме десь тихенько й нитиме, і нехай, може ще колись,
коли знову всі тебе потребуватимуть, воно скаже своє вагоме
"Стій!"...Може, будемо сподіватись, будемо вірити у краще, ні ти
прекрасно живеш, ти щаслива, це все воно...

Для щастя обираємо ми мить,
щоб буть нещасним все життя лишаєм.
Ми вже давно забули про любов,
на дружбу й щастя взагалі забили.
Нам вистачить кількох секунд,
щоб горе своє осягнути,
а часто забуваємо про те,
які щасливі й досі ми лишаймось:
для нас і небо чисте в висоті,
і море тихе десь далеко,
для нас і сонце ще горить,
а ми зациклені на чомусь злому.
Ми хочем віли, байки літаки,
нам подавай лихі машини,
для щастя ми бажаємо лиш зла:
грошей побільше, зброю покрутіше.
...Нам й досі сняться віщі сни:
ось принц на білому коні,
принцеса в довгій гарній сукні,
через блискучу шаль ріки,
мов той рушник, простяглася веселка,
луга зелені, щирий спів пташок,
тепло й надія, що дає ще жити...
Ви не знайдете вже пейзажів тих:
нас полонила чорнота в усьому:
тепло лишилось штучне в нас
від атомних і теплових електростанцій,
коней ми бачимо тепер лиш там,
де й зелені луги і щирий спів птахів,
лиш там, де бачим напис "Заповедник",
а принци і принцеси вже давно
зявляються лише тоді у колі зору,
як організуєм ми собі ту примітивну казку...
Хоч й дивно якось, та лише
під час спотвореної казки,
в бал-маскарадний ми стаєм на мить собою:
то не костюми відьм й чортів,
то не спотворена фантазія й душа,
 то просто чорно стало скрізь,
душа - не виняток, ми знаєм...

Забуду я про все на світі,
Закрию очі й полечу
У світ прекрасний,
Де давно забули люди
Вже про зло, про гроші,
Хитрощі та славу,
Де тихим ранком можна встати
Й не думати про горе і нужду,
Де можна просто посміхатись,
Без думки, що ти ідіот,
Де можна не боятись за здоровя,
За почуття ті щирі, що живуть,
У серці в кожного із нас.
Згадаю скоро рідну школу,
З усіх проблем я посміхнусь.
Дитинство - рай то на землі,
А скоро в ад піду, в життя.
Ми вже не мріємо про щастя,
Нам хоч би так жить, щоб без сліз,
Щоб слово рідне завжди поруч,
Земля кохана піді мной,
Щоб серце з трепетом здіймалось,
Як лиш почує слово "Русь".

По вулиці тихенько пробігаюсь,
За мною сніг легесенько рипить.
Я підніму блакитні очі в небо,
В них засіяє сонечко і радість.
Проникне вітер глибоко під светер,
А всім байдуже...Я сама...
Нема нікого в білім світі:
Лечу, мов птаха по життю,
Давно сама, а всім й мені байдуже
Бо я щаслива, бо я така одна.
Я посміхнуся цілім білім світу,
У відповідь почую тихий шум:
Пориви вітру у блакитній вишині,
Рипіння снігу під ногами в мене,
Приємний щебіт закоцюблих горобців
Тремтяча тиша.
А я б побігла на край світу,
А я б всі кольори в один змішала,
Дарма, що вийде просто чорний-
То є життя, його то колір.
А через безліч років, мабуть,
Згадать не зможете мене,
Я буду жити не для слави,
Я буду жити для життя.

Прокинусь зранку, випю чаю,
Погляну крізь шибку надвір,
Від сонячних променів
Очі закрию, ласкаво всміхнуся
І далі живу. А далі то певно,
Сюжет вже не новий,
Я маску на себе злу одягну,
Прикрию я ширмою добреє серце,
На ключ посаджу серце своє.
Вони не поможуть в сучасному світі,
Лиш розум і гроші панують у нім.
Забуду ким є я, для кого живу,
Забуду про щастя і віру.
Закрию очі на секунду,
Згадаю ранок сонячний, тоді
Коли собою ще була я,
Коли ще можна буть собою,
Коли ще можна просто жить.
Зірвімо з себе оті маски,
Що давлять серце й почуття!
Почнімо жити, а не існувати,
Ходім зі мною в світлий край,
Де тепле сонце завжди виграває,
Де гроші просто папірці,
Де можна не вигадувати ролі,
Де актором не потрібно  буть.
Я в снах своїх у край той віднесуся,
Помрію трохи у думках,
А далі знову: чай чи кава
І темна маска на лиці.