Поїхали!!!  
Певно так починаються пригоди у звичайних людей, напевно так ви починаєте складати валізи на море чи готувати невеликий ранець для поїздки за місто. Літо для всіх оточуючих то пора відпусток та канікул, час літнього нічогонеробства та постійної бронзової засмаги. 
 Ні, ні в якому разі не слід думати, що я інакша, та й не буду я зараз кудкудахтати про свою унікальність, просто я нероба, яких ще слід пошукати, справді вдень з вогнем не відшукаєш. Закінчуються найдорогоцінніші дні в Універі, а після доведеться знаходити все нові та нові виправдання за свою лінь. Я можу виглядати досить пристойно на тлі нашого лінивого соціуму, проте сама звикла позиціонувати себе як чиряк на задниці його самого. Я стала більш сентиментальною. Ви можете думати, що я просто прийняла людську подобу, але ні. Я просякнута жалістю, жалістю до самої себе - найнікчемніших із почуттів, що колись переживала моя скромна особа. Жалість за все: за нездійсненні плани, за шикарні мрії, за втрачені шанси. А ця постійна бронзова засмага -  просто плювок, величезний плювок всієї жіночої половини світу в моє обличчя. Так, я альбінос, чи альбатрос, коротше кажучи, не дано мені набути цих пафосних відтінків золотавого кольору. Хоча, хто взагалі вигадав, що накоплення меланіну в шкірі це добре?! Ні, пробачте, але я вже, дай Бог, 19 років прожила без його самого, а наче непогано. Та чорт забирай, відпочинок, у повному сенсі цього слова, то не моє. Я може плювати в стелю (чи в другий поверх ліжка) тоді, коли всі навколо пашуть, мов ішаки, і от тоді я відчуваю кайф, тоді мої м"язи розслаблені, а розум сповнюється купи дурнуватих фальштво-примарних мрій та надій. А коли тільки всі навколо закидують ішачіння аж до осені, мені стає трохи не по собі.Мені хочеться битися головою об стелю та викрикувати якісь нерозбірливі цитати з яких-небудь пафосних творів сучукру. Як, як можна відпочивати, коли немає почуття унікальності? коли кожен перший, ну кожен півторашний точно не робить нічорта і не має ніяких планів на завтра?  
Дорогенькі, навколо літо! Час, коли пахання - то вже самоосвіта, а будь-які фізичні навантаження - то самовдосконалення. Я не люблю літо тількти за те, що влітку очевидніше мій тотальний пофігізм. Він вилазить крізь вуха та ніздрі, задушує мене лізучи з рота, а все лиш через "нічого робити". "Мы слишком молоды, чтобы работать!" - чорт забирай, нащо я цитую чужий дивіз, який вже зовсім не актуальний для його автора, але набуває все більшого значення для мене. Нащо мені молодій та красивій (останнє взагалі спірний факт) працювати??? Я майже не хаваю (за свій рахунок), не купую чоботи по півтори штуки за пару, не про**бую гроші по клубах... Чорт, я взагалі аморфне створіння. Важко зізнтися, але  я почала зраджувати своїм мріям. Я вже не дуже хочу бути Президентом, мені достатньо посади губернатора. Сумно, що навколо зростають Особистості (мало, але є й такі), а я деградую, переходжу на стадію "аби як-небудь склалося".  
Не подумайте (хоча про що це я? скільки з оточуючих мене людей вміють думати???), що я жаліюся. В мене все прекрасне, ая кщо якась глобальна Ж.О.П.А. і накриє мене з головою, то я ніколи (чесно-чесно), ніколи не прибіжу до вас жалітися з потьоками туші на очах та червоними обідками навколо зіниць від сліз. Я можу голосно ревіти, коли лишаюся на самоті, гучно грюкати дверима, коли ніхто не чує та вибивати вм"ятини в стінах кулачками (ну, правда,в мене зовсім не кулаки), коли ніхто не бачить, але плакати на людях? то лиш притворство, аби ви знали, що я ще жива, ще не здохла (хоча багатьом би хотілося).Так от, про що це я? Чесно кажучи, мені просто хотілося б, що цим літом я вільна, і якщо є якісь цікаві пропозиції щодо відпочинку чи навіть (о Господи!) роботи - пишіть. Не хочеться провтикати ще одну прекрасну можливість заробити, чи хоча б не проспати літо. 
Ну, а тим, хто молодчинки,і кого мені до кінця життя будуть ставити в приклад, успіхів, тримайтеся, я в вас вірю.  
Завжди ваша, без жодної надії на світле майбутнє, але з невідворотною мрією на щастя, Я.

Чим
раніше тобі завтра вставати, тим пізніше ти ляжеш, знову ж таки,
завтра. Прекрасна весняна ніч, коли надворі +2о, а в кімнаті повітря
регулюється знову за допомогою славнозвісного калорифера, який тепер
круте свій моторчик в протилежну сторону, виконуючи таку собі функцію
машини часу, що відмотує плівку назад. На звуковому тлі п’яні воплі
студентів різних вузів та гуртожитків під вікнами, а в вухах знову
якийсь депресняк, який намагається переконати в наявності світлого
завтра. Непомітно підкрадається дивовижне студентське пекло – сесія,
непомітно, але впевнено затягаючи мене в рутину нудного
шпаргалковиготовлення, розрізання та склеювання. В час, коли місто
прикрашають білборди «Ми чекаємо на Євро», девізом всього міста є «Ми
чекаємо на фінал», і нехай ніхто не мріє про фінал за участю нашої
збірної, спраглі від постійних капіталовкладень мешканці міст-приймачів
Євро вже давно хочуть без вагань совісті смітити на узбіччях та в
скверах, голосити навколо про незнання англійської та активно боротися з
нетиповими явищами цивілізованого заходу.
Старішаю, перебираю на себе функції бабок під під’їздами: критикую
владу, а кожен перший в мене чи то наркоман, чи то повія. Та грець із
ними, з бабками звісно, третя ночі, а я про них тут незлим тихим словом
відзиваюся, а їм бідненьким завтра по поліклініках вештатися з раптовими
приступами гикавками посеред ночі. Ну справді, є ж справді набагато
цікавіші заняття вночі, не знаю, в кого які заняття повиринали в голові,
а мені б зараз не завадило покращувати свій рейтинг на тлі курсу.
Проте, переді мною стоїть набагато важливіше завдання – дочитую
ювілейний випуск Maxім, журналу 10 років, а я за весь цей термін
перегорнула сторінки лише 5-6 випусків, соромно, але в той же час і
приємно: багато з представників цільової аудиторії й досі проходять
осторонь повз прекрасне видання сучасного бачення основних проблем
людства. Приємно відзначити, що наш тривалий розрив з Махімом непогано
вплинув на нього: купа нових рубрик та цікавих модернових (дай Бог
здоров’я Денису Володимировичу за нове найпоширеніше слово в моєму
лексиконі після ряду нецензурщини та пережитків харківського суржику,
тернопільської говірки та різної дурні з популярних скетч-шоу та обідніх
серіальчиків) ідей, які, певно, зачитуються до дір справжніми фанатами
журнальної преси та зайорзуються курсором тими, хто чи то з недостатньої
кількості коштів, чи то з природного жлобства (яскравим представником
якого є ваша покірна слуга) не можуть дозволити собі викроїти якийсь
десяток гривень та зануритися з головою у інший яскравий світ, тоді як
щодня прожирається половина того самого фінансового статку.
Як би там не було, а в черговий раз доводжу собі, що не такий страшний
чорт, як його малюють (шкода, що зараз не згадаю, як то звучить на
латині, було б досить доречно так випідндритися на загальному тлі своєї
низькосортної писанини), тобто не такі вже й заклопотані чоловіки на
першочерговому задоволенні своїх фізичних потреб, як то ми постійно
думаємо, оцінивши лиш провокативні обкладинки культових журналів. Ні,
правда баби, не лише ви всі такі різносторонньо розвинуті особистості з
купою тараканів в голові, й серед тої половини людства, що не слідкує за
розвитком стосунків всього оточуючого світу, за виключенням лише
глобальних проблем людства, є думаючі особини. І не слід зациклюватися
на  тих козлах, які вам постійно потрапляють під руку, кожному пастуху
по своїй овечці, задумайтесь, змініться, а як ні – то досить вже нудити
про своє тяжке співіснування з тими чи іншими представниками будь-якої
статі.
Шикарний вечір видався, все вкупі склало незгладиме враження щодо
майбутнього дня… Окремий вплив має КВК, він завжди має надавати позитиву
та впевненості в майбутньому. З номерами – так воно і є, а от судейська
робота вимагає змін: КВК – окрема сильна держава, і в як будь-якій
державі, корупція бере верх. Якщо піде так і далі, то фінал просто не
матиме сенсу дивитися: можна буде обмежитися переглядом харківського
КВК, який за структурою приблизно нагадує шкільні конкурси: в кого мама
вчителька – друге місце, в кого тато голова району – перше (і буду я
закидана каменями чи хоча б гнилими помідорами (бо свіжі ще занадто
дорогі), але так було є і буде, і жоден Петро І з його «революцією
зверху (див. Натан Эйдельман «Революция сверху» в России») не зможе
змінити загадкового укладу руської душі ( та пробачать мене українські
націоналісти)). 
Ще цікавий факт з сьогоднішнього захопливого насиченого пустотою дня:
дівчатка стояли та обговорювали низку збочених авторів, а я, поклавшись
на свою наївність запропонувала поговорити про щось прекрасне, ну і як
кандидатуру висунула себе; звісно ініціатива покарана, тому у відповідь
мені було запропоновано геніальну фразу: «А ти щось пишеш?!» І як, як
тут чесно зізнатися що половина моїх модульних робіт набагато більш
художня, ніж замітки до університетських (а тим паче факультетських)
газет, як пояснити, що те, що пишу я, то такий собі щоденничок, який
набагато зручніше зберігати в Мережі, ніж на ноуті з постійно злітаючою
Віндою, що все, що я пишу не має жодного спрямування, а тим більше я
ніколи не сподіваюся, що купа дівчаток дочитавши хоч щось з мого
безмежного простору пустослов’я побіжать творити добро та окунуться в
доброчинність. Ні, я не пишу, писати нас навчають у першому класі, але
мало хто зважується навіть на старості років чесно зізнатися в
неспроможності виразити свої думки та помисли чорнилами на папері чи
пікселями в документі. Я не пишу, бо те, що твориться в мені налякає
найдосвідченішого лікаря (і я зараз не про гастроентеролога та заворот
кишок, який автоматично з’являється у медкарточці кожного свідомого
жителя гуртожитку у формі нерозбірливого запису терапевта), куди там
навколишньому люду, який стереотипно мислить щодо пустоголової білявки,
яка якимсь дивом ще досі тримається на плаву.
І як завжди хотілося закінчити позитивним посланням, точно, посланням.
Читай далі: «Та пішло воно все на …» (а тепер завдання як в книжечках
іноземної мови – Вставте найбільш влучне слово). І за вами також
предстане ще одне найважливіше завдання як на сьогоднішній, так і на всі
подальші дні нашого перебуванням у рамках Всесвіту: оберіть суворі
рамки того «всього», що ви хочете послати, а потім не шкодуйте і не
жалійтеся – я вас попереджала.
Ах так, ще одне: перепрошую за малоповажне написання займенника вам з
малої літери, це не просто зверхнє ставлення до особи кожного, хто
перечитуватиме це ваяння на дозвіллі, це таке собі ніби поблажливе
ставлення до мене майбутньої, яка можливо стане достойною людиною, а
може й ні – тому зарано ще створювати ілюзорну картинну мого прекрасного
колись.
Завжди моя, завжди зі мною, хвора голова, повна нескінченного песимізму та ненависті до людей.
                                                                     
  27.04.2012 
  І не смійте думати, що то так катастрофа в Чорнобилі впливає на
кольоровість моїх сірих думок. 

З
приходом літа, що за кілька днів заполонила всю Україну, в голові все
частіше стали блукати якісь меланхолічні думки егоїстичного характеру.
Пройшла вже та глобальна весняна всезакоханість та віра в чудеса.
Сьогодні почався стандартний період літньої депресії, коли всі "не хочу"
можна легко пояснити єдиною причиною - спека. Ні, знаєте, певно літо -
пора егоїзму, коли всі чогось хочуть: у відпустку, на море, дощу,
морозива, зими... Як не дивно, але моя скромна натура не є виключенням.
От так тільки сідаєш у душний вагон і починаєш мріяти.
Поступово думки переносять мене на якусь лісову галявину. Пусту, де
немає надокучуючих людей та навязливого шуму міста. Як не дивно, але
перед тобою телевізор, по якому йде, ну хто б міг сумніватися, мій
улюблений серіал - Хаус. Хоча ні, знаєте, там спеціальна телепрограма,
що складається із дурнуватих сіткомів, детективів та фільмів жахів. Крім
того, поруч тече річечка, широка, але неглибока, спеціально для мене.
Там завжди можна окунути стомлені ноги. Хоча, від чого моїм ногам
втомлюватися у цьому ідеальному світі?! Тут все поруч: ось безмірний
холодильник з кілограмами морозива, плитками шоколаду та апельсинового
соку, маленька бібліотека з улюбленим сучукром та світовою класикою і
скрипка, грати на якій я не вмію, але в ідеальному світі обовязково
навчуся.
І от
коли ти вся така ідеальна сидиш в цьому ідеальному світі, тебе не мучать
жалюгідні проблеми людства та Всесвіту, ти спокійно чекаєш кінця світу,
бо точно знаєш, що в ідеальному світі його просто не може бути.
Справді, це ж ідеальний світ, і тут немає нічого поганого: немає зайвих
сантиметрів та кілограмів, немає навязливих людей, немає дурнуватих
звичок та такої важливої суспільної думки.
Ідеальний світ - це коли ти сидиш, їси полуницю, морозиво з горішками,
шоколад, п"єш чай з м"ятою, дивишся Хауса, читаєш Жадана, слухаєш Сплін,
а поруч ще ноутбук з Контактом, де ніхто, зовсім ніхто не пише!!!
Тому що всі, хто повинні писати вже тут. Вони забирають полуницю та
морозиво, "просять" зробити їм чаю, перемикають Спліна на Бі-2 чи на
Земфіру, а Хауса на "Секс і місто", нахально забирають книжку з рук і
сміються з дурнуватих фото спільних знайомих, яких немає в ідеальному
світі. Ні, вони зовсім не нахальні, просто вміють вчасно корегувати мій
світ: прибирати зайвих та непотрібних людей, повністю забираючи мене до
себе.
І знайте, цей ідеальний світ існуватиме вічно, бо там не буде жодних глобальних проблем, які б змогли нас якось посварити.
Єдине, що лишатиметься завжди - це глобальні суперечки з приводу хто
краще?: француз чи хореограф Миколаєва, Джонні Деп чи Кіану Рівз? 

Чим більше гидоти в тебе в житті, тим менше тобі треба для щастя - просто відчути його.

Як
би я не йшла супроти всіх стереотипів та так званого, вигаданого мною
для задоволення власного его та індивідуалізму, популізму, але весна
творить дива. Чи то мій улюблений смарагдовий колір, який сьогодні
завойовує головні позиції в Природі, так впливає на мене, чи аромат
бузку, який з самого дитинства асоціюється зі здійсненням мрій та рідною
домівкою, але саме весна повністю завойовує основні позиції мого
щасливого буття.
Та як не крути, у весни є те, чого в неї ніколи й
ніхто не відніме: почуття чи то кохання, чи то закоханості чи бажання
легкого флірту. Ех, як же мало треба для щастя! Подумати лише: одна
єдина посмішка досить гарного хлопчини - і твій день, який починався
відносно лайново, перетворюється на суцільний, хоч і не казковий, але
досить сповнений добром сюжет. Та що там, навіть злий змій-горинич, який
уже більш ніж з півроку переслідує мене, стає звичайним збігом обставин
та недоречністю. Ні, все-таки є щось казкове в весні: чи могутня її
енергетика, чи неймовірно сильна магія - але щось та й є.
Знаєте, а
весна - суцільне щастя. Весна, це коли в трамваї окрім машинного масла
відчувається ще запах свіжої косовиці, а до вагону іноді залітають
маленькі парашутики кульбабки; коли замість просто відійти в тінь ти
залазиш на вокзалі до фонтану і, тримаючи в руках Жадана, починаєш
невинно посміхатися незвикшим до розгульної української душі
афроамериканкам (чи хто там вони за етнічною приналежністю?); коли
запідозрюєш на собі цікавий погляд сусіда, який не може співставити
текст "Депеш Моду" та янгольську зовнішність його читачки, і просто
починаєш повільніше перегортати сторінки, бо схоже, що з"явилася ще одна
жертва сучукру.
Ні,
однозначно, життя прекрасне, не без своїх стьобів над нами, але
прикольне. Просто треба навчитися приймати навколишнє таким, яким воно
є, а якщо хочеш яскравіших барв, то пензлик макати не в чарку з черговою
порцією "фарб", а до маленької тоненької річки, яка вночі наповнюється
неперевершиною симфонією жаб"ячого оркестру, а зранку вбирає в себе
перші кольори ще сонного неба, яке як студент, що прокинувся на першу
пару, поволі вдпускає останні сновидіння вслід за зорями. Хочеш змінити
світ - почни з себе, зі свого способу життя; зашвирни в далеку шухляду
свої покоцані рожеві окуляри - вони втомилися перетворювати
різноколірний світ на звичний тобі рожевий мегаполіс. Забудь, викинь з
голови саму думку про всі невзгоди: не вмієш робити добра, не створюй
хоча б зла; не лізь до чужих справ: їхній світ такий же самий як і твій,
єдина справжня допомога - навчи їх бачити світ таким, яким він є.
Хоча,
що ми всі можемо зробити для людини, яка мріє про рожевий автомобіль,
золоті сережки та маленького собаку? Напевно, ми вже втратили таких
людей, і єдине, що лишається, так це збереження їхньої демократії без
втручання до нашої.
Ні, ні, і ще раз ні! Я не хочу щомиті втрачати
людей, здібних вірити у щастя! Все: відкриваю набір до школи щасливих
людей. Особливі вимоги:

1. віра в те, що Капітошка не просто глюк накуреного вовка;
2. перегляд радянських мультиків з роззявленим ротом;
3. постійний пошук 5-пелюсткових квіток бузку;
4. відсутність шкідливих звичок ( таких як: "життя - лайно, і краще вже не буде!" );
5. дурнувата звичка посміхатися до так званих прихованих камер;
6. підрахунок міжповерхових сходинок;
7. найголовніше: віра в Щастя.Всі зацікавлені можуть звертатися за адресою: Сьоме небо, хмаринка 2.

А
якщо серйозно, то просто слід змиритися, що ми вже ті, ким ми є. Не
знаю як ви, а я повністю задоволена життям: іноді їм, іноді сплю,
постійно співаю, часто малюю, рідше пританцьовую. А ще взимку всього
цього не було: лишалася лише віра в Діда Мороза та замилування
прикольним скрипом сніжинок під ногами. Ні. весна змінила мене, просто з
голови до п"ят, ще декілька таких весн - я стану суцільною позитивною
грудкою щастя, якщо зовсім не перетворюся на якого-небудь Капітошку,
який так само буде радіти літньому дощику та невпинно нести радість
оточуючим.
Ах так, забула, закохалася, як завжди платонічно та
надовго, а головне зрадила колишньому улюбленцю. Весна змінює все,
навіть мій актуальний взимку чай з лимоном на чай з мелісою чи м"ятою.
Весна,
злам підсвідомості та просто нервової стабільності. Хоча, що ще треба
людині в період реінкарнації природи, тільки повна реінкарнація душі.