Фрагменти....

Фрагменти чужих доріг ще ніколи не відчували на собі жорстокого і знайомого сучасності дотику асфальту, ці стежки ведуть у небуття, а скоріш навіть в минуле, вона йшла одною з тих стежок і думала про дощ. Чому сьогодні? Чому саме тепер він подарував їй осінню краплю тривоги, цей теплий дощик вже не викликав довіри, він не тішив її, як тоді, рік тому, він лише додавав впевненості йти вперед, йти далі тоненької, як лінія долі на долоні, стежечкою з її минулого, і вона обманювала себе, немовби не знає, куди вона йде…

Попереду вона бачила мури.. Високі камяні мури отого казкового, навдивовижу містичного і старого замку,  в якому бувала не раз, проте навіть сьогодні вона йшла сюди, ніби вперше…все змінилось цієї осені..і цей зрадливий дощ. Мури огортав туман, справжнє осіннє мереживо, зліплене з ранкової роси і її вчорашніх сліз, від них віяло холодом і минулим, вони ніби дзеркало душі, віддзеркалювали сутність цього місця ще з давніх віків, здавалось, ці мури неможливо зруйнувати. Вони були непорушні, як львівські леви біля порохової вежі, і сильні, як лицарі доби середньовіччя. Вона дивувалась красі замкового каменю, хоч то були лише руїни…Нікчемні осколки минулого…Нікчемні засоби заробляння грошей...Навіть вони стали частиною комерції… та їй було все одно…в навушниках грала улюблена французька музика, ноги вели її далі…до замку..

         Через 5 хвилин статичність музики перервало рипіння брами. Перед неї велично розстелив свої обійми міст, брама відчинялась поволі, вона, ніби знала, до якого щастя готує тих, хто крізь неї проходить, до якої радості, до якої втіхи і краси споглядання замкових скарбів. Це неймовірно солодке відчуття очікування заполонило її, вона стояла, ніби вкопана, чекаючи, поки пролунає останній, ледь чутний звук відчинених залізних дверей. Вони були живими. Навіть зараз, у свої 18 вона може поклястись будь-кому, що чула, як вони співаюсь вечорами, пронизливо, ніжно і тихо-тихо, вони беруть в полон своєї піснею, і якщо хтось почує їх чарівний спів, вже ніколи не зможе не повернутись. Вона чула, і ось вона тут…

         Ввійти крізь замкову браму, то ніби переступити через вічність, зупинити час, зупинити планету, зупинити весь світ. От тільки почуттів не зупинити. Її серце болюче стиснулось, пронизане спогадами про це місце. Ось він замок! З його численними підземними ходами, кам'яницями, покоями, каплицями і срібним обрамлення віконних рам…вона так любила сонячний срібний блиск, а сьогодні дощ…Жаль, не побачити знову…

         На подвір’ї панувала ніч…Хоча на годиннику була вже шоста ранку. Як легко їм вдалось все змінити, зруйнувати гіркий лепет минулого, замінивши його на легковажний, кольоровий, галасливий крик. Все не те, це вже не ті палаци, але ж чи знає про це хоч один з відвідувачів. Мабуть, ні. Та яка, зрештою, різниця, у них зовсім інше уявлення про красу. Її краса давно погасла. Її краса померла в кайданах цих мурів…

         Від руїн віяло холодом. Вона озирнулась. Погляд зупинився на капличці в готичному стилі з двома вікнами і великим сфінксом, зображеним вгорі, на куполі. Чия то ідея, зліпити сфінкса?.. Вже й не пригадати…

         А ось тут, під вікнами її покою колись боролись два самовпевнені легіні. В пам'яті промайнув короткий епізод минулого.

На мокру землю відчайдушно впала рукавичка…Не встигло сонце зігріти її своїм різким липневим промінням, як миттєвий дотик до землі перервала юнача рука…Різкий погляд, сповнений ненависті і три нестерпні дні очікування…перемога або смерть…Мають відкритись лише одні двері, лише одні…Кохання або несподівана вічність…Вона все розуміла…тоді, як і сьогодні, рюмсав передосінній дощ…

Він прийняв виклик…Ще одна безсонна ніч, і ось він вже стоїть перед своїм безстрашним, як і сам, суперником…В молоде обличчя з виплеканої законом відстані тяжко дихає револьвер…Він простягаєш праву руку з залізним вбивцею, і якусь мить серце завмирає…Що ж, кому як судилося?

 Напруга наповнює повітря, і дихати стає що раз важче, думки оковили всю їх сутність, життя віддзеркалюється в запалених диким почуттям очах…Навпроти одне одного стояли найкращі друзі, збоку вона - єдина і кохана, з цікавістю спостерігає за кожним  рухом…Вона ніколи не вміла кохати, але ж по закону повинна належати переможцю, треба лише натиснути на курок…Тільки раз…Потім все забудеться…мине…пройде…і буде щастя…шалена пристрасть…все, як вони мріяли, все для НЕЇ…

Вона пам’ятала.. Її і досі гризло сумління, що так і не змогла полюбити нікого з них..Так і не змогла полюбити взагалі. Дівоча цікавість стала причиною смерті. Невже ціль оправдує такі втрати. Нікчемна була ціль тієї дуелі – вона!

Ще мить, і серце не витримає, розірветься, або вистрибне з грудей і впаде до ніг першого-ліпшого перехожого. Треба тікати з цього жахливого замку, требу бігти, не озираючись, поки не пізно. Але ж як їй так просто покинути місце, де вона колись навчилася жити?...де вона колись втратила право бути прощеною, і тепер блукатиму замковими коридорами вічно, поки його душа не простить їй нездатності любити…Вона впала на землю і заридала…Це триватиме вічно…Помилка, за котру треба платити, мабуть, у неї немає серця, мабуть, вона не здатна до розкаяння.

  Він вибачив давно… Проте вона цього ніколи не відчує…