Історичне — Руски истолковуемъ

dzhmil at Руски истолковуемъ
Мелетій Смотрицький, просвітник, який працював у Вільні та Києві, автор виданої в 1619 році в Евьє «Граматiки словенскiя правильное синтагма», заклав наукові підвалини руської (тобто української) мови. Як і в граматиці Л. Зізанія, в Смотрицького ясно помітна різниця між мовами староболгарською (церковнослов’янською) і руською (українською).

«Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти.

Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».

Меч XI ст. з написом українською мовою  "Коваль Людота"

Як бачимо, під Руською мовою (русским язиком) він тут (і всюди в книзі) розуміє конкретно нинішню українську мову. Не мову Московії-Росії. Адже «гамуй», «нехай», «мовять», «здради» — це чисто українські слова. Цих слів московська мова не знала тоді — не знає їх і сьогодні.
  Саме про це писав свого часу мовознавець А. Кримський, наводячи сюжет з Київського літопису ХІІ століття, де йшлося про якусь «кицьку», що сиділа на «призьбі», задивилася на «голубник» і не помітила, як на неї впав «глек», з якого вилився «окріп», а на додаток на нещасну кицьку напало страшне чудовисько, що звалося «хортом».
  Про ці іменники жоден москаль не скаже, що то таке. Але кожний москаль свято переконаний, що 1) у древньому Києві розмовляли російською мовою; 2) сучасна російська мова і є мовою руською; 3) українську мову придумали (на вибір) німці, поляки, Степан Бандера.
    Тому приклад із сьогодення: два якихось «проффесора» Сергій Чуркін та Йосип Ліндер (так, саме з такими прізвищами!) розходилися в телеетері щодо «велікой Рассії», «пабєди в Кримскай вайнє» (ха-ха) та паскудної України, в якій «пєрєпісивают історію». Зокрема згадали, що в Кримській війні відзначилися «русские пластуны Кубанского казачьего войска»! «І що ж означає це слово? — запитав ведучій. — Хто такі пластуни?» Зрозуміло, що розтлумачити таке просте слово «проффесора» не змогли. Правильно. Адже слово українське. І означає воно — розвідник, що ясно будь-якому українцеві, але є абсолютно таємницею для чуркіних та ліндерів.

Дослідження київських та галицьких літописів XI—XIII ст., розпочате А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкриває в них великий пласт української лексики.
  Прикладів багато: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, рілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, багно, оболонь, гай, полонина, гребля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня, кожух, призьба, зорі, жадати, тулитися та інші.
  По-українськи звучить вираз «Люды поган и невгласы», як і літописні київські топоніми: Печерськ, Видубичі, Либідь, Довбичка, Киянка, урочище Угорське та ін. Знайдено меч XI ст. з написом українською мовою «Коваль Людота».

Серед типових українських фонетичних особливостей давньоруських джерел: 1) повноголосся: болото, боронь, ворота, забороло, полонени, хоробре; 2) форми давального відмінка на -еві: Дунаєві, Ігореві, королеві тощо; 3) кличний відмінок іменників: Бояне, дружино, Ігорю, княже, Всеволоде; 4) прикметники жіночого роду родового відмінка: бистрої, половецької.