Пом'янемо Чайку

  • 16.04.10, 22:39
Максим Олександрович Чайка (1 березня 1988, Одеса - 17 квітня 2009, Одеса) — український студент, активіст молодіжної організації «СіЧ», вбивство котрого у квітні 2009 р. в м. Одесі отримало значний розголос у вітчизняній та закордонній пресі.

Максим Чайка був студентом четвертого курсу відділення журналістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, належав до громадської організації «СіЧ» (Слава і Честь). Одночасно навчався у військову ліцеї і незадовго до смерті мав отримати звання офіцера. Раніше був футбольним фанатом. 17 квітня 2009 р. під час сутички з редставниками руху «Антифа» отримав два ножових поранення і через декілька годин помер у лікарні від втрати крові. Постать Максима Чайки була відомою багатьом у Одесі, смерть молодого активіста сколихнула місто — 19 квітня був організований багатолюдний марш пам'яті за участю друзів, соратників та однокурсників студента.

З моменту смерті висувалися політичні мотиви вбивства — низка видань звинувачувала одеську проросійську партію «Родіна» у організації вбивства, однак самі активісти партії заперечували ці винувачення. У своїй заяві організація «Антифа» назвала вбивство активіста самообороною і заперечили політичний мотив вбивства. Резонансне вбивство Чайки привернуло увагу і Президента України, котрий доручив СБУ та МВС розслідувати зв'язки вбивць студента із іноземними антиукраїнськими організаціями. Був встановлений вбивця Чайки — Андрій Довгань. В той самий час батько студента звернувся із проханням до соратників Максима не мститися за загибель сина і поклав надії у розслідуванні вбивства на слідство, яке досі триває. Ось посилання на відео, присвячене пам’яті  героя http://www.youtube.com/watch?v=ym3HaAKlNno&feature=related

Вільний птах

  • 08.04.10, 17:18

Серед гір, там де віє буревій, Вільний птах кохану там шукав. Серед гір, ніч та люту заметіль "Де ти є? Озвися!" - він чекав А вона мовчала, бо ображена На нього чомусь вона була. І хто знав у чім була його вина Очі то є, очі то так... правда одна Серед гір зійшло зорею в небесах Крізь туман невиплаканих сліз Він летів до неї, мов до дому птах, І любов їй у долонях ніс Він літав, а сил вже майже не було А була лютая зима, тай згадав він твоїх очей тепло... Очі то є, очі то так, знаєш сама Серед гір, там де віє буревій вільний птах кохану там шукав Серед гір, лиш тільки стихла заметіль, за своє кохання крила склав А вона хотіла б вибачить йому, а вона не змогла... І хто знав, у чім була його вина, Очі то є, очі то так... плаче вона

Нас тепер двоє

  • 06.04.10, 19:00

Гарна місячна ніч. Місяць такий великий і світить так ясно, що важко знайти прихисток серед вербового гілля. Моя машина заглохла посеред безлюдного степу, і тепер я ковиляю на шпилях у порваних колготках. Бреду не знаючи куди, все одно допомоги чекати не скоро, вже смеркає. Чорт, невже доведеться ночувати у машині?

Згадались малі роки, коли я кожного літа їздила у село до прабатьків. Зачмелене мале дівча з розпатланим волоссям з патичком в руках пасе курчат на подвір’ї. Досі на язиці огидний присмак парного молока і сирих яєць, які у мене банками заливали, допоки живіт не починав знудніло бурчати. З того часу я вже мала уявлення, як себе почувають  вагітні…хоча, ходячи зараз з великим круглим вантажем в області живота відчувала себе ще гірше…

Дістала пачку «Парламенту» і підпалила цигарку. Високі кори, тютюновий дим, щоденна доза білого вина…мені дуже подобається дієта вагітних! Чомусь всі розповідали про пригнічений стан, безперервну роздратованість, а я навпаки постійно смокчу чупа-чупси, купую солодку вату у парку і з насолодою фотографую все навколо!

На глянцевому тлі світ якийсь інший. Кольори задаєш йому сам: сьогодні він зеброподібний, завтра веселково бадьорий; одне фото промовляє вишуканою літературною мовою, а інше лише пасивно споглядає за навколишнім з приспущеними повіками.

Цікаво, який він буде, наступний день? Чи принесе якісь сюрпризи? Знову сидітиму біля прочиненого вікна перевірятиму теорію з конякою і каплею нікотину, яка стала її останньою. Моя чаша вже майже повна, і нікому з неї надпити… А варто лише прикласти на хвилину губи і зробити ковток, і я прокинулася б від зимової сплячки свого буття, ніжніша за підсніжник і рішучіша за тюльпан! Та на вулиці досі морози…крига не скресає, сніг лежить на узбіччях, хоча зараз липень. А я заплющую очі і кану в небуття…тільки вже не одна, нас тепер двоє…

     

"Українізація" по-братськи

  • 05.04.10, 11:45
На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом
Сталіна. Після вбивства Кірова,1 грудня 1934 року, Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову, за якою на все слідство по звинуваченні в тероризмі або його підготовці відводилося 10 діб.

Участь захисника, прокурора, та й самого звинувачуваного, оскарження вироку та клопотання про помилування не предбачалися, а сам вирок виконувався негайно після його винесення. Уже через три дні після вбивства Кірова газета "Правда" повідомила про викриття "терористів". Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема української, яка, за висловом Сталіна, "не заслуговує довіри". Перші смертні вироки винесено ще у грудні. Були розстріляні українські письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Крушельницький, Кость Буревій та інші. "Українізація" республіки захлинулася в крові. Наївні її провідники, які посміли уявити український варіант комунізму, пішли "українізувати" Соловки та Сибір.

Починалася епоха великого терору. За офіційними даними в Україні 1935 року було заарештовано 24934 особи, 1936-го - 15717, жахливого 1937-го - 159573! Далі статистика така: 1938 року - 108006, 1939-го - 12000 і 1940-го - близько 50 тисяч. Як бачимо, українці користувалися "особливою увагою" репресивних органів. А на Соловках майже кожен наш земляк прибув з тавром "буржуазний націоналіст". Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя жити в тодішній комуністичній імперії, але все ж ніхто не пам'ятає, щоб у концтаборах сидів хоча б один "російський буржуазний націоналіст".

Вони гинули в нелюдських муках...

  • 05.04.10, 11:29
"... Це було приблизно 4-5 липня 194?. Я із своїм братом побігли в тюрму.
... На подвір'ї тюрми ми підійшли до розритої ями. В ямі лежали трупи людей... Коли я відійшов від ями, то з братом побігли дивитися по камерах тюрми. В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, що були приперті до стінки. До другої камери коли ми прибігли, то люди говорили, що то була катівня. На столику, що був біля стінки, лежали якісь інструменти. Люди говорили, що то інструменти для катування, але я до них не приглядався.
По стінах камери була кров. Там же стояла бляшана посудина, подібна на відро. Коли я заглянув туди, то побачив очі і відрізані вуха... Більше по камерах я не ходив, так як було дуже важке повітря і неможливо було дихати. Коли я вийшов на подвір'я, то під накриттям було вже трохи трупів, яких повитягували з камер. До трупів ми з братом придивлялись, тому що шукали батька. В одної жертви я бачив, що в ніс було забито два цвяхи, в іншої був знятий скальп. В одної жінки були відрізані груди, а в іншої був розпоротий живіт і плід дитини лежав їй на грудях. Люди покликали нас з братом до одного з трупів і сказали, що то наш батько. В цьому трупі не було очей і був відрізаний ніс. Деякі трупи були чорні. Люди говорили, що ті жертви вбивали струмом...".

(Із свідчення Онуфрія Бойка)

"... Біля однієї жінки я бачила мертву дитину, яка напевно народилася
в тюрмі. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, напевно їх вбивали
струмом, в крайньому разі так тоді говорили дорослі. Це була жахлива
картина. В багатьох були повикручувані ноги і руки, що було зв'язано
не з передсмертною агонією, а із слідами катувань, тому що ноги
і руки не держалися практично тіла. В багатьох трупів не було очей,
були повиривані язики...".
                                                                                        
(Із свідчення Марії Скрипник)

Нищення за любов

  • 04.04.10, 23:53
Ми, українські революціонери і повстанці, боремося проти большевицьких гнобителів, врешті, тому, що вони переслідують нас за наш патріотизм, за нашу любов до України, за те, що вони палять українські хати, руйнують господарства, вивозять на Сибір український народ, мордують, спалюють живцем українських патріотів, відрізують жінкам груди, пробивають штиками дітей, розпинають на парканах, волочать по дорогах, прив'язавши колючим дротом коням до хвостів, наших впавших друзів-революціонерів, розривають їхні могили, викидають на смітники, придорожні рови їхні тіла, де їх розшарпують собаки; ми боремося проти большевиків тому, що вони друть портрети Шевченка, Хмельницького, топчуть "Кобзаря", "Історію України". Усю Західню Україну большевицькі бандити перемінили в одну жахливу м'ясорубку. Немає тут сьогодні хати, де б ці душогуби когось не вбили, не заарештували, не вивезли на Сибір, немає ні лісу, ні гайку, де не видніли б розриті повстанські могили, немає села, де не було б спалених,зруйнованих господарств, немає родини, де мати не оплакувала б замордованого сина, дочка – замордованої матері, маленька дитина –вивезених на Сибір батьків. І за що це море горя, за що це море крови і сліз? За те тількі, що український народ любить Україну – свою Батьківщину, за те тільки, що український народ,як і кожний інший народ у світі, хоче жити вільним, незалежним життям. Ми, українські революціонери і повстанці, боремося проти большевицьких гнобителів тому, що вони в колгоспах запрягають жінок до борін, заставляють їх носити на плечах гній на колгоспні поля,засуджують колгоспників до багаторічного ув'язнення за кілька колосків, що їх вони відважують зірвати, щоб рятуватися від голодової смерти. Ми боремося проти большевицьких злочинців тому, що вони в шахти, на рудники, на т. зв. відбудовні роботи загнали жінок, де руйнується їхне здоров'я, тому, що вони відірвали матерів від їхніх дітей, тому, що десятки тисяч цих, позбавлених опіки, дітей примушені тинятися як безпритульні по базарах, станціях, попід ресторани, жебраючи шматка хліба.

А ТИ вже забув?

   

Чому ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами?

  • 04.04.10, 20:52
Ми, бандерівці, називаємо себе націоналістами тому, що центральне місце в нашій ідеології займає вчення про націю. Згідно з цим вченням ми, націоналісти, в протилежність марксистам і большевикам, уважаємо іменно, що: а) народ, нація є найвищий і найміцніший тип людської спільноти – вищий і міцніший, ніж суспільна кляса; б) в міжнародному розрізі суб'єктом історії є народи, нації, а не суспільні кляси; в) народи, нації не є явище історично перехідне, властиве тільки епосі капіталізму, але явище, властиве всім суспільно-економічним формаціям; в період капіталізму внаслідок величезного розвитку цивілізаційних і культурних умов життя, нації як людські спільноти тільки незвичайно зміцніли; г) найкращі умови для всебічного розвитку народу забезпечує тільки національна держава; д) найкращою міжнародною системою, яка однаково відповідає інтересам окремих народів як і інтересам міжнародного співробітництва та встановленню справжньої дружби між народами, є система вільних національних держав усіх народів світу; е) передумовою покращання долі працюючих кляс поневоленого народу є національно-політичне визволення усього народу; є) в протилежність українським большевикам, які своїм найвищим наказом мають волю своїх кремлівських господарів, ми, українські націоналісти, за наш найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу. Найвищим найважливішим завданням українського народу в теперішній момент ми вважаємо боротьбу проти московських прихвостнів та малороських зрадників, завданням яких є поширення серед нашого народу ідеї його неповноцінності, меншовартості, колоніальної рабської психології,  за національне і соціяльне визволення українського народу, за побудову української, справді незалежної, національної держав.
Згадаймо слова великого пророка:
"...вставайте, кайдани порвіте
і вражою, злою кров'ю волю окропіте..."

Спогади політв’язня Артура Фура (1950-56рр.)

  • 04.04.10, 01:28
Бандерівці

Як часто чув я цю назву під час мого довголітнього перебування в неволі. Скільки гордості було в ній, коли її вимовляли вороги Москви й комунізму, скільки ненависті, коли цю назву викрикували чекісти! Бандерівці! – це був для нас бойовий клич, гасло. Бандерівці – звалося полум’я, що його не могла згасити найстрашніша буря терору.

Я Бандерівець! Хто міг таке твердити, цей був найхоробріший з хоробрих. Бути бандерівцем означало бути „привілейованим“. Але цього „привілею“ не можна було дістати як подарунок, його треба було вибороти, витерпіти. Одним словом, для українця не було більшої відзнаки, як бути бандерівцем.

Бандера – наш визволитель! Генерал Айзенгауер, ген. де Голь, німецький канцлер Аденауер – безперечно великі мужі й безумовно вороги комунізму, але жодний в’язень чи засланець-українець не ждав від них визволення з московсько-комуністичної неволі. Цього визволення очікувано тільки від однієї людини, вплітаючи свою надію в кожну молитву: Бандера! Яке значення мало питання дипломатичної і військової сили? Для .мільйонів українців обабіч загороди з колючого дроту Бандера мав вартість цілої армії, слава його революційних чинів, блиск його імени й творча динаміка революційної особистості, що впливала на нас із велетенською назламною силою, не зважаючи на безмежну географічну віддаль, зрівноважували силу танків і літаків, яких він не мав. Бандера – це Україна! Коли хто говорив про Бандеру, той одночасно думав про Україну. Обидві назви зіллялися в одне й те саме. Бо Бандера уосіблював у собі найкращі й найбільші чесноти українського народу, був для сотень тисяч та мільйонів вимріяним символом волі й незалежності. Хто з них особисто знав Бандеру? Скільки з них справді були членами ОУН? Невелика кількість. І цих кількох, які його бачили, чули, чи говорили колись з ним, називалися щасливцями, їм заздрили, навіть не приховуючи цієї заздрости. Саме у цьому велич Степана Бандери. Ще за свого життя він став національною легендою, героєм, я навіть відважусь сказати: святим. Мабуть, не було жодного барака, заселеного в’язнями чи засланцями-українцями, де не було б його портрета.
Чи замах на Степана Бандеру допоміг Кремлю перемогти внутрішній і зовнішній фронт українського народу? Хто переконаний, що так, той не знає українського народу, а бандерівців і поготів! Боротьба продовжується аж до переможного кінця. Навіть мертвий Бандера надалі залишається найбільшим і найгрізнішим ворогом Москви. Його дух живе – я глибоко переконаний всюди, де залишилися його борці: в Україні, у Сибіру, Казахстані й на всіх просторах тиранської імперії, ім’я якій є „СССР“.

66%, 23 голоси

34%, 12 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Радіймо, українці!

  • 31.03.10, 10:01
Звернення учасників Шостої науково-практичної конференції «Буття Українців» до українців усього світу. Київ, 22 березня 2008 (7516) р.
Буття Українців - 6: Радійте, українці! Ваше світло хай побачать усі! (фото НО)

Радіймо, українці! В Україні і в розсіянні, дорослі й малі, земні й небесні!  Після зими настає весна, новий ранок неминуче перемагає морок ночі. На тисячолітньому годиннику України — шоста ранку!  Ніч була важкою, але ми — живі! Сто разів Русь нищили від півночі до півдня і сто разів вона відроджувалась, — розповідає Велесова книга. Важкі часи і пригнічення необхідні, щоб народ гартував психологічні м’язи. Все, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.  Тож просинайся, Україно! Згадай себе! Пізнай себе! Зміни себе!  Людина — втілена божественна сутність, що володіє величезними можливостями. Вона здатна перетворювати себе і навколишній світ. Особливо нині, в час історичної розвилки, епоху Великого Переходу. Глобальна криза несе Україні великі небезпеки, але й відкриває небачені можливості.  Прорвано інформаційну блокаду навколо Трипільської культури. Тепер немає жодного сумніву, що Україна є колискою арійських народів і прабатьківщиною Європи. Ім’я Оу-країна буквально означає країна-яйце, країна-зародок. Тому її сакральним символом є Сварга-Свастя-Свастика — знак духовного Центру, навколо якого обертається світ.  Хай Сонце — прабог всіх релігій,  Золотопере й життєсійне  Благословить мій дім крилатий.  Накреслю взір його неземний,  Святий арійський знак таємний,  Накреслю Свастику на хаті  І буду спати вже спокійно.  (Богдан-Ігор Антонич, «Молитва», 1936 рік)  Українці — планетарна спільнота. Це великий скарб, адже в сьогоднішньому світі для вирішення національних проектів потрібні глобальні зусилля. Ми повинні бути всюди, але завжди залишатися єдиним народом. Для цього маємо телефони й Інтернет, для яких не існує відстаней та перешкод.  Та головний чинник нашої єдності — рідна земля, Ненька Україна. Це наша точка опори в бурхливому світі. Де б ми не перебували — тут наша колиска, наші предки, наша душа. Тут повинні навчатися і вдосконалюватися наші діти — тоді вони будуть українцями і їм не загрожуватиме жодна асиміляція на чужині.  Українці мають бути господарями своєї землі. Тому нам потрібна українська держава. Така, щоб відповідала українському Звичаю і викликам часу. Її місією має бути щастя українців, а воно досягається створенням умов для індивідуальної і етнічної самореалізації. Так нас навчали Григорій Сковорода і Тарас Шевченко.  Конституційна мета держави — щоб українці ставали багатшими, культурнішими й здоровішими, і щоб їх було все більше. Державою має керувати вибраний народом гетьман, що несе персональну відповідальність за стан справ. Народ має бути просвіченим і озброєним. Це традиційний для України устрій.  Нова держава буде Третім Гетьманатом, бо він історично третій після гетьманатів Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського. Це буде держава українців усього світу — всесвітня українська етномережа, глобальна українська держава-громада Бажаєш її здобути? То почни з простого:  1. Оздоровлюйся! Розвивайся духовно, інтелектуально й фізично, вдосконалюйся, гартуй волю.  2. Роби те, що любиш! Займайся тим, що відповідає твоїй природі, будь самим собою, реалізуй свої вроджені таланти та здібності.  3. Тримайся за своїх! Підтримуй українців, просвічуй їх знаннями, народжуй дітей і виховуй їх в любові до рідного. Оволодівай комп’ютером, тримай зв’язок з ближніми, твори українську етномережу.  Майбутнє України — в її дітях. Без них всі зусилля втрачають сенс. Сьогодні українські діти опинилися в дуже жорстких умовах: екологічне забруднення, ослаблені батьки, антиукраїнський і антилюдський інформаційний простір. Допоможіть своїм дітям: розмовляйте з ними, співайте з ними, грайтеся з ними, подорожуйте з ними. Що посієш, те й пожнеш: скільки своєї любові віддасте дітям, стільки своєї любові вони віддадуть вам.  Виховуйте особистим прикладом: будьте сильними, охайними, здоровими. Розмовляйте українською мовою — це великий дар, що робить людину просвітленою і здоровою. Зцілююча сила української мови сконцентрована в технології самозцілення «Живе Слово», опануйте її — і перестанете хворіти. Поділіться цим Божим даром зі своїми дітьми — це буде для них найкращим оберегом на все життя. Вони передадуть його своїм дітям — і за одне покоління українці стануть найздоровішою нацією світу — так, як це завжди було в минулому.  Бог творив світ в радості й любові. Кожен з нас — втілена частинка Творця, його прекрасний образ. Творчість — це те, що найбільше робить нас подібними до Бога-Творця. Тож творімо український світ в радості й любові. Вища форма такої творчості — це гра. У грі завжди є ясна мета і критерії її досягнення, надлюдські зусилля і незламна воля, змагальність і взаємодопомога, правила і творчість, честь і слава. Тож будуймо нову українську цивілізацію граючись!  Дерзайте, діти Бога! Віра ваша врятує вас.  Хай Буде!  Київ, 22 березня 2008 (7516)

Нарід чи чернь?

  • 31.03.10, 09:31
При першому погляді на дійсність це питання не дає нам покою. Воно врізається в нашу свідомість, воно переслідує нас вдома, на вулиці, в установі, на базарі, у трамваї... На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?... Організована, свідома, вигранена збірна одиниця чи юрба без'язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань, виразну відповідь ми тоді вагаємось. Чому? Бо ми не переконані внутрішньо, що весь той людський матеріал, який заповнює будинки і вулиці наших міст, вповні і незастережно заслуговує на назву нарід. Бачимо явища, бачимо обличчя, чуємо мову, оцінюємо вчинки і з потрясаючим душу жалем стверджуємо, що величезна маса живих людиноподібних істот 1941 року по народженні Христа не розуміє і не усвідомлює в собі двох дуже важливих і основних первнів (елементів): людську гідність і національну свідомість. Що це таке людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові. При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже. Це явище не нове. Воно вже з прадавна існує на нашій планеті. Є людські громади, які живуть споконвіку своїм первісним життям. Є суспільність, що складається з раси кулі. Ілотів чи чорношкірих рабів. І нам, європейцям, це явище свідчить лише про те, що ні на одну хвилину ми не бажали б опинитися в стані тих виставлених на поталу випадковості людських істот. Наша душа приготовлена для сприйняття лише таких суспільних форм, у яких може вільно діяти і розвиватися наша людська гідність. Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-європейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя. Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової, чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині. Подібне явище помічаємо щодо національної свідомості. Багатьом ця справа видається туманною. Що за національна свідомість? Чи це, скажемо, те саме, що мішок картоплі? І їсти того не можна, і діди наші цілком вільно жили, бувши національними туманами, то чому ж не можемо лишитись і ми такими? Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка. Поганий, фальшивий, розрахований на самознищення ідеал. Хто цього не розуміє, той насамперед засуджує себе на небуття. Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість. Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну з моральними основами жінку силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером. І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі,—російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися. Останні роки панування большевизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже. Наслідки з усього цього на сьогодні такі, що величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою не що інше, як юрбу, що не належить ні до якого народу, що не має нічого святого, що не говорить ні одною мовою. Це не є нарід. Це — чернь, це—безлика, без'язика юрба. Особливо це стосується до нашої молоді, яка з національного погляду — саме велике порожнє місце. Соромно, боляче і огидно бачити таке явище на європейському суходолі, на берегах Дніпра, на вулицях Києва 1941 року! Це — боляче ранить наше людське самолюбство. Це принижує нас в очах свідомих чужинців. Це, нарешті, відбирає у нас безліч творчої активності й енергії. Це явище — перше і основне зло, яке треба вирвати з коренем! Тому — не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно... А коли — все одно, то це значить, що все одно для вас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.
Улас Самчук (1941)

Нарід

                                                                                                                                           чи

                                                                                                           чернь?