Меланхолійний їжачок

Тривога сповнює серце… Хвиля за хвилею приходять думки одного кольору. Мій телевізор навіть не чорно-білий, 25-ий кадр постійно засідає у підсвідомості, а потім виринає жахіттями. 

Прокинулись квіти, задихала повітрям земля. Тільки на моїй шиї все далі затягується зашморг дійсності…Вже не фарбую вії тушшю, чорні потьоки замазують обличчя, і я походжу на звичайну примару, яка не відкидає тіні. То де він ховається, мій вей аут? На пожовклих сторінках тупеньких жіночих романчиків чи у попсових пісеньках Брітні? А, може, просто десь за чиєюсь ширінкою, однак мої ноги вже не здатні розвестися, бо сковані нестямним німим зойком буденності! 

Ася розривається повідомленнями, тільки я не чую…затуманився погляд, підступив фатальний ком до горла. Плакати…куди там, ридати, голосити, квилити нелюдським голосом, та подерте тютюновим димом горло вже не слухає. Куди втекти: під теплі струмені освіжаючого душу чи у гарячу пінну ванну, зануритися під воду і не виринати, як той Персі Джексон. Тільки от батько мій не Посейдон, а я проста людина з давно забутою молитвою десь глибоко в серці! Хвилювання і тривоги збурюють душу, рухаються складеною ходою, мої поодинокі відстріли ніщо проти їхніх щитів. 

Ковток…за ним ще один…пуста пляшка «Бастардо» з грюкотом впала на паркет. Як приємно усвідомлювати, що мій розум затьмарюється. Чутливість зникає, хочеться реготати голосно і безтурботно, забувши про примарний етикет, вигаданий навіженими моралістами! Я брала все, а він не давав мені нічого…щось шепотів на вухо, а я була вже далеко. Тіло залишалось сплетеним із ним на гарячих простирадлах, а думки вже линули кудись поза межу «нас».

 

І знову ця пуста кімната із включеним Вордом і єдиним нещасним заголовком на білому тлі… Бігти, нестися, вивертаючи ноги, назустріч вітру, туди, до білих хмар! Не повторювати Орфейової помилки, лише вперед, на крок випереджуючи свій подих. Я бачу, свічка палає, а навколо неї загораються зірки. Нова – і щораз голка під мою шкіру, їх вже безліч, а я палаю нестримним болем, та навіть губи не скривились у відразі… 

Віє прохолода, я себе не відчуваю, як привид ходжу по землі й не знаю…лише питання в голові: невже настільки занепав наш світ, що навіть нікуди тікати? Пітьма огортає свідомість, провалююсь у безвість така довірлива і така смиренна. Ти все ще тулиш мене до себе, а я вже випустила колючки. Твоя кров омиває моє тіло, який солодкий в неї запах, та вата в парку все одно смачніша! 

І нарешті спокійно…руки пригортають до себе атласну бузкову подушку, я лежу на животі, і вже тихе марево загойдує мене в своєму гамаку…