Бойовий орел Українського війська

Петро Дяченко... В Україні ще не досить відома постать, але це направду легендарна особистість, вояк і патріот.

У своїй книзі „Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади” (Вінніпеґ, 1981), отаман Тарас Бульба-Боровець (1908-1981), зокрема, зазначає, що з початком німецько-радянської війни, очевидно, на початку серпня 1941 року „..полковник Дяченко зголосив свою готовність прийняти обов’язки Начальника Штабу УПА...” – „Поліської Січі”. І далі:“...Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку „Чорних Запорожців” Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час перед Другою світовою війною служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив курс польської Академії Генерального Штабу”. Слід зазначити, що невдовзі Дяченко залишив цю посаду.

Керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-„Північ” Роман Петренко (Татура), „Юрко”, „Омелько” (1913-2008) пише у своїх спогадах „За Україну, за її Волю” (т.27 Літопису УПА, 1997), що після того, як полковник за власним бажанням та з об`єктивних причин, що склалися в очолюваній Бульбою “Поліській Січі”, - зрезиґнував з посади начштабу, бандерівцям з місцевої сітки “ОУН у Володимирі стало відомо, що полк. П.Дяченко хоче нав’язати контакт з УПА... На умовлену зустріч полк. П.Дяченко прибув нашим зв’язком і був надзвичайно втішений, побачивши мене... Виявилось, що він уже давно хотів нав’язати контакт з підпіллям, ...пообіцяв зв’язати нас з президентом УНР в екзилі А.Лівицьким” та допомогти вишколити радистів, хоча це було досить ризикованою справою.... Тоді ж, за свідченням Романа Петренка, Дяченко передав для відділів УПА „через тільки відомі йому джерела, певну кількість зброї (зокрема, короткої, і гранати)...”

Так хто ж був цей Петро Дяченко, який був заанґажованим в цих обох, таких різних за складом, чисельністю, політичними впливами, різновеликих повстанських формуваннях, які зродилися в 1941 та 1942 роках відповідно на окупованих німцями теренах Волині та Галичини - „Поліській Січі” під орудою отамана Бульби-Боровця, а також в Українській Повстанській Армії, яка діяла під егідою і політичним керівництвом спочатку теренового Проводу ОУН на північно-українських землях (ПЗУЗ), а згодом і всього Проводу ОУН?

Я багато довідався про нього, опираючись на матеріали періодичної преси, переважно комбатанських організацій, як також філадельфійського часопису “Америка”, де були друковані спомини полковника і вивчаючи доволі ґрунтовні дослідження сучасних українських істориків Анатолія Руккаса та Романа Коваля.

Але цього було замало і я вирішив поїхати до родинного села Дяченка, у Березову Луку на Полтавщині, аби доторкнутися до місцевості, яка дала життя та зростила цього українського патріота. Несподівано виявилося, що, незважаючи на страшні роки більшовицького терору, про славну родину Дяченків в цьому невеликому селі добре пам’ятають. Ба, більше – про них розповідали не лише люди старшого віку, але, на мій подив, в більшості своїй національно-свідомі представники молодшого покоління, хоча вони про це не завжди говорили вголос, а здебільшого - пошепки, мовляв, село у нас ще таке комуністичне. Й таке склалося у мене перше враження.

Також зовсім несподівано я там таки дізнався, буцімто, рідним племінником Петра Дяченка, тобто сином його сестри, був розстріляний в часи терору український письменник та літературний критик Леонід Іванович Сукачов, який народився у Полтаві (?) в 1912 році, мав літературні псевдоніми “Юрій Вітренко”, “Омелько Блюденко” та інші. В 1935 році він працював старшим науковим співробітником Інституту імені Т.Шевченка, долучився до підготовки до друку повної збірки творів Великого Кобзаря, редагував часопис “Журнал”, був автором ґрунтовних статей із шевченкознавства. У 1937 році Леонід Сукачов був розстріляний, як “ворог народу”, а в 1955-ому – посмертно реабілітований.

Це був важливий штрих із життя родини Дяченків, але мене все ж більше цікавила постать полковника.

Очевидно, що майбутній полковник походив із козацького роду, а його недалекі предки із Миргородського та Гадяцького козацьких полків вміло орудували шаблею й крісом та вживали їх у боях проти різних займанців України.

Петро знав старі козацькі традиції, добре розумів їх та, незважаючи на службу й вишкіл у російському імператорському війську, зберіг їх та впровадив у життя, розбудовуючи пізніше знаментий кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях в рядах відродженої у 1918-1920 р.р. української армії.

Отож, Петро Гаврилович Дяченко (30.01.1895-23.04.1965) (батько – Гаврило Дяченко, мати – Марія Бажанівська), був уродженцем села Березова Лука (тоді Миргородського повіту, а натепер - Гадяцького району Полтавської області), закінчив курс реальної школи у тодішньому повітовому центрі - Миргороді, а згодом кінну школу прапорщиків в далекому Оренбурзі. Після цього вишколу він був вояком чотирьох армій – штабс-капітаном царської армії у 333 Глазівському полку 84 дивізії, командиром у ранзі сотника Кінно-запорізького республіканського полку (полк Чорних Запорожців), а згодом - полковником Дієвої армії УНР, учасником першого Зимового походу, а від 20 липня 1928 року – контрактовим майором 1-го шволежерського полку за часів Юзефа Пілсудського в Польщі (із збереженням офіційного підданства УНР), в часі Другої світової війни він став командиром Українського леґіону самооборони на Холмщині, згодом очільником 3 пішого полку Українського Визвольного Війська (УВВ), а пізніше – командиром української протипацерної бригади “Вільна Україна” Українського Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука.

Про історію протипанцерної бригади „Вільна Україна” генерал-хорунжий Петро Дяченко (а це звання йому надав уряд УНР у вигнанні) детально написав у своїх споминах у ч.4 часопису „Вісті комбатанта” за 1972 рік.

Однак, особливою сторінкою у вояцькій біографії Петра Гавриловича Дяченка є його командування полком Чорних Запорожців, цією ударною частиною високої бойової якості.

Дехто в цьому полку, за свідченнями Валентина Сім’янціва, носив оті, на кшталт гусарських даламентівок, верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами. Це, однак, не було даниною московській чи австрійській традиції (а там, як знаємо, був такий собі чорний курінь смерті Українських Січових Стрільців), оскільки раніше, десь із середини 17-століття, вся кіннота Московщини була зформована майже виключно із українських полків, наприклад, один з яких, - Олександрійський полк гусарів, - також мав відзначення „чорний”.

У своїй статті „Бойовий орел української кінноти”(достосовану назву якої я поклав у назву пропонованої тут статті) професор Лев Шанковський (1903-1995) слушно зауважував, що поза “модерною ударністю чорношличники полк. Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них, перш-за-все, своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький „оселедець”, - це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності під сучасну пору. З „оселедцем” полону немає; большевицькі вороги придумували для власників „оселедців” особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до „отборних частєй Пєтлюри”. Далі, на голові козацька шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій „Чорношличників”, при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорізький полк був прекрасним, бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це були дійсно бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, - полк. Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках... Чорний Запорізький кінний полк полк. Дяченка в бою переможений не був...

...Ось такий був Чорний кінний полк і його незрівнянний командир – полк. Дяченко...”, що побачив світ у тихому полтавському селі Березова Лука.

До речі, із цього справді уславленого села на полтавській Гадяччині походив й інший визначний командир Української Повстсанської Армії -майор „Байда” – Петро Миколенко – (правдиве прізвище – Микола Лаврінович Савченко) (1921-1979), командир сотні „Східняки”, пізніше Перемиського куреня УПА та очільник рейдуючих на Захід підрозділів УПА.

...Петро Гаврилович Дяченко був одружений двічі. Від першого шлюбу мав двох синів: Юрія (11.07.1923 р.н.) та Олеся (27.12.1928 р.н.), які загинули у вирі подій Другої світової війни, а в другому шлюбі з дружиною, пані Оленою, вони виховали сина Петра, пізнішого сержанта американських ВПС, учасника війни у В’єтнамі.

Похований же Петро Дяченко на українському цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерзі.

А гідне місце йому - в Пантеоні Героїв Української Революції на рідній землі!

Та в пам`яті вдячних нащадків!