Перша українська націоналістична партія.

Сьогоднішнє українське суспільство часто знаходиться в полоні шкідливих міфів. В тому числі і про український націоналізм. Зокрема про те, що нібито український націоналізм – це явище суто галицьке і яке до Східної України ніякого стосунку не має. Або що український націоналізм ніколи не мав і не має жодної соціальної програми. Або ж коли навіть самі націоналісти інколи не приділяють достатню увагу початковому етапу розвитку своєї ідеології. Тому для ліквідації шкідливих міфів і демонстрації того, яким є справжнє походження українського націоналізму, варто згадати історію першої української націоналістичної партії – Української Народної Партії, заснованої Миколою Міхновським у 1900 році та загалом оглянути політичний ландшафт України початку ХХ століття.

Одразу треба зазначити, що націоналістична Українська Народна Партія (УНП), яка діяла в Україні на початку ХХ століття і про яку йтиметься в цій статті, не має жодного стосунку до існуючої сьогодні “націонал-демократичної” Української народної партії.

Зміст доби та перша націоналістична організація

Для того, щоб оцінити значення того чи іншого історичного явища, необхідно осягнути зміст доби, під час якої це явище існувало. Українська нація на початку ХХ століття знаходилася у стані глибокого сну, який тривав вже більше століття. Український рух мав форми або аполітичного українофільського культурництва, або ж це був жалюгідний і наївний опортунізм в стилі Драгоманова, для якого вершиною мрій була автономія України в складі Росії. Освічені верстви українського народу повністю улягали під загальноросійські тенденції та модні тоді марксистські й ліберальні теорії. На заклик до боротьби за незалежну Україну ця “малоросійська інтелігенція” тоді могла подивитися лише як на прояв клінічного божевілля. Навіть несамовитий Шевченко своїм абсолютно націоналістичним “Кобзарем” зміг лише посіяти зерна національного відродження, які дали перші сходи лишень під самий кінець ХІХ століття.

Саме тоді, в 90-ті роки найбільш нудного століття української історії, на Наддніпрянщині почала діяти перша українська націоналістична організація – таємний гурток під назвою Братство Тарасівців. Цей заснований в Полтаві гурток молодих націоналістичних ентузіастів взяв за основу своєї діяльності ідеї Тараса Шевченка. Засновниками Братства були Микола Міхновський, Іван Липа та Володимир Шемет. Проіснував гурток всього лишень пару років, поки його не розбила російська жандармерія. Але заслуга Тарасівців є більші ніж очевидною – це була перша організована формація, заснована на чітких постулатах націоналізму.

Відхід на манівці – РУП і УСП

Після розгрому Братства українські самостійники знаходилися в пошуках нових шляхів боротьби. На початку ХХ століття в України майже одночасно починають діяти дві схожі партії, які відкрито декларують ідею створення незалежної української держави. В 1900 році в Харкові засновується Революційна Українська Партія (РУП), яка діяла переважно на Лівобережній Україні, і в тому ж році на Правобережжі починає свою роботу Українська Соціалістична Партія (УСП). Обидві ці партії намагалися сполучати в своїй ідеологічній платформі соціальні та національні цілі, причому національне питання пропонувалося розв’язати шляхом утворення суверенної української держави. На той час цей постулат був величезним проривом в кволій та зверненій на Росію українській політиці. З огляду на спільність основних позицій РУП і УСП в 1903 році здійснили об’єднання в єдину партію, але через ряд тактичних розбіжностей успішним воно не було і вже через півроку партії вирішили надалі існувати окремо.

Дуже характерно, що РУП з моменту заснування визнала культову для всього українського націоналізму працю Миколи Міхновського “Самостійна Україна” як свою програмову. Але, це ще зовсім не означало, що націоналізм став непохитною основою ідеології РУП. Ця партія з самого початку свого існування увібрала в себе як українських націоналістів-революціонерів, так і просто прихильно налаштованих до української справи марксистів та орієнтованих на загальноімперські процесі соціал-демократів. Довго такі настільки різні групи не могли мирно співіснувати в рамках однієї партії. Тому власне як самостійницька партія РУП існувала з 1900 по 1903 рік, а потім починає поступово скочуватися на автономістські позиції, що й остаточно відбулося у 1905 році. Тому дуже важливим є той факт, що Міхновський організував УНП, не дивлячись на те, що його працю ця РУП спочатку навіть визнала своєю програмовою. Що стосується УСП, то після 1903 року ця структура поступово зникає з політичної мапи України.

Досвід РУП і УСП був позитивним в тій частині, що принаймні на початку свого існування ці партії були виразно самостійницькими. Негативом є ж те, що в наслідок ідеологічної розмитості та відсутності чітких ідейних пріоритетів ці організації доволі швидко деградували. Тому націоналістичними в повному сенсі цього слова ні РУП, ні УСП ми вважати не можемо.

Перша українська націоналістична партія

Дійсно націоналістичною партією була УНП, заснована Миколою Міхновським, Олександром Макаренком і братами Шеметами після того, як стало зрозуміло, що РУП не є до кінця націоналістичною партією. Головною, аксіоматичною ідеєю УНП було створення самостійної і соборної української держави, де б українська нація зайняла належне їй панівне місце. Українські націоналісти на чолі з Міхновським вирізнялися тим, що говорили всю правду без жодних компромісів і ніяким чином не намагалися виглядати “респектабельно” в очах тодішньої космополітичної та захопленої “прогресивними ідеями” інтелігенції.

Головні ідеї партії були викладені в своєрідному “символі віри”, який був написаний Міхновським і називався “10 заповідей УНП”. Перший пункт, який відображав головну мету партії, звучить так: “Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна – республіка робочих людей”. Як бачимо, Міхновський вже тоді боровся не просто за абстрактну “незалежність”, але й вкладав у неї цілком конкретний соціальний і політичний зміст. І досі надзвичайний вереск українофобів усіх мастей викликають 2 і 3 пункти “10 заповідей УНП”: “Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”; “Україна для українців! Отже вигонь відусіль з України чужинців-гнобителів”. Звичайно, якщо навіть сьогодні такі позиції викликають в ліберальної інтелігенції істеричні припадки, то можна собі уявити, як на це реагував тодішній “політичний бомонд”, не кажучи вже про царську охранку.

У програмі УНП величезне значення приділялося соціальному питанню. З точки зору УНП, національне визволення має йти через непримиренну боротьбу з націями, що гноблять українців, а також взагалі з класом капіталістів. Партія виступала за націоналізацію землі та фабрик, адже тільки відібравши в окупантів ці багатства, можна було говорити про повновладдя української нації в своїй країні. УНП фактично була не тільки першою націоналістичною партією, але й також першою соціал-націоналістичною організацією, яка поклала в основу своєї ідеології ідеї національної і соціальної справедливості при визнанні першочерговості Ідеї Нації.

Вкрай важливою заслугою УНП було те, що ця партія рішуче засудила будь-яку участь українців у боротьбі за “демократизацію” Росії. Вже тоді націоналістам було абсолютно зрозуміло, що будь-яка зміна політичного режиму в Росії нічого не дасть, а то й погіршить становище України (як це і відбулося після встановлення більшовицького режиму). Тому боротися треба не за “полегшення режиму” імперії, а за повне і безповоротне відокремлення України від Росії та створення вільної, соборної української національної держави.

До перемоги національної і соціальної справедливості УНП бачила один шлях – шлях революції. Ніякі “мінімальні програми”, ніякі “автономії” та союзи з “демократичною Росією” не замулювали очей українським націоналістам.

Цікаво, що в 1904 році в рамках організаційної структури УНП було створено бойовий відділ, який мав займатися підготовкою та проведенням силових акцій проти окупантів. Не дивлячись на шалений тиск російських спецслужб, націоналістам вдалося провести гучні акції, як от вибухи імперських пам’ятиків в Харкові, планувалося проведення бойових акцій в Полтаві, Одесі, Києві.

Після хвилі масових арештів активність УНП понизилася. Пізніше Микола Міхновський та його середовище буде шукати нових організаційних форм для реалізації Ідеї Нації. Їх вклад в розвиток українського націоналізму буде величезним.

Партія Миколи Міхновського, яка називалася УНП – це перша політична партія, яка стояла на чітких засадах українського націоналізму. Партія, яка значно випередила політичну думку свого часу, вказавши українцям єдино можливий шлях їхнього розвитку та уникнення катастрофи, яку їм готувала сліпа віра “демократичних” вождів в пацифізм, вищість соціальних інтересів над національними, можливість автономії України в складі “демократичної” Росії.

УНП багато хто з тодішньої “освіченої громадськості” боявся, не хотів до неї дослухатися. Міхновського і його побратимів називали шовіністами, мрійниками, критикували за відсутність ефемерного “наукового підходу”. Але саме на їхньому боці, на боці перших українських націоналістів з Полтави, Харкова, Одеси виявилась істина. І тільки в 1918-1919 роках, коли всі ці “демократичні” вожді і вожчики відчули на собі всі “прєлєсті” кривавого місива червоного терору тепер вже “нової, прогресивної Росії”, тільки тоді до них почало доходити, наскільки були праві перші українські націоналісти з УНП. Але все одно дійшло не до всіх. Знаходилися такі, як Винниченко, які до кінця своїх днів “пишалися” тим, що в свій час не допустили до влади Міхновського. Але дивуватися немає чому – на те вони і зрадники, на яких лежить провина за те пекло, в яке потрапила українська нація після поразки Української Народної Республіки.

УНП Миколи Міхновсього – це яскрава сходинка історії українського націоналізму, яка демонструє високий розвиток націоналістичної ідеї в Україні на той час, розвіює чимало шкідливих міфів про націоналізм. Ідеї цієї організації і досі є основою українського націоналізму, а її роль лишається незамінною для своєї доби.

Андрій Іллєнко