Лиманні кручі вкрили квіти
Над темним збуренням води.
І вітер з півночі над світом
Розлив бузкові холоди.
От прірва, сад, руїна хати –
Там жив поет, бо хто ще міг
Своє гніздо побудувати,
Щоб вітер бився біля ніг.
Роки летіли – що змінили?
Хоч смерть забрала дивака,
Та знов весна укрила схили
Під білі крила типчака.
Як і колись земля радіє,
І там, де жив Господній раб,
Небесні китиці шавлії
Танцюють, дражнять гурт кульбаб.
Солоним подихом лиману
Гойдає свіжі полини.
Життя загоює старанно
Минулі рани цілини.
І попіл наш розвіє в квіти,
На темне збурення води,
Та холоди бузкові Звідти,
Як і колись, прийдуть сюди!

На схилах зацвітають аметисти.
Світ не просяк ще жаром  руйнівним.
І хочеться за хвилями поплисти
По буйнотрав’ю  пізньої весни.

Пройдуть роки. Так само забуяє
Козацький степ, одвічно молодий.
Та жаль мені, що доля не вертає
Людині весни, взяті назавжди.

Попереду, за випаленим літом,
Час в’янення і камінь межовий.
І квіти ті, що вчасно не помітив,
Вже втрачені навічно, хоч завий.

Немила нам відлига запізніла.
Весну невміло звільнено від снів.
Он сніг лежить, хоч вітер теплокрилий
Хрустить кістками голих ясенів.
Він дасть тепло, яке уже не згасне,
Та не віджити квітці лісовій,
Яка чекала визволення вчасне
І надто рано кинулася в бій.
Завій її скалічив, поморозив,
Він насміхався: ”Де ж твоя весна?”

Настане квітень, вдарять перші грози,
Всі відживуть – не відживе вона.
Така вже доля тих, хто з ґрунту – перший,
З щілин, з окопів – під вогонь, під шквал.
Над ними смерть проноситься, як вершник,
І зле єхидство виє, як шакал.

Як добре всім гнучким, слизьким, ледачим,
Хто не вилазить з першими на путь:
Тут був холодним, завтра став гарячим –
Ці радісно і довго проживуть,
Зберуть скарби, залишені від ранніх,
Займуть місця, де вимерз первоцвіт.
Такий закон про рани і вмирання.
До праху літ не зміниться цей світ,
Бо спізнюються весни регулярно,
І вітер-кум, слуга сімох панів,
Жене над світом руйнування хмарне,
Гне кістяки покірних ясенів.

Зірка покотилася і впала,
Світла діамантова сльоза.
Темрява здригнулася, і спалах
Менше миті був на небесах.

Та чи справді марний і невдалий
Шлях-вогонь, що небо розписав?
Що дорожче – млява і зів’яла,
Чи раптово спалена краса?

Як з села подався до столиці,
Обминав околицю і став.
Раптом бачить – квітка-чарівниця!
І хотів зірвати, та не став.
Знати б, чим незірвана німфея
Зачепила душу юнака,
Бо хотів вернутися по неї,
Та уже далеко заблукав.
Потім від Флориди до Панами
До готелів, барів і кают
Орхідеї він носив снопами,
Та любив незірвану свою.
Падав він і знову піднімався,
Заробляв лахміття сивини,
І у снах, крізь сльози милувався
Квіткою своєї сторони.
Не нажився. Ніби захмелілий
Чарку горя випив і розбив.
Та в душі єдине уціліло –
Квітка, що колись не зачепив.
Ніч. Лікарня. Доля дотліває.
Став годинник. І хоч як молись,
В серці, ніби ранок, розцвітає
Квітка та, не зірвана колись!

Чому цей сніг рипучий, як дуельний?
І звідки дріж, передчуття біди?
Швидкий на північ, наче з підземелля,
Довіз мене і викинув сюди.
Вокзал нічний, забитий сонним людом –
Не місце для величних мудрувань,
Бо всі ми тут – чужинці і приблуди,
Заложники дрібних переживань.
Нам – бруд буфету, черствість бутерброда,
Занесена дорога на Волинь,
Нам – всі нещастя рідного народу
На рубежі століть і потрясінь.
Нам – гнів без слів, обітниці порожні,
Обірване гонитвою взуття,
Знайомства мимовільні, подорожні
Й нарізане фрагментами життя.
Нам – сни невдалі, вітер не попутний,
Розмиті даллю злякані вогні,
Рипучий сніг, вікно морозно-мутне.
І жінка незнайома у вікні.
Про гибель мрій, про втрачене кохання
Розкажуть щиро, хоч мовчить вона,
Клинопис рук, що зморщені зарані,
І руна долі – рання сивина.
І досить тільки поглядом сказати,
Що – як і всі – транзитом у житті...
Холодна ніч на станції Козятин.
Зустрілися й розходяться путі.
Є тільки спалах в шахтах підсвідомих,
На рівнях забуття і суєти –
Нічний вокзал, хропіння незнайомих,
Чекання пересадки чи біди...

„Чому Господь не зцілить Україну,
Не дасть їй щастя, перемоги, честь?
Все мне її, як непокірну глину,
І кожен раз виліплює якесь
Аморфне тіло, може й не мерзенне,
Та все одно якась вона не та,
Бо як народи кличуть поіменно –
Наш між останніх, наче сирота...”-
Так думав я, присівши на підгірку
Над чаклуном-лиманом, де вночі
Молився степ піднесено і гірко
За аріїв, прадавніх орачів.
Кургани їхні ще з часів пророків
Тут заглядають в небо крізь бур’ян.

А я поставив дачу кривобоку
Якраз над похованням аріян,
Над їхнім древнім, страдницьким погостом,
Де притомились стели кам'яні,
І звідти тихо, зречено і просто
Славетні предки виділись мені.
Та я не чув їх. Серце зачерствіле
Не розуміло музику живу,
Бо витратив і молодість, і силу
Як покоління ціле – на грошву.
Глядів не в небо, а під всі спідниці,
Старанно слухав шахраїв, кликух,
Складав рахунки, не подав каліці,
Отож душею знидів і оглух.
Й нема кого спитати – всі навколо
Однакові перевертні землі,
Оглушені попсою і футболом,
Засліплені кар’єрою у злі.
Всім, як маяк, ворожки й гороскопи,
Своє святе забули, як чуму,
Рвемося з рабства в рабство – до Європи.
Тоді чому ж питаємо: „Чому?” 

Цей парк колись безладно насадили –
З роками виріс майже дикий ліс,
Де велетні похмуро оточили
Слабку родину згорблених беріз.
Осінній сум. Оголені і сонні
Тремтять малі до гибелі за крок.
Он деревце, завмерши у поклоні,
Все ж хоче дотягнутись до зірок.
А поруч лавка на брудній алеї.
Там спить, забувши про жорстокий світ,
Дитина безпритульна. Коло неї
Лежить лишайний, виснажений кіт.
Що сниться їм? Напевне дах і їжа,
Живі батьки, веселощі дітей,
Добродій з казки, щедрий, бо заїжджий,
Дарує щось приємне і пусте...
Спить сирота. Вітри чужі гуляють
Крізь ніч одну для різних діточок.
Сухотниці-берези дотлівають
Недопалками радісних свічок.
А зовсім поруч казяться реклами,
Виблискують вогнями казино,
По вулицях південного бидламу
Тече пристойно вдягнене лайно.
Філософи тупого споживання,
Холодні метри цілі і ціни –
Все вищий їх поріг відмежування,
Розбещеніше слуги і сини,
Дівки вульгарні майже релігійно:
Їх ідоли - нажива і самець,
Ссавець чужого – якість професійна,
А серце підміняє гаманець.
Гнітючий морок  їхнього зростання
Задушить все, що може зацвісти:
Культуру – в бруд, зневажено кохання,
Затоптано майбутнє сироти.
Бо світ під ними – наче парк здичілий,
Де буйно розростається порок,
Де дай нам, Боже, витримки і сили
Крізь морок зла тягнутись до зірок!

Це село – хатин добитих ряд,
Мертва школа, ферма в запустінні,
Яма там, де був великий склад,
І іржаві бочки керосинні.
Геть від них, на гору, де один
Вимовчуся, грішний і безвинний,
Бо невдаха, блудний горе-син,
Я нарешті в серці Батьківщини!
Тут – біда, безвір’я мовчазне,
Люд байдужий, панство крадькувате.
Не зустрінуть прийшлого мене
Потом діда вилощена хата,
Сад і церква, сірі куполи,
І могили вільного козацтва.
Шкурники покрали, розтягли,
Що не догромило комуняцтво.
Тут – пітьма, далека від зірок,
Світ вузький – від ями і до школи,
Де життя – падіння, чи урок,
Так і не засвоєний ніколи.
З чим до них я? Чи приніс любов?
Чи спроможний тут хоч щось змінити
Той, хто власну долю обійшов
Так, щоб кров і сльози не пролити?
Я любив розваги і диван,
Прагнення і хтивість до безмірства.
Переплутав храм і балаган,
Свято й сором, мудрість і блюзнірство.
Знав тягар не праці, а морок,
Звик мовчати і ховати очі.
Кожен крок мій – проспаний урок,
Згубний і буденний мікрозлочин.
Переплюнув безліч перепуть.
Скільки сил змарновано? Не знаю.
Повернувся, та мене не ждуть,
А мої повчання не сприймають.
Та хоч хтось згорів у боротьбі?
Чи не тим спаскуджено країну?
Бачу, наче в дзеркалі, в собі
Шлях наш спільний в нинішню руїну.

Брат наш хворий, брат наш дуже хворий.
Брат наш не одужає ніяк.
Люте горе, наше давнє горе:
Брат паскудник, кривдник, маніяк!
І давно немає нам спокою
Від його ненависті, образ.
Змалку брат не дружить з головою,
І готує ножика на нас.
"Нєту вас! Ви - видумка поляков,
Чьтоб убіть єдіний русскій мір!"-
Брат страждав з дитинства переляком,
На весь світ кидався, наче звір.
То гуляли наші за Окою,
Мали гріх, і народився він.
І тепер немає нам спокою
Ні вночі, ні вдень, ні через тин.

Кажуть, брат пьяниця і нероба,
Кажуть - здирник, підколодний гад.
Він не винний - то його хвороба.
А для нас він брат, нещасний брат!
Брат - не винний! Винні злії люди,
Що його нацьковують на нас:
"Всє хахли - мазєпи і іуди!
У Рассєі сваравалі газ!
Чьто ти врьошь? Какая голодуха?
Клєвєта на Русь і на мєня!"
То лихий заніс йому у вухо.
Хворий брат не тямить, де брехня.

Іноді стає він, наче дикий,
Та немає в тім його вини -
Марить брат, що грізний і великий,
Навіть коли всереться в штани.
Марить брат про гонор, месіанство
Вірить підлим, молиться брехні.
І сміється посполите панство
З хворої дурної маячні.

Іноді, під брязкіт балалайки,
Під тримтіння хворої руки,
Брат заводить надоїлі байки
Про союз братерський навіки:
"Вмєстє ми пайдьом супротів НАТО,
Скажєм: "Бля, Амєріка, заткнісь!"
Брате, брате, нерозумний брате!
Схаменися брате, схаменись!
Є земля неорана під боком,
Хатка є, і діточки свої.
Що ж ти лізеш завидющим оком
На чужі достатки й врожаї?
Маєш все, і навіть забагато.
Нащо мариш про чужі лани?
Брате, брате, нерозумний брате,
На своє подвір'я зазирни!
Зрозумій - ніхто тобі не ворог,
Тож не сип отруту на межі.
Не роби собі і людям горе
Для здоров'я власної ж душі.
І не треба цілий світ повчати,
Як в самого негаразди скрізь.
Брате, брате, нерозумний брате,
Схаменися брате, схаменись!

Не багато хочемо ми, брате:
Ні, не допомоги, ні вигод -
Перестань нарешті нам брехати
Й зневажати бідний наш народ.
Як не можеш з нами сумувати,
На місцях страшних для нас подій,
То зумій хоч, брате, промовчати,
Чи хоча б відверто не радій...

І хоч злий шепоче нам на вухо:
"Він не брат вам, а найгірший кат!"
Віримо - отямиться братуха,
Віримо, що схаменеться брат.