Українська книгозбірня ч.17

Мов ясний промінь, що крізь темні хмари продереться і розжене їх на всі сторони світа, так вона звичайно розганяла сумні гадки свойого батька.

- Таточку! - скрикнула тепер, вбігаючи в хату.

- Що, доню? - і Тригуб любовно глянув на свою одиначку. Але замість весело усміхнений очей, що ними вона звичайно дивилася на батька, він побачив жах у її блакитних вічках, - побачив і зжахнувся.

 - Що з тобою, дитино? Займав тебе хто, ображав?

- Ні, тату... Але вони знов папір на нашому магістраті почепили, - відповила Орися.

- Хто, де, коли? - допитувався сотник.

 - Та вони, москалі, на нашому магістраті, кажу ж бо вам, тату. А почепили, мабуть, уночі, бо вони всі свої "бумагі" вночі чіпляють.

 - А шо ж там написано на тій бумазі, читала?

- Не вмію я їх письма читати і мови їх не розумію. Але я знаю, що кожне їх слово, це нове для нас горе.

Тригуб узяв Орисю за руку і притягнув її до себе. гладив по голові, як перестрашену дитину, й заспокоював:

- Дурненька! Налякалася московського паперу. Негарно щоб козацька донька чого-будь боялася".