Українська книгозбірня ч.4

"– Левчику! Коханий! Тільки не вмирай! Чуєш? Не смій умирати! Не смій залишати мене одну! Бо я без тебе не зможу. Нічого не зможу, навіть дихати! Чуєш?!

Він обціловував кожен тремтячий пальчик, спивав пошерхлими вустами сльози, тулив її до грудей – таку рідну, таку маленьку, таку беззахисну і таку, виявляється, сильну. Як же вона має любити, щоб заради кохання переступити через хворобу, яка стільки років тримає її у полоні страхів. Яке ж і справді високе її кохання!

– Вишенько! Дурненька моя! Чого б це я мав помирати? Гарячка вже трохи спала, скоро зовсім видужаю. Ми з тобою маємо дожити щонайменше до того часу, коли наше дерево виросте. Підростає воно десь на метр за рік. Так? Так! Отже, скільки часу буде рости наша біла тополька, поки сягне своїх сорока метрів? Років сорок! От! Даю тобі слово – раніш, як через сорок років, не помирати.

А далі… Далі тополя буде шуміти ще років тисячу. І весь цей час буде жити наше кохання. Коли будуть народжуватися наші діти, ми будемо висаджувати ще по одній топольці. І так цілу алею на горі висадимо".

DimedrolИЧ

Українська книгозбірня ч.4

Останні статті

Коментарі