Передосінній (?) мінор

Голодна пустка
Де ранок бризнув де-не-де
Як мед, загуслим
Останнім снОвидом людей

Де фарби вірять
В жовтогарячий вічний плин
Вій довгих липня
І серпня згублений бурштин

Розтанув захват
Прозорим хоку теплих днів
Кривавим катом
Розгорнут совісті сувій

Який епітет
В передосінніх відчуттях?
Країна прийде
Неначе скривджене дитя

І відрізає
Північний брате, наш сусід
Шмат добрий з краю
Монгольським має бути схід

Біфштексом з кровю
Йому в горлянку добре йде
Степовий обрій
Азовських хвиль мінорний темп

Нема більш візій
Де серпня жеврів ледве край
Рух хижо крижить
Убраних в панцир круків зграй

Поспівчуває
Цивілізований нам світ:
«Фу!», «Ай-ай-айем!»
Торнадо й градів спинить літ

Десь забарився
Той янгол, що охороняв
Молитви листя
У храмах вранішніх дубрав

Історій гОлем
Розбив надії наші вщент
На рух в свободу
Не слушний знову був момент?

Надто тихо, надто крихко

В саду 
          зів'януть ніжні ліри
Лоскоче вітер
Опалим пір'ям
Печальних руж

Не ймуть 
           теплу полудня віри
Сумління-злидар,
Думок гармидер,
Сум «Мулен Руж»

Шемшать 
            латиною сухо трави
Непам'ять бавить
Легкі дубрави
Зашерхлих вуст

Печать 
            алей кармінних славить
Співець кульгавий
Що має право
Відкрити шлюз

Не йди,
Дотик останній сонця
В день, де лінгвісти-мовці
Пустять листи з долонь
Журби
Хай замутніють скельця
Тисяч кореспонденцій
ЛИшив що Соломон

Не йди
Поклик останній літа
В час, де уже пролиті
В вогнище рештки вина
Розрив
Перлів рясних в намисті
Надто повітря чисте
Мовити щоб слова  

Післясвятковий лист рідній країні

«А за вікном 
Майже весна»
Святослав Вакарчук

Ви вже отримали в цей день
До біса шанобливих віршів
Від партії співців колишніх
Й аматорів ура-пісень.

Так смачно вмочене перо
В пашіння красної калини,
В піснями шиту сорочину,
В героїв кров. Жар перемог.

Не заперечую – було.
Я попіл розгрібав історій,
Та зараз, мабуть, мораторій
На згадку про Руїно, зло…

Зроблю без натяків-манер
Заяву: Ви – не унікальні.
Ви так затримались у стайні,
А всі рвонули вскач, в кар’єр.

Більш десять років, як звучить
В чуттєвість еротичних герців
Славка відлуння дум інерцій
Те «майже». І не скажеш «Цить!»

Ми ж веслували, ми гребли,
А пісня й досі актуальна,
І, серед вигуків вітальних,
Перебіг нагадаю гри.

Ми не даємо хабарів
Ні за яких обставин (майже),
І в описах своїх бувальщин
Брудних ми оминаєм слів.

Хто знає руки як здіймать
Під пильним оком – одностайно?
Ми майже не гукаєм «Файно!»
Коли говорить боса … .

Ми (майже) вгору – без кумів,
Своїм талантом при нагоді,
На нашому близькому сході
Не гинуть кращії сини,

Нас залишаючи знов без
Найбільш свідомих і сміливих,
Так, щоб майдан в наступній днині
Без сил рушійних не воскрес.

І (майже) праведним бігцем
Не замикаємо ми контур
Новітніх срам-антиутопій
Корупцій і протекцій схем.

Ми не повторюєм крізь сни
Багато (жах…) мільйонним хором,
Як мантру, в розум хлороформний,
«Що міг зробити я один?»

Ми майже не відчуєм щем
Хто ж може бути винуватим
Чому в дірявій дахом хаті
Війна йде вогняним дощем?

І все голосить Святослав
Про рух чуттів паранормальний,
FM-приймач застиг сакрально
На позначці «Майже весна».

Ой, не кривіться, Вас люблю,
Мабуть, не розумом, то – серцем,
Та навіть в день такий не ллється 
Естрадний оптимізму блюз

Сучасних кобзарів і джур
Мені відлунять ноти фальші.
Вам – двадцять три, а Ви – все «майже»
У пострадянськім «от-кутюр».

25.08.2014

Вже йдеш?

То літо йде
Палке несамовито
Розхристане, розпатлане, не сите,
І серпень гострить кожну ніч копита
Чортам осінніх маній і ідей.

Життя бліде
Неначе оковита
В прозорих ранків келихи розлита
Одвічним одкровенням Бґавад-ґіта
Яснить пісні мармизини  людей

Ні, він не гей…
Засмаглії кобіти
З пізанських веж підборів непомітно
Сканують ваш баланс. Рентгена світло
У їх очах спалахує незле.

Ледь гріє день,
І на терасі літа
Ще кілька філіжанок недопиті
Не кави-сонця. Вітру оксамиту
Що геть заспав між цісарських лілей.

Мовчи, плебей.
Ба, стільки в тебе влито
Вина, видовищ. Хліба-правди з жита
Вже зїдено задарма. Де ж то мито
За літній, повний швидкістю, хайвей?

І майстер ллє
Так тихо, нетримбітно
В довершеність естампів непримітних
Медитативне і слухняне світло
Крізь вихололість серпня галерей.

Notre-Dame de Viri

Де колії виблискують нещадно
На сонці полуденної пори
«Із полуницей?», «З вишнею?» «Із маком?»
В кінці перону станції «Вири».

В дах барабанять груші так завзято,
Кришеники – узварчик до снаги.
І віти мрій занедбаного саду
Схилилися від яблучок ваги.

І сарафан квітчастий та веселий
У Ворожбі на ринку – двадцять пять.
І літній жар затопить бідні села,
Городів сон. Шляхів нерівну кладь.

І через шпали в рідний край гаїний
Ти тягнеш свій (іржавий дещо) хрест – 
Старенький ровер марки «Україна»
Поки черговий станції тверез.

Нехай бретеля падає картинно,
Засмаглі плечі не шукають гри
Між потягів і праць нешвидкоплинних
Мадонни. Нотр дами де Вири.

Арія додаткового часу

Первый тайм мы уже отыграли
А.Градский



Ми два тайми 
Уже відіграли
Чом не тішить
Нас доданий час?
Вочевидь
Серафімів хорали
Не чекають
В фіналі на нас.

Дуже швидко,
В надлишок багато,
І занадто
Для твого життя.
Мирний космос
І десь такий атом
Все для тебе,
Чуваче, затям.

Ніщо на землі 
Не проходить задурно
І що нам втрачати
Коли надто сумно?
В часи, коли любили,
Дурної повні віри,
Горлянки рвали й жили.
Навіщо? Не питай.

Ми знецінились
В пори інфляцій,
Ми набралися 
Зморшок в час «Ч»,
Ми не маємо 
Сенсу і рацій,
Відчуття ліктя,
Сильне плече.

Ми собі 
Боже, збав, уявляли
По-інакшому 
Щастя лице.
Ні пенсне,
Ні якісь окуляри
Не примусять 
Любити світ цей. 

Ми думали наша
Терплячість чавунна.
І всі скористалися цим
Майже задурно.
Любові рештки й віри
Кобіти і кобили
Так знищили доцільно.
Навіщо? Не питай.

Из старого и неизвестного

Из посланий Св. Иоанна Блогера

Я старый, толстый и плешивый,
То смысл ищу в Сети, то Шиву,
Коль был я статный, молодой - 
Я б в интернеты - ни ногой!

Из поэтических экспериментов Владимира Маяковского

Пусть щерятся критики пастью гиен,
Пусть ямб по-хорейски похерил размер,
Ведь строки встают из задворков души,
Не стоит быть скромным, коль пучит – пиши!

Из ранней лирики Анны Ахматовой

…А мне грезилось – ты настоящий!
И высокое, в думах, чело
Обещало так много без фальши… 
Оказалось – село ты селом!

Из малоизвестных откровений Омара Хаяма

Если вдруг на тебя снизошла благодать
И  любого стихом можешь ты задолбать
Но, святой человек, не обрушивай гнева
На того, кто от рифм неспособен рыдать!

Из неопубликованных стихов Александра Блока

Все равно, как писать – то ли в стол, толь на «стену»,
То ли в блоге скорбящую строчку крапать,
Прочитав стих, судьба, что всегда на измене,
Отшвырнет с восклицаньем «Едрить его мать!»

Из любимых тостов Александра Пушкина

«Так давайте же выпьем за дам!»

Готов я для прекрасных милых дам
Иль чувственной поэмой разродиться,
Иль выстрелить картечью эпиграмм,
Сонетом страстным до смерти упиться
Согласен я, лишь бы услышать «Да(м)!».

Из первых наскальных поэзий

«Дать бы в бубен!» – несется твой голос,
И ресницы – всех копий длинней,
Как пещерный медведь, бур твой волос,
А стук сердца – бег резвых коней!

Из записок Михаила Ломоносова

Ответствуй, отчего лицо так сине?
Пила ль вчера ты много, Ефросинья?

Из черновиков Михаила Лермонтова

Все ушли: кто – в Фейсбук, а кто – в Твиттер,
Или дальше – в Содом и Гоморру,
Кто оценит поэзий кульбиты?
Вдохновений [censored]ую гору?

Из потерянных моностихов Иосифа Бродского

Так мир мужской членоцентричен!

P.S. Автор заранее приносит свои извинения за задетые эстетические, религиозные, политические и половые чувства читателей.
P.P.S. Все миры, мужчины и члены, упомянутые в моностихе, являются вымышленными. Любые совпадения с реальными объектами есть совершеннейшей случайностью.

август 2012

Невдача

Невдача. Чому я не Андрухович?
Я б покохав цей світ святий без меж
Я б мандрував між алкоголесховищ
Й Європи стародавніх замків-веж.

Літературу нову українську
Як Прометей, полякам й німцям ніс,
В Торонто, Відні, Празі, Сан-Франциско
Не стримував слухач би вдячних сліз.

Обізнаний з маршрутом домінанти
Я б «курва», «прутень» запустив в ужив,
Стипендії, і премії, і гранти
Я б працею важкою заслужив.

За час численних конференцій, читань
Я б мандрував у світ семи чудес,
Уважним, чуйним оком незалитим
Я б край свій споглядав крізь скло імпрез

Все більше закордонних. Коло жител
Облич і бесід, демонів й наяд
Вкладалось щільно в мовних блиск кульбітів
Автобіографічних ескапад.

Нехай епістолярних злетів овоч
Прикрасить стиглість станиславських нив
Я знаю, чому я не Андрухович
В краю достиглих яблук й зрілих слив.

Столичні потяги

І кожні півгодини чи то чверть
Міст проминають поїзди далекі,
Годинникові стрілки – Круть і Верть
Несуть думки, наче гілки – лелеки.

І кожен потяг чутно звідусіль
Маленького, як цуценя, містечка,
І проступає благородно сіль
На цеглі автентичній і старечій.

Експреси пролітають, наче мить
У бік благословенних, … , Московій,
Її турбота в три струни бринить,
Народам всім жилося щоб в любові.

До Києва, сільничкою у центр
В ліво-правобережнім караваї,
Під східний джаз і західний абсент
Він мислить, що країну ту єднає.

Вагони рушать тихо в сиву рань
До першої столиці – в славен Харків,
Де влада віддалася без вагань
Сто років тому до дітей кухарки.

І не питай замислено чому
Мені ніколи в місті не самотньо,
На площі, чи на рикну, чи в яру
Я чую реггі стиків-перельотів.

Хай цілий вік вже брязкає, лящить
Залізних колій служби Мельпомені,
В столиці світу, денно і вночі
Доправлять думи поїзди зелені.

Нехай надалі більш ніхто не знає

Никто не знает, как мне ***ово.
Янка Дягилева

Веди рядок за обрій, виднокрай,
Радій, як світлофорить жар майорів,
Оспівуй спокій квітів і не дбай
Щоб хтось проник в душі таємні схови.

Всім байдуже, чи ти на самоті,
Чи осінь патріарха, ніч імперій
Всередині. Слова рви саме ті,
Щоб їх букет був краще біжутерій

Буденних жертв, сумної прози вправ,
Що серед рим шукають люди? Свята!
Легені вільним подихом розправ
Де в думах виноград, часник і м’ята.

Пообіцяй сп’яніння, зелен хміль,
Заводь пташок рипучі геть платівки,
Чатуй нестерпно синню звідусіль,
Де сонця обладунки вогнетривки.

Тлумач таємну мову змахів крил
Метеликів. Складай родинне древо
Всіх гарбузових родичів. На схил
Бджолиних клопотань зійти не гребуй.

Хай вітер тиця по-щенячі ніс
Та вірш пливе по гладям паперово,
Читач не мусить бачить суму-сліз
Не псуй фієсти тим своїм «***ово»!