Зелений клин

н "( Кубань) і " Сірий Клин " (південь Західного Сибіру і Північний Казахстан).

Найбільші міста: Хабаровськ, Владивосток, Комсомольськ, Уссурійськ. Загальне господарське значення (включно з експортом) мають видобуток золота і кольорових металів, рибна, лісова промисловість, ловецтво, суднобудування і морський транспорт, з продуктів сільського господарства — соя.

Історія. Дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905-1917 pp.; 3) 1917-1922 pp.; 4) від 1922 року.

Канадський дослідник М. Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, "період свобідного вияву" та русифікаційний.

Перші спроби опанування Зеленого Клину припадають на першу половину XVII століття, у середині XIX століття починається друга експансія Росії; з ініціативи генерала П. Унтерберґера з 1882 безкоштовний перевіз поселенців — майже винятково українських селян — морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині.

За дослідженнями радянського вченого В. М. Кабузана, в 1883—1905 pp. на Далекий Схід всього переселилося 172876 осіб, з українських губерній — 109510 чоловік, або 63,4% всіх переселенців. Більшість із них оселилося в Приморській області — 77139 українців, тобто 78,1%. Серед переселенців до Амурської області в даний період відсоток українців був менший і становив 47,8. Слід додати, що за місцем виходу серед поселенців до Амурщини відчутно переважали полтавчани — 64,51%, вихідців з Правобережної України було значно менше. В. Кабузан стверджує, що питома вага українців у Приморській області до 1903 p. ніколи не була нижча за 75%.

У 1906-1916 pp. на Далекий Схід прибуло 259522 особи, з них українців — 166787, або 64,27%. Хоча в цей період переселенців з України прибуло більше, але питома вага їх знизилася з 65,82% до 64,27% за рахунок переселенців з інших губерній європейської Росії. З українських переселенців цього етапу 102618 (61,25%) осіли в Приморській області Це були чернігівці — 21,57%, кияни, волиняни та подоляни разом становили 47125 осіб та ще 7202 чоловіки — з степової України.

За даними В. Кабузана, в 1850-1916 pp. з України на Далекий Схід переселилося 276300 осіб, або 56,54% всіх переселенців. В Амурській області українці становили 49,7% поселенців, у Приморській - 61,2%.

Після громадянської війни 1922 Зелений Клин остаточно у складі радянської Росії, виселення радянським урядом корейців і китайців як політично непевних елементів, в 1934 році створено Єврейську автономну область, розвиток усіх галузей промисловості заради самодостатності регіону на випадок війни, розбудова транспортного сполучення.

Український рух . Українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч і слабо, бо своєї національної інтелігенції було мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного житія залишався театр.

1897 року на Далекий Сход приїхала театральна трупа під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.

Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.

Найбільш активно діяли в цей час у Владивостоці українські театральні, культурно-освітні гуртки, очолювані офіцером Подем, серед моряків владивостоцького порту. Українські книжки потрапляли на Далекий Схід рідко, але найбільша нагоді бібліотека також була у моряків Владивостока.

Після 1905 р. українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Робляться перші практичні кроки: 1907 р. в Харбіні постав український гурток "Український Клуб", завдяки тому, що порядки російської адміністрації тут були трохи ліберальніші, ніж власне на Зеленому Клині.

По відношенню до українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу, поруч із назвою «Зелений Клин», використовувалися також назви «Нова Україна», «Далекосхідня Україна», «Зелена Україна». У літературі використання назви «Далекосхідня Україна» зафіксоване вже 1905 р. в однойменній праці В. С. Ілліча-Світича стосовно до частини Південно-Уссурійського краю з центром в Микольську-Уссурійському.

У Владивостоці 1907 — 1908 pp. при Східному інституті засновується "Студенческое Общество Украинцев"; воно провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи й один час під керівництвом І. Воблого було досить активне. З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята (у березні, в день смерті поета).

1910 року в Микольськ-Уссурійському було засновану першу на Зеленому Клині "Просвіту". 9 лютого 1910 р. від імені фундаторів — міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Розсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та телеграфіста Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане офіційне прохання затвердиш статут товариства "Просвіта".3 За статутом, "товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі; а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці і т. ін., просвітні й благодій-ницькі установи; д) закладати конкурси та премії за кращі твори літератури та мистецтва".

З початком першої світової війни та запровадженням суворіших адміністративних заходів українське суспільне життя в Зеленім Клину завмирає. Тільки в межах концесії Китайсько-Східної Залізниці (КСЗ) у Маньчжурії можна було провадити деяку українську роботу; це й робили харбінський Український Клуб та театральні гуртки на окремих станціях.

9 березня 1916 р. у Владивостоці була спроба створити українську організацію під вивіскою Владивостоцького українського благодійного зібрання.

"Задача Украинского Благотворительного общественного собрания — организация подобных мероприятий для сбора пожертвований..." Це "прошеніє" підписали селянин Харківської губернії Федір Миколайович Васильєв, селянин Київської губернії Хома Данилович Стецюк, інженер Дмитро Миколайович Хлобощин, полтавський міщанин Микола Павлович Голиков, лікар Василь Вікторович Потсенко, почесна громадянка Пелагея Трохимівна Ракицька, селянин Полтавської губернії Микола Сильвестрович Савенко, міщанка Б.Д.Новолійник.

У такому стані перебувало все українське життя на Далекому Сході до початку Лютневої революції 1917 р., коли ліквідація заборони на все українське відкрила більші можливості для відносно вільного національно-культурного розвитку українців.

Боротьба за незалежність . На початку 1917 р. на Далекому Сході масово відкривалися гуртки "Громади". Найбільш потужним український рух був у Владивостоці. Тут до місцевої "Громади" записалося понад 1,5 тис. українців; серед них багато вояків. Виникли організації українських політичних партій — есерів та соціал-демократів. З 30 квітня 1917 р. виходить перша на Далекому Сході українська газета "Українець"; редактором її був Дмитро Боровик.

Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу, особливо на Зеленому Клині та в Маньчжурії, дала можливість скликати 13-14 червня в Микольськ-Уссурійському І Загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна Вчительська Спілка, головою якої був О. Ступак.

З цього першого з'їзду й бере початок активна планова українська робота на Зеленому Клині. У з'їзді брали участь 53 представники понад 20 громадських і військових організацій (громад, кооперативів, військових і вчительських спілок тощо). Брали участь в окремих комісіях і близько ста українців з правом дорадчого голосу.

Після відкриття з'їзду та привітань було обрано президію на чолі з А. Романюком та заступником О. Ступаком, а потім і комісії: національну, шкільну, фондову й організаційну.

Лідери українського руху в Зеленому Клині у своїй боротьбі робили ставку на допомогу Великої України. Вважалося, що якщо Україна стане незалежною державою, то і Зелений Клин автоматично відокремиться від Москви. Це знайшло відображення і в рішеннях Другого Всеукраїнського з'їзду Далекого Сходу, який відбувся в Хабаровську в січні 1918 р. На ньому було прийнято звернення до уряду Української народної республіки, щоб він у своїй політиці вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави, так як тут українці становлять національне більшість. Серед населення Зеленого Клину навіть було кинуто клич «Всі на захист України».

На третьому з'їзді, який відбувся в квітні 1918 р., було прийнято рішення - боротися за створення незалежної Української держави на Тихому океані та формування Української армії Зеленого Клину. Керівництво було передано Крайовому секретаріату (уряду) на чолі з Юрієм Глушко-Мовой.

Третя сесія Крайової ради відбулася в листопаді 1920 p. y Владивостоці. На ній обговорювалося питання про участь у виборах до Установчих Зборів Далекого Сходу. Сесія запропонувала вибори по національних куріях. Ця пропозиція не відповідала московським інтересам, тому була знехтувана в Читі, і Секретаріат відмовився від виборів. На цій самій сесії був обраний новий Секретаріат, який провадив українські справи до його арешту в листопаді 1922 p. більшовиками. До Секретаріату входили Юрій Мова, Дмитро Кисильов, Віталій Жук, Степан Прант, Андрій Криштофович та Г.Могилецький. Цей Секретаріат провадив підготовку до скликання V Українського далекосхідного з'їзду. Відбутись йому не судилося.

Керівники Зеленої України.Б.Р. Хрещатицький - отаман Далекосхідного українського війська з 1918 р. 26 березня 1917 p. відбулися перші згальні збори української громади у Владивостоці, і створено Товариство «Просвіта», яке очолив Ю. Глушко-Мова.

У середині червня 1918 р. відбувся загальний Всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу у місті Микольську-Уссурійському, який вирішив організувати Далекосхідну Українську Раду і Національний Фонд на потреби українців. Одночасно з'їзд сформулював політичні вимоги далекосхідного українства у формі національно-територіальної автономії України і її «колоніям-землям, які посіли українці в межах російської держави» .

Подібний з'їзд українців Маньчжурії відбувся і в Харбіні, який обрав Маньчжурську Окружну Раду. В 1918 p. відбулося ще два українські з'їзди в Харбіні, які домагалися, щоб російський уряд визнав Зелений Клин частиною України та щоб Москва відкликала із Зеленого Клину озброєні російські частини і передала всю зброю українській владі.

Під кінець жовтня 1918 року був скликаний IV Надзвичайний з'їзд українців, який затвердив проект конституції українства Далекого Сходу, прийняв постанову про організацію українського війська й обрав новий склад Секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Але потім там влада мінялася, прийшли колчаківці і почали переслідувати український рух. З приходом большевиків почалися масові арешти провідних українців у Владивостоці і розпуск українських організацій.

Центром культурного та громадсько-політичного життя залишилася Маньчжурія, де провідну роль відігравали колишні старшини Січових Стрільців на чолі з І. Паславським. Там політичне становище українців було значно кращим, ніж в інших осередках.

У Маньчжурії (як і на Зеленому Клину) перші українські поселенці самі були піонерами культурної та економічної розбудови краю. З цього погляду українці в Маньчжурії займали цілком окреме місце.

Був створений Союз Українських Емігрантів в Маньчжурії, серед яких провід становили Д. Барченко, П. Марчишин, I. Світ і П. Яхно. Активно діяв ОУН[1]. Але й тут організоване українське життя перестало існувати зі вступом радянських військ у 1945 p.

Радянська влада . Наплив українців до Далекого Сходу тривав і в радянський період – практично протягом усіх 20-80-х рр. ХХ ст. Українці в цей час прибували на Далекий Схід, рятуючись від примусової колективізації та Голодомору 1932-1933 та 1946-1947 рр., як в’язні ГУЛАГу та примусово депортовані, а згодом – в рамках організованого переселення до сільської місцевості, за оргнаборами для праці в морі, в рибній промисловості, за комсомольськими спорядженнями на будівництво промислових об’єктів, як військовослужбовці та молоді фахівці після закінчення вищих та середніх навчальних закладів, а також в індивідуальному порядку в пошуках романтики, або високих заробітків. Однак, унаслідок відсутності будь-яких можливостей для збереження національної ідентичності та задоволення національно-культурних потреб (національної школи, преси, професійних закладів культури) усі нові покоління українців, що постійно прибували в край протягом цих десятиліть, зазнавали неухильної русифікації, а їх діти, які вже народжувалися тут, у більшості ставали «росіянами».

Динаміку чисельності українського населення Далекого Сходу в радянський період відбивають підсумки переписів населення, які проводилися в цей час. Так, згідно з переписом 1923 р, на Далекому Сході нараховувалося 346,1 тис. українців, які складали 33,7% (що суттєво менше, ніж за попереднім переписом 1917 р.), в 1926 р. – 303,3 тис. (24,4%), в 1939 р. – 361,8 тис. (14,1%), в 1959 - 429,5 тис. (9,9%), в 1970 - 377,7 тис. (7,2%), в 1989 – 543,4 тис. (7,9%).

Однак фактично, у силу зазначених вище причин, значну частину населення регіону складали і складають досі русифіковані нащадки українських переселенців ХІХ-ХХ ст., які себе вважають росіянами, але зберігають певні українські риси в ментальності, мові, духовній та матеріальній культурі. Українську ж самосвідомість зберігають, як правило, особи, що народилися в Україні – переселенці останніх десятиліть.

1990-ті .За роки радянської влади українська діаспора чисельно збільшилася, зокрема засланцями, але через асиміляцію — насильну чи добровільну, значно зменшилася. Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати українські громади і сприяти росту національної свідомости через піднесення культурного рівня - в різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися українські громадські об'єднання, яких у 1995 p. нараховувалося 74 у 26 регіонах, з них 16 — релігійних (греко-католиків), й усі вони створили Об’єднання Українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком. Більшість цих організацій легально зареєстровано, і вони ведуть свою культурницьку роботу, організовують школи з українською мовою, драматичні гуртки і хори. В 1995 p. уряд України підписав Угоду з урядом РФ про співробітництво в галузі культури, науки й освіти та Угоду про співробітництво між державними комітетами України у справах національностей та міграції і Міністерства РФ у справах національностей та федеративних відносин.

У Владивостоці, де колись діяло Товариство «Просвіта», організовано в січні 1991 pоку Товариство української культури Приморського краю, яке взяло курс на організацію концертів і пропагування українського сценічного слова. Але місцева влада не дуже радо зареєструвала новостворену організацію, і дозволу та часу на трансляцію концертів через телебачення не можна було домогтися.

Інше новостворене далекосхідне об'єднання українців «Зелений Клин», як і засноване 25 червня 1992 p. Об'єднання Українців Примор'я «Громада»,- також не було зареєстроване і припинило свою діяльність. У 1992/93 шкільному році Товариство української культури Приморського краю спробувало створити українську недільну школу, але місцева влада це заборонила. В 1992 p. в м. Уссурійську Приморського краю було зорганізоване Товариство української мови й культури, діяльність якого зводилася, в основному, до відзначення національно-культурних подій та релігійних свят. Але в 1999 p. воно також припинило своє існування (ст. 224). Була також спроба видавати український часопис «Українець на Зеленому Клині», який в листопаді 1993 p. перестав виходити через брак не тільки матеріальної, але й моральної підтримки.

Створено «Конституцію національно-культурної автономії (самоврядування) українців на Далекому Сході».

Українські військові формування на Далекому Сході.
З самого початку свого існування Організація Українських Націоналістів діяла як поборницька організація, найголовнішою метою якої було відновлення державної незалежності України. Для досягнення стратегічної мети тактично використовувалися усі можливості у боротьбі з ворогами української державності у досягненні основного результату. В ці роки Організація Українських Націоналістів, Провід якої вимушено перебував на еміграції, розгорнула активну діяльність на Західній Україні та в країнах українського поселення, звернула увагу на українців Далекого Сходу. Цьому опосередковано посприяло зближення Німеччини та Японії, які в листопаді 1936 року підписали договір, що отримав назву Антикомінтернівський пакт, до якого наступного року приєдналися Італія, а 1939 – Угорщина, Маньджу Ді Го та Іспанія (1941 року ще група держав союзників Німеччини). Між представниками ОУН та японськими дипломатами в окремих країнах Європи були встановлені додаткові контакти. Одним з перших, хто розпочав зустрічі і переговори з представниками японського військового аташату, був РОКУСушко та Р.Ярий .

Про контакти з японцями згадує член ОУН П.Маценко, котрий у 30-х роках жив і працював у Відні разом з Р.Сушком: “В той час увійшли зі мною у політичну співпрацю амбасадор Японії, що проживав у Берліні та військовий аташе на Австрію і Угорщину (японець) майор Г.Нукада. Амбасадор звався Танака. То була надзвичайна справа і зовсім своєрідно-самостійна. Коротко: вибрані народи, як Украхна, Дон Туркестан, Кавказ і (тоді) Японія – проти Росії. Мене для ведення справи забрали до Мюнхена. Там приїхав голова донських козаків та шах з Туркестану. ... Сталося так, що Танака, бувши в Парижі обговорив всю справу з ген. Капустянський і шахом” .

Згодом було вирішено було організувати зустріч Голови ПУН Є.Коновальця з японськими дипломатами. Незабаром “в Берліні відбувалися переговори між полк. Є. Коновальцем та ген. М. Капустянським з одного боку і військовим аташе японської амбасади. Пізніше до Берліну прибув японський старшина генерального штабу, який розпрацював плян координації дій Японії і ОУН на випадок силового зудару з Совєтами” . Японський військовий аташе Г.Ошіма, до компетенції якого належали також питання розвідки, регулярно інформував японське військове міністерство про хід переговорів. Згодом аналізуючи діяльність ОУН у цьому напрямку Ю.Бойко писав „за опорну базу для дії на московські терени Коновалець обирає українську колонію на Далекому Сході – Зелений Клин” .
На весні 1934 року у листуванні між редакцією „Маньчжурського вісника” та керівником Українським пресовим бюром у Берліні М.Селешком обговорювався стан українського життя у Маньчжурії і обговорювалася можливість допомоги. Він повідомляв, що з Європи ”можна вислати на Далекий Схід декілька молодих хлопців, для праці в якій завгодно ділянці, до військової включно” .

У тій справі був задіяний Є.Онацький у Римі, інформував, що «справу групи наших укра¬їнців, що були заарештовані в Італії і інтерновані перше, разом із хорватами на Ліпарських островах, а потім окремо в Сіцілії. […] Справу інтернованих українців, так званих "кумовців" , було зрештою розв'язано в той спосіб, що декого було випущено на мою поруку і відповідальність, а декому вможливлено було виїхати ... навіть до Китаю» . Мова йде саме про ту групу членів ОУН, яку готували для роботи на Далекому Сході.

Той же М.Селешко писав „в нашій пропаганді тоді покутувала концепція України її азійської посілості ... Ми підсилювали потрібну нам ідею великопросторности української імперії, що мала з двох боків тримати в шаху властиву Росію” . Більш детально про плани ОУН стосовно Далекого Сходу можна довідатися з листа полковника В.Колосовського до Є. Коновальця весною 1934 року:
“У перетрактаціях із японськими представниками нам треба висовувати наші інтегральні плани на ці землі. Історично, російська експансія в Азії, після 1654 року провадилася спільними силами москалів і українців, - отже, морально ми маємо право шукати й для себе колоніальних земель. Фактично територія “Зеленого клину” має сталу українську більшість. Мінімальні границі “Зелено Клину”, очевидно, не можуть нас задовольнити. Треба висовувати наші права на весь сов[єтський] Далеко-Східний край...
Японцям треба підкреслювати:
1. Наша політика на Далекому Сході, оскільки ми там одержимо колоніальні землі, буде завжди прив’язана до Японії. Ми забезпечимо всі права японців на рибних промислах, на нафтових родовищах, тощо.
2. Ми можемо зараз же розгорнути пропагандивну акцію на користь японців серед населення “Зеленого Клину” і також серед вояків української національності в армії Блюхера (за останніми відомостями туди перевезено три стрілецькі дивізії з України).
3. Ми зможемо при допомозі японців розпочати формування партизанських загонів серед населення “Зеленого Клину”. В разі війни ми можемо формувати регулярні українські частини на Дал. Сході.
4. Ми можемо організувати акти саботажу на Великій Україні з метою не дозволити знимати воєнні частини і пересовувати їх на Дал. Схід.
Очевидно, що в ніякому разі не треба перебільшувати наших можливостей, а триматися рямок реальності” .
Останні слова В.Колосовського одразу ставлять все на свої місця. Якими б не були стратегічні плани, але доводиться виходити з можливостей і реального стану справ.

Останнім часом, через політику асиміляції українське населення Далекого Сходу швидко зменшується. Ця тенденція наглядно виявилася в даних російського перепису 2002 р., згідно з якими чисельність українців у регіоні, порівняно з підсумками попереднього перепису 1989 р., скоротилася практично вдвічі – з 543 438 до 256 378 осіб. Відповідно, приблизно вдвічі зменшилася і частка українців у населенні регіону - з 7,9% в 1989 до 4,4% в 2002 р.

Ми, мешканці України, повинні знати і пам'ятати тих героїв: Юрiя Глушко-Мову, Бориса Хрещатицького, які на іншому кінці континенту боролися за Україну. Ми не повинні забувати про тих українців, а навпаки, усіляко їм допомагати, щоб вони не забули хто вони є. Офіційна українська влада також повинна сприяти відродженню українців Далекого Сходу. Але не ця. Не ця, яка паплюжить наших героїв, зневажає нашу мову свята і традиції. Ця влада ладна сама перетворити Україну у суб'єкт федерації. Тільки патріотична влада, я б навіть сказав націоналістична, здатна відродити та консолідувати українство, як у самій державі, так і поза її межами. Не забувайте, що ми є українці, пишайтеся цим!!!