хочу сюда!
 

Оксана

45 лет, козерог, познакомится с парнем в возрасте 40-45 лет

Правий сектор, велика кров та відродження Юлії Тимошенко...

  • 01.03.14, 22:43
Правий сектор, велика кров та відродження Юлії Тимошенко: як це було. Версія

(стаття велика але цікава)

Зараз, коли в Україні настав крихкий мир, скріплений поки що лише доброю волею політиків з різних партій та переляком представників колишньої влади, особливе значення має збереження спокою, переведення політичних процесів у площину їхньої правової легітимізації з подальшою зміною правил гри, в т.ч. перерозподілу владних повноважень між гілками влади.

http://topwar.ru/38841-chto-takoe-pravyy-sektor-fakty-i-domysly-o-radikalnoy-organizacii.html

В цей же час і з боку колишньої (сподіваюся) вже влади, і з боку революціонерів залишаються такі, хто не полишає радикальних висловлювань і спроб продовжити конфлікт вже на інших рівнях. З владою зрозуміло, а от щодо революціонерів…

Останні заяви «Правого сектору» щодо «продовження революції» в Україні когось можуть захоплювати, когось насторожувати, у когось можуть виникати питання щодо доцільності такої жорсткої позиції в нинішній момент.

Не претендуючи на кінцеву істину, спробую висловити своє бачення проблеми і продовжити тему, на яку говорив протягом всіх цих довгих місяців найбільшої в історії України з часів Руїни політичної кризи. Спробуємо розібратися з мотивами діяльності «Правого сектору» та тих політичних процесів, які проходили і, головне, проходять в Україні. Давайте пофантазуємо.

Ще півроку тому про організацію «Правий сектор» ніхто нічого не чув. Натомість було кілька маргінальних структур, що сповідували ідеологію від расизму і фашизму до радикального націоналізму і неонацизму. ВО «Тризуб», «Патріот України», Соціал-Національна Асамблея, «Білий молот» - чи багато хто з простих українців знав про ці організації? Єдиною такою, що була на слуху є УНА-УНСО, але знов-таки від неї на 2013 рік залишалася хіба що назва.

І раптом буквально за тиждень Майдану, між 21 та 30 листопадом 2013 року постає зовні потужна, гарно фінансована, добре споряджена організація, яка одразу починає радикальні дії.

Якщо до цього Євромайдан проголошував мирний характер протестів, то з 1 грудня 2013 року все змінюється. Саме ця дата, на мою думку, має вважатися початком української революції, хоча спершу процеси, що відбувалися в Україні, мали якраз протилежний вектор і зовсім не є заслугою ПС, що революція таки відбулася.

Щоб зрозуміти що до чого, треба врахувати фактор Москви та, як люблять висловлюватися українські патріоти, «п`ятої колони Кремля» в Україні. Отже.

Практично від початку президентства Віктора Януковича його стосунки з Москвою і зокрема В.В. Путіним не заладилися. Причин тому багато. Як на мене головна – це упевненість в тому, що, привівши до влади Януковича та його оточення, Кремль розраховував на дивіденди у вигляді привабливих економічних активів України (головна ціль – газотранспортна система) та включення України у зовнішньополітичну орбіту в статусі безвідмовного і безсловесного сателіта.

Проте ні Янукович, ні його оточення у вигляді представників великого українського капіталу, були зовсім не згодні комусь поступатися тим, на що самі мали види. В результаті, після нетривалого «медового місяця», який закінчився підписанням т.з. Харківських угод, у шлюбі Москви та Києва настало охолодження, котре переросло у відкриту ворожнечу.

Намагаючись маневрувати у стилі Леоніда Кучми (але зовсім не з такою успішністю), Президент України почав загравання одразу з кількома новими потенційними партнерами: Китаєм, ЄС, США. Загравання ці ставали дедалі наполегливішими з плином того, як керована ПРезидентом-ПРоФФесором та його ПРоФФесіональним урядом економіка почала стрімко ламатися. Перцю додали ще й небачені досі корупція та розкрадання, що їх з собою принесли «донецькі». Навіть миті-перемиті чиновники та бізнесмени покоління Кучми були вражені.

Все це призвело до логічного фіналу – перед українською владою стало питання або зрештою все ж передати себе на милість Путіна, або спробувати вирішити нагальні соціально-економічні питання за рахунок ЄС. Так народилася і відбулася ідея Асоціації з Євросоюзом.

Звісно, процеси набагато глибші й різнобарвніші, аніж ми їх малюємо, але головне маємо чітко усвідомити: з моменту, коли Янкович взяв курс на євроінтеграцію (щирими або ні були його устремліня не має значення), він став на стежку війни з Кремлем. Війни, яка мала зрештою перейти у гарячу фазу.

Путін не міг втратити Україну, бо вона була стрижнем і основою його багаторічної доктрини побудови новітнього СРСР у вигляді Митного союзу (в народі – Тайожний) на базі ідеології «Русского мира» з його кондово-ретроградним «истинным православием».

Тому, коли у Кремлі пересвідчилися: Янукович не блефує і таки готовий запустити процес Асоціації, яка б надовго (а, враховуючи неможливість існування нинішньої Росії без економічного та політичного контролю над Україною навіть у близькостроковій перспективі – назавжди) вирве Україну з-під впливу Москви, було запущено кампанію із фактичного захоплення влади в Україні. За планами Путіна, першим кроком мало стати зірвання за будь-яку ціну Асоціації, а другим – знищення впливу Януковича всередині країни і або примус його до переходу на становище фактичного губернатора Малоросії, або заміна на виборах 2015 року на іншу, повністю контрольовану з Москви фігуру.

Хто мав здійснювати цю операцію в Україні? Звісно, проросійських бізнесменів і політиків вистачало – від Львочкіна, Фірташа і Новінського до Симоненка, Тігіпка і Тимошенко. Проблема була в тому, що Янукович встиг вибудувати жорстку, зав`язану персонально на нього і на його найближче оточення, яке прийнято називати «Сім`єю», владу. Тому ті, хто мав бізнесові активи в Україні, не ризикнули б виступити проти нього прямо.

І тоді Путін робить ставу на свого кума Віктора Медведчука. У квітні 2012 року той створює свою організацію «Український вибір», яка навіть не приховує, що фінансується з Москви і лобіює політику Москви. Головними месіджами «Українського вибору» стали: припинення процесу євроінтеграції України та її переорієнтація на вступ до «Тайожного союзу».

Сірий кардинал української революції?

І все було б гарно: Медведчук мав практично необмежені ресурси, великий досвід політичної діяльності, зв`язки серед українського істеблішменту. Проте мав і великий недолік, котрий все це нівелював – тавро головного «кучміста» країни, що робило його вкрай непопулярною фігурою. Відтак, «Український вибір» міг діяти лише в якості напівпартизанської підривної структури.

Втім, Медведчукові вдалося головне – зупинити процес підписання Асоціації з ЄС. Зупинити ледь не в останній момент. Досі не відомо, хто саме переконав Януковича лише за тиждень до саміту у Вільнюсі у шкідливості Асоціації. Ясно, що головним аргументом стало доведення неможливості подальшого збагачення «Сім`ї» за рахунок відвертих фінансових махінацій. Навряд що це був Клюєв – він-то якраз був головним «євроінтегратором», якраз він і розробляв пакет документів та інші необхідні кроки до підписання Асоціації.

Схиляюся до кандидатури Льовочкіна. По-перше, він був головою Адміністрації Президента, тому саме Льовочкін контролював доступ до голови держави і ті документи, що лягали йому на стіл. По-друге, і головне – на відміну від Клюєва, бізнес якого орієнтований на Європу, Львочкін зав`язаний на комерційних схемах з Росією, перш за все – на ринку вуглеводнів.

Безумовно, аналітики і Кремля, і Банкової, і проросійських бізнесово-політичних груп в Україні прорахували те, що наслідком різкого «повороту оверштаг» Януковича у питанні Євроінтеграції, стане вибух невдоволення і навіть гніву серед українців. Вважали: громадян обурить не стільки відмова від курсу, скільки саме раптова відмова. То було схоже на «кидок». Навіть серед людей у Донецьку, котрі, в принципі, не дуже підтримували Євроінтеграцію, виникло негарне відчуття: ще місяць тому їх возили до Києва махати прапорами з євросимволікою на підтримку Асоціації, а тепер везуть махати прапорами Партії регіонів на підтримку відмови від неї.

В Обєднаній опозиції (ОО) також розуміли, що виникне масовий протестний рух і були готові його, як це було завше, використати у власних цілях, тим більше, що до виборів Президента залишалося не так вже й багато часу.

Відтак, увечері 21 листопада 2013 року на Майдані Незалежності виник протест. На перший погляд, він виглядав стихійно – його почали не політики, а «прості громадяни»: журналісти, громадські діячі, митці. Скоординувавшись через соціальні мережі та сотовим зв`язком на Майдан вийшли Мустафа Найєм, Соня Кошкіна, Віталій Портніков, та інші.

Проте тут-таки в середовищі аналітиків та журналістів почалися розмови про те, що за організацією Євромайдану стоїть ні хто інший, як… Льовочкін. Принаймні серед перших організаторв Євромайдану було чимало журналістів, на яких опосередковано здійснювала вплив АП. Це було дивно – йомвірний могильник Асоціації організовує акції на підтримку Асоціації. Однак, як далі побачимо, не все так просто.

далі не влізло і читайте тут : http://polis-luga.blogspot.se/2014/02/blog-post_22.html

3

Комментарии