Профиль

Karpusja

Karpusja

Украина, Львов

Рейтинг в разделе:

Последние статьи

Свежие фотографии

Свежие обои



Чому...

  • 01.08.09, 22:39
 Чому плачуть очі, як терпне у грудях
І світ замовкає на мить?
Коли не знаходиш святого у людях. 
О, очі, чи й вам болить? 
Чому вони плачуть, коли зрозуміють,
Що щастя в простих речах?
Долоні в долонях чиїхось зігрієш...
О, очі, що значить страх?
Краплини роси, що повільно втікають,
Бувають від щастя хмільні.
Та знаю єдине, хай як, не бувають
вони безголосі й німі. 
Кохання, то сльози і сльози - розлука,
Як птахи, що в вирій зірвались. 
І смуток у серце, бувало, постукав
і радість, коли повертались. 
Все бачили сльози: світанки і ночі.
Прозорі, тендітні медузи. 
Сумні і заплакані часто очі 
у гості нічної - музи. 
То ступінь найвища не слабкості - сили
і правди, що сумнів змітає. 
Бо плачуть лиш ті, в кого серце красиве,
хто вірить і справді кохає.

***

  • 01.08.09, 22:30
Смертельно бачити байдужість,
Ненависть важко відчувать,
І мрій своїх пусту безглуздість
У серці стиха величать…

Яритись пристрастю палкою,
Щоб в грудях віддих завмирав,
І снитий марити тобою,
Щоб розум серце гамував.

В душі печаль несамовита,
Минулого і сліду вже нема,
Так хочеться в собі закритись,
Та тягне у політ жага…

Жага до істини любові,
До віри, ніжності, тепла,
І серце боляче, до крові,
Іржаві грати пробива…

Воно знайшло у собі силу,
І вирвалось із небуття,
І душу щиру й осмутнілу
Вперед направило - в життя!!

Дні минулі вже не зацвітуть,
ПРикрощі позаду залишились,
та покинути усе й забуть
В особистості не досить сили.

Все мінливе : і печаль і щастя,
Все пройде, настане все ж кінець,
Хто чинив добро - тому воздасться,
Той із золота вдягне вінець.

Бога я молю за тебе,
І схранить навік моя душа
Те, що вимолила в неба, -
В серці пригорщу тепла….

Ліна Костенко

  • 01.08.09, 16:56
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити, 
І кожен фініш – це, по суті, старт, 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт. 

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть. 

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено, 
Хай буде вік прожито, як належить, 
На жаль, від нас нічого не залежить... 

А треба жити. Якось треба жити. 
Це зветься досвід, витримка і гарт. 
І наперед не треба ворожити, 
І за минулим плакати не варт. 

Отак як є. А може бути й гірше, 
А може бути зовсім, зовсім зле. 
А поки розум од біди не згірк ще, – 
Не будь рабом і смійся як Рабле! 

Тож веселімось, людоньки, на людях, 
Хай меле млин свою одвічну дерть. 
Застряло серце, мов осколок в грудях, 
Нічого, все це вилікує смерть. 

Хай буде все небачене побачено, 
Хай буде все пробачене пробачено. 
Єдине, що від нас іще залежить, – 
Принаймні вік прожити як належить

Василь Кузан

  • 01.08.09, 16:47
Набридло, набрякло, намерзло, 
Намокло від рогу до рогу. 
Вже пізно шукати початок 
І страшно міняти дорогу. 
За душами сутінки, смутки, 
Тумани, просякнуті ніччю... 
Не так відбуваються кроки, 
І знаки не ті по узбіччю. 
Ламаються пальці, мов п’яльця, 
І рушаться мрії, мов храми, 
І хрестиком вишита доля, 
І хочеться знову до мами. 
Упасти обличчям в долоні 
І плакати, плакати вільно, 
Аж поки не зробиться легко, 
Аж поки не стане спокійно. 
Аж поки навчишся сприймати 
Жорстокість, буденність, тривогу, 
Аж поки не звикнеш до думки, 
Що пізно міняти дорогу.

Тарас Петриненко

  • 01.08.09, 16:41
Не судилося, не вродилося,
Загубилося, не шукай.
Ця любов була варта вічності,
Але ось уже видно край...
І осміяні, і ославлені -
Як ми вперто чинили гріх,
Я беріг тебе до безпам'яті,
А себе зберегти не зміг...

Проведи мене ген до обрію,
Де розкинувся зоряний храм,
Проведи мене лиш до обрію,
Ну, а далі піду я сам...
Не дивись, як в нічному тумані
Поглибатиме постать моя,
В моїм подиху самім останнім
Буде жити твоє ім'я...

Там, за обрієм гаснуть пристрасті
У пустелі німих небес.
Без майбутнього - це без дійсності,
Так надія втрачає сенс...
Не судилося, не вродилося,
Загубилося, не шукай.
Ця любов була варта вічності,
Але ось уже видно край...

Проведи мене ген до обрію,
Де розкинувся зоряний храм,
Проведи мене лиш до обрію,
Ну, а далі піду я сам...
Не дивись, як в нічному тумані
Поглибатиме постать моя,
В моїм подиху самім останнім
Буде жити твоє ім'я...

Юрко Покальчук

  • 01.08.09, 16:33
"Я тебе не люблю..." Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Це лиш тільки гормони, горілка і кава. Грім ударив зненацька Блискавкою засліпив І здалося на мить, Що це зірка щаслива упала. Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Просто взяв що тоді Опинилось мені під рукою. Випадкове весло І мій човен кудись понесло, І за зіркою я загадав Хай пливе... Тільки поруч з тобою. Я тебе не люблю... Я ніколи тебе не любив. Це лиш відблиски суму, Тільки відзвук юнацької мрії. Просто зірка дурна Поламала мій спосіб життя. Ми зустрілись намарне, Лиш початок був вартий надії.

Я ніколи тебе не любив. Недоцільно, ніяк. Все в нас різне, все проти. Не варто... не треба. Це лиш дим у очах. Випадковість - це жах. Kраще йди і забудь мене швидше. Так краще для тебе. Він ровесник тобі. Молодий і стрункий. Все у вас вже складається як у людей. Все отак, як мало би бути. Барабани, гітара шалена Фортепян і бас грають вальс. І я вслухаюсь у волю З кайданів кохання розкутий. Все чудово, іди. Най щастить без біди. Я ніколи тебе не любив. Всім так легше тепер буде жити. ... Він гарніший і край. Прощавай. Прощавай. Я ніколи ... Я ніколи ... Не можу без тебе ... не можу ... без тебе ... Не можу без тебе ... Не можу без тебе ... Не можу ... без тебе ... Не можу ... Без тебе ... не можу ... жити

Сергій Руденко "Втома"

  • 01.08.09, 16:27
Сергій Руденко



Втома 
жене до раю, 
Тиснуть 
на душу дні… 
Де тут гріхи відпускають, 
Стомленому мені? 

Звісно – 
хотів би жити, 
Так, щоби 
все – «the best»… 
Тільки, на кого б «згрузити» 
Камінь, чи може хрест?.. 

Друзям? 
Я не бажаю! 
Людям? 
Їм точно – ні! 
Брату? Та я ж не Каїн… 
Камінь і хрест – мені! 

Знов 
сповідаюся літу… 
Літу? 
Кому ж іще?! 
І, єпитимія світу, 
З неба – мені, дощем.

***

  • 01.08.09, 15:52
В цигарках і каві
Розчиняється дощ...
Стуляю повіки - 
І бачу тебе.
Звертаю до тебе свій погляд:
"Ну що ж?",
Присьорбую каву,
Що повітрям пливе... - 

У повітрі літає суміш п'янка:
Синя димка цигарки,
Що між пальців коптить,
І легкий, ледве чутний, аромат,
Що ми запахом кави звемо... - 

А я кличу тебе,
Захмелілий і спраглий,
Я стрибаю на стелю
І по стінах ходжу;
Я літаю між землею і небом - 
Я - аромат цигарки, яку я палю...

Я палю...
І п'ю каву,
Забиваю свій біль,
Я злітаю і падаю вниз...
Обернись, посміхнись і до мене вернись,
Щоб і я на землю ступив...
Страницы:
1
17
18
19
20
21
22
23
24
предыдущая
следующая