З днем волонтера

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4 /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman"; mso-ansi-language:#0400; mso-fareast-language:#0400; mso-bidi-language:#0400;}

Волонтерські пригоди

Українському волонтеру важливо побувати в середовищі військових на «передку» серед військових, особисто передати зібране, зарядитися від наших захисників на новий похід волонтерської роботи. Мені довго довелося чекати своєї черги, але вона прийшла, прийшла 16 листопада.

 

Сірий день пізньої осені. У Донецькому степу в заростях кущів і гігантського висохлого бур’яну шукаємо розташування підрозділу 55-ої бригади. Довкола то там, то там на шляху зустрічаються фазани. Аж ось у голому гіллі зарясніли чорні чоловічі шкарпетки, розвішанні після прання. Далі ґрунтовка виводить наш бус у табір військових. Повз нас з обох боків пропливають звичайні чоловічі обличчя, здебільшого оздоблені бородами. Ми піднімаємо в кабіні руки у привітанні незнайомців, заради яких сюди притаркались із Запоріжжя. Форму бійців можна назвати одностроями з певною натяжкою, бо на хлопцях різні шапки, з-під бушлатів виглядають комірці цивільних светрів-подарунків рідних і волонтерів. Далі – короткі привітання і рукостискання, потім традиційне дійство волонтерів – вивантаження продуктів та інших потрібностей, хлопцям роздають запаяне в пакети сало під маркою «Укроп». Чоловіки заводять недовгі розмови про нові потреби і стан речей на «передку». Ніякої паніки, все по діловому. Потрібні медикаменти, військове обладнання і машина для вивезення поранених.

Невдовзі військових вишикували на імпровізованому плацу між двома автомобільними коліями ґрунтовки. Нам холодно на них дивитись. Керує цим героїчним небагатослівним підрозділом донедавна пенсіонер-афганець, якому доводиться ділитися військовими премудростями із молоденькими лейтенантами артилерії.

Саме командир дав нам послухати вірші про бригаду, записані у мобільному. Вірші читав молодий поет із гарною дикцією. На запитання про автора відповіли, що слова народні, автор невідомий. Думаю, що при бажанні його можна буде знайти, талант не загубиться. Ділюсь із вами тим, що вдалося розшифрувати, бо вітер забивав мікрофон диктофона навіть через вітрозахист.

 

«… де гарячі місця,

де йде війна,

де гинуть брат за брата,

і в цій війні є місія твоя

п’ятдесят п’ята запорізька артбригада.

На вашу долю випало не раз

Дивитись в вічі смерті.

Та стогне від біди Донбас

і ви готові за свій край померти.

Нехай бомблять зенітки, танки, град,

та ви не боїтесь відстояти висоти

та ще ж надійно прикриває вас

два взводи охорони з третьої роти.

 

Хай влада все міняє кольори,

Відстоює права одних багатих,

Намножила такий непотріб, хлам,

запроданців та зрадників пихатих.

Їх всіх сюди – в окопи, в бліндажі,

Щоб і вони почули запах смерті!

Та за державу – в них кишка тонка,

Вони з корита безкоштовно хочуть жерти.

Тому іде у бій робочий клас,

Щоби очистить землю від бандоти.

І хай Господь оберігає нас –

П’ятдесят п’яту і два взводи охорони з третьої роти».

 

 

Невдовзі застрибуємо в теплу кабіну авта і вирушаємо далі, на нас дуже чекають тербатівці у Дебальцевому. На виїзді помахами долонь прощаємось зі всіма бійцями, що потрапляють нам на шляху. А вони махають нам у відповідь, залишаючись у не вельми привітному степу. Кожному посилаємо мовчазне побажання:

– Удачі, повертайся, брате, живим!

 

По дорозі до Дебальцевого нас безбожно дурив навігатор, який не знає терміна «тимчасово окуповані сепаратистами території». Але водій Сашко знайомий із цим терміном і везе нас, «тьфу-тьфу-тьфу!», правильно.

В Артемівську дістається від навігатора і йому – ми кружляємо і пару раз повертаємось у приватний сектор на вулицю Донецьку, де він активно запрошує нас «за 160 метрів повернути вправо» – в акурат у засипану побутовим сміттям прірву.

Та Сашко після чергового «тапішовти!» повертає у протилежний бік і виконує команди механічного базікала із точністю до навпаки. Врешті коло якоїсь військової частини звертаємось до місцевого таксиста, що не завжди безпечно, і завдяки його вказівці виїжджаємо на пряму трасу Артемівськ-Дебальцеве. Назустріч нам несуться блокпости і помаранчеві вантажівки, які на високій швидкості, розсипаючи довкола вугілля, пруть «енергоносії до українських теплових станцій». Минаємо підірваний міст. Місцеві жіночки, що парочками прогулюються уздовж траси, «елегантсько» збирають у кольорові пакети це «чорне золото» для обігріву своїх будинків.

Нарешті знак «Дебальцеве» і черговий блокпост. Там нас зустрічають тербатівці на старенькому броньовику. Нам холодно стояти, а вони верхи сидять на цьому залізяччі при швидкості 60км за годину! Далі вже з ними кружляємо якимись сільськими ґрунтовками, доки не приїжджаємо на шахту. Тут розвантажуємось, викладаємо ящики з тушонкою від волонтера Лисенка, рації від підприємців, консервацією від працівників Хортицького центру, куплені здебільшого за гроші людей з базару «Анголенко» бурки, термобілизну, дощовики, берці, зимові маскхалати, балаклави, а ще дитячі малюнки з ліцею «Елінт», сигарети, подарунки солдату Сергію від мами на день народження, в’язані шкарпетки від робітниць ДВСу і ...

Взнаємо, що шахту бомбили сепарськими «градами» і зараз  вона не функціонує. Але робітники вже почали працювати. Наші хлопці охороняють цей зародок майбутнього місцевого благополуччя і вдень і вночі.

Ночами тутешні «сепари» прокрадаються додому поїсти і помитися, а батальйонівці їх відловлюють. На військовому автобусі возять пенсіонерів за пенсією і хлібом. Цей автобус радо зустрічає малеча, тому на замовлення бійців привезли цукерок, будуть тепер пригощати дебальцівську малишню солодощами.

Настрій у хлопців діловитий і спокійний. Вони запропонували нам пообідати, а ми чомусь відмовились. Тепер відчуваю якусь провину – адже була можливість поспілкуватися, відволікти хлопців новинами від п’ятимісячної війни. Ми ж чкурнули назад, сфотографувались на пам’ять із ними та коло знака «Дебальцеве». Пару раз молоді хлопчики на блок-постах цікавились у нас, що там на передку, бо чули, що росіяни пригнали в зону АТО 30 бензозаправників.

Вдома були на початку шостої вечора. Я вийшов з машини і опинився на проспекті рідного міста, де у вихідний шуміла і сміялася безтурботна молодь. За пару днів нашим волонтерам довелося їхати за «двохсотими» із того батальйона, і ми, хоча й розуміли, що смерть будь-якого солдата – трагедія, дуже боялись, що це хтось із наших нових знайомих. Але їх стара з косою не зачепила, привезли якійсь матері сина в Балабине.

.