Трохи про лубочне християнство

Після 70 років гоніння на Церкву і втрати людьми елементарної церковної письменності двовірство, що не обтинається тепер, як раніше, цілеспрямованими пастирськими зусиллями, набуло широкого поширення. Причому двовір’я в наші дні – це вже не стільки стрибання через вогнище на Івана Купала і святочні ворожіння, скільки вектор життя. Воно закриває собою Самого Христа і ставить на Його місце реалії матеріального світу. Метою в цій системі поглядів є не Сам Господь і життя в Ньому, а отримання від Нього цілком земних благ; Сам же Господь і Його заповіді нікого не цікавлять. Цікаво, що і самі церковні форми при цьому втрачають свою цілісність і стають якимись напів’язичницькими.

Все церковне, до чого торкається язичництво, профанується і опошляється, так що багато людей під Церквою розуміють не Христа і християнське життя, а Масляницю, яблучні, та інші "Спаси", "народні прикмети" і тому подібні речі. Звідси своєрідна "пташина мова". Вдумайтеся, дорогі читачі: чи може наш Спаситель бути медовим? Чи можна Господа нашого Ісуса Христа назвати "яблучним"? Ось це і є справжнісінький лубок –коли замість серйозної розмови про самі значущі і важливі для всіх людей речі – про щастя, про смерть – ми говоримо про паски і яблука...

Згідно магічній точці зору духовний світ не залежний від людини, від її внутрішнього стану, людина – його пасивна частина, деталь, механічна іграшка на хвилях невідомого для більшості потойбічного світу. Можна, проте, впливати на цей світ, і направити цю дію так, щоб отримати якийсь очікуваний результат. Для цього особлива присвячена особа, жрець або маг, повинна точно виконати ту або іншу обрядову дію; і якщо вона правильно здійснена, якщо враховані всі значущі потойбічні обставини справи, то результат гарантований, незалежно від внутрішніх настроїв серця людини, від її віри, поглядів, ї етичного стану і тп. Головне – врахувати всі обставини і скрупульозно точно, посвяченою особою, виконати певний ряд дій.

Проникаючи в Церкву, магізм головним чином перекручує внутрішній лад християнина, так що він фактично перестає ним бути, хоч може залишатись воцерковленою людиною. Магізм в Церкві перш за все перекручує відносини людини і Бога, перекручує саму думку про Бога.

Бог стає не Отцем, що любить, а якимсь абстрактним принципом, що вселяє перш за все не синівську любов, а страх підлеглого до начальника.

Між людиною і Богом неможливими стають особисті відносини, а саме в них суть християнства.

Виникають відносини формальні, юридичні; благоугождення Богові переноситься з сфери етичної – виключно у виконання певних зовнішніх правил. Магічна точка зору стоїть на тому, що Богові потрібний тільки обряд, правильно, вчасно виконаний; поза цим людина Богові нічого не винна, і відносини людини і Бога цим цілком вичерпуються.

Що із всього цього виходить на практиці?

Те, що церква перетворюється у свідомості віруючих на якусь білу магію православного обряду.

З Христом людині не завжди легко і комфортно. Він заповідає: Любити Господа Бога свого всім серцем своїм, і усію душею своєю, і всім розумінням своїм, і усію кріпостю своєю (Мк. 12, 30).Це вимагає етичної напруги, устремління серця до Господа. Людям це незручно, та і з амвонів не часто почуєш про це. Пастирям простіше відслужити молебень або требу. Людям же легше поставити свічки, написати записки та ін... в надії, що вони автоматично набудуть потрібну магічну дію, – ніж розбиратися в своєму житті і будувати її відповідно до Євангелія.

Справжнє, церковне, Євангельське, православне святоотцівське християнство здійснюється усередині серця людини, воно скромне, неефектне, не публічне, воно вимагає уваги до себе. В деякому розумінні воно сухе і буденне. Якщо людина не живе ним, то у неї з'являється потреба пробудження цієї "сухості" зовнішньою (нехай навіть і релігійною) розвагою, ефектністю. Про це чудово писав ще в XIX столітті свт. Ігнатій Брянчанінов. Звідси – чудеса, знамення, пророцтва про кінець світу, пошуки старців і стариць, дешева апокаліптика, імперіалізм, шовінізм, націоналізм, та інше. І все це теж цілком підходить під визначення лубочності. Фіксується вона в численних усних і письмових історіях, з приводу яких ще в I столітті ап. Павло писав: Нерозсудливих і безглуздих байок остерігайся, а вдосконалюй себе у благочесті (1 Тим.4, 7).

Отже, на підставі вищесказаного визначимо: лубочне християнство – це профанація, зовнішнє без внутрішнього, християнство без Христа, церковне життя без етичної духовної праці.

У чому його головна небезпека?

Всі зовнішні речі, у тому числі і фольклорні, цілком мають право на існування, але за однієї умови: якщо вони стоять на своєму місці в ієрархії християнських цінностей. Якщо ж ця ієрархія порушується, тоді відбувається те, про що говорить Господь – сіль Церкви втрачає свою силу ( Мф. 5, 13).

І знову ж таки, це не просто абстрактне філософствування. Не раз в своїй пастирській практиці я стикався з наступним явищем. Ось живе людина, життя її розмірене і влаштоване. Її цілком задовольняють куполи і дзвони, свічки, записки і молебні. Але приходить якась серйозна спокуса, випробування, напасті – зовнішня, наприклад, наркоманія, алкоголізм родичів, або внутрішня – охолодження віри, душевна втома, той же алкоголізм, і т.п. Людина звертається за допомогою, зрозуміло, до Церкви. І тут виявляється, що куполи і дзвони, записки і молебні, старці і карнавка не допомагають!

А ні до чого іншого людина в Церкві не звикла. Їй не пояснили, що для Церкви все це – зовнішній "антураж", дієвий лише настільки, на скільки він є виразом етичного і духовного особистого зусилля серця у напрямку до Христа. Не роз’яснили зовсім не із злого умислу, а тому, що чільне значення в сучасній церковній ідеології, у багатьох пастирів, у величезній кількості церковної літератури має саме лубкове, псевдоцерковне християнство.

Як всяка неправда, при зіткненні з реальністю таке християнство терпить фіаско, люди розчаровуються в Церкві, відходять від неї, – що ми і спостерігаємо не тільки в особистому житті багатьох християн, але і в масштабі історичного процесу.

Що ж робити? Як лікуватися самому від лубочного язичництва?

Це подолання явища, яке називається обскурантизм, – тобто зневага до високої культури, науки. На жаль, ця етична потворність широко поширена в церковному середовищі. Чомусь багато хто вважає, що робота думки шкодить чистоті церковного життя. Один відомий священик якось, виступаючи по радіо, навіть заявив: а я радий, що я неосвічений. Святі Отці. Що іще потрібне для християнина?Але якраз святі Отці всі були найосвіченішими людьми свого часу, що відрізнялися, крім святості і духовності, високим інтелектуальним рівнем. Церква створила велику культуру, філософію, науку.

Обскурантизм же не може нічого створити; будучи за природою явищем маргінальним, він може лише все законсервувати і зрештою звести дійсне багатство Церкви до рівня лубка. І відповідь на питання – що робити? – лежить саме в цій площині.

Підвищувати свій освітній рівень! Вчитись!! Засвоювати знання і культуру, осмислять сучасність з євангельської і церковної точки зору, і перестати дивитися на світ крізь вузьку щілину лубкового світосприймання.