хочу сюда!
 

Рая

50 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 49-60 лет

Фотографія

ФОТОГРАФІЯ
Було це, наче, зовсім нещодавно, всього лишень якихось п'тьдесят чотирі роки тому... В усякому разі, пам'ятаю, наче то було вчора...
Того року взяли мене мої родичі на Чорне море. Це було перше море в моєму житті. Потім було і Біле і Червоне і майже Жовте, до якого я трохи не доїхав, але Чорне було першим, тому й запам'яталось, як перше кохання. Багато можна було б розповісти про ті мої юнацькі враження, але я тут розповім лише про один епізод, що назавжди врізавя в моюпам'ять. Пізніше я обійшов з наметом майже все Кримське узбережжя, але тоді, родичі були з дитиною чотирьох рочків, тому відпочинок мав бути не "диким", а цивілізованим. Отже, приїхали ми у Євпаторію і зняли кімнату. Хазяйкою була бабуся Віолета, дуже поважного віку, а ще більш поважної статури; ростом під два метри, сива, як лунь, міцно складена, чимось нагадуючи скіфську бабу, у якої жодний науковець так і не зміг знайти місцезнаходження талії... До того ж вона палила цигарки "Біломор-канал" і мала далеко не старечий - гучний, з хрипотцей від тютюну, боцманський голос. Розмістивши нас і забезпечивши необхідним, Віолета вручила нам ключи, сказала: - Звертайтесь, "якщо що" і більше в наші справи не втручалась. Будинок Віолети стояв на небережній, і до моря було не більше сотні метрів. Одного разу щось було потрібно принести на пляж, чи віднести, - побіг я до нашого житла. Пані Віолета сиділа у глибокій задумі перед розкритим фотоальбомом. Такий фотоальбом можно зараз в музеї, хіба що, побачити; величезний, з півметра завдовжки, в шкіряній, з золотою, трохи облізлою тиснявою на обкладинці, з двома карбованими клямками на куточках.
Я взяв потрібне, і збирався вже бігти на пляж, коли пані Віолета покликала мене, владно поманивши до себе помахом широкої долоні. Я наблизився до столу і побачив фотографію, що займала весь аркуш альбому. На фотографії, в повний ріст була зображена оголена дівчина.
Не порнографія, не еротика - фотомитець добре знав свою роботу, це був витвір мистецтва! Абсолютно ідеальна, наче точена з Каррського мармуру фігура, цнотлива поза, сором'язлива, загадкова посмішка в куточках напіврозтулених вуст, розкішні коси весняними струмками огортали повні груди і, зливаючись на лоні, струмували долі...
До того часу я вже був щасливом володарем фотоапарату "Смена 4" і моєю настольною книгою була, вже доволі обшарпана книга В.П.Микулина "25 уроков фотографии", що була передана мені моєю старшою сестрою у спадок. Я з захватом вивчав закони композиції, розстановки освітлення (ліплення фактури світлом) і вже ніколи бездумно не клацав затвором фотоапарату, як в перші дні, попередньо не продумавши композицію. Старовинна фотографія (а їй було вже явно за 50 років, вразила мене не тільки незрівняною дівочою красою, але й високою майстерністю фотохудожника, що зумів за допомогою примітивного пристрою-коробки з ковпачком замість затвору і світлочутливої пластини передати тепло юного дівочого тіла.

- Тобі подобається ця дівчина? - спитала Віолета, огортаючи мене якимось дивним поглядом. Що я міг сказати? Було б мені хоча б двадцять, а то, тільки лише школу закінчив, і таки питання, та ще й від такої поважної матрони... Щось незрозуміле промимрив розгублено... Віолета сумно затхнула і сказала, якимось незнайомим теплим голосом:
- Це я... Спіймавши мій здивовано-недовірливий погляд, що метушливо забігав між копією і оригіналом, Віолета по-молодому струснула сивиною і задерикувато запитала:
- Що? Не впізнав? Не схожа? Та я й сама себе вже не пізнаю. А було... Ой, було! Тільки завдяки цьому альбомові і впевнююсь, що те, що згадується - не марево, не маячня, а таки було... Вона різко захлопнула альбом і знову відкрила його на першій сторінці.
- Сідай, я покажу тобі, яке було життя при тому "проклятому цараті"...
Присів я коло неї на хвилинку і забув про море... З далекого минулого на мене дивились поважні чоловіки. Офіцери і цивільні. Жінки в розкішних кринолінах. Діти, мов лялечки, сім'ї, де на відміну від фотографій сімей нижнього стану, де жінки обов'язково стояли, спираючись на плече чоловіка, вся сім'я розміщувалась на шикарних кріслах чи канапках. В усіх погляди беззаперечної "впевненості у завтрашньому дні". Я знав, що невдовзі на них очікувало, і мені стало сумно. Пані Віолета, підтверджуючи мої думки, почала знайомити мене зі своїми родичами.
...Цей розстріляний, той закатований, цей зісланий і зник без сліду, той - від тифу чи чахотки, а от цим двом поталанило; вони ще до 1905, тихо-мирно пішли ще в кращий світ, ніж той, що залишили... Одна я чудом врятувалась, бо в лазареті працювала інкогніто.
- І що? Невже ніхто з них вчасно не емігрував? Віолета сумно посміхнулась:
- Ніхто ж і уявити не міг, що той набрід переможе... А вони ж патріотами були. Хто воював до останнього, хто в лазаретах, хто всім своїм майном допомогав владі, нічого не шкодуючи...
- А чому ж тоді царська влада не втрималась?
- А ніхто ж не був готовий до тієї жорстокості, яку той плебс виявив. До того перевороту усі війни велись згідно міжнародним правилам. Вбивали, звісно, завжди, але не знищували сім'ї за те, що хтось з родичів здався, або перейшов на бік супротивника, і цівільних не чіпали. А тоді їх лідер проголосив, що державою може керувати навіть кухарка, і кухарки радісно використавши нагоду, ломанули в керівництво з впевненістю, що той "хто был никем, а стал всем", ніякої відповідальності за свої дії нести не буде, якщо виявлятиме постійну собачу відданість кухарській владі...
Уявляєте? 1962 рік, з того часу минуло 45 років. Переможена фашистська Німетчина, полетіли перші супутники, Гагарін... А тут, раптом, такі страшні слова: - "переворот", "набрід", "плебс", "кухарська влада"... Я, правда, і раніше чув, навіть, від самого Хрущова щось подібне, не кажучи вже про "кухонні" розмови, і все ж стало мені, не те, щоб страшно, але, якось, дуже-дуже не по собі...
Віолета помітила мій пригнічений настрій і, з жалем сказала:
Мабуть ранувато тобі це все одразу переварити і осягнути. Просто запам'ятай і думай... І з тим знову захлоппнула албом, поклавши на нього міцну, майже чоловічу, переплетену синіми вузлуватими венами руку. Знову перехопивши мій погляд пані Віолета, наче вперше, й собі, уважно подивилась на свою руку і, посмхнувшись, спитала:
Що, не тільки я, нинішньою моєю зовнішністю, але й, навіть, рука моя не схожа на руку дами з вищого світу?... Нічого від мене, тієї, не лишилося... А знаєш, яку посаду обіймала я перед віходом на пенсію? Такелажником! Бригадиром такелажників в нашому порту! А альбом цей - не повіриш, тільки минулого року на світ Божий зі схованки витягла, бо через нього могла б десь в Магадані свій вік скінчити... Помотало мене життя, помотало... Отже, хлопче, нічого мені зараз не кажи, а просто запам'ятай нашу розмову. Можливо тобі ще доведеться жити в новому суспільстві, то ж, як казав Тарас Григорович, згадай мене незлим, тихим словом...
Я запам'ятав Ваші слова пані Віолета, і, в результаті тієї розмови, хоч як мене тягли до комсомолу, - так і не вступив. Мав з цього приводу, звісно, достатньо багато неприємностай. Але так і не вступив а ні в "їхній" комсомол, і ні в "їхню"партію...
З тієї давньої розмови я виніс ще одну важливу думку; Той альбом, ні, краще сказати Альбом, був збірником художніх світлин, - відбитком минулого часу, містком між минулим і майбутнім. Тепер, коли прогрес дозволив, навіть, дошкільнятам володіти казково-фантастичною, порівнянюючи з минулими камерами-обскурами, технікою, мистецтво Фотографії перетворилось на "фотканьє" а вражаючі своєю художньою досконалістю фотосвітлини на нікчемні "фоткі". Виходить, і нині здравствуют "кухарчині" онуки-правнуки.
Сумно...
12

Комментарии

110.08.18, 10:33

    210.08.18, 11:36

    Спасибо за интересный пост

      310.08.18, 12:19Ответ на 2 от Шёпот слов*

      Спасибо за интересный пост

        410.08.18, 12:19Ответ на 1 от Одесситка54

          510.08.18, 12:29

          Красиво рассказано.

            610.08.18, 12:48Ответ на 5 от bobakot

            Красиво рассказано.

              710.08.18, 13:40

              Прекрасний текст, зачитався просто. Трапляються такі моменти, коли раптом виявляється, що історія - це не книжковий пил та нудні дати, а живі люди та досить недавні події... Дякую, шановний.
              "25 уроків..." теж була настільною книгою. ФЕД-1 там називався новітньою технікою

                810.08.18, 15:08Ответ на 7 от Бес Понятия

                Прекрасний текст, зачитався просто. Трапляються такі моменти, коли раптом виявляється, що історія - це не книжковий пил та нудні дати, а живі люди та досить недавні події... Дякую, шановний.
                "25 уроків..." теж була настільною книгою. ФЕД-1 там називався новітньою технікою
                Дякую за добрі слова. Заходьте до мого блогу ще!
                Фотокор, Цейс-ікон (трофейний), Смена-4, Любітель, Кристалл, Экзакта-Варрекс, Зенит В, Зенит 10, Москва 5, Чайка, Benq ds2300, Minolta 01, Pentax Optio E50(для підводного фотополювання), Планшет.
                От такі, трохи неповні етапи мого фотошляху...

                  910.08.18, 15:53

                    1010.08.18, 16:25Ответ на 9 от с любовью

                    Дякую!

                      Страницы:
                      1
                      2
                      предыдущая
                      следующая