Музика гір: таємниця дримби

Цікаво, що музиканта, який грає на інструменті, дуже схожому на сучасну дримбу, історики розгледіли на фресках Стародавнього Риму. А першу письмову згадку про цей інструмент знайшли у літературній пам'ятці Великого князівства Литовського (XVI століття). Описуючи в той час свою мандрівку з Падуї у Вільне (Вільнюс), Франциск Скорина у своїй «Малій подорожній книжиці» згадує варган. Власне як варган дримбу знали на території Центральної і Східної України, а також в Росії та Білорусі. До початку ХХ століття вона була «непрестижним» музичним інструментом циганів і простолюдинів.

Західна Європа ж у цей же час захоплювалася варганом. На початку XIX століття він став популярним концертним інструментом. У Франції музика варгану лунала у великосвітських салонах. В Італії ансамблі варганістів-«scacciapensieri» виконували зі сцени великі музичні твори. У Німеччині варган звучав на всіх національних фестивалях...

У різних модифікаціях — у видозміненій формі, з різних матеріалів, під різними назвами, — варган присутній у культурах більшості народів світу. Кантрі-ансамблі США, ансамблі народної музики Японії, Кореї і Балі, Індії та Пакистану, Філіппін, Киргизії, Казахстану — усі «варганять». 

В Україні дримба також відома як варган, варґан (від діалектного — варґі — уста, рот) або сдримба на Гуцульщині, орган — на Лемківщині, доромба — на Закарпатті. 

У гуцулів дримба була жіночим інструментом. У час осінніх та зимових вечорниць, які «ще за Довбуша» влаштовувались у карпатських селах, у добропорядних ґаздинь з чималим сімейним стажем збиралися дівчата і молоді жінки для спільної роботи. Вони пряли, шили, ткали, теребили квасолю й кукурудзу. Цілий день працювали, а коли западали сутінки, «сідали до столу» — приймали до хати хлопців, разом із ними вечеряли й бавилися. Головним музичним інструментом на вечорницях була дримба в руках господині. Від таланту і вправності дримбальки залежало, чи вмітимуть по-гуцульському співати й танцювати, а також грати на музичних інструментах завсідники вечорниць: дівчата — на дримбі, хлопці — на сопілці.

Визначення дримби як інструменту жіночого обумовила й місцева музична традиція. Вважалося, що «прилюдно» співати належить чоловікам. Жіночі співи обмежувалися весільними латканнями і поховальними плачами, а також «хатніми» партіями. Акомпанувати чоловікам — жінкам не заборонялося, тож гуцулки й дримбали при оказії... 

Цікаво, що в Карпатах існував звичай: парубки дарували дримбу дівчатам, коли серйозно до них залицялися.

Друга світова зруйнувала звичай вечорниць. А відколи наприкінці 60-х з'явився перший гуцульський ансамбль дримбалів-чоловіків, жіноче мистецтво «в дримбу дзьобати» геть занепало. 

Сьогодні зрозуміло, що в час навали балалайок і баянів важливо зберегти не стільки вміння грати, скільки уміння робити дримби. Адже прикарпатських майстрів, які виготовляють ці музичні інструменти, можна перерахувати на пальцях. Дримби вони майструють усе ще за давньою технологією — «на живому вогні» і «на око».

Цікаво, що звук цього інструменту має в собі не лише музичні, а й лікувальні властивості, які застосовують карпатські мольфари. Відомо, що дримба здатна лікувати тіло й душу. Вона пробуджує енергію природи і наділяє людину особливою силою. Коли чуєш звучання дримби, розумієш: її музика несе в собі давню магію — магію гір. Але  тільки тому, хто наділений особливим чуттям, вдається оволодіти магією дримби. 

Більше довідатися про карпатську дримбу (а також про  про еволюцію дримби від дерев'яної до металевої, технологію виготовлення дримб) можна з науково-пізнавального фільму «Дримба», автори якого — Нестор Калинюк та Олександр Мельник.