Чия мова вторинна і пародійна

Від частого повторення брехня не стає правдою, однак усе більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. 
Щось подібне сталося з не одне десятиліття пропагованими московською імперією міфами про «вєлічіє і могущєство русского язика», про «вєлікого Леніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того?
У тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця й сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних і провокативних форм пропаганди.
І сьогодні не лише десь там, у Москві, Твері, а й у наших-таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова — то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і т.ін.
Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов’янською складовою в тюрко-фіно-угорському конгломераті, нині іменованому «русскім народом» — не «сестра», а «дочка» русинської - української мови. Дочка кривобока і кривоуста, котра, примхою долі доскочивши короткочасного, за мірилом історії, панування над матір’ю, у процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.
Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме так, російська мова у слов’янській своїй частині — вторинна, дочірня, — замало того — пародійна стосовно нашої русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.
Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч.
Більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх українських (н-д: «добра», «зла», «велика», «мала», «печальна», «весела», «мудра», «дурна», «молода», «стара», «давня», «крайня», «зимня» і т.ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова.
Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», «синя-я», «зимня-я».
Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов’янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших-таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».
«Наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-ні-маєш», «заблужд-є-ні-є»,  «удар-є-ні-є» і так далі... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові.
Наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі.
Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?

Навіть перетворені в національний символ «русски-є березки» носять запозичене знову-таки у нас наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» у російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»..! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвезькими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.
Деякі, здавалося б на перший погляд, зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння.
«Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) в Росії носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)
«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, «ірію»  «піч», знову таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як «с-где-то»).
Варто тут нагадати і про загальновідомий факт заснування теперішньої сусідської столиці Великим київським князем Юрієм Довгоруким. «Долго-рукім» — поправлять знавці й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати. Але в мові російській «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» ж у російській мові вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім’я майбутньої «білокам’яної», від нашого-таки слова «моква» - мокровище, болотовиння) найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною в слові «Довгорукий» «в» на «л» русинського походження його посутньо не приховало. 
Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов угро-фінських і татаро-монгольських народів…. Адже мова про інше.
Вражає убогість, примітивізм сучасної російської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочноє», для салатів вживає «масло растітєльноє», для змащення використовує «масло машінноє». У нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва: «масло», «олія», «мастило»...
Проте найбільше недолугість «язика» впадає в очі, шемкотить у вуха при порівнянні пестливих суфіксів, наших -  різноманітних і милозвучних з їхніми - одноманітними та шиплячими.
Порівняймо: тат-усь (укр.) — пап-аша (рос.)
Дорог-енька (укр.) — дорог-уша (рос.)
Солов-ейко (укр.) — солов-ушка (рос.)
Дівчин-онька (укр.) — дев-ушка (рос.)
Баб-уся (укр.) — баб-ушка (рос.)

Дід-усь (укр.) — дед-ушка (рос.)

Трав-ичка (укр.) — трав-ушка (рос.)

Голів-онька (укр.) — голов-ушка (рос.)

Молод-ичка (укр.) — молод-ушка (рос.)

Хат-инка (укр.) — изб-ушка (рос.)

Прочитайте вголос лівий стовпчик – це ж музика! Тепер почитайте правий…Незалежно від роду, породи, живе, неживе — усе поспіль «аша», «уша», «ушка».

Отож, приховуванням правди, ретушуванням її напівправдою, брехнею, чи як ниньки модно казати, макіяжем, задавненої хвороби не вилікуєш, лишень загостренню процесу сприятимеш. Тож і у відношеннях межи народами-сусідами мусить бути чітка ясність. Хто, коли, що, кому, як... Хто кому майбутню столицю заснував... Хто кого читати, рахувати навчив... Хто кого у верхів’я Вологи, Оки, а хто кого до Магаданів, Соловків відселяв... Хто кому писок під Оршею, Конотопом, Чудновим натовк, а хто кому - під Полтавою, Крутами...

Насамкінець зазначимо: хоч ми звільнилися від державного, фізичного рабства Московії, багато з нас залишилося в рабстві духовному: у московській церкві, у московській мові, у вторинності та пародійності якої ми щойно переконалися. Тож позбудемося змосковщення в душах своїх, молитвах своїх. «Бо коли молюсь я мовою чужою, то розум мій без плоду», - речуть біблейські віровчителі. «Пустопорожнім мозок мій стає, - додамо від себе, - коли я й мислю (чи мислю?) чужинською мовою». Тому й бідуємо на найбагатших у світі чорноземах. Проте так більше бути не повинно і не буде.

За мат. книги Коваль C.B. Чия мова вторинна і пародійна

Довідка:
Сергій Васильович Коваль — член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, дійсний член Міжнародної академії оригінальних ідей; яскравий сатирик, гуморист, гострий публіцист, дослідник витоків української цивілізації, проблем формування російської мови у її слов’янському блоці.