хочу сюда!
 

Orchid

42 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 0-0 лет

Олег Покальчук. «Тремтячі еліти»

Обставини сьогоднішнього життя в Україні сприймаються її громадянами здебільшого як трагічні. В психології таке бачення ситуації зветься «катастрофізмом». І це вже ледь не провідна риса національного характеру. Кожен, особливо  за пляшкою, не від того, щоб попліткувати про «трагедію української державності», підраховуючи, як «скоро все розвалиться». Щоправда, при цьому маючи на увазі не себе, а сусіда. І зазвичай не підозрюючи, що саме означає  давньогрецьке слово «трагедія».

У первинному своєму  значенні «трагос» – козел, «оде» – пісня. Останній у козлячому житті крик, коли цапові ритуально перерізають горлянку.

Втім, не зважаймо на почуте. Хто б що  не казав. Людина ніколи не почуває себе настільки добре чи  погано, як вона про це говорить. Така вже вдача Homo Sapiens. Тому довіряти виголошеним суспільним настроям варто лише частково. І вже зовсім не тоді, коли йдеться про    причинно-наслідкові зв`язки, в яких саме суспільство має свою частку відповідальності.

Та вихоплюючись з колективного несвідомого, упродовж років і віків, з  фольклорних джерел та виборчих агіток лунають різні публічні схлипування на кшталт: «ми – не бидло, ми – не козли».

Звідки така незглибна потреба доводити, здавалося б, очевидне?

Якщо почуття власної гідності існує, воно не потребує щохвилинних публічних доказів.

Інакше це поведінка людини «з особливими потребами», психопата або  неврастеніка. Почуття впевненої «самості»  грунтується на звичаєвих, перевірених часом  стосунках з довкіллям – як людським, так і природним. Особливо – з природним.

Природа завжди бере своє. Неспокійні або врівноважуються, або вимирають. Цей процес здобуття природної рівноваги  називається «гомеостазис». Шалені пошуки нового теж мають свою назву – «гетеростазис». Її запропонував автор теорії стресів Ганс Сельє, обгрунтовуючи це тим, що іноді природні обставини сильніші за звичайні можливості людей.

Впевненість у собі грунтується на праві, взятому силою. На завойованому, а не на вижебраному.

На захищеному, а не захованому подалі від чужих очей. На створеному власноруч, а не піднятому з іноземного болота.

Та не будьмо такими вже політкоректними. Ставлення до нас з боку Росії, Європи, ба навіть Америки (якщо та інколи помічає) саме як до бидла і до козлів – надто вже очевидне.

Один і той самий послід, лишень загорнутий у різні кольорові папірчики.

Звісно, сусідні президенти і прем`єри володіють мовою дипломатичних двозначностей. Це дає можливість нашим самодіяльним імітаторам влади спростити собі життя і  віками сприймати звуки ляпасів як овації. Але сукупне історичне ставлення сусідів, що тими самими віками виявлялося в словах і ділах, є саме таке.

В короткі миті історичних просвітлень нас починали остерігатися і побоюватися, Але завжди страх поступався місцем полегшенню і не надто приховуваному зловтішанню.

Те, що вам на слухняну шию можуть начепити золотий дзвіночок на барвистій стрічці і заквітчати роги, мальовані в колір національного прапора,  не зробить вас меншим рогулем. І вже аж ніяк не убезпечить від різницького ножа.

У кожної помилки є ціна, про яку дізнаєшся post factum. За деякі ми платимо упродовж життя і самим життям. За інші розплачуємося до «сьомого коліна». Чим дужчий, харизматичніший рід, тим сильнішу енергетику зобов`язань він несе в собі. Тим більшу відповідальність.

Фатальні події, які відбувалися з пращурами, оживатимуть у нашому житті знову і знову, доки не вичерпається енергія розплати. Найважче, майже неможливо не спіткнутись там, де всі спотикались до тебе. Шанс не помилитись щоразу слабший, але він залишається.

Це не числівник, а метафора – «до сьомого коліна». У Старому Заповіті (Вихід 20:5) йдеться про прокляття до третього й четвертого покоління. Джон Донн, автор славетної промови «По кому плаче дзвін»,  запозиченої для назви Хемінгуеєм, у своїй останній проповіді в Уайт-Холлі  в 1631 році  сказав: «Те, що ми іменуємо життям, є лише Hebdomada mortium, тиждень смертей, сім днів, сім пір нашого життя, проведеного у вмиранні, сім разів пройдена смерть, і згодом кінець».

Сім – не число, а все життя, скільки б його кому не судилося, людині чи народу. Американський винахідник і філософ Артур Янг  вважав, що Всесвіт складається з семи послідовних елементів – світло, елементарна частинка, атоми, молекули, рослини, тварини і люди. І кожне сьоме покоління проклятих має шанс на його усвідомлення і зняття.

Але імовірно, що є і неоплатні помилки, наслідком яких є розчинення і зникнення народу, його цілковита трансформація у наступний етнос.  Народ – не лише сукупність живих.

Якщо цивільна людина на полі бою помилково підіймає з землі чийсь прапор, то для інших учасників битви вже не важливо, що нею насправді рухає – цікавість, помста, потреба в тканині  чи любов до прекрасного. Справу зроблено, прапор піднято, битва триває. Але така людина стає мішенню. А вже потім їй посмертно приписують якусь рушійну ідею.
Намагання  українців створити стійку національну ідею для всього етносу нагадують окультні пошуки «справжнього імені Бога». Не тих 72 імен, що в Кабаллі чи Авесті, і не 99 імен Аллаха чи якихось інших. Аналіз біблійної та близькосхідної ономастики вказує, що пошук імені Бога – це пошук його прихованої властивості. Можливості щось пояснити. Те, що  досі вважалося незбагненним, хоч і очевидним.

Що ж, за таке високе знання доводиться платити відповідну ціну.

Та численні людські жертви українців, покладені цілком щиро на олтар цієї ідеї,  скидаються не на усвідомлену оплату чи вдячне жертвоприношення. А, судячи з результатів, на гекатомбу. На бійню.  А покривало з олтаря державної мудрості  так і не спадає. Можливо, з порожнеча?

Але ж ми досі живі? Можливо. Не завжди так виглядає. Життя – це  прагнення поширювати свій вплив, свою владу. А наш одвічний літературно-релігійний пессимізм… Добрий для гуманітаріїв, але мало придатний для  розвитку.

Звісно, це також варіант поведінки. Але якогось смиренного  виживання  чи служіння. В гірших варіантах - прислужування. Героїчні приклади самопожертви «за народ» – це винятки.

Решта смертей – як фатальне прийняття покути цілим народом.  П`ять Руїн держави – і невідомо за що. Де ж  істина?

Воля до істини  може віснувати за двох обставин.

Від усвідомлення, що саме це твій вибір.

Або від страху, що в тебе не залишиться ні фізичного, ні історичного часу.

«Тремтячі еліти»
У кожному разі людина або нація, яка починає щось робити,  спершу опиняється в цілковитій самотності. Без жодних гарантій успіху і відчуття майбутнього. В кожній культурі, хоч діонісійькій, хоч аполонічній, існують натяки, і є застереження від непоправного вибору. Все, що роблять люди, жодним чином не має відношення до того, що вони про це думають і говорять. І завжди є  натяк, таємна вказівка на фатальність – неможливість перезавантаження Великої Гри.

Слово “фатум” історично це  просто “Слово“. Але найголовніше Слово. Воно означало присуд Юпітера, царя богів. У множині  –  це долі людей, міст, народів. І хто б міг подумати, що від цього грізного слова, від якого  утворилися перші назви чарівників (fatus) та чарівниць (fata), у нашому обігу лишиться лише вульгарний клаптик напівпрозорої тканини – “фата“?

Так і з українським фатумом. У теперішньому часі критика обставин лунає звідусіль. За що ж нам така кара (Божа)? Цю ламентацію вголос чи подумки українці виголошують вже століттями. Але безжальний, самокритичний пошук причин не належить до головних українських чеснот. Версію відповіді можна пропонувати залежно від того, як вважати: древня нація українці чи навпаки – дуже і дуже юна.

Але треба виокремити людину і прапор, який вона підіймає. І відповідальність за це.

Історії, які потім розповідає ввціліла людина з чужим, «трофейним» прапором своїм нащадкам, з покоління в покоління набувають ознак беззаперечних історичних фактів. Традиція, архетип формують не лише поведінку. А й незриму, але дуже відчутну відповідальність. До «сьомого коліна». Тобто –  на все життя.

Наші сучасники, «сьогоднішні» (в широкому, не лише філософському сенсі слова) українці обрали добу Київської Русі  як свій культурно-політичний «день народження». Воно, звісно, виглядає природніше, аніж, скажімо,  родовід від трипільців чи аріїв. (Панове трипільці / арії, нічого  особистого!)

Ілюзія відносної «недавності» подій Київської Русі і, головне, історичної тяглості, низка документальних свідчень (байдуже, що написаних на триста років пізніше) дала психологічні підстави для такої своєрідної генеалогії.

У психології це називають «помилкою хіндсайту». Хіндсайт («погляд назад» англійською) це – ретроспективний аналіз. Отримання нових знань на підставі досвіду минулого. Основні питання, якими переймаються люди під час такого аналізу, – що було зроблено доброго? (тобто що буде втрачено, якщо це негайно не обговорити?), які знання були здобуті? (який висновок можна зробити?), що наступного разу має бути зроблено інакше? Що досі ще не зрозуміло?

Це узагальнення. Єдиного наукового методу «хіндсайту» не вироблено. Можливо, не в останню чергу тому, що ним і так всі  користаються. На власний розсуд.

Тому дискусії відносно минулого часто перетворюються на банальний  пошук винних і на курйозні особисті суперечки науковців. Наприклад, у 1857 — 1859 роках в Індії відбулося повстання тубільних солдат-сипаїв, яке більшість істориків оцінювали як антиколоніальне. Резонансна була тема. Російський художник Верещагін  навіть намалював пафосну героїчну картину “Розстріл сипаїв”. Але причиною бунту була зовсім не визвольна боротьба індусів проти білих колонізаторів, а те, що на озброєння англійського війська прислали нові гвинтівки Енфілда з капсюльним замком, які заряджалася набоями, вкладеними в паперову обгортку. За правилами, у разі інтенсивної стрілянини цю обгортку треба було розкушувати зубами. А папір був просякнутий “високотехнологічною” сумішшю коров’ячого жиру та свинячого сала.  Ні мусульманин, який бридує свининою,  ні індуїст, що шанує корову,  такого до рота не візьмуть. Бойові якості цих солдат Ост-Індської компанії були досить відносні. Найперший бунтівник, 29-річний бенгалець, стріляючи в свого командира, зміг поцілити лише в коня. Коли його схопили, він спробував застрелилися, і теж невдало, після чого його повісили. Закінчилося все грандіозною кількарічною різаниною, включно з цивільним населенням, жінками і дітьми всіх рас. Але індуси називають цю подію “Першою війною за Незалежність” а британці “Індійським бунтом”. І повірте, це на письмі – цілковито різні історії, які об`єднує хіба що спільна хронологія.

І це точки зору зацікавлених сторін, учасників та їхніх нащадків. Що казати про решту?

Прикладів  в історії – сила-силенна.

Степан Разін ніколи не став би тою постаттю, якою ми його знаємо, якби князь Долгоруков не повісив його брата Івана Разіна, після того, як брат віддано послужив царю Алексею, але без дозволу захотів поверутися додому, на Дон.

Успішний придворний польського короля Богдан Хмельницький  не почав би мститися полякам, якби заздрісний рід Конецпольських руками чигиринського підстарости не зайнявся рекетом Суботова.

Іван Мазепа, який зробив блискучу кар’єру при дворі царя Петра і був одним з найбагатших людей свого часу, навряд чи пристав би до шведів, якби не з’ясував, що Петро І збирається вжити стосовно противника тактику «випаленої землі». А на цій землі стояли маєтки Мазепи.

Звісно, на початку двадцятого століття, на тлі загального всесвітнього бунтарства, свідомі достеменно знали: суть тут у боротьбі поневолених проти пригнічувачів. Час перетворив їхній марксистський пафос на історичне посміховисько. Але кількість охочих побачити в простих людських  сюжетних лініях якесь кучеряве історичне «барокко» не меншає.

Якщо є питання і низка можливих відповідей на нього, то зазвичай правильна відповідь – найпростіша. Словом, не  морочте собі голову без потреби.

Це правило називається «бритва Окама» – за ім’ям англійського філософа ХІІІ століття Вільяма Окама. Хоча й він лише повторив подібну тезу Аристотеля. Поза тим люди «денно і нощно», скільки існує рід людський,     ріжуться об цю «бритву».

У чому зазвичай коріниться подібна помилка?

Осксфордський тлумачний словник з психології говорить, що  «помилка хіндсайту» – це тенденція вважати, що після того, як подія відбулася, ми знали заздалегідь, як це все мало відбуватися.

«Тремтячі еліти»
Трохи заскладно, але у  побутовій версії це звучатиме, як:  «А, я й так давно це знав!» Відбулася якась подія, і люди на підставі її хибної оцінки  дуже перебільшують свою можливість передбачень – і заднім числом, і в майбутньому. Сама подія вже не здається несподіваною, бо причини  чи підстави для власного «точного»  судження вже не потрібні. Взагалі, чим більш переконана людина у власній правоті, тим менш точними є її оцінки.

Історія Київської Русі у тому вигляді, як її вивчають з карамзінсько-грушевських часів –  не просто помилка.

Це  – вирок. Така от, скажуть,  доля.

Але «доля»  – це слово, зміст якого треба відчувати. Як казав Освальд Шпенглер: "Хто не в змозі цого зробити, хай не займається історією, тому що пізнанню природи можна навчитись, але знавцем історії можна лише народитись".

Доля – це унікальні для  кожного “візерунки” на поверхні еритроцитів. Приблизно кожні чотири місяці наш кістковий мозок перезаписує і дублює цю інформацію на 25 трильйонах еритроцитів, на молекулах гемоглобіну,  щоб “голос крові“ говорив людині, чим вона насправді є і на що заслуговує.

Історія – жива, це явище природи. Це культура і філософія. Але аж ніяк не прислужниця  влади.

Історія Європи – це доля, створена власною  сильною волею. Діалектична спіраль, під непереборним тиском обставин  розігнута до прямої.

«Тремтячі еліти»
Історія України –  це калейдоскоп культурно-історичних явищ, які відбуваються за однією і тією ж самою схемою розвитку.

Дуже нелегко, озираючись навсебіч, зауважити не поверхневі  явища, а їх глибинну сутність. Щоразу щось заважає. Погляд, кинутий надто глибоко всередину себе, іноді прожогом вертається, охоплений нез’ясовним жахом. Страх – добрий захисник психіки. Але поганий захисник честі і совісті.

Та якщо людина в грозу вирушає на узвишшя, то повинна знати, що в неї може влучити блискавка. І коли нація з цікавості або марнославства , блукаючи, піднімається в мороці віків на якесь узвишшя, лише ранок  покаже, що це – Олімп чи Голгофа.

3

Комментарии