Важливі замітки

Останні статті

Свіжі шпалери



Хто сказав?

Хто сказав: з вовками жити –
Значить вовком вить
Хто сказав, що треба тільки
Лиш себе любить?
Хто збрехав: добро – це слабкість,
Істина в тіні,
Хто збрехав: згоріла Правда
В чорному вогні.
Хто прорік: нема кохання,
Тільки плоті хіть,
Хто прорік; що, як захочеш,
Так і можеш жить?
Хто  шипить, що наші душі
І серця малі. 
Хто шипить: чудес немає
Більш на землі?
Хто кричить: не бійся Бога,
У казки не вір!
Хто  навчає, що реальність –
Те, що бачить зір?
Хто лукавить: влада й  гроші –
Це наш ідеал,
Хто лукавить: недосяжний
Вічності причал.
Плюньте в очі, хто так каже!
Правда є завжди,
І вона лиш там панує,
Де блищать хрести.
Бог все бачить і все чує –
Небеса не сплять,
Кожному у повній мірі
Він за все воздасть.
Кожен має вільну волю:
Все, що хочеш сій!
Те пожнеш, що і посієш –
Вибір тільки твій.

Валерій Гнатюк.

Коротко і ясно

  • 18.07.10, 22:46
Із збірки "Хроніка шостої палати"



Колос. Вітер. Небо. Море.
Сміх. Кохання. Сльози. Горе.
Чорне. Біле. Кров. Роса.
Губи. Тіло. Ти. Оса.

  Віктор Наумчик,
"Історія однієї хвороби”, 2006 р.


КОРОТКО І ЯСНО

Луг. Будяк. Земля. Смерічка.
Сонце. Хмара. Вигін. Річка.
П'янка. Регіт. Секс. Похмілля.
Шок. Скандал. Собор. Весілля.
Сльози. Нерви. Токсикоз.
Страх. Нудота. Жар. Пронос. 
Біль. Перейми. Негреня. 
Шльондра.  Курвисько. Свиня.


Валерій Гнатюк

Колобкіада

Написана ще за Кучми, на жаль актуальна досі. Літер багато, але хто час має, може і прочитає. Передаю слово поету:



 (ліро-епічна, героїко-трагічна,
фольклорно-лайлива філософська 
притча за мотивами народної
творчості)

У однім дрімучім лісі
на самісінькім узліссі
у землянці коло граба
жили-бли дід та баба.
Весь свій вік вони трудились
та й на хату не розжились,
звжди клято  працювали
але ніц з того не мали:
і не їли, і не пили
лише  податі платили.
Та до того доплатились, 
що із дулею лишились.
Вони кілька раз хотіли  
закрутить якеєсь діло:
чи карасиків  розводить,
чи копатися в городі,
чи картопельку саджать,
чи  свинятко годувать,
чи вирощувать теличку,
чи сапати полуничку,
чи пасок понапікать,
чи горілочки нагнать.
Але тільки щось почнуть, –
зразу здирники їх гнуть:
чи-то дозволу нема,
чи ліцензії  катма,
то узлісся те не ваше,
чи- то забагато паші.
Результат  завжди один:
ні в ворота, ні у тин,
ані в пузо, ані в рот – 
їм до сраки був народ.
Пусто у землянці стало,
ані хліба, ані сала,
ні капусти, ні грибочків,
ні солоних огірочків.
Все, що в лісі  назбирали,
все, що в полі наорали
в лісову казну пішло
наче  вітром геть змело.
Отакі були закони
тої лісової зони:
що не  день, то нову дань 
в лісовий беруть казан,
а, хто їсть із казана
баба з дідом і не зна.
Має зиск з тії казни
може й хтось, та не вони.
Та, щоб зовсім не пропасти 
Треба ж іноді, щось класти
хоч на зуб,  хоч на півзуба,
бо інакше вріжеш дуба.
От дід з бабою взялись,
по сусікам пошкреблись,
все з кутків повимітали,
з-попід ліжок  позгрібали,
з-попід лав поназбирали,
з підвіконня поздували:
звісно, смття – не харчі,
але хоч мовчи – кричи,
як нічого більш нема,
а надворі вже зима
то й за цю їду просту
слава і хвала Христу.
Баба в діжку все поклала,
трохи cолі пожбурляла,
ще й водички долила,
помісила, потовкла,
в пічку вкинула бігом, 
розвела вогонь з димком...
І спеклося щось таке,
поторочене, глевке:
не галушка, не млинець,
не пиріг, не буханець,
а такий собі хлібок –
підгорілий колобок.
Але в тій землянці-хаті
були й цьому дуже раді,
бо давно голодували,
місяць й рісочки не мали.
Баба з дідом помолились
і до столу поспішили.
Тільки-но зібрались сість,
щоб хоч трохи попоїсть 
– ляп! – сорока у вікно,
мов на голову лайно.
Ця сорока язиката,
безсоромна й дурнувата,
підлабузницька й брехлива,
геть продажна й нечестива
в лісі тім, мов крик в  пітьмі – 
вільна преса, тобто ЗМІ.
І скрекоче над вікном 
та  сорока їм обом:
"Прилетіла я до вас 
сповістить новий наказ.
Вийшов свіжий в нас декрет:
щоб поповнити бюджет,
колобки у кого є,
то нехай в казну здає!”
Баба з дідом здійнялись:
"Ну, а ми, що маєм  їсть?”
"Цього вже не знаю я, 
місія така моя:
 сповістить про це усіх!”
І по цьому слові – шмиг! – 
у вікно і „прощавай!”,
лише скрекіт на весь гай.
Баба з дідом зажурились,
аж за голови  схопились.
"Скільки ж можна нахабніти,
як теперечки нам жити?”
тут підскакує дідок:
"А пішов ти, колобок!
Та бодай ви всі вдавились,
пережерлись і зговілись!”
І пожбурив колобка
у вікно ще й з носака.
й  покотився колобок
повз галяву у лісок.
Котиться-біжить хлібець 
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і  ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я –  народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець, 
ось який я молодець!”
Раптом хтось зашарудів – 
заєць виплигнув з  кущів,
і бігом до колобка:
"Це, що за мана така!
Хто ми є, куди біжим?
як не скажете, то з’їм!”
Слід відзначити на те:
зайчик  цілий був нардеп,
в тому лісі депутат,
сопливенький демократ,
поміркований центрист,
політичний онаніст.
Він то ніби й не урод,
і  кричить, що за народ,
і клянеться – патріот,
та про свій лиш дума  рот.
І хоч влада є – дарма,
як сміливості нема, 
та до діла як  доходить 
лапки вгору враз підводить.
Заєць – звісно ж, боягуз, 
сраколиз і слинотрус,
і трясеться перед тим,
хто в тім лісі править всім.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був завзятішим з бурлак,
і зайчиську мовить так:
"Може ти іще не знаєш,
я – бюджет усього  краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що відступися в бік
поки писка не попік!”
Заєць, шкрябнувши хвоста,
Каже: "Справа не  проста, 
якщо так, тоді біжи,
Лишень трохи поспіши.
Вже тебе  заждались схоже,
ми ж побачимось ще може!”
Й покотився наш  хлібець 
ген по лісу навпростець,
без доріжки, без стежинки, 
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає: 
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім  капець,
ось який я молодець!”
Як тут з хащі сірий вовк
розстелився наче шовк
перед нашим колобком,
і, підходячи бочком,
грізно  хижо загарчав:
"Фраєр, ша! Стоять! Бо – чав! – 
у моменті тут і  з’їм,
я бугор у лісі цім.”
Хоч і сірий мав він хвіст
перший був отам міністр.
Вовчик іще той варнак,
лобуряка з лобуряк.
Ніби й звався – моцний пан,
та насправді – бандюган, 
а в загальному –  лайдак,
розпальцьований мудак,
приблатований баклан,
балаганний уркаган.
Все по тюрмах пропадав,
вийшов і начальством став.
Лиш недавно втрапив в ліс,
з терикону щойно зліз.
Обібравши геть  украй
териконський славний край,
аж до лісу причвалав 
бо ще  тут не нахапав.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був  завзятішим з бурлак,
і вовчиську мовить так:
"Може ти іще не  знаєш,
я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що  відступися вбік
поки писка не попік!”
Вовк почухав живота:
"Бляха, шняга непроста,
Як по ходу так діла,
не цинкуй на мене зла,
а  фугуй, куди котивсь,
щоб на стрілку не спізнивсь.
Ти, в натурі,  поспішай,
Стрілканемось ще. Бувай!”
Й покотився наш хлібець 
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і  ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я –  народний харч-хлібок
підгорілий колобок.
А без мене всім капець
ось який я молодець!”
Аж тут з хащі хряск і рип,
і очиськами щось –  глип!–
Ведмедисько виповзає,
пазуриська простягає
– хап! – і  злапав колобка:
"Хто такий і путь яка
в тебе в нашім славнім лісі,
що шумиш, як вітер в стрісі?”
А до речі, той медвідь
був не просто  "круть” та "фіть”,
хоч і чорний, волохатий
та обрізаний пейсатий,
ще й пихатий і пархатий
в краю тім, як Крез багатий.
"Чуком” лише  прикривавсь,
щоб ніхто не здогадавсь,
та насправді був не "- чук”,
а злодюга і пиндюк.
Страховидлисько скупе,
що не вздріне, те й  гребе
у свою берлогу лише,
морду випас – ледве дише.
Теж  керманич був нівроку,
все собі кидав за щоку,
і закони так  приймав,
щоби вигоду лиш мав
в тому лісі тільки він,
ну і трохи лис один.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
не  злякався ту потвору,
мужньо крикнув: "Лапи вгору!
Поклади бігом,  де взяв,
я по справах прямував,
може й ти іще не знаєш,
я –  бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Тільки вищиривсь
медвідь: "Ну, як так – котись чи їдь,
ти уже біля межі,
так,  що, друже, поспіши.
Не прощаюся нараз,
ще побачимось не раз.”
Й покотився наш хлібець 
ген по лісу навпростець 
без доріжки, без  стежинки
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я –  бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!”
Та недовго  прокотивсь,
на галяві опинивсь.
Та галява лісова
там була, як  центрова,
чи то пуп, а чи зіниця,
власне кажучи, - столиця.
Тут була уся казна
того лісу, чи хто зна?
Мо’ й не вся, ще десь інак,
але тут сидів вожак.
Рудомордий хитрий біс
чи то сука, чи то лис,
чи скажений злий собака,
чи брутальний харцизяка,
чи москаль, а чи  жидяра –
вічно п’яна нечупара.
Правив він падлюка всім, 
що  було у лісі тім.
"Правив” – слово лиш одно, 
він давно завів в  лайно 
і той ліс і всіх, хто там.
Скурвий син розвів бедлам:
все майно попропивав,
все добро пороздавав,
навіть море – й те  продав,
мабуть, добре з того мав.
Всі багатства того лісу
геть  розстринькав к чорту-бісу.
Сраки лише лизькать вмів
вожакам зо  всіх лісів,
про народ же свій не дбав,
сам лиш дудлив, жер і спав.
Та навколо себе так
нарозводив посіпак,
що й не міг прогодувать
всенький ліс такую рать.
Дармоїд на посіпаці,
зла псяюха на собаці,
на  потворі ще й тварюка,
на свинюці ще й звірюка.
І усі, щось хочуть  жерти
та не так, щоб не померти,
а щоб жити не тужити 
і  потрішечки товстіти.
Отакий був рудимент – 
того лісу президент.
Зиркнув він на колобка, 
пальцем поманив злегка:
"Ну, нарешті, ось і ти,
то мерщій котись сюди,
бо зовсім пуста казна!”,
і зняв кришку з  казана.
Думав хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
свою  пісеньку співать,
як рудий за бока – хвать – ,
і шпурнув до казанка
харч народний – колобка.
Зверху кришкою накрив,
щоб,  бува, втекти не смів,
й загорланив на весь ліс:
"Гей, братва!  Ходімте їсть,
є в нас свіжий колобок,
хоч горілий – все ж хлібок!”
Й почала з усіх усюд
на страшний мов бігти суд,
з нетрів, хащів,  нір, берлог,
лігов, ліжбищ, перелог
всяка різна звірина,
волохата і страшна:
заєць, вовк, ведмідь, кабан,
лось, осел, козел, баран,
миша, тхір, єнот, борсук,
білка, кріт, їжак, пацюк.
Різних шкур, порід, мастей
назбігалося гостей:
і зелені, й комуністи,
і перпісти, і центристи,
яблунівці, й демократи,
і есдеки, і кастрати,
і  п’ятсот разів народні – 
в Бога блазні великодні.
І великі, і  дрібненькі ,
І худющі, і товстенькі,
І в погонах, і без них,
І  пихаті, і без пих;
ген зі всього лісу їх
 назбігалось сук отих,
та бігом до казанка,
й нумо рвати колобка
пазурами з всіх боків
і зубами до зубів.
Скільки ж там отого діла:
за хвилину й не лишили
навіть крихти з колобка – 
от оказія яка.
Й задоволені регочуть:
"Ми  іще поїсти хочем!
Чуєш, Лисе? Дай указ,
колобкам такий наказ:
хто ще є, то всі в казну!”
Лис проплямкав: "Та писну,
дайте чистий  лиш папір,
й окуляри – вправить зір”.
Отакий у лісі тім 
був  тварюкам рай усім.
Звірині – харчі й казна,
людям – лиш біда одна.
Баба з дідом голодують,
а звірюки аж жирують,
бо такий там вітер дме:
хто працює, той не йме, 
має лише ледацюга,
владне бидло й сволоцюга.
А народ собі живе,
мозолі й надалі рве,
по горищах, щось згрібає,
щось у погребах збирає – 
й далі колобки пече.
А худоба лиш січе,
де є в кого колобок,
щоби – хвать! – і на зубок.
Буде так, скажу я  вам,
звжди клятий той бедлам,
доки люта звірина
пануватиме  одна.
От коли прийде людина – 
то й настане світла днина.
Треба лісу лісника,
газду та провідника:
не брехливого профана,
не  тупого горлопана,
не бандюгу-канібала,
не іуду-ліберала,
а  героя-козака,
патріота-вояка,
щоб на шабельці приніс
щастя-долю в рідний ліс,
по заслугам всім воздав,
звірину повимітав – 
і  тоді настане лад.
Замість лісу дивний сад.
Ось і казочці кінець,
хто вподобав – молодець!
А хто ні – той не людина,
а один із "тих” –   звірина.

Валерій Гнатюк

Кайф

Я більшої не знаю насолоди,
Як з кумом у генделику засість,
І пити не якісь там соки-води,
А пива літрів з п’ять, а то і шість.

І до клозету принципово не ходити,
А,  мужньо поборовши біль і страх,
Сидіти, пиво пити і терпіти, 
Аж  поки темно стане у очах.

Нарешті вже, як з тятиви зірвавшись, 
Стрілою блискавки влетіти у клозет,
Ще й по дорозі всіх порозпихавши,
Щоб встигнуть перед кумом наперед.

Умить забувши усі біди і  незгоди, 
Всі радощі, кохання і вірші,
Стоїш як цар, як геній  свого роду,
В обіймах щастя дзюриш від душі.

Мов у раю, в цей  час перебуваєш,
Немов літаєш птахом серед хмар.
Нічого більше в  світі не бажаєш – 
А струменем аж зносить пісуар.

Ні з чим цей кайф не можна порівняти –
Нірвана і саторі водночас!
Це в сто  крат ліпше, аніж хвойду м’яти,
Ніж ширка, димедрол і ґанджубас.

Валерій Гнатюк

Поема про пиво

 Я побачив тебе у пивничці одній,
Ти була вся така екзотична:
Мутним поглядом в  стіну дивилась з-під вій,
Пиво сьорбала так еротично.
І із кожним сьорбком коливався твій бюст,
Край спідниці все більш задирався.
Як маніяк, втупивсь я у багрець твоїх вуст,
Що в диму цигарковім  ховався.
Я тобі закричав, як поранений звір:
– Я кохаю тебе, о  дівчино!
Я для тебе зроблю все на світі, повір,
Навіть пива  поставлю плящину.
Ти, як рута, розквітла в усмішці хмільній:
- Я  давно так тебе вже чекаю,
Мені сумно і нудно без тебе одній,
А без пива я геть знемагаю.
Ми сиділи навпроти – самотності дві,
Пили  пиво і так розмовляли.
Ми відкрили в собі горизонти нові
Та висоти, що нас поєднали.
Після двадцять четвертої пляшки пивка,
Цього дивно-чарівного трунку,
Нас накрила цунамі шалена й п’янка,
Зливши всесвіт в палкім поцілунку.
Та цунамі вляглась, і дмухнув легкий  бриз
Від якого тебе так хитнуло,
Що, скотившись колодою плавно униз,
Ти зненацька рішуче заснула.
Я так мріяв кохати тебе у цю ніч,
Але ти лиш хропіла завзято.
Я здогадуюсь трохи, у чому тут річ:
Мабуть, пива було забагато.

Валерій Гнатюк

На тему дуже мистецького мистецтва

Недавно (вчора) читав замітку про "інквізиторську розправу" над організаторами "Запретного искусства-2006". В розділі "Хняцівки та віршоплюйки" знайшов цікавий вірш, який , на мою думку, стосується подібних  "художніків".

ми іскриста і творча боґема
ми торуєм незвіданий шлях
але є невеличка проблема  
та проблема у нас в головах

і мазюкаєм шкрябаєм граєм
ловим тіні по темних кутках
і мистецтво в мистецтві шукаєм
але щось заблукали в мізках

в чистих формах себе проявляєм
як сліди на м'яких пелюшках
і натхненно отак розпрямляєм
вам і нам все і вся в черепках

і самі геть ні в що не в'їжджаєм
і не треба це форма така
чи народжуєм чи висираєм
то байдуже різниця яка

знали б ви як по п'янці обкурці
творчість пре що аж прямо капець
хто сказав наше місце у дурці
хто сказав як не псих то митець

ми іскриста і  творча боґема
ми вершки непросунутих мас
але є невеличка дилема
мало койок в палатах у нас

Валерій Гнатюк

Хняцівки та віршоплюйки. переднє слово

  • 14.07.10, 19:53
ХНЯЦІВКИ та ВІРШОПЛЮЙКИ – це терміни,
які придумані автором для визначення своєрідних поетичних форм і
виносяться на осуд широких кіл культурно-освіченої громадськості. 
Хняцівки та віршоплюйки – це дика суміш різноманітних класичних та сучасних
жанрів і напрямків. Це вінегрет із легкого гумору і тонкої іронії,
стьобу і неопанку, карикатури і гіперболи, постмодернізму і
гіперреалізму, жорсткої сатири і в’їдливого глузування, чорного гротеску
і неприхованого сарказму, брутального висміювання і відвертого
знущання.
      Хняцівки та віршоплюйки – це те, що автор бачить
навколо себе і в самому собі, вважаючи за необхідне вилити оце своє
бачення на папері, подекуди не дуже переймаючись літературністю образів,
нормативністю висловів і цензурністю слів.
      Автор нахабно пнеться до лаврів першовідкривача у царині нового
хняцівко-віршоплюйкового жанру вітчизняної (а можливо і світової)
поезії.
      Автору надзвичайно соромно за все, ним написане.
   
 Автор абсолютно не поділяє свої думки, рішуче їх засуджує і
категорично заперечує.
     Автор глибоко сподівається, що його
шкрябанина послугує комусь хоч би на те, щоб порізати на ній сало,
загорнути ковбасу, скрутити цибака чи сходити до вітру, що вже саме по
собі означатиме недаремно прожиті роки і щире та безкорисливе служіння
рідному народу і високому мистецтву.

     P.S. Автор ласкаво запрошує всіх славетних літераторів, видатних науковців, вишуканих
естетів, буйних психів і брудних збоченців поринути з головою, руками,
ногами і тельбухами в яскраво-колоритний, дивно-чудернацький,
незрівнянно-променистий, сонцесяйно-екзотичний і незбагненно-чарівний
світ хняцівок та віршоплюйок (а також хняцівочок, віршоплюєчок,
хняцевіршів, хняцеплюйок, хняцесхідних плюйковіршів, постхняцівочних
модерноплюйок, хняцевидно-фольклорних інтерпретацій, хняцівко-піднесених
од, повчально-хняцівних байок, віршоплюйчасто-інтимних мрій і
віршоплюйко-урочистих маршів).

     P.P.S. Всі пропоновані читачу пасквілі надряпані автором протягом останніх п'яти років (переважно на п'яну голову).


Ти зізналась мені в таємниці одній,
Що добила мене до останку,
Що не любиш ти пиво – цей дивний напій,
Не вживаєш його навіть в дозі малій
І не п’єш його ввечері й зранку.

Шокувала мене ця страшна новина,
Підкосила ця звістка жахлива.
Раз не бачиш ти сенсу ні в чім, крім вина,
То як може в нас бути дорога одна,
Як можливо прожити без пива?

Як же зраджено підло моє почуття,
Розшматовано ніжне бажання.
Раз лаштуєш без пива своє ти життя,
Хай летить чорним каменем у небуття
Наше чисте і світле кохання.

Валерій Гнатюк

вибори, вибори...

  • 14.07.10, 19:15
Ще невідомо , коли ті вибори, а вже перші ластівки з'явились. Ходять опитувачі по будинках, запитують , за кого з запропонованих кандидатів на посаду міського мера будем голосувати. Я вибрав графу "інший кандидат". Скільки встиг почути відповідей сусідів - вони теж. Цікаво, якщо рейтинги ті "липові", навіщо взагалі ходити? А втім, хоч студенти-опитувачі щось зароблять. І то користь:).

Прощання

Люба квіточко, прости,
Прощавай єдина,
Я сьогодні в ліс іду,
Кличе Україна.
Краще мокнуть по лісах,
Крастись вовком в ночі,
Ніж сидіть на ланцюгу – 
Бути псом не хочу.
Краще гнити в болотах,
Від хвороб вмирати,
Ніж тиранів прославлять – 
Честю торгувати.
Краще з голоду сконать,
У криївках мерзнуть,
Ніж у рабстві існувать,
То вже ліпше щезнуть.
Краще кулю на льоту
В повен зріст зловити,
Ніж робити на Москву,
На колінах жити.
Зрозумій: інакше я
Вчинити не можу.
І за тебе, мила, теж
Понесу цю ношу.
І не плач, і не ридай,
Коли я загину.
Хай умру я та не вмре 
Ненька-Україна.
Бачу, мабуть, я тебе
Нині вже востаннє:
Все пройде і все мине –
Тільки не кохання.


Валерій Гнатюк

..........

  • 10.07.10, 17:30
Куди приткнуть пісні, вірші, високі поривання,
Куди подіти боротьбу і праведні дерзання?
Для чого квіти на лугах та зорі в надвечір’ї , 
Коли немає у душі ні щастя, ні кохання?




Валерій Гнатюк