Бесіда з Олександром Усиком.

Навіть далекі від спорту люди із задоволенням подивилися його гопак на Олімпіаді в Лондоні: його любов до України складно було не помітити. Але мало хто знає, що 25-річному боксеру довелося повоювати і за свою любов до Бога - представники олімпійського комітету намагалися заборонити йому виходити на ринг з натільним хрестом.

Перемігши супротивника і завоювавши золоту медаль, український боксер Олександр Усик станцював національний український танець прямо на рингу. А ще він чітко показав всьому світу напис на майці «Україна» і наостанок зробив пробіжку по залу з українським прапором.

Уважні глядачі помітили, що Олександр також кілька разів перехрестився. Зв'язавшись з чемпіоном, ми вирушили в Сімферополь - рідне місто нового українського героя.

Наша розмова була про православну віру, і, виявилося, ми відкрили дуже цікавого співрозмовника.

***

«На Олімпіаді нам забороняли виходити на ринг з хрестом»

— Олександр, виходячи на ринг, Ви хреститеся. Чому?

—Тому що я - православний християнин, і виходжу на ринг, як виходили наші діди на бій. Коли вони йшли на війну, наші бабусі зашивали їм в одяг 90-й псалом. І я теж виходжу на свого роду війну. Перед виходом я себе огороджую хресним знаменням, читаю молитву, тому що я виходжу з допомогою Господньою.

— Які молитви Ви читаєте?

— Молитву Георгію Побідоносцю, 90-й псалом, «Отче наш». Ще Анатолій Миколайович, мій тренер і наставник, знайшов десь древню молитву воїнів. Тренер нас окроплює святою водою, ми самі випиваємо трохи води, омиваєм обличчя, руки - і пішли боксувати.

— Якою була реакція у суддів на Олімпіаді в Лондоні?

— У нас всі в збірній - віруючі, і тому ми виходили в хрестиках. Деякі представники Олімпіади забороняли нам це робити, але, тим не менш, ми вийшли. Я попросив показати правила, де забороняється виходити на ринг з хрестом, і після цього вони вже нічого не робили. Нас ущемляли, але як можна заборонити вірити? Я - православний християнин. Краще я помру, ніж зніму хрест.

«Я завжди молюся перед боєм чи після, ставлю свічки не тільки за себе, але і за своїх супротивників»

— Ви переживали, що можуть забрати перемогу, адже було багато прецедентів?

— Трохи переживав у фіналі. Коли дізнався, що рахунок 3:1, почав молитися. Я навіть нічого не чув навколо, просто підняв голову вгору і почав читати 90-й псалом і «Отче наш».

— Перед боєм Ви відчуваєте агресію по відношенню до супротивника?

— Ніякої агресії. Повагу. Тому що зло породжує зло. Це спорт, і потрібно виходити до супротивника з повагою. Якщо це буде, то все буде добре. Я завжди молюся перед боєм чи після бою, дякую Господу, ставлю свічки не тільки за себе, але і за своїх супротивників. Я прошу в Господа, щоб у них було все добре, щоб не було травм.

— Розкажіть про свій шлях до віри.

— В дитинстві, коли я ходив у другий клас, я сильно захворів. Взимку провалився під лід і отримав двостороннє запалення легенів. При лікарні, в якій я лежав, була невелика церковка. Там давали книжечки, і мама приносила їх мені читати. «Отче наш» - це єдина молитва, яку я знав з дитинства. Тоді я постійно, і лягаючи спати, і прокидаючись вранці, читав молитву, думаючи, що так і треба, і просив Господа Бога, щоб Він допоміг.

— В якому віці Ви почали свідомо ходити до церкви?

— Перший раз я сповідався, коли мені був 21 рік. Це було моє рішення, і я дуже переживав. А так я постійно в церкву приходив перед змаганнями років з 15-16. Мені багато задають запитання: «Ви знаєте, що зараз модно бути віруючим?». Я відповідаю, що адже Господь бачить, як люди поводяться, і чому вони вірять. Рано чи пізно навіть атеїсти звертаються до допомоги Божої, особливо коли у них щось погане трапляється. І це дуже недобре, якщо люди вдаються до віри в таких ситуаціях, а не тому, що у них все чудово, і вони приходять подякувати.

«Не можна примушувати вірити, люди самі повинні приходити до цього»

— Ваші батьки - віруючі люди, чи Ви - перша ластівка в сім'ї?

— Сім'я не сильно віруюча, просто носили хрестики. Зараз якщо я вдома, то кожну неділю і свята їду з родиною до церкви. Ми сповідаємося, причащаємося.

— Ваша дружина Вас підтримує?

— Так, підтримує. Ми постійно з дружиною і донечкою їздимо в церкву. Якщо чоловік віруючий, як дружина може бути невіруючою? (Сміється) Я нікого не примушую. Не можна примушувати вірити, люди повинні самі до цього приходити.

— Ваша дружина професійно займалася танцями. Вона продовжує кар'єру?

— Зараз вже немає. Після пологів вона поїздила з виступами по містах, але більше, щоб відновити колишню форму. Зараз вона повністю займається сім'єю і дитиною.

— У Вас є духівник?

— Звичайно. Це отець Павло зі Свято-Троїцького кафедрального собору, в який я постійно ходжу.

— Як Ви з ним познайомилися?

— Я приходив до нього на сповідь, просив благословення перед змаганнями, причащався. Ось так і познайомилися. А потім він або в газеті про мене прочитав, або по телевізору побачив, дізнався прізвище. Зараз перед змаганнями я завжди дзвоню йому, розмовляю. Він скаже які-небудь слова - і мені легше вже, і я з повною силою виходжу на поєдинок.

Перед змаганнями на Олімпіаді батюшки з храму молилися за мене. У той день була вечірня служба, і вони сказали, що обов'язково про мене помоляться. Сказали: «Ти не переживай - все спокійно буде».

«Бокс - це те, чим я живу, а моя сім'я - для кого я живу»

— Чи є у Вашому житті людина, християнин, який би вплинув на Вас?

— Так, це Анатолій Миколайович Ломаченко, мій тренер і наставник, дуже віруюча людина. Він і зараз для мене приклад. Коли буває важко на душі, дзвоню йому, і він говорить прості, але дуже мудрі слова. Це мені дуже допомагає в житті.

Ось, до прикладу, на Олімпійських іграх був перший бій. Він мене питає: «Саша, а от якщо ти зараз програєш?». Я тоді не збирався програвати, адже я ж готувався. А він мені у відповідь: «Ну, ось ти таки програв, і у тебе немає медалі. Ти зможеш прожити без медалі? ». Я відповів, що зможу. «А без сім'ї ти зможеш прожити, без доньки, без дружини?» - Не вгамовувався тренер.

Я секунди на три замовк. Ні, без сім'ї не зможу. Це сенс мого життя. Бокс - це те, чим я живу, а моя сім'я - для кого я живу. «Значить, ти повинен вийди і показати красивий бокс, - сказав він мені. - Щоб це сподобалося твоїй сім'ї і людям ».

— Чи вплинув Ваш приклад на когось із хлопців в групі, хтось почав ходити до храму?

— У нас, в принципі, всі хлопці віруючі, але один хлопчина, Паша Іщенко, хороший, начитаний, говорив, що він - невіруючий. Але якось перед змаганнями прийшов батюшка і відслужив молебень. Паша приклався до Євангелія, до хреста, батюшка окропив святою водою. Вони з групою поїхали на змагання, і Паша завоював ліцензію на Олімпійські ігри. Після цього він почав ходити в церкву, ми подарували йому на день народження ікони святих Павла і Георгія Побідоносця. Паша сказав: «Я ще не знаю, у що вірю, але до церкви я ходжу». Тепер у нього на зборах ікони стоять на тумбочці.

«Я вчився на своїх помилках і вдячний Богу, що Він зараз веде мене»

— Ви почали займатися боксом в п'ятнадцять років. Коли Ви зрозуміли, що це захоплення стане Вашою професією?

— Та якось відразу. Через рік, після того, як у мене стало виходити, я зрозумів, що хочу цим займатися серйозно. Спортивна кар'єра коротка, але життя - довге, і тут я знайшов багато друзів, багато близьких людей, які мені допомагають, знайшов сім'ю. Думаю, що з боксом я пов'язаний на все життя. Я багато разів говорив і буду повторювати, що вдячний Господу Богу, що Він поставив мене на цей шлях. Не знаю, що б з мене вийшло, бо в свій час вулиця мене затягла. Зараз-то я, звичайно, розумію, що це було зовсім не добре. Я вчився на своїх помилках і вдячний Богу, що Він веде мене зараз так правильно.

— У Вас не було внутрішнього протиріччя - агресивний бокс і релігія? Не було бажання піти з боксу? Як Ви поєднали бокс і віру?

— Коли воїни раніше йшли на війну, їх благословляли. Ми теж свою Вітчизну захищаємо. Тільки трохи по-іншому - в спорті. Піднімається наш прапор, звучить наш гімн. Православний християнин повинен захищати свою Батьківщину, робити так, щоб про неї знали в світі. Це нормально.

— На Олімпіаді після бою Ви танцювали гопака, і у Вас на голові виголений козацький чуб, хоча Ви живете в Сімферополі, а це дуже «проросійське» місто. Та й взагалі, у Криму не прийнято підкреслювати свою любов до України ...

— Я українець. Яка різниця - проросійське чи не проросійське? Є поняття - Батьківщина. Мама у мене родом з Чернігівської області, тато - з Сумської, а я народився в Сімферополі. У паспорті в мене написано - громадянин України. Значить, я - українець і традиції повинен підтримувати українські.

«Якщо святі витримували, чому ми не можемо? Ми ж такі ж люди, як і вони»

— У Вас не було «зіркової хвороби»?

— Не було. Мама завжди боялася, що я можу якось загордитися, але я-то знаю, що гординя - це найбільший гріх. Ну так, у мене вийшло виграти Олімпійські ігри, але це з допомогою Божою. Я розумію, що не можна себе звеличувати.

— Зараз у храмі Вас пізнають?

— Так, підходять, вітають, потискують руку, просять сфотографуватися.

— У Вас є улюблені святі?

— Не те, щоб улюблені. Архангел Михаїл, Олександр Невський, Георгій Змієборець - це воїни. Їхнє життя для мене багато в чому є прикладом. Олександр Невський, навіть коли хворів, виходив на бій і захищав людей. І яке б не було військо супротивника, він все одно з вірою в Господа його перемагав. Я читав про це з великим задоволенням.

У житії Георгія Побідоносця йдеться про те, як багато мук він виніс за віру християнську, і таких святих було дуже багато. І головне, які муки зазнав Христос! Потрібно задуматися: якщо святі витримували, чому ми не можемо витримати? Ми ж такі ж люди, як і вони. Але у людей зараз інші цінності, інші поняття - машини, квартири, гроші. Вони не замислюються про інше, про важливе. Це погано.

«Хочу церква побудувати. На честь воїнів»

— Є у Вас мрія?

— Мрія ... (посміхається). Зараз у мене є все, що я хотів - хороша сім'я, дитина, достаток, допомога, віра в Бога. Мрія є, але вона, напевно, нездійсненне. Я хотів би, щоб не було воєн, щоб у світі не було зброї, щоб люди змагалися тільки в спорті, як у Стародавній Греції.

Ще є навіть не мрія, а скоріше мета. Ми хочемо створити спортивний комплекс для діточок, таке училище олімпійського резерву. Є дітки, у яких є здібності, які можуть займатися, в одних є батьки, в інших ні. Ми хочемо побудувати готель, будинки, щоб вони там жили, тренувалися. Може бути, цим давати квиток у життя, можливість себе реалізувати в подальшому.

А взагалі, церкву хочу побудувати, але не один, а з Анатолієм Миколайовичем і з Васею Ломаченком. На честь воїнів. У перспективі, я думаю, ми це зробимо. Якщо людина чогось дуже хоче, вона цього доб'ється.

— Як спортсмен, Ви - вольова людина: бачите мету і йдете до неї. Чи бувають у Вас в житті помилки, і що Ви тоді робите?

— Скоївши гріх, я замислююся. Але грішний не той, хто грішить, а той, хто не спокутує свої гріхи. Якщо ти дійсно зробив неправильно і просиш за це вибачення, то Господь прощає. Кожен день я читаю ранішні та вечірні молитви і прошу вибачення. Не можна думати, що й так усе зійде.

«Якщо ти звертаєш на півдорозі, який же ти воїн?»

— По суті, Ви сам по собі як смертельна зброя. Чи легко Вас спровокувати на вулиці?

— Одного разу тренер мені сказав, що має бути смиренність, і все буде добре. У якихось складних ситуаціях я просто йду, тому що знаю, що можу зробити з людиною.

— Чи були ситуації, коли Вам доводилося заступатися за когось?

— Так, були. Я заступався, і питання нормально вирішувалось.

— На Вашу думку, чи важливо сучасним молодим людям відвідувати храм, займатися спортом?

— Храм відвідувати важливо, тому що люди тоді починають трохи замислюватися про духовні речі, стають добрішими до людей і по-іншому починають дивитися на світ. Я так думаю, навіть якщо ти не віриш, не ходиш в церкву, то хоча б правильно живи: не обманюй, не кради, допомагай людям по можливості, не пишайся, не лукав, не роби погані речі, які не приносять хорошого плоду. І спортом займатися треба. Перефразовуючи відомий вислів, скажу, що віра і спорт врятують світ. Це правильно, коли ти займаєшся спортом.

— Що Ви можете побажати молодим хлопцям?

— Щоб вони ставили собі мету, і навіть якщо будуть труднощі, щоб вони не зупинялися. Це просто перевірка - витримаєш ти цей шлях, чи ні. Як кажуть, життя сильних іноді ставить на коліна, знаючи про те, що вони піднімуться, не чіпає воно лише слабких - вони і так все життя на колінах.

Нам даються випробування, і якщо ми їх не витримуємо, значить, ми цього не гідні. Якщо ти звертаєш на півдорозі, який же ти воїн? А якщо йдеш до кінця і проходиш цей шлях, навіть якщо тобі важко, значить, ти можеш чогось досягти. Господь допомагає, бачучи, що людина старанно йде, незважаючи ні на які перешкоди.

Бесідувала Надія Попко