Донеччанин Владислав Кириченко став мільйонером у Москві. Чотири роки тому повернувся в Україну
Народився я в місті Горлівка на Донеччині. Три роки жив з дідом-бабою, потім батьки забрали у Донецьк. Там тоді вже не говорили українською. Українська на Донбасі зникла після війни. Мої баби ще не розмовляли російською. Я по мамі в п'ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською.
В мені замолоду була дивна суміш комуністичного ідеалізму з українським націоналізмом. Тата викликали в школу, казали: "Що ж ви - комуніст, а дитина ваша сповідує якісь націоналістичні погляди?". А мені, дитині, було дивно, чому моя баба вживала незрозумілі українські слова. У років 6 мене взагалі заклинило, коли вона сказала: "На Різдво тітка приїде". Яке Різдво? Що за Різдво? Хрін його знає. Я знав 7 Листопада, Новий рік, 8 Березня.
Я сформувався як російськокультурна людина. Донецьк у 1970-х - цілком російськомовне місто, жодної української школи.
В 16 років поїхав у Москву, бо хотів бути космічним біологом, наукою займатися. А київський університет випускав тільки вчителів біології і хімії.
[ Читати далі ]
Этот тезис был рефреном пресс-конференции, которую дал оргкомитет митинга протеста 31 мая.
- Мы констатировали целый шквал фальшивок, который устроила власть! — сказал председатель оргкомитета депутат облсовета Павел Бойченко, — начать хотя бы с того, что в 4. 20 утра на основании не вступившего в силу решения суда, они попытались снести палатки и сцену для митинга на площади перед исполкомом.
Напомним. Накануне митинга, 30 мая, в 16.00, Павел Бойченко был уведомлен о том, что через полчаса (!), в 16.30, в Одесском окружном суде начинается слушание дела по иску мэра Измаила А. Абрамченко к организаторам митинга.
[ Читати далі ]
Недавно їздив я на історичну батьківщину – у славне місто Донецьк. Наслухався стільки, що тем для писанини вистачить на рік. Наприклад, судді бідкаються на перевантаженість роботою через те, що в багатьох судах Донецької області є вакансії, які не заповнюються роками. І не тому не заповнюються, що не має бажаючих вдягнути мантію, а виключно через безумні розцінки. Так, у обласному центрі за те, щоби стати суддею, треба викласти 100 тисяч доларів.
Подейкують, що недавно до голови Калінінського райсуду Донецька Володимира Федоровича Ушенка начебто звернулись колеги з проханням зменшити ціну, оскільки нема кому працювати. У цьому суді є дві вільних вакансії, але 100 «штук баксів» — то абсолютно «непідйомна» сума в нинішніх донецьких реаліях. Бо якщо в докризові часи гроші, сплачені за призначення суддею, «відбивались» максимум за три роки, нині народ сильно побіднішав. А ті, хто ще має кошти, перебрались до Києва. Як жартують самі донецькі судді, ще два-три роки такого зубожіння, й доведеться судити за законом.
Чи дійсно від Ушенка вимагали зменшення ціни на суддівську мантію, чи це лише плід розбурханої уяви зголоднілих жерців незрячої богині – нам то не відомо. Свічку ми, як кажуть, не тримали й у подібних високоінтелектуальних розмовах участі не брали. Але, як стверджують злостивці, пан Ушенко категорично запевнив, що від нього нічого не залежить, цін він не встановлює й працює лише за комісійні. А претензії, мовляв, треба висувати заступникові керівника секретаріату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Нані Суліківні Отроді.
Кому й скільки. Історія питання
Поголос про те, що посади суддів в Україні продаються, уперше пішов ще десять років тому, коли Вищу раду юстиції – конституційний орган, до повноважень якого належить внесення Президентові України подання про призначення суддів на посади – очолював Сергій Васильович Ківалов. Серед юридичної спільноти ходили чутки, що за призначення в районний суд столиці треба було по тих часах викласти не менше, ніж 50 тисяч доларів. Хоча в Мухосранський райсуд цілком реально було потрапити й за суму, вдесятеро меншу.
[ Читати далі ]