Невимовно, страшно, дивно, сумно, сильно... Незважаючи, що ці твори розділяють віки, для мене вони нероздільні, тому слухаю читаючи чи то читаю слухаючи
Бетховен
Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена. Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози. Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі Розтинають чорнотою сповнений повені плин. Березневий приплин. І польоту орлиного крики. Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин. Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку? Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду. День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку. Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду. Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали, Коли ти кулаками у люті безсилій гатив, Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло, У розтруб світової прачорної глухоти. Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є. Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє. Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок Непроглядної ночі — летить геніальності крик, І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем... Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик? До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром. Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів Нагадає тобі про даремність надій і довіри, Про печаль завойовань і силу того, що згубив. Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,— Проростання небес у вершинах дубів вікових, І крижин березневе кружляння в потоках розкутих — Це весна, це чекання і щастя, і болів нових. А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі? Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти, Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю! Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости! Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози Проростають із теплого серця живого Бетховена. До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози. 1934 Леонід ПервомайськийЛюблю осінь. Ранню - за дбайливу помірну теплоту і бурштинові грона винограду, пізню - за пишну щедрість садів і задумливу пору злив. За перше вересня, бабусині шерстяні шкарпетки, глінтвейн, міріади пташиних зграй у вже холодному небі, очікування снігу... Та і просто люблю.
А ще восени так гарно читаються вірші про любов, людяність і про осінь)
Моя антологія осінньої поезії від улюбленої на всі пори року Ліни Костенко
по-дитячому щиро... Вже брами літа замикає осіньЗадощило. Захлюпало. Серпень випустив серп. Цвіркуни й перепілочки припинили концерт. Чорногуз поклонився лугам і садам. Відлітаючи в Африку, пакував чемодан. Де ж ти, літо, поділось? Куди подалось? Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось. Осінь брами свої замикала вночі, погубила у небі журавлині ключі. Соловейко застудився Дощик, дощик, ти вже злива! Плаче груша, плаче слива. Ти періщить заходився, соловейко застудився. А тепер лежить під пледом, п'є гарячий чай із медом. щемливо правильно... ***
***
Красива осінь вишиває клени Червоним, жовтим, срібним, золотим. А листя просить: – Виший нас зеленим! Ми ще побудем, ще не облетим. А листя просить: – Дай нам тої втіхи! Сади прекрасні, роси – як вино. Ворони п'ють надкльовані горіхи. А що їм, чорним? Чорним все одно.
***
Старі дуби, спасибі вам за осінь, За відлітання радості і птиць. Ще, певно, я затуркана не зовсім, Моя княгине! Ти ідеш вмирати, Піднявши вгору стомлене лице. Я плачу й можу сліз не витирати. Старі дуби, спасибі вам за це.
мелодійно… Осінній деньСтара дзвіниця й досі ловить ґави. Серед мого колишнього двора стоїть дівча, таке, як я, біляве, очима світ у душу набира. Мене веселий смуток заарканить. Я задивлюсь на дівчинку чужу. Невтримний час до білого паркану, немов коня баского, прив'яжу. Зайду у хату… озирнусь… притихну… Час б'є копитом. Встигну, не біда. Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда! велично…Осінь жагуча
Вечірній сон закоханого літа і руки, магнетичні уночі. Вродлива жінка, ласкою прогріта, лежить у літа осінь на плечі. Дозріла пристрасть до вогню і плоду. Пашить вогнем на млосному щаблі. І торжествує мудрий геній роду всього живого на живій землі. Ще літо спить, а вранці осінь встане — в косі янтарній нитка сивини, могутні чресла золотого стану, іде в полях — вгинаються лани. Близнята-зерна туляться в покоси, біжить юрба червонощоких руж, сплять солодко черкуси-негритоси, біляві яблука і жовта раса груш. Рве синій вітер білі посторонці. А в серце літа — щедрий сонцепад. І зливками розтопленого сонця лежать цитрини, груші й виноград. Загусне промінь в гронах перегрітих. А ляже сніг на похололі дні — жагучий сон закоханого літа в холодну зиму бродить у вині!
***
невмолимо сумно…
Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити. Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не треба говорити. Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви». Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи. Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю. Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити.
красиво і по-світлому печально…Тези запису виступу Ліни Костенко перед студентами НТУ ім. Драгоманова:
"Я вдячна за честь бути почесним професором цього університету.
Я вчилась тут, тільки тоді він називався Педінститут. Тоді не йшлося про те, що я стану професором. Я просто тікала з лекцій. Тікала в Ботанічний садок, збирала осіннє листячко.
З вікон аудиторії було видно Володимирський собор. Я слухала дзвони Володимирського собору. Мені ще тоді викладач з марксизму-ленінізму поставив "трійку". Це була моя єдина "трійка" в житті.
Якщо захочете зі мною зустрітися ще колись - я прийду до студентів. Думаю, що сьогодні сама я вчилася б у такому університеті.
Знаю, що маю вам щось сказали. Одинадцять років тому я в Могилянці зробила доповідь про гуманітарну ауру нації. Одинадцять років минуло, а гуманітарної аури так і нема.
Є проблеми та питання, про які хочеться дискутувати. А є проблеми, про які навіть і говорити не хочеться. І про одну з них нам треба разом подумати.
Зараз панує думка, що головне - економіка, дешевший газ з Росії, добробут. І мовляв потім почнеться культура. Це все неправда.
Згадайте, Сервантес писав свого "Дон Кіхота" в трактирі, живучи з ласки трактирника, який його підтримував і сам від того падав у боргову яму.
А в нас все чекають, що Азаров зробить економіку, і все розцвіте. Це не так.
Повинна бути гуманітарна аура. Вона не вирішує всіх проблем. Але вона дає той шляхетний образ нації, що не соромно і в світі з'явитися.
Тоді я говорила студентам, що ця гуманітарна аура є, але насправді її досі немає.
Одним із найбільш яскравих спектрів гуманітарної аури є література. Це високовольтна лінія духу. Це рух опору.
Загадайте, що Камю сказав: "Світ ділиться навпіл - на чуму та на її жертв". Наша задача - не стати на сторону чуми.
Давайте згадаємо, коли в Україні був справжній рух опору. Він був ще в часи Шевченка. І цю високовольтну лінію духу підняли "шістдесятники". Ось про них я і розкажу.
Цей рух опору ми хотіли передати наступним поколінням. Головне, щоб було кому його передавати. Але ж ви знаєте, що зараз відбувається в культурі. Панує комерціалізація, що не сприяє створенню гуманітарної аури духу.
Я читаю сучасні дослідження і не розумію, чому дослідники не бачать суті явища "шістдесятників".
От я недавно в "Смолоскипі" читала дослідження про те, чи "шістдесятники" були бунтом поколінь, чи викликом часу. Але це і не те, і не те. Ви не жили в той час і не уявляєте, що це було неможливим.
Ми тоді були молоді і не знали, що ми "шістдесятники". Не можна саморубрикуватися, не можна самим давати собі звання. Так було і з "Розстріляним Відродженням". Саме такі люди несли високовольтну лінію духу.
От зараз ділять літературу на шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників, дев'яностників, двотисячників... А далі що?
Не можна міряти літературу десятиліттями. Талановиті люди з "вісімдесятників" можуть бути корисними і в 2012 році. В кожному поколінні є різне. І в теперішніх поколіннях так само.
Тому я би радила оперувати іншими поніттями. Є поняття "плеяда" та "когорта"
Шістдесятники були когортою. Вони були поєднані спільними переконаннями та чесністю. Вони справді любили один одного та поважали один одного. Я не знаю другого такого покоління. Ну може ще Київська школа, ну може ще вісім десятники. А далі такого вже не було.
Треба, щоб у вашому середовищі з'явилася когорта...
Нормальному письменнику треба народитися талановитим. Але у нас це ускладнюється. По-перше є режими. По-друге, є мова. Що це за письменник, якому треба боротися за мову?
Я думаю, що шістдесятники багато зробили саме для цього. Вони боролися та писали. А ще серед них були перекладачі - Лукаш, Кочур. Вони зробили величезну справу для української мови. В радянські часи боролися, рятували мову.
Це сьогодні панує обжєпонятний мат. Не думайте, що це епатажно, цікаво. Це не так. Все починається не з епатажу, не з викликів, не зі скандалу. Справи починаються з солідарності.
Коли шістдесятники несли свою високовольтну лінію духу, хтось помер, хтось не витримав. Це вдарило по їхній особистій долі та творчості. Але не треба їх судити. Треба думати. Треба бути глибшими та поряднішими. Не треба засмічувати суспільство ворожістю.
Що вийшло?
Шістдесятники працювали та боролися, мали дуже важку долю. Але коли прийшов час передати високовольтну лінію духу, настав інший час. Її ніхто не взяв.
Чому держава замість справжнього ставлення до себе отримала пофігізм? Чому Сосюра написав вірш про Україну, а його назвали лохом і перекривили його вірш на вірш про Оклахому?
Але зараз потрібне щось справжнє. Талановиті люди це зроблять.
Колись один письменник писав, що хотів би купити собі нову батьківщину. Але щоб купити нову батьківщину, треба продати стару.
Я не знаю, хто придумав, що у 1960-ті роки була "відлига". Тоді була "кузькіна мать". Але сонячна енергія молодих людей все те перепалювала. Пам'ятаю один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, але не можна прожити без гідності.
Корнілов так само казав, що не боїться нічого, крім ганьби Росії. Україна буде тоді, коли будуть люди, які найдужче боятимуться її ганьби. Думаю, це будете ви".
Ліна Костенко 20 вересня 2011 р.
Того закоханого струму, Тієї радості і суму, Чаклунства дивного того. Завмерти, слухати, не дихать, Зненацька думку перервать. Тієї паузі безвихідь Красивим жартом рятувать. Слова натягувать, як луки, Щоб вчасно збити на льоту Нерозшифрованої муки Невідворотну німоту. Триматись вільно й незалежно, Перемовчати: хто кого. І так беззахисно й безмежно Чекати голосу твого. Ліна Костенко
Здавалось би: що може бути вище для жінки, ніж свобода в любові? Але ж уся вона тримається на залежності, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровільного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабстві не може бути величі.
П. Загребельний "Роксолана"
