Стандартна фраза "як справи" і такі ж чергові й готові на будь-які випадки "нормально" чи "дякую, добре". Прикриваючись ними ніби темними окулярами від зайвих очей, що можливо (ай-яй-яй) проникнуть в душу, ми розминаємось зі старими друзями, новими знайомими, посміхаємось і йдемо далі. Куди? Транзитні люди...Навіщо ж витрачати на них щось окрім чергових фраз?

А що, як вони не транзитні? Що, як за них треба чіплятися, як насінинці за землю, і приростати, прихилятися душею.  Але відкритись страшно, бо можуть не зрозуміти, не захотіти, проміняти і т.д.  Могильник можливої любові, дружби, спільності душ і думок – ось вона вічливість.  

Хоча, що було б, якби на ці питання ми справді давали щиру відповідь? Чи готові ми до неї, справжньої? До чужих проблем, невирішених питань, нездійснених сподівань… Чи навпаки радості, щастю, що хлинучи з очей, затоплює світ нескінченним бурхливим потоком? (як не дивно чужу радість нам, егоїстичним, пережити буває ще важче, хоча і в цьому зізнаватись ми не вміємо) Чи готові самі ділитися тим, що так далеко надійно сховано?

Можливо рацію мав Тютчев, коли писав «Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои - Пускай в душевной глубине Встают и заходят оне…», адже «Как сердцу высказать себя? Другому как понять тебя? Поймёт ли он, чем ты живёшь? Мысль изречённая есть ложь…». 

А може й ні…

Ех, знати б, коли закінчувати ввічливість і починати відвертість…

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

«Молилася, турбувалась,

День і ніч не спала,

Малих діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти,

Панувала і я колись

На широкім світі,

Панувала... Ой Богдане!

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що, колишучи, співала

Про свою недолю,

Що, співаючи, ридала,

Виглядала волю.

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі. 

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

Помагайте, недолюдки,

Матір катувати».

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.