Етнорелігія як природна альтернатива асиміляції слов'ян

Слов’яни — автохтонне населення Європи, велика супер-етнічна спільнота. Наш суперетнос сягає своїм корінням багатотисячолітніх глибин, він має свою самобутню духовну культуру та народні звичаї, узгоджені з власним слов’янським менталітетом. Близькість наших мов, спільні риси етнічного світогляду, релігійних культів, звичаїв, свідчать про єдине родове коріння.

Під слов’янською етнокультурною мається на увазі природну автохтонну культуру слов’янських етносів, створену ними на власній землі, засобами рідних мов, рідного світогляду та господарської діяльності, розвиненої на рідній землі. Над усіма цими видами культури, як правило, пріоритетне значення має духовна культура, яка була водночас і морально-звичаєвим регулятором життя наших народів. Йдеться про автохтонну етнорелігію. Зрозуміло, шо без Духа тіло не живе: так само не живе народ без власної одухотвореної духом предків системи світогляду і знань. Втрата слов’янами Рідної релігії через насильницьку християнізацію (а особливо поділ на слов’ян-католиків і слов’ян-православних) посилила процеси дезинтеграції слов’янського суперетносу, спричинила безліч братовбивчих війн і, загалом, ослабила етнічний імунітет. Втрата рідної природної релігії — стала причиною втрати родової пам’яті. Не будемо доводити юдейське коріння християнської віри — це відомо кожній освіченій людині. Згадаємо тільки, що в XI—XII ст. наші Предки самовіддано боронили рідні храми від навали германських феодалів-христоносців, що за вказівками і під керівництвом єпископів почали вирубувати священні гаї слов’ян, руйнувати і спалювати храми, катувати служителів слов’янських Богів — волхвів і жерців. Руський князь Святослав ясно усвідомлював загрозу християнського нашестя. Він розумів його як засіб поневолення духу слов’ян. Оскільки загроза насувалася з Візантії, Святослав Хоробрий намагався побудувати заслін від християнства в Болгарії на Дунаї, об’єднавши слов’янські племена в єдину імперію. Після загибелі Святослава 972 р. роз’єднані слов’яни не змогли протистояти германським племенам, які під виглядом пропаганди "християнської благодаті" і користуючись фінансовою й військовою підтримкою Ватикану, завойовували все більше слов’янських земель. Важливі висновки зробив ще в XIX ст. А. Чертков: "Війна Святослава... стала найважливішою подією X століття. Успіх цієї війни міг істотно змінити на багато століть політичний склад європейських держав, дати рішучі переваги слов’янського елемента над німецьким, а численне слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи". По всій Слов’янщині прокотилася хвиля протестів, повстань проти християнізаторів. Однак, сили були нерівні. В 1004 - єпископ Вігберг вирубав Священний гай, у 1068 -єпископ Бурхард знищив святиню лютичів Ретру, 1128 князь Лотар спалив храм Триглава. Цей перелік можна продовжувати. Найдовше трималася святиня Аркона на о. Руян (нині перейменований в Рюген): її пробували підкорити чотири рази 1136, 1159, 1166, 1168. Лише остання спроба під керівництвом архієпископа Абсальона вдалася. Завойовники (в тому числі війська князя Вольдемара І, Казимира і Богуслава) сподівалися захопити найкращі землі слов’ян. Оборонці святині самовіддано захищали храм і статуї Рідних Богів, вони винесли на мур своєї твердині священне знамено "Станіцу", яка виносилась лише в час вирішальних битв. Коли противник підпалив стіни храму, слов’яни кидалися у вогонь, віддаючи перевагу смерті перед духовним рабством. Священна Станіца згоріла разом з оборонцями Аркони. Історичні наслідки християнізації слов’ян ще й донині не осмислені з точки зору язичницької ідеології. Християнство здійснювало зовнішній тиск і зовнішнє втручання у внутрішні справи язичницьких держав, підкоряючи їх духовно і політично, воно було засобом політичної експансії. Існує прямий зв’язок між прийняттям християнства і втратою самостійності держав, їхнім політичним ослабленням (пор.: у свідомості народу татаро-монгольське нашестя в Русі розглядалося як покарання за зраду Рідних Богів). Християнство, всупереч існуючому в науці стереотипу, не сприяло і розвитку писемності, а навпаки — загальмувало розвиток етнічних мов та роз’єднало єдину колись слов’янську писемність не тільки за конфесіями, а ще й за типом азбуки, насильно впровадивши латинку. Етнорелігія несе в собі культурний досвід багатьох поколінь своїх етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті етносу. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінної передачі етнічних знань і родового досвіду. Надмір фактів, у тому числі й наведених тут, свідчить про християнський етноцид слов’янських народів. Повернення етнічної пам’яті — складний і тривалий процес, бо історія близьких нам етнічних спільнот досі не вивчається ні в школі, ні у вузі, а якщо й вивчається, то все під тим же християнським кутом зору. Слов’янські мислителі здавна забили тривогу, побачивши загрозу знищення слов’ян. Чому досі не перевидані праці Шафарика, Коллара? Бо глобальні маніпулятори людською свідомістю диктують нам свої правила гри: все, що пов’язане з національною культурою, вони піддають остракізму, висміюванню, звинувачують у відсталості. Натомість пропонуються інтернаціональні космополітичні лжецінності, світові глобальні релігії рабства, збочення і наркоманія, які призводять до виродження народів, втрати людської гідності. Для порятунку слов"янських цінностей Зоріян Доленга-Ходаківський закликав етнографів поспішити зібрати той безцінний скарб — народні знання, традиції та ремесла, які ще можна встигнути врятувати. По всій Європі на початку XX століття поширилась ідея Консервативної революції і Традиціоналізму. Нові мислителі розвинули ідеї Ф. Ніцше. Як альтернативу космополітичному богу християнства Ніцше пропонував кожному народові мати "власного Бога": "Народ, який ще вірить в самого себе, має також і свого власного Бога. В ньому він шанує умови, завдяки яким він піднявся, — свою шляхетність. Хто багатий, той хоче давати; гордий народ потребує Бога, щоб жертвувати". Польський мислитель Ян Стахнюк викрив систему християнської "вспакультури" (антикультури), у своїй праці "Християнство і людство", один з розділів якої він назвав "Християнство як прихована вспакультура". Вихід з цього тупика він вбачав у необхідності "здемаскувати хворобу вспакультури". Про відродження Віри Предків на новому історичному етапі відверто заговорили діячі польської "Задруги" і український професор Володимир Шаян. Саме він у 1934 році у Львові створив язичницьку організацію Орден лицарів Бога Сонця. Його перу належить збірник праць "Віра Предків наших" (виданий уже після смерті автора). Володимир Шаян став основоположником відродження Рідної Віри в Україні. Нині у нас зареєстрована конфесія Рідної Віри, що має свій релігійний центр Об’єднання Рідновірів України, свій духовний навчальний заклад, релігієзнавчий часопис "Сварог". В Україні діє 15 регіональних громад Рідної Віри. Такі ж громади є в інших слов’янських країнах: Польщі, Росії, Білорусі, Болгарії, Словаччині, Чехії. Це свідчить про те, що відродження Рідної Віри — не випадковість, а закономірність і безперечний факт. У 2003 році ми зробили першу спробу міжнародного з’їзду язичників-слов’ян у Києві (Україна), назвавши її Родовим Слов’янським Вічем. Тепер такі зустрічі ми проводимо щороку в різних країнах. З нашою діяльністю можна познайомитися з наших книг, часописів та міжнародного порталу РОД, адреса якого: rodoved.info , а також з газети "Слава!" Наведених фактів цілком достатньо, щоб констатувати початок Слов’янського етнорелігійного відродження. Це нова ознака нашої етнічної культури. Відродження етнічних релігій сьогодні — одна з найбільш радикальних новаторських спроб узгодити життя етнічних спільнот з їхніми природженими (автохтонними) духовними системами. Етнорелігійний ренесанс — один з небагатьох духовно-культурних рухів нашого сьогодення, який може стати альтернативою глобальному релігійному засиллю іноземних місій і церков, які зомбують, нівелюють національну різноманітність людства. Вивчення сучасних етнорелігійних рухів дає змогу встановити спільні тенденції відродження природних релігій та визначити місце слов’ян у контексті європейського етнорелігійного ренесансу. 

Доповідь Галини Лозко на ІХ Всеслов’янському з’їзді у Мінську 2 липня 2005 р.