Георг Гегель

Маркс правильно охарактеризував прихід Наполеона ІІІ до влади, як "велетенський фарс наших днів". Велетенсьий фарс вже наших днів - Путін. Якщо Наполеон Бонапарт проводив "революцію залізом і кров'ю" в стилі Бісмарка, то "імператор" Наполеон ІІІ сконцентрував крупний капітал і надав переляканій крупній буржуазії "стабільність", вдало експлуатуючи своє прізвище, оскільки сам Шарль Луї Наполеон був схожий на Наполеона Бонапарта не більші, як домашній вгодований кіт схожий на тигра. Нікчемна особистість, доволі примітивна, вузьколоба і малоінтелектуальна був здатен лише жити "минулими здобутками" Бронапарта і по-суті був не більше ніж вдалим піар-менеджером. Будучи відверто несамостійним він був іграшкою крупних магнатів в своїх руках, яка возвела його на трон, боячись революційно налаштованимих мас. Наполеон ІІІ був ще більш нікчемний за "буржуазного короля" Луї-Філліпа. Наполеон ІІІ апогей буржуазної нікчемності. Якщо і було щось "абсолютне" в правлінні Наполеона ІІІ, то це не "абсолютиська влада Другої імперії", а "абсолютна влада з однієї сторони крупного капріталу, з іншого - абсолютного фарсу". Наполео ІІІ був ходячою декорацією. Ходячою декорацією є й Путін.

Що саме цікаве, те що таке враження, що тогочасні "піар-менеджери" з замків Фонтенбло і Тюїлірьї перебралися в Кремль. Наполеон ІІІ також подолав анархію, звісно ж подолав, оскільки всі крупні капітали були розкрадені, як в Росії 90-х, капітал був сконцентрованим і монополізований, а значить потрібен був "суверен". Звісно не суверен народу, а суверен крупного капіталу. І тут виплив Наполеон ІІІ, як гарант недоторканності всіх крупних спонсорів самого Наполеона ІІІ. Під патріотичну риторику "grand France" і "empereur des Francais" (аля "Великая Русь") був влаштований костюмований кардибалет. Буржуазно-торгашеська натура взагалі тягнеться до всього "пафосного" і "сценічного". Нащадок самого Наполеона, щоправда свої кампанії Наполеон ІІІ проводив не на полях бою, а як справжній буржуа у вальсах і реверансах. Як і Путін, синтез Сталіна і Миколая ІІ в одному флаконі, який "мочить в сортирах", але робить це у "золотверхих соборах" і "мебльованих кімнатах". Йому б ще бал закатить на всю Європу, як це любив робити недоімператор "всіх французів". Розрив шаблону в росіян не відбувається, коли Сталіна оголошують "ефективним менеджером" і в той же час воспевають нездару Миколу ІІ. Щось тут є - Сталін був ультрапараноїком і живодером, в той час як Микола ІІ, хоч болагородством не відрізнявся, міг запросто віддати наказ знищувати тисячі власних людей в "Криваву неділю" або просто розстріляти ленських робочих (але який же "сукольно-православний ареал стратотерпця цій скотині придають), але Микола був кастратом. Сталіно-Микола ІІ образ сучасної Росії - образ лаптєй і лубочності при ефективному менеджменті. Звісно "ефективний менеджмент" значить лише владу крупного капіталу, а для бидла є свій образ - нащадок ординського поліцая Невського, нездарного правителя, що зневажав свій народ Миколи ІІ і "еффективного менеджера" Сталіна, якому надали образ такого собі "Сороса по радянськи", начеб то засунь сьогодні Віссаріоновича у відділ продаж Apple або в дирекцію Газпрома - і там би справився - менеджмент то ефективний. Так само розрив шаблону не відбувався і у французів, коли "імператор-буржуа" влаштував буржуазну республіку в імперських декораціях і коли вся торгашесько-спекулятивна кліка (ефективні менеджери сказали б путінці) стали раптом "новою аристократією" цієї "торгашеської імперії". Починав свою кар'єру Наполеон ІІІ таким же чином як і Путін - зі вдалих кампаній, наприклад в Африці або в Італії. Щоправда у його реінкарнації Путіна сили то не ті - він почав кампанії вдома - в Чечні. Але звісно ж ані Наполеона ІІІ на коні попереду військ у Альпах, ані Путіна на чолі танкового батальйона ми не бачили. Так само як Наполеон ІІІ був "бально-кардибалентим" імператором, так само і Путін "кабінетно-номенклатурний цар всєя Русі". Так що дарма хтось боїться, що Путін де якась "реакція", все значно гірше - Путін фарс. А відомо до чого привів фарс Наполеона ІІІ, коли це залякане буржуазне тіло стояло перед Бісмарком ледь не на колінах, опереточний, пафосний, костюмований імператор стояв перед сталлю у пруський військовій формі. Щоправда на відміну від Наполеона ІІІ Путіну пощастило - біологічний вид Бісмарків давно вимер, сьгоднішні підпідарашені єврокомісари на Бісмарків не тягнуть (як і українські так звані опозиційні горлопани). А ось як бачимо вид Наполеонів ІІІ лишився і продовжив еволюціонувати. Немає на жаль і комунарів, щоб хоробрі бідняки влаштовували в центрі Москви якусь комунну - не Зюганов же з Жириновським це влаштують, маразматичні номенклатурники. Так що "імператорство Путіна" в епоху коли посередність і конформізм править всім і всіми може бути дуже довго, сьогодні, на жаль, немає хоробрих і відчуйдушних пролетарів, що йдуть в бій за свої права, ані "залізних канцлерів", ані  лицарів без страху, за спиною яких лише честь - всім править торгашеська посередність і не дивно, що навіть такі примітивні путінські декорації деяких зачаровують в болоті тотальної посередності. 

На звання фарсу заслуговує не тільки російська дійсність, українська також. Щоправда наші навіть до "імператора фарсу" не дотгують, вони - епігони фарсу. Наша влада - це колективний Кавур, мається на увазі перший прем'єр об'єднаної Італії Камілло Бенсо ді Кавур. Кавур був чинушою, колективний чинуша і наша влада - партноменклатура поєднана з бандноменклатурою, хоча в 90-х грань між одним та іншим була не більше ніж між Ющенко і Януковичем. Кавур, як будь який чинуша-бюрократ істота залежна - Кавур був залежний від крупних землевласників і крупних торговців (як і так званий король П'ємонта, унтер-офіцер Віктор-Іммануїл ІІ). В чому була єдино сила Кавура - це мастер закулісних ігор (як і будь-який бюрократ на службі торгашів). Кавур обхажував Наполеона ІІІ, знаючи як в того свербіла жага бути героєм. Хоча звісно ж якби не економічні інетреси в протистоянні з Австрією, наврядчі б Наполеон ІІІ рішився з кимось конфліктувати. Хоча завірення Наполеона ІІІ вивилися звичайною оманою (як і завірення Путіна Януковичу), той як треба було кинув Кавура і якби не Гарібальді ніякого б об'єднання не було б. Наполеону ІІІ Італія була цікава як вихід на міжнародну політику, щоб показати блиск своїх декорацій "всьому світу", але вже ж інтереси крупних землевласників і торговців П'ємонта йому були не цікаві. Тим не менш, коли Гарібальді зробив те, що зробив, Кавур і його покровителі вдало скористалися чужими здобудками - Кавур все ж був більш майстерним і більш зграбним ніж його українські епігони, але на те він і фарс, щоб бути таким епігонством.

А наша оппозиція заслуговує почесне звання "колективного Мадзіні". Блиск Мадзіні був наданий йому пізніше і дуже затушоване духовне жебрацтво цього персонажа. Людина, як вірно зауважував той же Маркс "ложного пафосу, пихатості, багатослів'я і пророчого містицизму" - це все Мадзіні. Нездарний політик, але пафосний горлопан. Мадзіні провалив все за що брався, щоб потім колісити по Європі "вималюючи допомоги на любу неньку Італію". Глаштай середньо-буржуазних слоїв і коспополітичної масонської інтелегенції, відірваний від італійського народу, потонувший в ідеалістичних утопіях демократичності, який був настільки недалекий, що навіть повівся на туман наполеонівських декорацій. Як і Кавур виїхав на плечах Гарібальді, в той час проваливши всі свої починання (повстання в Мілані наприклад). Після об'єднання Італії намагався, щось протиставити Кавуру, але пропалений бюрократ Кавур, перефразовуючи нашого шоумена від політики, "зробив Мадзіні як сліпе кошеня", лишивши все горлопанство і глашатайство Мадзіні в уділ ЗМІ. Потім вже епігони одного і другого, тобто Кавура і Мадзіні схлестнулися в політичних боях, але як і будь-яка боротьба бездарностей все скінчилось "домосленностями" "компромісами", створивши нежиттєдайну бутафорну полуреспубліку, полумонархію компрадорсько-капіталістичного штибу, котра ані вести політики не могла, залежна від "віянь з-за кордону", ані воювати - коротше бутафорія під назвою Італія. Звісно в одному "кавуріанці" і "мадзіністи" були завжди спільні - боротьбою проти "радикалів гарибальдістів", бо вся та ліберально-буржуазна наволоч і пальця Джузеппе Гарібальді не вартувала.

Історія повторюється. Є свій містечковий Наполеон ІІІ, є колективний Кавур і колективні Мадзіні, є бутафорні утворення під назвою "держави". Немає звісно Гарібальді, але такі як Гарібальді у фарсі не беруть участь. Такі як Бісмарк або Гарібальді в нинішні часи рідко, але зустрічаються у вигляді уламків минулого, начеб то вторгнувшись сюди випадково. Таким був Че Гевара наприклад, або Томас Борхе, або Субкомбаданте Маркос і народжуються вони, що саме цікаве в країнах переважно Латинської Америки, а ніяк не в Європі. Європу просто поглотила буржуазно-торгашеська посередність, угодовство і опортунізм. Як і Україну. Цей фарс ще гірше трагедії, в разі гірше, від нього смердить тухлятиною.

Георг Гегель

Граффіті французького травня 68-го

Існує хибна думка, що "революційну" теорію принесли ліві матеріалісти, начеб то, за виразом того ж Енгельса, революційність була в Гегелі так би мовити латентною, ним самим не усвідомленою. Так наприклад Збігнев Бжезинський в своїй праці "Велика шахівниця", котра по-суті є маніфестом американського імперіалізма, каже, що Карл Маркс перший хто поставив на перед практику, а не лише теорію. Карл Поппер взагалі стверджував, що Гегель був оппортуністом і "оспівував" правлячий режим. Якщо Гегель і симпатизував Прусії, то не в такому жополизанню, в якому Поппер лиже дупу лібералізму, не дарма ж Фонд Сороса главний росповсюджувач праць цієї ліберальної собаки.

Ну полишемо собачку крупного капіталу і просто недоумка Поппера осторонь. Я про Гегеля, а конкретніше про те, що саме Гегель був революційним, і не в плані революційності його мислення, а в плані того, що сам хід його положень і філософії змагає до революційного втілення. Це б було б не минучим, навіть якби брехунець Поппер був правий, що Гегель жив "на зарплатню пруських бюрократів" (от тварі ліберальні, не люблять прусаків і зрозуміло чому, Вернер Зомбарт і Ернст Нікіш показали наскільки прусачеське розуміння дисциплінні, геройської самопожертви і лютеранської солідарності не сумісні з блеянням Поппера про "відкрите суспільство").

Головний закид від революційного гегельянського крила до самого Гегеля був в начеб то "містицизмі" Гегеля, їм не подобалось його розуміння духу. Він вважався чимось спірітуальним і містичним, хоча на правду ніякої містики щодо духа Гегель не писав. Неомарксисти, зокрема Герберт Маркузе переглянув це положення, віришивши просто підмінити поняття - на місце духа поставити розум і це начеб то знімає неприяття матеріалістами філософії Гегеля (ну і прибрати Абсолюнтий дух, бо це щось теологічне). Але знову мимо. Для окреслення того, що ми іменуємо розум Гегель використовує безліч слів і Danken, i Vernunft,  i Sinen, і т.д. хоч звісно всі вони мають різне значення, але відношення до Geist не мають, тому у випадку Маркузе (як і Лукача, як і Адорно) ми зустрічаємось зі спробою інтерпретації Гегеля зліва. Були такі спроби і зправа, наприклад Штраус або Ільїн. Як на мене також мимо. Тут до цього питання правильно підійшов Джованні Джентиле і деякою мірою Бенедетто Кроче.

Джованні Джентиле вірно зауважив, що якщо ми мислимо дух (Geist) як деякий факт, ми мислемо не діалектично. Дух є не фактом, а актом. Тобто дух є реалізацією ідей (ідеї тут в суворо платонівському розумінні як ейдос), наснаги до цієї реалізації. Іноді Джентиле вірно заміняє Дух на термін Volonta, тобто Воля. Воля не в сенсі свободи, а воля в сенсі вольового акту (тому до речі мені не подобається, коли махновський лозунг "Воля або смерть" переіначують у "Свобода або смерть", воля більш потужне і більш змістовне слово). Звідси, якщо правильно усвідомити Гегеля рушійною силою є не якась містика, а саме вольовий акт. Гегель не дарма так абсолютизує саме суб'єктивний дух на противагу якійсь об'єктивний реальності, адже саме суб'єктивна воля здатна нести зміни, златна творити історію, це фактично твердження величи самих духовних носіїв.

Гегель вже у передмові до "Феноменології духу" (у другому Бамберзькому виданні Гьобхарта) кидається з критикою на ідеалістичну філософію Якобі, Шеллінга та ряду інших, за так зване "абстрактне споглядальництво", де він зокрема критикує Шеллінга за його твердження абсолютної єдності сущого, кажучи, що якщо твердити, що в темноті всі коти сірі і на цьому зупинятись, то це лише доводить те, що комусь нема що сказати. Буття є реалізованим, вважає Гегель, лише якщо воно з форми абстракції отримало свою матеріальну сутність і таким провідником між абстракним ідеальним і конкретним матеріальним є якраз дух. Абстракція, навіть сама прекрасна немає свого повного накопичення, допоки вона не стає конкретним. І це на правду перший призив з'єднати теорію з практикою. І буквально вся філософія Гегеля просякнута цим: історію творить саме дух і не якийсь містично-абстрактний, а саме суб'єктивний. Безумовно існує Абсолюнтий дух і його можна розглядати і теологічно, і філософські, але важливе інше - якби не розглядати цей Абсолют він в повній мірі познається лише через відчуження себе у форму матерії, а звідси будь-яка духовність є духовністю в повній мірі, якщо вона виражена на ззовні. Буття-саме-в-собі є лише гола абстракція, в той час як конкретизація наступає лише крізь буття-на-зовні. Ідея без дії є лише абстракція і задача полягає у її втіленні, без цього вона є неповною.

Більшість міфологічних і релігійних доктрин виходять з тези, що людину людиною робить саме дух - не матерія, не душа (греки наприклад і душу вважали матерією), тобто людину людиною робить акт, а не абстрактне існування. Тут ми зустрічаємось з першою серйозною критикою гуманізму. Гегель не приймає абстрактного окреслення людини даного лібералізмом і просвітництвом. Цю тезу дуже добре розвинув французький інтегральний націоналіст, учень Сореля, Юбер Лагардель. В своїй праці "Синдикалізм" (Syndycalism), критикуючи демократію, Юбер пише:

"Політичне суспільство виходить не з розгляду реальних людей в їх практичному житті - робітників, капіталістів, землевласників і т.д. - а з типу абстрактної людини, позбавленої усіляких відчутних якостей і що дорівнює самому собі  на усіх рівнях суспільного життя - громадянина. Завдяки цій фікції, можлива віра в те, що люди мають рівні права, не дивлячись на своє суспілье положення, що вони являють собою рівні вартості, котрі треба лише скласти разом, що закон їхньої діяльності виявляє волю їхньої більшості".

Сучасний французький філософ П'єр Розанвалон в своїй праці "Утопічний капіталізм: історія ідеї ринку" ("Le Capitalisme utopiqe. Historie de l'idee de marche") грунтовно показує, що Гегель першим відкрито і фундаментально виступив проти ідеї "вільного ринку", ідеї лібералізму і навіть вже тоді передбачав "настання суспільства споживання". Гегель розвінчував ідею "вільного ринку", як диктатуру абстракції, котра редукує конкретну людину у абстрактну людину абстрактних потреб. Гегель у "Філософії права" розвінчує міф просвітників про ідеальне "громадянське суспільство", де начеб то якщо всі будуть діяти в стилі Адама Сміта для власної егоїстичної користі, наступить щастя. Гегель вимагає встановлення політичної влади над діяльностю економічною (від чого і Поппер, і фон Гаєк сратимуть цеглою). 

Отже Гегель затятий борець з усім абстрактним, а звідси те, що в будь-де потрібна конкретизація, а конкретизація значить матеріалізацію будь-яких теорій, то це й є вимога практики. Маркс же критикуючи Гегеля за "дух", взяв систему Гегеля без нього, звідси ідея "діалектичного руху матерії" самою по собі або підкоренною певним "абстракнтим законам". Наприклад, що капіталізм неминуче призведе до соціалізму, а звідти до коммунізму. Це стало головним посилом оппортунізму європейських ліваків, котрі пішли в прислужники олігархам, начеб то все само собою стане. Не маючи спрямовуючої сили будь-які зміни не можливі, а зміна це вольовий акт, породження духу людини. Людина живе лише в своїх здобутках і поразках, жрати гамбургери і чесати дупу не значить бути людиною. Тобто підміна суб'єктивнивного духу об'єктивною реальністю у матеріалістів перший крок до оппортунзму.

Луї Альтюссер писав, що революційний рух є революційним лише постільки поскільки він а) самоусвідомлює себе як процес і б) розглядає те що треба подолати як систему. Цим він відрізняється від лібералів. Ліберали кажуть, що поганим може бути президент, диктатор, депутат або навіть аспекти системи (кудахтання про коррупцію), але ніколи вони не скажуть, що скажімо сама система ліберальної демократії порочна. Взагалі розуміння лібералами самих себе як системи в них немає, вони співають про права людини чи свободний ринок, але не те, що є системою. Яскравим виразом недолугості лібералів є наприклад те, що коли їм кажеш про негативні аспекти сучасного положення, вони скажуть: "так оберіть другу партію-президента-канцлера", тобто розуміння того, що сам вибір є всередені системи і немає ніякого сенсу лібералам не зрозуміло (не всім, Джорд Сорос напевно дуже добре це знає). Отже революційність можлива лише при системно-процесуальному мисленні, а вперше окреслив системно-процесуальне мислення Гегель, і як показував Луї Альтюссер в лекції "Про зв'язок Маркса з Гегелем" саме у Гегеля Маркс взяв це системне діалектичне мислення, те що потім викинули опортуністи єврокомуністи і соціал-демократи (ліберали взагалі люблять Маркса після очищення його від Гегеля, тому на Заході в "пристойному" товаристві говорити про Маркса ((звісно говорити про "економіку", а не революцію)) - це свідчення освідченності, а про Гегеля - ледь не фашизм, хіба що його окремими мелодрматичними цитатками або робити такі профанації як Фукуяма, хоча нагадую прикол в тому, що Фукуяма читав Кожева, але ніколи не читав Гегеля, в чому він зізнався, але встиг себе виставити знавцем гегельянства).

Ще один важливий аспект, це дуже прискіплива увага Гегеля людському мисленню і національному характеру. На цей аспект також мало звертали увагу ліві революціонери, вважаючи істинним якусь абстрактну "об'єктивну дійсність". На це зверне увагу Антоніо Грамші, який відмовиться від космополітичного характера революції, приділить увагу тому, що Маркс називав неважливим "надбудовам" - тобто культурі. За це Грамші серед коммуністів отримає ярлик єретика. Щоправда в другій половині ХХ століття під впливом Мартіна Хайдеггера ліві спробують звернути увагу на психологію, але зробили це комічно - приплівши до Маркса Фрейда. Абсурд в тому, що більш буржуазного психолога ніж Фрейд треба пошукати, тому Фрейдомарксизм була відверто абсурдна концепція, котра призвела до ще більшого відчуження в суспільствах заходу і перетворила лівих вже остаточно на недолугих істот "хіппі-революцій", для яких революція - це свободний трах і наркотичне забуття, а нонконформізм це валятись укуреним на асфальті з голою дупою.

Гегель же вперше звертає увагу, хоч на думку Хайдеггера і Хайдеггер це добре обгрунтував, не занадто, але перший на способи мислення і що головне на так зване "побутове мислення", котре "абстрактно не розпізнає сутність речей". Це абстрактно-побутове мислення є добрим полем маніпуляцій, чим сьогодні вдало користуються маркетологи, зомбо-ЗМІ і яким взагалі маніпулює система. Мартін Хайдеггер зробить ще ривок в цю сторону, сказавши, що ось-буття (Dasein) полягає у екзистуванні і покаже, як це екзистування "падає" (Fallen) у побутовість, а по-суті як самість втрачається і що головне "розпилюється" по внутріщньомирному-сущому, по-суті відбувається в термінах Лукача (хоч Гегель про уречевлення перший сказав, хоч до кінця і не розвив цю тезу) уречевлення людини, об'єктивізація і механізація. Грубо кажучи людина в суспільстві споживаня стає сама предметом, а це рабська свідомість за Гегелем. Одномірна людина терміном Маркузе (гарний термін, але до самої праці є питання).

Молох революцій в ХХ столітті, спроба лівих, провалилась і Антоніо Грамші вдало показав, що діючи "однією гребінкою" коммуністи провалились, в той час як лібералізм виявився більш придатний до "проблем в окремо взятій країні". Щоправда в актив лібералізму це не запишеш, адже діючи підступно, як паразит, лібералізм виявився ще більш могутньою уніфікаційною силою, перемалючи молохом ринку всі етноси і нації в єдину "одномірну людину", тупоумного споживача. Глобалізація це доводить, а те що ліваки замість протидії глобалізації торочать про якусь "альтер-глобалізацію", свідчить, що вони так і не навчилися нічому. Нація за Гегелем є емпіричним виявом національного духу, котрий, як показав Джентиле, слід розуміти як культуру. Кожен етнос, будучи організмом, має свій характер і вираження його - це його культура. Поваги до національної культури, до національного міфу - намагався лівих навчити Грамші, але результату поки що не видно. Живучи в своєму світі "економізму", словами Грамші або "вульгарного марксизму-ленінізму" словами Лукача, тобто суто матеріалістичного, навіть споживацького світогляду всі ці анархо-комуно-маоїсти, зосередившись не на боротьбі з ліберальною системою, а на розкладанні національних культур своїми мульткультурностями і просування різних божевільних гомо-ідей, перетворили революцію у фестиваль, чим вдало користується система. А ставлення лібералізму до культури висловив "великий борець з фашизьмом" Андреас Умланд, котрий дійшов до маразму, кажучи, що американці зберегли німецьку культуру тим, що там і при американській оккупації продавались баварські сосиски. І ця падла вважається якимсь там експертом. Для таких імбіцилів як Умланд дійсно німецька культура це сосиски, тому що унтерменш ніщо іншого не знає, крім жрать, срать і ржать. 

Грамші писав, що "усілякий інтелектуальний рух неодмінно стає національним, якщо він має "ходіння" в народ" і цього не треба боятись, по-суті Грамші висловлює тезу (тому то він і декотрою мірою єретик і прозваний "оппортуністом" в совку), що лише національно-народне є революційним, в той час як коспополітичні ідеї притаманні "еліті", яка відірвана від народу. Космополітизм за Грамші контрреволюційний. "Альтер-глобалістам" не завадило б почитати "Тюремні зошити". Про це казав і Гегель, ведучи мову про "національний дух". Звісно тут не ведеться мова про "ліберальний націоналізм" чи пак "ліберальний патріотизм" (ярими виразниками ліберального патріотизму є наприклад сучасні США чи Росія, але такий "патріотизм" немає нічого спільного ані з ідеями Грамші, ані з ідеями Гегеля, якого очасто намагаються інтерпретувати в руслі такого примітивного етатизму, любов до нації і любов до бюрократичного апарату різні речі, а тим паче підміна одного іншим, що демонстрував совок своїм "савєцким патріотизмом" або сучасна Росія чи США, так званим "американським патріотизмом" або сучасні спроби дугінського інтерптування любові до Путіна крізь ідеї Еволи (бідний великий Чорний барон), це все химера).

Отже Гегель перший розкрив діалектичний зв'язок між матеріальним буттям і станом свідомості (і саме діалектичний, а не стаціонарний залежності одне від іншого у Маркса), задовго до Грамші і Юліуса Еволи (цікаво, що як Грамші серед лівих єретик, так і Евола серед правих, навіть тих, що захоплювались Геноном. На жаль так буває, поглинені своїм примітивним догматизмом люди не усвідомлюють важливих речей, що кажуть "недогматичні єретики").

Вчення Гегеля революційне і найбільш революційним в його вченні є те, про що забули всі революціонери - вчення про дух. З цієї позиції видно, що революційним є не якийсь економічний клас, революційним є стан - спільнота людей об'єднаних спільним духом, духом наснаги до зміни оточення, людей, що духовно не впадають в опортунізм, а роблять словами Юліуса Еволи "повстання проти сучасного світу", повстання тотальне. Це люди, яких гнітить затхла міщанська атмосфера ліберальних суспільств, в яких нудота від примітивних буржуазних цінностей, яких верне вд слів "стабільність" і "комфорт", які мають бути головною чеснотою порядного бюргера. Це як казав Ернст Юнгер "партизани, які пішли в ліс" (який розуміється метафізично), бо в "лісі" ще лишається щось живе, стихія екзистенції, справжньої, а не убогого матричного існування якогось офісного планктона, задоволеного новим девайсом. Це ті, хто думають відомим лозунгом французького травня 68-го: On ne revendiquera rien, on ne demandera rien. On prendra, on occupera - Ми не будемо нічого вимагати і просити. Ми візьмемо і захопимо.

Гегель безумовно незручний філософ, він, гад такий, змушує думати в суспільстві де думати не треба, головне розвага, шоу, такий суспільний Діснейленд, McWorld, перманентий карнавал суспільства споживання. Хоча еліти всеодно на нього дивляться з недовірою, а раптом в самій гущі ліберального фестиваля, хтось почне думати? Тому Гегеля наприклад ще у 80-х вивели з університетського курсу в США, вивчаючи його максимум по Кожеву, тому то товарищ Фукуяма нічого не знав про Гегеля, бо банально його не читав (хоча що заважало йому купити книгу Гегеля?). Тому то в США і можливо, щоб така посередність як Фукуяма вважався "знавцем Гегеля", а його примітивні "роздумування" вважалися філософією (хоч віддамо йому належне, сам він відхрещується від звання філосфа і правильно роибить). Тому в 90-х вивели Гегеля і з університетських курсів у Франції, максимум вивчаючи думки Жана Іпполіта про Гегеля, а сам Гегель там не потрібний. Гегеля ж неможливо спожити, Гегеля неможливо перетворити у карнавал (хоч Фукуяма і спробував). Для системи удобоваримі усілякі постмодерністи з їхньою ахінеєю в стилі Дельоза про "шизоаналіз" або про "машини бажання". Їм подобаються думки полудурка Джорджо Агамбена з його теорією "планетарного середнього класа", в якому мілкий буржуа вже нарешті знайде сенс свого безцільного існування, бо "не буде тяготитись соціальною відповідальністю" (дійсно на чорта та відповідальність "паланетарному середньому класу"?). Щоправда не зрозуміло у Агамбена, коли якийсь тубілец перетвориться на "середній клас", хто буде гарувати для того, щоб різні "менеджери" вели своє "щасливе" паразитичне життя в стилі "work, buy,consume, die"? Або до смаку системі божевільні ідеї божевільного комуніста Антоніо Негрі з Майклом Хардтом, де коммунізм виявляється наступає ("прізрак бродіт по Європє"), а боротись треба асоціальною, але легальною поведінкою (типу зробив ірокез і набив на дупі портрет Че Гевари - вже зробив вклад в світову революцію), а ось коли в "бідноту" почнуть вживляти механіку, то взагалі стане рай - засоби виробництва об'єднають з пролетарем і будем всім рай в всесвітній "Empire". Брэд сивої кобили, але від якого західний "інтелектуальний істеблішмент" пісяв окропом в захваті від "тонкості думки" (ті інтелектуали, які вправно носять своє почесне окреслення "гівна нації"). Їй подобаються усіляки пост-постструктуралісти, які замість розробки революційної теорії, займаються проблемами "відчуження тексту", лінгвістичними знахідками і побудовами "ненасильницьких мовних ігр в суспільному тексті" (начебто це все має якийсь сенс) a la головний ідеолог французького ЛГБТ Юлія Крістєва. І "нєсть їм числа" цим інтелектуальним паразитам, вже мовчу про бульварну публіцістику та шоу-бізнес (хоча сьогодні вже все шоу-бізнес).

Гегель небезпечний для "щасливого життя" споживачу (як і багато хто і Юліус Евола, і Антоніо Грамші, і Ернст Юнгер, і Ернст Нікіш, і Мартін Хайдеггер, і Карл Шмітт, і Освальд Шпенглер (іщ чьо надумав - пруський соціалізм!). Гегель призводе до радикалізму, антитолерантності, нетерпимості і не дай Боже до революційності. І не кажіть, що я не попереджав, не привиди Господи, ще хтось вздумає читати усіляких радикалів. Краще вже про "планетарний середній клас" "грядущого суспільства". А ще краще взагалі виконувати свій "громадянський обов'язок" ходінням на вибори і не заморочуватись.

Для того, щоб відповісти на питання, щоб "їхнє всьо" сказав би про ТС, почнемо думати марксистські. Це не боляче. На якій стадії економічної формації перебуває Росія? Звернемось до праці Маркса "Економічно-філософські рукописи 1844 року". 

Тут товарищ Маркс описує фактично шлях незалежної Росії з 90-х до сьогодення. 90-ті нам подарували вільний біг капіталу, котрий, за Марксом, неодмінно мав би привести і привів би до концентрації крупного капіталу.

Тепер що таке товарищ Путін, друг наших робочих і селян? Тут варто звернутись до іншого товарища, якого я особисто без іронії поважаю і вважаю гарним аналітиком, а саме італійського коммуніста Антоніо Грамші і його поняття цезаризму. Маркс, інтерпретував все суто економічно, але не звертав уваги на "надбудови". Але вони між собою інтегральні, вважав Грамші. І ось є певний період, коли розвиток економічний (тобто в ловах Маркса "концентрація крупного капітала") не зумів встановити свою гегегоміню, а по-суті культурнро-суспільний стан відстає в своєму розвитку від стану економічного, а ще проще крупний капітал не зумів ментально закабалити народ, встановити в понвій мірі систему влади крупного капіталу через інститути "громадянського суспільства". В такій ситуації, коли існує антагонізм між нацією і крупним капіталом, Грамші передрікає настання режиму цезаризму, фактично прямого авторитарного правління крупного капіталу. Однак є одне але. Для підтримання свого правління цезаризму потрібний певний прошарок стабільного електорату, а саме так званий "середній клас". Якщо допустити повну люмпенізацію середнього класу це може бути погано і розгойдати ситуацію, а звідси треба брати десь ресурс для підтримки власного середнього класу. Вихід Путін запозичив у заклятих друзів американців - треба колонізувати інші країни, щоб іноземні люмпени (типу китайців, філліпінців чи інших) гарували, пдітримуючи стабільний електорат самого режиму. 

Отже виникає питання, якщо з марксистського аналізу витікає те, що ТС є лише союзом, який потрібен російському крупного капіталу, щоб експлуатувати інших, на боці кого грають так звані марксисти?

Подобаються мені і лозунги марксистів про "спільну історію братніх народів". А чи не їм Маркс казав, що "історія служниця ідеології"? Антоніо Грамші знову ж вдало показав, що режим крупного капіталу задля мобілізації мас використовує завжди "патріотичний запал", бо це допомогає в "колонізації" і змушує маси любити "Родіну как мать родную", а по-суті підтримувати владну олігархію крупного капіталу. Ти йдеш з заводу з копійкою в кишені, зате серце гріють розповіді про вєлікомучєніка Алєксандра Нєвского. 

Що саме веселе навіть свєт-борода Олександр Гелійович Дугін доволі відверто про це пише в своїй статті "Контргегемонія":

Щоправда Дугін в цілому по статті підмінює поняття, адже для Грамші період "консервації" є лише перехідним до гегемонії крупного капіталу і є з цією гегемонією в діалектичному зв'язку, а Дугін вигадує якесь протистояння і знаходить купу позитивів в "путінізмі", як майданчику до "багатополярного світу", забуваючи все той же закон "концентрації капіталу".

Безумовно я це все не для відбілювання ЄС чи ще якихось ідей, хоча ЄС до речі, знаходиться на вищій стадії накопичення капіталів, коли капітал емансипувався від промисловості. Показуючи в тих же "рукописах" на прикладі емансипації капіталу у вигляді ренти від земельно-феодальних відносин, Маркс вбачає в цьому позитив і "прогрес", коли як він пише "капітал знімає маску романтичності і показує в усій своїй красі". То слідуючи цій логіці в фінансово-спекулятивному капіталі Заходу, капітал вже остаточно відкинув романтизм "промислового виробництва благ" і показує, що гроші роблять лише гроші і бажають робити лише гроші. Якби я був марксистом, то мав би закликати всіх до "прогресивного товариства", але на щастя чи на жаль я не марксист.

Прикол в тому, що ніякого марксистського обгрунтування ідеї "митного союзу" комуністи не можуть мати, більш того, вони в такому випадку виступають як ворог якраз "українського робітника", адже кидаючи йому кісту у вигляді робочих місць, вони кидають українського робочого у ярмо для того, щоб цезаризм крупного капіталу в Росії підтримував стабільність монопольгного володіння ресурсами Російської Федерації і такої колоніацією продовжив би собі життя. Подаруйте комуністам томик з праць Карла Маркса.

P.S. Прошу не розглядати це як пропаганду вступу в якісь союзи. Як націонал-соціаліст я як той Шаріков "не согласен с обоими", що з правими лібералами в Росії, що з ліво-лібералами в ЄС.

Безумовно ніякої революції вже не буде, ліберали не допустять її, в міщан від неї мігрень. Будуть співі і танці. Але в купі загальної пляски вже орудує фігура партизана. Партизан-політичний солдат плює на легальність, він легітимний сам для себе, він порушує закон бо так вважає за правильне. Він в гущі подій і міщанину легше записати його в "тітушку", аніж зрозуміти, чому і як діє "політичний солдат". Цей мефистотель наводить жах - він не має ярлика на дії, що дає державний апарат своїм рабам. Він провокатор і екстреміст бо піднімає руку на святе - на вєртухая, на мусора, на беркутівського шакала. Він Дон Кіхот в стаді Санчо Панс. Він зневажає закон - який жах. Він як Сен-Жюст всією поведінкою каже: відтепер тут діє не закон, а доцільність. Він не боїться системи, а кидає їй виклик. Не мрійливо в агітках, а прямо шляхом прямої дії. Він поки що діє в ландшафті мас, коли це все розсосеться (не важливо як хто з ким домовиться), ця фігура не може зникнути, бо вже народилася. Вся Європа сьогодні в стані пологів - в стихійності міських катастроф, що показують нам по тіві в Парижі, в Берліні, в Варшаві і чим нас лякає Путін, начеб то політичною нестабільністю Європи - це все народження політичного солдата, якого залякані журналісти називають "ультраправими радикалами". Народжується він і в Україні. І це головний результат останніх днів. Міська геррилья знову увірветься в міста і вісі. Партизани як писав Ернст Юнгер Waldgang "пішли в ліс", тобто живуть вже у інших вимірах. Вони будуть діяти партизанським методом в "міських джунглях". Політичний солдат-партизан носій нового уявлення свободи або навіть останнього прихистку, де свобода сховалася від тоталітарного механізму уніфікації. 

Ера "екстремістів", "провокаторів" і різних "ультра" почалася. Всі ці крики з усіх кутків розгублених лібералів лише свідчення тому. Саме існування цієї фігури кидає виклик ліберально-буржуазній системі, ставить під сумнів її легітимність. Політичний солдат це аристократ нашого часу, Дон Кіхот, котрого не розуміє Санчо Панса, лицар, що увірвався в поле буржуазної легальності, він революціонер і саме тому він і аристократ саме в автентичному сенсі цього слова, лише ця каста лицарів-революціонерів зможе поставити рознузданих торгашів на своє місце. Тактично революція програла, але стратегічно виглядає так, що це виграш - революція ще попереду, хай і в дуже далекій перспективі. Революція тотальна і глобальна. І ця ідея отримала свого матеріального носія.

P.S. All Cops Are Bastards з буржуйського "всі копи ублюдки"

Геракліт

Життя як боротьба - цю тезу в свій час окупували ліберали. Використавши фразу Тіта Макція Плавта "Homo homini lupus est", вони щоправда забули, що Плавт був сатириком і ця фраза радше була сатирою на таких, як ліберали в його п'єсі з характерною назвою "Осляча комедія". Ким виявилися ці осли? Ліберали вважали, що людина не здатна до інших вимірів Буття, ніж сперечатися один з одним за кусок сала. Життя як боротьбу вони зпустили в боротьбу один з одним за тепленьке місце і трюфелля в шоколаді. Осляча комедія одним словом.

Що є ця боротьба? Георг Гегель осмислював це як боротьбу за внутрішню свободу. Але Гегель розуміє справжню свободу не як ліберали - свободу для свого шлунка, а свободу ототожнення з іншим і Das Fur-andere-sein ("Буття для іншого"). Дамо слово Гегелю:

Однак гегелівська свобода в бутті-для-іншого не має на увазі ліберальну інтерпритацію, про "допущення будь-яких свобод іншого" і "не чіпання чужих носів", а значить щось зовсім протележне - боротьбу за свободу, в тому числі і в боротьбі з іншим. Знову цитата:

"Свобода потребує звідси того, щоб самоусвідомлюючий суб'єкт своїй природності не давав проявитись й природності інших також би не терпів, але щоб навпаки, відносячись байдуже до наявного буття, в окремих, неопосередкованих відносинах з іншими людьми він би і своє, й чуже життя ставив би на карту заради досягнення свободи. Тілька за допомогою боротьби, значить, може бути завойована свобода; лише одного запевнення в тому, що в тебе є свобода не досить..."

Що це значить? А значить для Гегеля те, що свобода не індивідуальна, як у лібералів, а свобода є передусім колективне явище і звідси поставлення будь-якого життя на карту, значить перевагу колективної свободи над індивідуальною. Більш того, якщо справжня свобода це "свобода-для-іншого", що розуміється як солідарність, будь-яка загроза для цієї свободи з боку індивідуальної свободи (загроза для національної солідарності) підлягає подавленню. Це дуже антиліберальна річ у Гегеля. Звідси виникають виклики для того, хто усвідомив за Гегелем принцип свободи і на цей виклик треба відповідати боротьбою. Парадоксальність думок Гегеля не має нас бентежити, треба просто продумати це аналітично.

Але в чому звідси причина антагоністичності в суспільствах, що воно змушує до боротьби за свободу? Причина тут у типах самосвідомості. Гегель виділяє два типи свідомості - свідомість рабська і свідомість володаря. Вони відрізняються за відношенням до свободи: рабська свідомість ставить своє життя вище за свободу, а володарська ставить свою свободу вище за своє життя. Дамо слово Гегелю (з праці "Філософська пропедевтика"):

"Коли з'являється нерівність, що являє собою те, що для однієї свідомості має суттєве значення свобода, а не чуттєве буття, для іншого ж має значення це останнє, а не свобода, то при обов'язковому взаємному визнанні в певній діяльності між ними виникає відношення господства та рабства або взагалі служіння і покірності...Оскільки кожне з протистоящих між собою самосвідомостей, безумовно, змагає до того, щоб по відношенню до іншої самосвідомості довести і утвердити себе в якості декотрого абсолютного для-себе-буття, та самосвідомість, котра перед свобою віддає перевагу життю, вступає у відносини рабства і тим самим показує, що воно не здатне саме в собі абстрагуватися для своєї незалежності від свого власного наявного буття".

Отже рабська свідомість грузне в своєму чуттєвому бутті не здатне піднятись над своїм існуванням до чогось вищого і звідси ті, хто готові ризикнути життям заради свободи (або якихось інших вищих сутностей) стають володарами тих, хто на це не здатен. В "Феноменології духу" Гегель каже фактично, що раб "уречевляється", тобто стає предметом, але по-суті не через відношення до нього як до предмета (це виникає пізніше), а оскільки сама рабська свідомість, тонучи у сущому, у предметах, наявному існуванні стає таким самим предметом серед інших і фактично ідентифікує себе таким чином.

Гегель каже важливу річ про відчуження, але більш глибоке ніж це відчуження зрозумів Маркс. 

"...Прислужник позбавлений самості. В якості своєї самості він має іншу самість. Він відчужений від себе, знятий в господарі як одиничне Я і споглядає свою сутнісну самість як дещо інше... Але власна і окрема воля прислужника, якщо придивитись до неї як слід, абсолютно зникне в страху перед володарем у внутрішньому відчутті власної негативності. Його праця прислуження іншому є в собі певною мірою відчуження свої волі".

Якесь суще, що немає своєї волі дійсно інакше як предметом, річю не назвеш. 

Однак такий процес за Гегелем має свою діалектику, атже відчуження з однієї сторони господаря від труда і повне панування робить його розчиненим якраз у "наявному бутті", в той час як раб, котрий має працювати "для іншого" і не маючи багато речей, здатен піднятись над ним, тобто "наявним буттям" і тоді протиборство вступає знову між двома свідомостями, тільки тепер раби стоять на горі, а господарі знизу. Період рабства дає рабу уявлення про самопожертву та уявлення дисципліни, в той час як номінальний володар розчиняється. І тоді володарська самосвідомість поставлена в позицію рабства скидає рабську свідомість, що неправомірно перебуває в позиції господарів. Так відбуваються революції.

Але ліберальні суспільства доволі вдало спробували оминути цю діалектику - перетворити всіх на рабів, де відношення господар-раб буде тільки номінальним, притому як псевдогосподарі матимуть рабську свідомість, тобто бажання лише одного буття-для-себе і зацикленність на предмтному світі, так і рабів присипати трохи речами і насолодами (так звано "суспільство загального благоденства"), щоб і ті розчинялись вньому і бачили свій сенс існування у заволодінні речами. Егоїзм лібералізма, грання на свинячих почуттях людей дали псевдогосподарям (фінансовій еліті) начеб то пересторогу від революцій, бо раби від них відрізняються лише меншою кількістю можливостей для чуттєвих насолод.

Ліберальне суспільство в гегелівському розумінні це суспільство рабів, які як сказав Гьоте "найкращі раби, бо не усвідомлюють себе рабами". Те що раб не усвідомлює себе рабом ще гірше, адже він уявляє себе псевдогосподарем, свободним в ліберальному розумінні, усвідомлюють життя як постійний фестиваль насолод і танців. А життя - це боротьба. 

Зняття діалектики рабів і господарів лібералізм запропонував в тому, щоб перетворити всіх на рабів. Гегель пропонує зняти її перетворивши всіх на господарів. Суспільство високої напруги, де цінністю є колективна свобода в її гегелівському розумінні як "буття-для-іншого" і поборення викликів індивідуалістичної рабської свободи - це рецепт Гегеля. Життя це боротьба. Володар перемагає саме життя для здобуття своєї свободи. Володар ставить перед собою цінності, вищі за власне життя. Раб не бачить ніяких інших цінностей, ніж своє власне життя. Права людини - це рабські права, права націй - це права володарів. А ким бути: володарем або рабом обирає кожен сам.

Як сказав в початку в українській розрізнення між суспільством і громадою на етимологічному рівні майже немає - і те, і те відсилає нас до певної "спільності". Інша річ на Батьківщині Просвітництва. В англійській мові громада - "community". "Community" - це також зв'язок, тобто community - це соціальні зв'язки. Суспільство - society - зовсім інша річ. Society походить від accosiation і походить від латинського sociatatem -це приблизно як "компаньйони", "групи по інтересам". В 16 столітті у Великобританії Society називались певні клуби за інтересами, а accosiation - торгові картелі. Отже є вагома різниця між громадою побудованою на соціальних зв'язках і суспільством, що побудоване на корисних інтересах окремих груп.

В німецькій мові громада буде Gemeinschaft, яке перекладається як єдність. Якщо розкласти це слово, то отримаємо Ge-mein-Schaft. Буквально "це-моя-основа", тобто єдність з громадою в слові Gemeinschaft є первинною і складає єдине ціле. Суспільство в німецькій мові - це Gesellschaft. Воно походить від слова Geselle, що в старонімецькій мові значило ремісничного робітника. Тобто Gasellschaft це суспільство "бізнесових компаньойнів", буття яких будується на економічних основах. Тобто фактично Gesellschaft - це торгова корпорація або як часто кажуть ліберали "ринок, на якому кожен є привантим підприємцем (Geselle)".  Саме тому видатний німецький соціолог Фердінанд Тьонніс окреслив буржуазні революції як перехід від Gemeischaft, тобто від кровно-земельної громади до Gesellschaft, до економічних факторій, що тримається на егоїстичній, приватній користі бізнес-інтересу.

Як бачимо усієї гостроти розколу між суспільством і громадою українська мова не знає, що з однієї сторони добре, ми занадто архаїчній народ, щоб приймати нашу спільноту як купу торгашів, що зацікавлені лише в прибутку, нам потрібна "спільність", хоча б на лінгвістичному рівні. Але з іншої це зле, бо під красивими гаслами "громадянського суспільства" в нас будується не "спільність", а щось прямо протилежне їй - Society-Gesellschaft. Хоч слов'янські мови не знають чогось такого "бізнесового" в окресленні своєї нації (наприклад польською суспільство - Spoleczenstwo, білоруською - Грамадство, чеською - Spolecnost - що відсилає нас знову радше до Gemeinschaft, ніж до Gesellshaft), але безмізке мавпування всього західно-ліберального призводить як раз до створення "суспільства-торгової факторії" під красивою назвою.

Партламентська демократія є якраз яскравим виразником ідеї Gesellschaft - партії створюються як певні клуби за інтересами (безумовно передусім бізнесовими) і досягають "консесусу" у перемовинах між собою, чиновники-бюрократи налагоджують і слідкують за безперібійною робтою торгової факторії в інтересах Geselle, тобто крупних бізнес-кланів. 

А тепер яка альтернатива владі Geselle? Сьогодні була вже замітка у блогера NeManul про Швейцарію, я якби продовжу думки, бо ідея зі Швейцарією дійсно гарна. Як взагалі треба згадати виник Швейцарський союз? Швейцарія почалася з того, що місцеві мешканці піднялися і повиганяли взаший всіх чиновників-бюрократів Габсбурга і зібрали Landesgemeinde, щось на кшталт нашого Віче. Мешканці кантонів вирішували всі свої проблеми, а на союзний сейм обирали свого Landamann. Це те що науково називають "пряма демократія". Звісно були так звані патріціанські кантони (наприклад Берн), де влада належала банкірам, це мене не надихає. Більш цікавий досвід Цюриха чи Люцерна, цехового устрою. Міста були сформовані на підставі ремісничих цехів, де кожен був одночасно і власником підприємства, але й мав свого Arbeitsmarktfuhrer, тобто вождя цеху (він не мав права власності на засоби виробництва, але керував на підставі свого авторитету, щось схоже на це, щоправда доволі штучно, намагався створити Гітлер у Рейху). Цехи були об'єднані у Гільдії, які і планували народну господарку, це те, що так не люблять ліберали - планова економіка. Економічні питання вирішувались гільдіями і кожен цеховик був по-суті власником підприємства, а суспільні потреби вирішував Landesgemeinde, тобто всі мешканці кантона. Кожен мешканець був (і зараз є) одночасно і солдатом, тобто не було професійної армії, а була народна армія. Також і народну поліцію формувала місцева громада. Сільске життя регулювалось місцевими сільськими громадами (Landsrath).

Система Landesgemeinde та цехово-гільдієвого устрою господарки явна альтернатива ліберальній демократії. Ліберали увесь час кудахчуть про "вільний ринок" і його переваги, тим не менш  на 18 століття Швейцарія була провідною економікою Європи і саме тому, що там був порядок, туди потікли вклади багатьох лібералів з ліберальних країн, тому то Швейцарія і стала затишком для капіталу в свій час. Тому треба повторити досвід Швейцарії - погнати в заший бюрократів-чиновників і влаштувати вічовий устрій на кшталт швейцарських Landesgemeinde. Повернутись з ліберального Gesellschaft до традиційного Gemeinschaft, тобто має бути не ліберальне суспільство, а косервативна громада-нація. Замість ліберальної свободи, національний солідаризм.

Сучасний Landesgemeinde у кантоні Гларус

"Протест - це коли я заявляю: те то і те то мене не влаштовує. Спротив - це коли я роблю так, щоб те що мене не влаштовує припинило своє існування. Протест - це коли я заявляю - все в цьому я більше не беру участь. Спротив - це коли я роблю так, щоб інші також не брали в цьому участі. Десь так казав - дослівно не пам'ятаю - на коференції по В'єтнаму представник Black Power.

Студенти поки що не "влаштовують повстання", вони тільки вчаться спротиву. Так, полетіло каміння, так, розлетілись вдризки вікна будівлі Шпрінгера в Берліні. Загорілись автомобілі, були захоплені водомети, постраждала одна з редакцій Bild, були проткнуті шини, паралізоване транспортне сполучення, опрокинуті грузовики, прорвані ланцюги поліції - так було примінено насилля, фізичне насилля. Виходу преси Шпрінгера це завадити не змогло, вуличний рух було відновлено через декілька годин. За віконні стекла заплатить страхова кампанія. Замість спалених вантажівок поїдуть інші. Поголів'я поліцейських водометів не зменшиться, як не буде нестачі резинових кийків. А значить те, що трапилось, може трапитись знову: преса Шпрінгера може й далі продовжувати свою оголтілу пропаганду і наклеп, Клаус Шутц і далі може закликати до того, щоб "подивитись цим суб'єктам у обличчя" та - будемо відверті - врізати їм добряче, як це було 21 лютого, а в кінецб кінцем вони будуть стріляти.

Межа між словесним протестом та фізичним спротивом була пройдена під час демонстрації в зв'язку із спробою вбивства Руді Дучке в пасхальні дні - вперше в масовому порядку, а не окремими особистостями, протягом декількох днів і усюди, а не тільки в Берліні, на практиці, а не символічно. Після 2 червня - палили газети Шпрінгера, зараз намагаються зупинити їхню доставку. 2 червня кидали тільки тухлі яйця та помідори - тепер жбурляють каміння. В лютому був показаний смішний і веселий фільм про те, як роибити "коктейлі Молотова" - зараз пляшки із коктейлем дійсно палають.  Межа між протестом і спротивом була пройдена, але пройдена не ефективно. І все ж все, що трапилось може трапитись: співвідношення сил не змінилось. Ми навчитлися спротиву. Але ми не захопили позиції влади. Так можно тоді назвати все що відбулося безсенсовим, гонористим, терористичним, безсильним насиллям?

Давайте розставимо всі крапки над "і". Чого хоче політична влада? Та влада, що засуджує тих демонстрантів, які збурляють каміння та підпали, але не оголтілу шпрінгеровську пропаганду, не бомбардування В'єтнама, не терор в Ірані. Та влада, що може - по закону - експропріювати Шпрінгера, але замість того створює "велику коаліцію". Та влада, яка може сказати правду про Bild та BZ, натомість бреше про студентів. Та влада, що лицемірно засуджує насилля і прихильна "подвійному стандарту", котрий змагає до того, чого ми, ті хто вийшли сьогодні на вулиці з камінням і без зовсім не хе хочемо: нав'язати нам долю безсильних, позбавлених самостійності мас, нав'язати нам роль нікому не страшної оппозиції, нав'язати нам демократичні ігрища у пісочниці як нашу долю. А якщо справа прийме серйозний зворот - надзвичайний стан...

Давайте знову розставимо крапки над "і". Документально доведено, що в нас не просто хтось когось розстріляв серед білого дня, а що протест інтилігенції проти дебілізації мас був серйозно розглянути й вивчений концерном Шпрінгера - і концерн прийняв міри до того, щоб оголосити всіх, хто виступає проти його кампанії дебілізації мас, оголосити їх "виступаючими проти Бога" і виставити їх взагалі суб'єктами, що проти всього взагалі. Документально підтверджено, що бюргерська фірма "Звичаї & Гарні манери" - це кандали і ці кандали можуть і мають бути розірвані, якщо тих, хто носить ці кандали починають бити і в них стріляти. Документально доведено, що в цій країні є ще люди, котрі не тільки таємно не підтриму.ть терор і насилля, но такі, що готові ризикнути і сказати це відкрито і не дати себе залякати, тобто є ще гідні люди, що здатні чинити спротив і показати всім, що так як раніше, далі продовжуватись не може. Документально доведено, що пропаганда смерті є шкідливою для суспільства і тому в суспільстві знайшлись сили, що не згодні йти на забій. Документально доведено, що людське життя вартує більше за віконні стекла та підпалені машини. Документально доведено, що в суспільстві з'явилися сили, що здатні не тільки назвати невитерпне невитерпним, але й почати процес з розброєння Шпрінгера й усіх його лакеїв.

Отже було продемонстровано, що в нашому арсеналі є й інші засоби, більш ефективні, ніж ті, що довели свою неспроможність (я маю на увазі демонстрації, протести, судові справи проти Шпрінгера і т.д.), оскільки вони не змогли попередити замах на Руді Дучке. Отже оскільки кандали фірми "Стабільність і порядок" вже розірвані, ми повинні розпочати нову дискусію про насилля і насилля у відповідь. Насилля у відповідь в тій формі, в якій воно практикувалось у пасхальні дні, не підходить для того, щоб викликати симпатію опозиційних сил, щоб закликати на свою сторону заляканих владним терором лібералів. Насилля у відповідь має перетворитись у таке насилля, котре буде відповіддю на полійцейське насилля, в таке насилля, в котрому продуманий розрахунок змінить безсильну злобу, таке насилля, яке на використання поліції у якості збройної, військової сили також відповість збройним, військовим спротивом.

Істеблішмент, правлячу верхівку потрібно насильно примусити до переговорів з Руді - так, щоб уряд, парламентські партії і союзи підприємців зрозуміли: зараз є лише один єдиний спосіб зберегти їхню улюблену фірму "Стабільність і порядок" - усунути Шпрінгера.

Ульріка Майнхоф, 1968 рік

Ця стаття Ульріки стала знаковою, з неї почалися довгі роки революційного спротиву німців у ФРН пузатим олігархам, продажним політиканам і усілякої іншої політичної шушвалі. І хай до кінця своєї мети ця боротьба не досягла, але не одну ліберальну дупу кидало в піт від революційного підпілля Німеччини, коли німці здобули собі права і хоча б натяк на те, що еліти з ними рахуються. Те що є там, на які мрійливо споглядають наші бюргери, було здобуто боротьбою і кров'ю - не треба цього забувати. Перескочити спротив стрибком у ситий Макдональдс не получиться. Або протест переросте у спротив, або нами і далі будуть витирати лакіроване взуття бюрократи. І не важливі сьогодні і гасла, важливо показати силу і дати бій ментовсько-олігархічному істеблішменту. Інакше український народ буде лохом і підстилкою навіть і в ЄС, і на Марсі. Досить жартів. Сьогодні є реальна можливість перетворити події у революційне русло, а не повторити фестиваль народної музики, який відбувся у 2004 році.

`