Люди ніби трамваї

Більшість людей мені хотілось би назвати трамваями. Рухаються життям ніби колією, завжди незмінним напрямком, будь-який крок ліворуч чи праворуч для них табу. Та які там кроки, коли навіть погляди в інший бік для них неможливі. Не хочуть, не можуть, не знають, що так можна, та й взагалі, що можливо…

Колії це відшліфовані установки. Заздалегідь прокладена дорога. Століттями виходжена стежина, поколіннями відполіровані задирки. Все рівно й просто. Аж настільки, що будь-який вим’яток на шляху настільки неочікуваний, що перебільшується до тера вимірів та здається бідою.

А я, так, ніби стою на узбіччі цієї крихітної колії у величезному світі і збоку споглядаю на трамваї. І бачу настільки більше і так багато, що захоплює подих, і всередині калатає від щастя та від передчуття прекрасної подорожі.

Тільки трамваї ці у відповідь мені мерзенно тріщать, аби не заважала проїзду до їхнього сірого монотонного, завжди однакового життя…