Демон.

Вона стояла біля бару в нерішучості, сигарета давно вже зітліла, але вона ніби не помічала цього, чоловіки, що проходили мимо, зачепившись за неї поглядом, зупинялися в подиві. Так вона була гріховно красива, всі її риси були на межі вульгарності, так і не дійшовши до неї. Але вона не помічала чоловіків, всіх цих чоловіків вона чекала свого клієнта. Ні, вона не була повією, вона була демоном, а точніше суккубом, жінка демон. Клієнт спізнювався, вона нервувала, біля бару «Піна колада» зупинився чорний «Лексус» звідти вийшов чоловік сорока років і попрямував до неї. Чоловік був худорлявий, підтягнутий з темними очима кольору чорного шоколаду, в яких не було життя,  заглянув йому в очі випадковий перехожий, в які якщо чесно кажучи не дуже хотілося заглядати,  похнюплено опустив голову, чортихнувся і пішов геть. Коли він підійшов до неї впритул, вона зло подивилася на нього і ніби виплюнувши фразу, запитала - Що ти тут робиш Вельзевуле? -Тобі ніколи не говорили, що не ввічливо зустрічати начальство питаннями - посміхнувся він. - А я взагалі не ввічлива дівчинка, так що знаєш, куди можеш засунути свою ввічливість безсмертний. - На жаль знаю - його усмішка стала трохи сумною, тільки в очах відобразилося пекельне  полум'я. – Ну, як успіхи?! - Злорадієш або хочеш примусити мене злиться, що у принципі одне і теж - запитала вона. - Він не прийде -  сказав Вельзевул - і тому пропоную зайти всередину і обговорити з тобою чому він не прийде. Вони зайшли в бар розторопний метродотель посадив їх за найкращий столик і ввічливо відкланявся. Вона посунула до себе попільничку і закурила. - Ви янгольські гарні - до їх столика підійшов молодий хлопець років двадцяти, його одяг видавав представника золотої молоді. Вельзевул розсміявся. Вона подивилася на хлопця і в її очах запалилося пекельне полум'я, хлопець схопився за серце, посинів, в барі зразу ж почався рух. Ні, хлопець не помер, демони не можуть убити вони можуть тільки погубити, хлопець залишився жити, тільки за нетривалу хвилину того часу, коли у нього стиснулося серце, він став весь сивий. - Відгомони минулого - трохи мрійно протягнув безсмертний - чи не так янголе? - Ти забув сказати колишнії - прошипіла вона. - А яка до біса різниця - він повертів в пальцях дорогого  «Паркера». - Я хочу померти – її очі на мить наповнилися сльозами, пухкий губи скривилися, і вона стала схожа на скривджену дитину. - Безсмертні не помирають в цьому їх перевага перед смертними! - Чи  прокляття - тихо прошепотіла вона та по її щоці покотилася сльоза. - Так ну ти що ж це шкодуєш про минуле? - ігноруючи її сльозу, запитав він. - Так. - Ти сама обрала собі таку долю янголе. - Я її не хотіла - майже викрикнула вона. Він іронічно посміхнувся, кут його губ поволі поповз вгору, оголяючи краєчок зубів, від чого він став схожий на змію, на всміхнену змію. – Ти що ж не пам'ятаєш, що ти просила у Бога? Правда, не пам'ятаєш? Що ти просила? Або що ти потім зробила ти теж не пам'ятаєш? - Пам'ятаю… - Я зараз тобі нагадаю – сказав Вельзевул - щоб ти не забувала! Відгомони минулого. Вона колись була янголом, у неї були крила красиві білі крила. Вона любила літати радість від польоту нічим не передати, чи не так. Ті, хто хоч один раз літав, ніколи цього не забудуть! Вона була янголом охоронцем однієї людини, в якої вона якось не помітно для самої себе закохалася. Але він чомусь не розумів що життя прекрасне, його мучила постійна нудьга, він створював прекрасні картини з пейзажами, на які вона любила дивитися  довгими зимовими вечорами. Якось він пішов в одну довгу зимову ніч, і її серце стиснулося неусвідомленою тривогою, так ангели не знають всього, тільки відчувають серцем, вона поспішила знайти його. Митець стояв на краю скелі, внизу скелі морський берег хижо облизували сині розлючені хвилі, його очі дивилися туди, і вона зрозуміла, він вирішив піти назавжди він більше не хотів тут бути, просто не хотів.

П'ятсот років це багато скажи. Це більш ніж може хто-небудь уявити. Запитала маленька онука свого дідуся.

Це було п'ятсот років тому, нею було п'ятсот років, тоді вона була дуже молодим поривчастим ангелом, зараз їй п'ятсот років вона дуже старий і втомлений демон.

- Дідусь, а митець впав?- знов запитала непосидюча внучка.

- Ні, крихта інакше б вона так і залишилася янголом.

Він стояв і дивився, а їй відчайдушно не хотілося, щоб він от так ось пішов,

- Я не зрозуміла дідусь, чому розбилося тіло?

- Тому що янголи безсмертні,  у них немає оболонки, як у нас є тільки душа жива іскра.

- А що було далі?

Янгол відродилася знов, після того, як Митець поховав її тіло, тільки це вже був не янгол, а демон суккуб жінка демон. Біля колишнього янголу стояв чоловік сорока років з сухорлявим  тілом і божевільним пекельним поглядом.

- Я, Вельзевул!- Іронічно посміхнувся безсмертний.

- Дідусь ну це зовсім вже брехня, такий смішний діалог вийшов такого не буває!- зморщила носик внучка.

-На жаль буває.

- Дідусь але в чому сенс казки я не зрозуміла. 

Велика чоловіча рука розшарпала льняне волосся дівчинки, дід посміхнувся онуці – Казки не треба розуміти їх треба слухати.

-Дідусь ну я ж слухала, ось цими вухами - вона показала на свої рожеві вушка, і зробила сміховинний вираз обличчя.

- Казки слухають серцем - посміхнувся дідусь внучці…

Двері в хатину відчинилися, до неї увійшла жінка з корзиною накритої рушником. Вона посміхнулася теплою, сонячною усмішкою і сказала - Що дідусь знову розказуєш казки?

-Мамочка, а що ти принесла - смішно стрибаючи на одній нозі питало мала  підводячи край рушника- ой, я так скучила- вона обхватила мамчині ноги.

Мати дівчинки посміхнулася і сказала – Вам з дідусем обід, вірно,  зголодніли тут.

- Мама а що дідусь правду говорив про демонів і янголів.

Вираз обличчя жінки помінявся з теплого і лагідного воно перетворилося на хмуре- Дідусь, ти ж обіцяв! - сказала вона з докором.

- Діти не повинні повторювати помилок, які вчинили їх батьки - сказав старий майже не чутно….

І немов почувши його слова завив десь вдалечині вітер немов зітхнув з жалем...